Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Ткацтво

Виготовлення найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях існування людської спільності. На землях України ткацтво було відоме вже в часи Трипільської культури. Саме до цього періоду відносяться найдавніші знайдені археологами такі деталі прядильно-ткацьких знарядь, як глиняні пряслиця та грузила. Ймовірно, існував уже вертикальний ткацький верстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (IV—II ст. до н. е.) можуть дати глиняні статуетки та поліхромна кераміка.

Знаряддя, техніка ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральним господарством, все-таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема, Західна Волинь) уже знала ткацький верстат горизонтального виду. Ткали не лише технікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. засвідчують виробництво тканин із льону та конопель, з вовняних шили свити, опанчі, серм'яги. Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини). Орнамент близький до того, що зображений на фресках Софії Київської та був у Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчастіше поєднували своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо. Розвивалося і виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі, чугані та ін.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося впродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст. Водночас уже з ІХ—Х ст. з цієї категорії ткачів відокремлюються ті, котрі працюють лише на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення тканин більше, ніж на них було замовлень у селі, привело до виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів, міст. Часто майстри-ткачі, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалися певними привілеями. З XVI ст. було відоме "двірське" ткацтво.

Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пізніше такі майстерні були організовані на кшталт мануфактур (наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстри володіли складною технікою візерункового ткання і плетіння, що вимагало чималих знань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля міст, торгових шляхів, феодальних замків, у монастирях. У містах вони почали об'єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Самборі, 1445 р. — Львові, відтак у Дрогобичі, Києві, Судовій Вишні тощо. Статут Львівського ткацького цеху був настільки досконалим, що його брали за основу новостворювані ремісничі об'єднання в інших містах (наприклад, у Кам'янці-Подільському). Львівський цех виробляв переважно полотно, скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевий ринок і на експорт. У Львові й інших містах постійно існував прошарок позацехових ремісників, так званих партачів.

Економічний розвиток міст, торгівлі зумовив поступове витіснення цехів удосконаленішою формою організації виробників — мануфактурою. В XVII—XVIII ст. вони майже повністю витіснили їх з міст. Важлива роль в економічному житті належала суконним і полотняним мануфактурам, наприклад, Жовківській, Залозецькій, Сокальській (Львівщина), Маньківській (Хмельниччина). З початку XVII ст. в Україні виникали мануфактури з виробництва шовкових і золотолитих (із золотих та срібних "тягнутих" ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії, Італії та ін.) сировині, а згодом мала власні тутові плантації. Подібні мануфактури були в Києві та Корці. Суконні мануфактури виникли в Славуті, Рівному, Горохові.

Виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно лише зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричні дешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовили скорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно лише традиційні тканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які використовували для окремих компонентів одягу ("бавниці" — головний жіночий убір на Яворівщині, крайки на Подніпров'ї, Волині тощо). Поступово формувалися ткацькі осередки такого характеру в Косові, Глинянах, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такого ткацтва, основаного на домашньому виробництві, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні товариства у Галичині, на Буковині. Перше "Ткацьке товариство" і школа при ньому створені в Косові 1882 p., потім — у Глинянах, Заліщиках, Чорткові та ін. Активно сприяли цьому також окремі ініціативні люди (наприклад, Федорович у с. Вікно на Тернопільщині). Вони, організовуючи різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не лише ткання як вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Не остання роль належала й організованим, починаючи з 70-х років XIX ст., промисловим і сільськогосподарським виставкам у Львові, Коломиї, Тернополі. Наприкінці цього ж століття ткацький промисел був найрозвинутішим на Наддніпрянщині, зокрема Лівобережній.

В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики тощо. У таких відомих центрах ткання, як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець, у 20—30-х роках XX ст. цей вид художнього народного ремесла був повністю переведений на засади фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Відома майстриня — Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.

bigmir)net TOP 100