Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Історичні відомості про сім'ю

Сім'я — основана на шлюбі або кровній спорідненості група людей, члени якої зв'язані спільністю побуту, взаємною допомогою і моральною відповідальністю. Це поняття визначається в українській мові також словом родина. Водночас родиною може називатися і спорідненість кількох сімей, що живуть окремо (батьків і дітей, братів, сестер, дядьків та ін.).

Як низова ланка суспільної організації сім'я виконує надзвичайно важливі соціальні й етнокультурні функції, що зв'язують її з усіма сферами людської життєдіяльності. Тому вона становить об'єкт пильної уваги різних наук (соціології, демографії, економіки, медицини, права тощо). Кожній із цих дисциплін властивий свій підхід і основні аспекти вивчення сім'ї. Для етнографії головним предметом є дослідження тих функцій, що належать сім'ї у відтворенні етносу, вихованні її членів, створенні певних культурно-побутових стереотипів, у плеканні та міжпоколінній передачі етнокультурних традицій. Етнографічні дослідження допомагають пізнати внутрішній механізм шлюбно-сімейних відносин, їх історичний характер, соціально-економічну зумовленість і, головне, віками накопичений досвід сімейної культури, її якісні здобутки, ціннісні пріоритети й орієнтири. Особливо важливе вивчення стану і процесу змін сучасної сім'ї, аналіз її негативних, кризисних аспектів і явищ, які потребують оздоровлення.

Для інституту сім'ї характерні спільні загальнолюдські визначальні риси, зокрема, основні функції: відтворення етносу — народження дітей і їх виховання (соціалізація); економічно-виробнича функція, по-своєму пов'язана з домашнім господарством; інтимно-психологічна: плекання і підтримання особливих взаємин між подружжям, батьками і дітьми, між дітьми; культурно-репродуктивна: міжпоколінна передача трудових навиків, характерних рис і культурно-побутових традицій народу.

Водночас у кожного народу сімейна сфера життя позначена і певними особливостями історичного буття, соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, національного характеру, має специфіку культурно-побутових традицій тощо. Етнічно-специфічні особливості, традиційна сімейно-побутова культура українського народу, на жаль, вивчені ще недостатньо.

З дослідницького погляду радянської етнографії майже зовсім були усунуті питання історичного значення української сім'ї у збереженні та розвитку визначальних рис народу, мови, етнічної самосвідомості, морально-етичних засад і культурно-побутових традицій. Адже здавна, зокрема після втрати Україною державності, зруйнування її політичних і військових структур (Запорозької Січі, Гетьманщини), в умовах інтенсивної денаціоналізації освітнього і церковного життя сім'я поряд з сільськими та міськими громадами, громадськими і релігійними організаціями, братствами належала до тих основних бастіонів, де плекалася і захищалася етнічна свідомість, мова й інші складові традиційної культури народу. Зі сфери дослідження останніх десятиліть випали і виробничо-трудові функції української селянської сім'ї. Йдеться про величезний масив тісно пов'язаної з сім'єю традиційної виробничої культури, в атмосфері якої впродовж багатьох віків виростали і виховувалися численні покоління українського народу — класичного землеробського і хліборобського етносу.

Важливе пізнавальне і практично прикладне значення має етнографічне вивчення багатовікового досвіду народу, пов'язаного з іншими функціями сім'ї, зокрема виховними.

Дослідники слов'янської старовини, історії Київської Руси-України і руських князівств XII—XIV ст. неодмінно торкаються і питання сімейного побуту наших давніх предків — протоукраїнських племен східних слов'ян. Аналіз доступних джерел з того часу розкриває, безумовно, не все стосовно шлюбно-сімейних відносин. Дещо доповнюють твори давніх верств фольклору, які дійшли до нашого часу, обряди. Так, скажімо, небезпідставна думка, що особливе місце і першорядна роль матері в українських і білоруських народних весільних обрядах, обрядових піснях — не просто вираз шани до матері, а відгомін давньої сімейної системи матріархату, коли діти належали лише матері, коли її прерогативою було виховання і вирішення їх долі, віддачі-продажі дочки в чужий рід тощо. У народних обрядах, обрядових піснях збереглися сліди давніх дохристиянських звичаїв одруження як договору між родами чи захоплення нареченої силою — умикання. Це підтверджують і відповідні літописні згадки, в яких ідеться про те, що поляни мали шлюбний звичай ("брачный обычай имяху"), брали собі жінку, попередньо домовившись з нею, а в родимичів і в'ятичів шлюбів не було ("браци не бываху") — жінок вони захоплювали під час ігрищ між селами ("схожахуся на игрища, на плясанья... й ту умыкаху жены себе").

Сімейні відносини княжої Русі мали патріархальний характер. Вони регулювалися і традиційними звичаєво-правовими установками, яких дотримувалися особливо у простонародному середовищі, і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства на Русі — й церковними уставами. Справам сім'ї приділялася велика увага, зокрема, в "Руській правді". Отже, вже у княжий період сім'я була тією соціальною клітиною, де розвивався духовний і матеріальний зміст життя людини. Високий статус сім'ї засвідчує і возвеличення її в давніх обрядових піснях.

У наступні століття писані закони стосовно сім'ї зазнавали певних змін відповідно до діючого законодавства держав, якими була поневолена Україна (наприклад, "Литовського статуту" — юридичного кодексу Великого князівства Литовського, законодавства Польської Речі Посполитої, Угорського королівства, магдебурзького права в містах Російської держави, Австрійської імперії тощо). Але основним регулятором сімейних справ залишалося давнє звичаєве право — неписані народні традиційні норми, з якими у багатьох випадках змушені були рахуватися і церква, і державні правові установи.

В писемних історичних і правових джерелах, судових актах, творах письменників епохи феодалізму збереглося чимало відомостей про різні аспекти сімейного життя в Україні: вибір пари, форми шлюбу, місце, функції, обов'язки чоловіка і жінки в сім'ї, виховання дітей, внутрісімейні взаємини, чоловічу та жіночу невірність, розлучення, нагляд громади, церковних і світських властей над сім'єю, покарання за порушення усталених традицією і законом норм поведінки. В загальному все це характеризується рисами, властивими феодальній сім'ї й інших європейських народів. Водночас складна суспільно-політична історія українського народу, етнічні особливості його психіки і характеру не могли відповідно не позначитися на різних сферах його життя, в тому числі сімейного.

Особливо тяжко відбивалися на українській сім'ї постійні татаро-турецькі напади, часті війни, польсько-шляхетське поневолення, колоніальна експансія російського царизму, боротьба проти соціального і національного поневолення. В цих умовах порушувалися нормальне існування і функціонування тисяч сімей, масове відлучення від повсякденного господарського і сімейного життя чоловіків, зокрема в козацькі часи, руйнування сімей внаслідок загибелі, полонення батька, матері, сина, дочки, братів, сестер та ін. Саме через призму трагедії сім'ї показує народна пісня історичну недолю українського народу:

Татари прибували,
Отця й неньку порубали,
Дітей погубляли,
А дружину собі взяли...

Мотиви насильної розлуки "сина з отцем-матір'ю", "брата з сестрою", "мужа з вірною жоною", "діток маленьких з отцем-матінкою" часто звучать в українських історичних піснях і думах. У невольницьких плачах поряд з тугою за рідним краєм, тихими водами, ясними зорями однією зі змістових домінант є прагнення "бідних невольників" повернутися до "отця, до неньки, до родини сердешної".

Історичними обставинами зумовлено і виховання дітей в українській сім'ї, прищеплення їм не лише трудових навиків, а й воїнських умінь, здатності боронити себе, рідну землю від ворогів, а також винятково важливе становище жінки в сім'ї, котрій часто доводилось виконувати також обов'язки чоловіка. Історичні матеріали засвідчують, що навіть в умовах давньої патріархальної сім'ї, себто верховенства в ній батька, чоловіка — жінка виступає як першорядна особа в сім'ї. Це утверджувалося і традиціями народного звичаєвого права, які хоч і освячували підлеглість жінки чоловікові, але заперечували нерівноправність, зловживання, передбачали право жінки на майно сім'ї та ін. Вже у давніх українських народних колядках йдеться про те, що жінка з чоловіком "радоньку радить", а коли він у далекій дорозі — керує господарством, "по двору ходить, ключами дзвонить", збирає мито, гостей приймає, виховує дітей.

Народні звичаєво-правові установки утверджували чистоту і цілісність сім'ї, любов і шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей і їх повноцінне виховання, засуджували подружню невірність і будь-які інші порушення традиційних морально-етичних засад сімейного співжиття. Прогресуюча феодальна нівеляція людської особистості, що на Україні була пов'язана особливо з наступом кріпосництва, зруйнуванням Запорозької Січі, ліквідацією Гетьманщини, розгулом сваволі іноземних поневолювачів, негативно позначилася і на сімейному житті, ставленні до його традиційних ціннісних категорій.

Посилений процес порушення устоїв сімейного побуту, послаблення внутрісімейних і родинних зв'язків, взаємин, зниження морально-етичних критеріїв оцінки поведінки і взаємин у сім'ї простежується на багатому матеріалі розгляду різних сімейних справ у судах XVIII ст., а також інших документальних даних. Тривожні переживання і настрої народу, пов'язані з наростанням негативних тенденцій у сімейній сфері, знайшли відображення і у фольклорному слові: відчуження від сім'ї внаслідок довголітньої солдатської служби, заробітчанських мандрів, бурлакування, наймитства, деморалізуючого впливу поміщицької розбещеності, міста, фабричних середовищ, соціальної диференціації села тощо.

Українська сім'я відчула на собі згубний вплив політики денаціоналізації різних завойовників. Уже зі Середньовіччя маємо відомості про те, що польсько-шляхетські поневолювачі в процесі "освоєння" і винародовлення вищих сфер українського суспільства наголошували на посиленому практикуванні змішаних шлюбів. Згодом цей засіб цілеспрямовано застосовувався і в русифікаторській політиці російського царизму в Україні. Так, у таємній інструкції з Петербурга царському уповноваженому при гетьманському уряді в Україні у першій половині XVIII ст. рекомендувалося проводити "зближення" українців з росіянами (власне, русифікацію перших), зокрема внаслідок одруження, створення змішаних сімей. Політика наступу на українську сім'ю була небезуспішною. Тому не дивно, що її продовжили, всіляко підтримали і масштабно розгорнули на офіційному рівні новочасні асимілятори й апологети "злиття націй" — більшовики.

Народ ще у минулому висловив недвозначно негативне ставлення до шлюбу з "чужинцем", "чужиницею" — і не з позиції якихось расових, а з прагматичних, житейських міркувань і досвіду про відмінність і часту несумісність у таких подружжях традиційних устоїв, звичаїв, підходів, а отже, і про зумовлені ними відсутність сімейної злагоди та порушення внутрісімейних взаємин:

Не бери си іновірку — буде суперечка!
Та будуть ся перечити, та будуть ся бити,
Та ся будут в однім п'єцу два борщі варити.

Саме такий погляд узагальнював український поет кінця XVII — початку XVIII ст. Климентій Зиновіїв, заперечуючи одруження людей з різних народів і різних вір (оскільки "не жиєт тамо любов совершенна, але совершенно зостанет розвращенна») і стверджуючи, що:

Не мат лучшего житла в малженстві на світі,
Яко єдиновірную жену собі міти.

Основні матеріали стосовно етнографії української сім'ї зібрані в ХІХ—ХХ ст. Вони розкривають різні аспекти шлюбно-сімейних відносин і побуту українського народу, дають певне уявлення про їх загальні та локально-місцеві особливості, а також показують традиційно-звичаєві правові нормативи, механізми, якими переважно регулювався в народному середовищі весь комплекс сімейних взаємин.

Однак ми повинні пам'ятати, що багато з тих традицій має глибоке історичне коріння. З давнини походить і більшість вживаних в українській мові назв спорідненості членів сім'ї і родини: рідний батько — батько, тато, отець, няньо (неньо), нянько, дєдьо; рідна мати — мати, мама, мамка, неня, ненька; рідна дочка — дочка, донька, доня; рідний син — син; нерідний батько — вітчим; нерідна мати — мачуха; нерідний син — пасинок (пасинук), пасерб; нерідна дочка — пасербиця, пасинниця; рідний дід — дід (дідо, дзідзьо); рідна баба — баба (бабуня, бабця); рідний онук — внук, онук, унук (внучок); рідна онука — онука, внука, унука; рідний батько діда (баби) — прадід (прадіда); рідна мати діда (баби) — прабаба (прабабця); рідний син внука (онуки) — правнук; рідна дочка внука (онуки) — правнука (правнучка); дальші ступені спорідненості виражаються поняттями: прапрадід, прапрабаба, праправнук, праправнучка чи загальним — предок; назви по бокових лініях — брат, сестра, племінник, небіж (син брата — сестри), племінниця, небога (дочка брата — сестри); рідний брат батька або матері — дядько, стрий (стрийко), вуйко (брат матері); рідна сестра батька (матері) — тітка, тета, дружина стрийка — стрийна, вуйка — вуйна, чоловік дочки — зять, дружина сина — невістка, батько дружини — тесть, мати дружини — теща, брат дружини — шурин, швагер (швагро), сестра дружини — жінчина сестра, швагрова, братова дружина — братова, чоловіків батько — свекор, чоловікова мати — свекруха, чоловіків брат — брат чоловіка, дівер, швагер (швагро), чоловікова сестра — зовиця, батько зятя (невістки) — сват, мати зятя (невістки) — сваха та ін.

bigmir)net TOP 100