Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Килимарство

Килимарство — невід'ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер'єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили до віна молодої, їх використовували і на похоронах. Залежно від призначення килими мали відповідні форми, декор. Наприклад, вузькі та довгі слугували для накриття лав, з мотивами хреста та "голгофи" — для похоронного обряду.

Найдавніші відомості про килими зберегли літописи Х—ХII ст. (менше — археологія), зокрема в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний: паралельні смуги з геометричних візерунків. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та кошенілі — отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли в Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровими нитками (гребінкова техніка). Такі килими були найпоширеніші на Подніпров'ї, Східному Поділлі. Ворсові килими створювали внаслідок нав'язування на нитках основи вузлів із кольорової вовни. Товщина такого килима залежала від висоти зістриженої нав'язаної нитки, а якість — від кількості таких вузлів на 1 дц2. За декором килими поділялися на килими з рослинним і геометричним орнаментом. З рослинним найбільш розповсюджені на Подніпров'ї, Східному Поділлі, Буковині, з геометричним — Прикарпатті, Карпатах, Закарпатті.

Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створювалися при поміщицьких володіннях. В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панський килим. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — на початку XIX ст. на замовлення панів вони відрізнялися від народних внесенням у них композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — бароко, рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витісняли ткацькі мануфактури, створювані переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корці на Волині, Розумовським у його маєтку с. Черняхівці, Полуботком — у с. Михайлівка. Були такі мануфактури в Ямполі, Немирові, Горохові, Збаражі, Сатанові, Лагодові, Бродах та Львові. Тут поряд з тканням виготовляли килими. Особливо славилися дорогі килими з введенням у них золотих і срібних ниток, вироблюваних у Львові. В окремих мануфактурах, наприклад, у відомій з початку XVIII ст. мануфактурі київського стольника Олізара на Волині, виробляли гобелени. Здебільшого ткали килими гладенькі, безворсові. Із ворсових, що виробляли складнішою технікою ("вузликовим пристригуванням"), зберігся килим з датою 1698 р. із Лагодова (Львівський музей етнографії та художнього промислу). Він вирізняється багатим орнаментом.

Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.

Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі самі орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колориті зводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він вирізнявся поєднанням золотисто-жовтих, синіх, коричневих і рожевих кольорів, на килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди був контрастним стосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим був червоний колір. Для волинських і поліських килимів характерне розбиття (поділ) поля килима на орнаментальні поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складна семантика мотивів орнаменту поліських килимів, помітний зв'язок зі слов'янською (праслав'янською) світопоглядною системою.

В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIX ст., килимарство згасало і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабити зростання безробіття на землях, які входили до складу Російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні заходи, наприклад, організовували школи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів. Школи-майстерні були інколи дуже активними і діяльними, наприклад, організовані Чернігівським, Полтавським земствами, зокрема в Діхтярях, або ж школа-майстерня, створена меценатом Федоровичем у с. Вікно на Тернопільщині. Не завжди виготовлювані тут килими мали якість справді художніх народних виробів. У гонитві за економічною вигодою їх часто-густо виконували за ескізами художників-професіоналів, і вони ставали підробкою "під народні".

Доля традиційних осередків килимарства в Україні після 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на західних — конкуренції фабричної продукції. Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь, Яблунів на Гуцульщині та ін.). У Карпатських районах килимарство не мало таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Однак процес відродження килимарства притаманний і Закарпаттю. Народні майстри — носії традиційного розуміння краси і доцільності, що створюють комплекс художньо-образного ладу килимів. Ці основоположні творчі принципи — запорука існування килимарства.

bigmir)net TOP 100