Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Організація та господарські функції селянської громади в Україні

Найвищим керівним органом громади була копа, копний сход або віче. Перші дві назви більше вживалися на сході України, третя — у Карпатах та Прикарпатті. Коли в громаді існувало звичайне мирне життя без особливих подій на зразок загострення відносин з поміщиком, стихійного лиха, пожежі, то сход, віче переважно збирали для розв'язання чергових проблем громади або виборів нових функціонерів. Іноді віче тривало декілька днів і ставало місцем формування громадської думки, обміну досвідом, особистих ділових і дружніх знайомств. Віче розглядало такі питання: вибори "посадових" осіб, розподіл і перерозподіл земельних ділянок між членами громади (господарськими дворами), визначення земельних ділянок, що мали залишатися в общинній власності для спільного загального користування, надання окремих ділянок поміщику, іншим громадянам чи приватним особам, питання про оренду, визначення земель під відповідні сівозміни, розподіл або передання іншим користувачам тих ділянок, які з різних причин виявилися без господарів. Окрему групу становили питання, пов'язані з фінансовими справами. Залежно від того, хто вважався власником села, уряд (король, поміщик), а також від характеру сільськогосподарського виробництва (землеробство, скотарство, лісові промисли та ін.), нерідко — і від місцевої традиції встановлювались різні форми феодальної повинності селян перед феодалом або феодальною державою. Найпоширенішими вважалися три форми: відробіток повинності у панському господарстві (панщина); натуральна оплата феодальної повинності; грошова оплата повинності — чинш. У двох останніх випадках справу з поміщиком або з королівською домінією мала громада, а не кожен її член. Внаслідок цього копні сходи і віче визначали обсяг натуральних продуктів або кількість грошей, що повинен був внести кожен її член залежно від величини чи якості земельного наділу, яким він користувався. Грошові, натуральні збирання могли встановлюватися, коли віче вирішувало, чи споруджувати громадські будинки або общинні господарські об'єкти: церкви, хати для священика (плебанії), школи, корчми, млини тощо.

Вибори "посадових" осіб проводилися переважно через три роки, але в деяких місцевостях — і рідше. Обрані керівники громад у різних місцях мали різні назви: отамани, старости, війти, солтиси та ін. У тих карпатських і підкарпатських селах, де запроваджувалось волоське право, довше зберігалися звичаєві норми часів Київської Русі, що виявилося навіть у назві виборного керівника громади — князь. Волоське право надавалось головно так званим шляхетським селам або шляхетським частинам сіл. У тих селах, які переводилися з руського права на німецьке, головний громадський адміністратор діставав назву війт чи солтис. У закарпатській частині його називали біров, а в окремих місцях збереглася також назва тівун.

На допомогу старості, отаманові чи війту віче вибирало інших громадських слуг. Так, на козацькому сході Лівобережжя, крім старости (отамана), обирали соцьких і десятників (десяцьких), а також наглядачів за громадськими спорудами і майном, пастухів селянської худоби. На Волині та Поділлі, де панщина після національно-визвольної війни середини XVII ст. набула особливо жорстокої форми, що зовсім обмежувало громадське селянське самоврядування, воно все-таки продовжувало жити. Тут на допомогу старості громада обирала (отже, брала на своє утримання) десятників, ланових (охоронців селянських посівів і врожаю), пастухів, сторожів. У Карпатах на допомогу війту обирали двох присяжних, на котрих покладали дуже важливі й відповідальні обов'язки. Вони повинні були проводити облік податків, громадської власності та селянського майна, виконувати поліцейські функції, що полягали в їхній присутності на допитах, у тому числі й тортурних, засвідчувати зізнання допитуваних.

На Гуцульщині обирали депутатів, відповідальних за організацію літнього випасу овець та іншої худоби на полонинах і за облік та розподіл виробленої полонинської продукції. Обрання на "посади" — від війта до пастуха — засвідчувало довір'я громади до обранців, а це слугувало моральною підставою практики взаємозамінюваності. Так, у карпатських громадах при відсутності чи хворобі війта (солтиса, князя) його заступав один із присяжних або десятник. Так само робили і в інших районах України.

Після обрання головний урядник присягав "на хрест", давав слово чесно служити громаді, не допускати свавілля, виконувати волю сходу, копи, віча. Відомо немало випадків, коли громада переобирала головного урядника, який не оправдовував довір'я, або притягувала його до судової відповідальності. Присягали сумлінно виконувати обов'язки також присяжні, соцькі, десяцькі, чабани, пастухи та ін.

Важливою функцією сільської громади вважалася турбота про дотримання всіма її членами норм звичаєвого права. За цим стежили так звані копні та волосні суди, у Карпатах і на Прикарпатті — зборові суди. Дрібні звичаєво-правові чи кримінальні порушення розглядалися присяжними, соцькими або десяцькими.

Наприкінці XVIII ст. традиційна система селянського самоврядування у східних і західних регіонах України зазнала суттєвих обмежень. Це зумовлювалось поширенням Катериною II російського кріпосного законодавства і на Україну, а також поділом Польщі, що призвело до заміни польської феодальної системи адміністративного управління на західноукраїнських землях — австрійською, на Східному Поділлі та північній Волині — російською системою. Незважаючи на це, сільська громада продовжувала діяти. Скасування панщини в Галичині 1848 р. і ліквідація кріпосництва в Росії 1861 р. зумовили те, що громада зі традиційними інститутами також стала низовою ланкою державної адміністрації. Війт обов'язково підпорядковувався повітовому старості в Галичині та на Буковині, а сільський староста у російській частині України волосному мировому посередникові, котрого призначав губернатор з місцевих дворян.

Реформи 1848 і 1861 pp. суттєво змінили економічні й правові умови існування та життєдіяльності громади. Насамперед це виявилося у зміні форм власності на землю. Земля, якою селяни раніше тільки користувалися, зі скасуванням панщини переходила у їхню власність (здебільшого за викуп). Такий момент об'єктивно усунув необхідність земельних переділів. Водночас регулювання землекористування копою, сходом залишилося. Весь земельний масив, що належав громаді, складався з кількох різних частин земельної площі (піль, ланів) — залежно від якості, віддаленості від села, величини. І в часи земельних переділів (на новоосвоюваних землях Слобожанщини — через кожних 2—3 роки, Полтавщини — 5—6 років, Чернігівщини — від ревізії до ревізії, на Правобережжі — через 10—15 років) кожне поле розподіляли між селянськими господарствами. Всі отримували певну смужку землі з усіх "полів". Виникли так зване черезсмужжя (російська "чересполосица») та межі. Кожне "поле" мало свою назву, своєрідний топонім. Так, у с. Дуліби на Рівненщині окремі "поля" називалися Гори, Чагари, Степанівка, Гай, Закалиновець, Грабовець, Круча, Клин, Нивки, Берестовець. Вони були різними за величиною, родючістю і аж до 1938 р. кожне селянське господарство на кожному "полі" мало свою смужку або кілометрової довжини (наприклад, на Горах), або тридцяти-п'ятдесятиметрової (на Нивках). За цим принципом поділяли і луг, де також були свої топоніми: Пасіка, Купина, Грудок, Лози, Болото тощо.

Селянин, отримавши після 1861 р. смужки у власність, міг їх продати за згодою громади або розділити між синами, віддати як посаг за дочкою, але не міг вільно використовувати. При трипільній системі землеробства всі "поля" громади входили в три клини, або "руки". Для кожного окремого року були свої озимий, яровий і паровий клини. Паровий клин (паринина) використовувався від ранньої весни аж до переджнив'я чи жнив для пасовиська. Чергування культур при трипіллі було постійним. Після пару сіяли жито, пшеницю, вносячи під останню гній, після озимих — ячмінь, овес, гречку, горох, а також просапні картоплю, буряки тощо. Яровими підсівали вимерзлі або вимоклі ділянки озимого поля. Підпорядкування селянина громадській сівозміні було неписаним звичаєвим законом. Порушити його просто не було можливості.

В нових умовах обуржуазнення суспільних відносин на селі держава не зруйнувала повністю традиційні форми життя сільської громади. Крім цього, вона намагалася перекласти на громаду відповідальність за сплату податків кожним селянським двором, за громадський порядок на селі, попередження кримінальних злочинів, утримання на свої кошти в належному стані доріг, мостів, гребель, ставів, церковно-приходських шкіл та ін. І в умовах капіталізації села у віданні громади залишилося немало спільної власності: неподілених громадських пасовиськ, лісів, деяких "божих" місць на зразок "святих" джерел, цвинтарів, а також громадою вибудованих церков, плебань, шкіл, млинів, корчм, читалень, а пізніше — і народних домів. Через сільські сходи і віча, своїх виборних чинів громада встановлювала грошову або натуральну частку кожного господарства, необхідну для задоволення громадських потреб.

До спільних матеріальних обов'язків кожного селянського двору перед громадою належало внесення відповідної лепти, яку визначав сход (віче) на утримання громадського пастуха і підпасичів, на певну грошову винагороду сторожів, ланових, іноді й дзвонарів, будівництво чи ремонт церкви, школи, читальні, народного дому. Залежно від кількості худоби, величини поля, наявності дітей у сім'ї сільський сход міг конкретизувати рівень грошового, натурального чи трудового внеску окремих господарств у фонд громади.

Період капіталізму в житті української громади, що розпочався з 1848, 1861 pp., характеризувався її безупинною боротьбою за відстоювання традиційних прав на користування лісами, озерами, ріками, пасовиськами. Поміщики і в східній Україні, і в Галичині, Буковині та Закарпатті намагалися позбавити селян права на користування тими угіддями, якими вони користувалися до реформ. І. Франко, наприклад, писав, що від 1875 р. селяни його рідних Нагуєвич були позбавлені права і можливостей випасати худобу в лісі. Барон Мансфельд заборонив допускати селян до лісів. Не дозволялося їм також вирубувати дерева на будівельний матеріал, збирати гриби, ягоди, листя, горіхи. Капіталістичний розвиток села загрожував збереженню неподілених громадських пасовиськ — толок, лісів і навіть озер та річкових русел. І. Франко вважав, що це шкідливо впливало на становище більшої частини селян. Історія Галичини другої половини XIX ст. була сповнена невпинною боротьбою селян, їх громад за сервітути, тобто за користування угіддями, лісами, озерами, ріками, які віками належали їх предкам за звичаєвим правом. Неодноразово селяни та їх громади виступали позивачами судових справ стосовно поміщиків, котрі як юридичні власники не лише не дозволяли селянам рубати дерева в лісі або випасати худобу на закріплених в минулому за селянами пасовищах, а навіть забороняли підбирати лісовий хмиз, збирати лісові ягоди, гриби і взагалі заходити в ліс. Траплялися випадки, коли поміщики вимагали оплати за користування дорогою до селянських "полів" чи ланів, якщо вона проходила через поміщицьку землю.

В цих умовах громада залишалася єдиною надією селян. Ще мали силу давні прислів'я: "Громада — великий чоловік", "Громада більший чоловік, ніж пан", "Громада плюне — війт потоне", але правдивим стало й прислів'я: "Як хлопи до пана йдуть, то всі ся хвалять, а як від пана — то мовчать". Повітовий староста, мировий посередник все частіше диктували свою волю селянській громаді, руйнували її традиції, звичаї.

Столипінська аграрна реформа, спрямована на створення умов для прискореного розвитку капіталізму на селі через виділення селянських відрубів і хутірського землеволодіння, в перспективі неминуче привела б до зруйнування селянської громади та її звичаєвих традицій. Проте реформі 1906 р. не судилося бути втіленою в життя. Впродовж 1907—1911 pp. в Україні вийшло на хутори і відруби 226 тис. господарств. Вони мали 1800 тис. десятин землі. У відсотках це становило: в Катеринославській губернії — близько 25%, Херсонській і Харківській — 20, на Полтавщині й Волині — трохи більше 11, Київщині — до 10, а на Чернігівщині й Поділлі — майже 5%. Селяни у господарському і побутовому сенсі продовжували перебувати здебільшого у великій залежності від неписаних законів і звичаїв громади.

bigmir)net TOP 100