Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Вибір пари і шлюб

Одруження здавен вважалося однією з найголовніших подій у житті людини. "Заміж вийти — не дощову годину перестояти". "При одруженні сім раз подумай, а раз женись". "Одружуються не на рік, а на вік", — так народні прислів'я узагальнюють традиційний погляд на одруження. Тому цій справі приділялася велика увага.

Коли хлопець і дівчина "ставали на порі", себто досягали зрілого віку, вони та їхні батьки, родичі повинні були подбати, щоб знайти пару. В народному середовищі різних районів України знайомство, зближення юнака і дівчини, вибір пари найчастіше відбувалися під час участі в календарних і сімейних обрядах, вечірних сходинах і забавах на вулиці, вечорницях, досвітках, на спільній роботі, заробітках тощо. Народна традиція давала широкий простір для взаємного пізнання і дозвілля молоді:

Гуляй, доню, не бороню, тепер маєш волю.
Зажене тя лиха доля, заплачеш за мною.

Так устами матері промовляє пісня. Звичними вважалися інтимні зустрічі закоханих вдома, у вишневім садочку...

Традиційна народна мораль високо ставить честь, гідність дівчини. Ці якості поряд з добротою, природною красою, здоров'ям і трудолюбивістю вважаються головними. Втрата дівочого вінка до одруження трактувалася як порушення традиційних устоїв, явище ненормальне, виняткове. Народними звичаєво-правовими засадами і поетичним словом утверджувалися чисті, щирі взаємини молоді, вірне кохання, світлі почуття. І при виборі пари для одруження віддавалася перевага взаємному коханню.

Але буденне життя вносило корективи. Нерідко на перешкоді одруження закоханих стояли соціальна нерівність ("Ти багатий, а я бідна — не пара з тобою"), заперечення батька, матері, родини, які мали свої розрахунки ("Рад би я тебе взяти, та не велить моя мати, а хоть мати велить, так рід не звелить"), довголітня солдатська служба, найми, заробітки, людський поговір та ін.

Звичай вимагав від молодих коритися волі батьків при виборі пари. Зрештою, вони мали право позбавити непокірних дітей не лише свого благословення (що вважалося тяжким покаранням), а й частки майна, віна, посагу. Тому в багатьох випадках вірне кохання доводилося приносити в жертву житейським потребам і матеріальним розрахункам.

У ХІХ — на початку XX ст. майже на всій території України шлюбним віком вважалося (юридично) досягнення 16 років для дівчини і 18 — для хлопця. Однак у народному побуті збереглося і чимало залишків давніх народних традицій, які допускали порушення цих вікових меж, у тому числі й домовлене між родичами укладання шлюбу між малолітніми. Не допускалося близькокровне споріднення між одружуваними, такі шлюби вважалися гріховними. Народний звичай передбачав також дотримання черговості у тих сім'ях, де було кілька дітей: молодші сестри і брати повинні були одружуватися пізніше, ніж старші.

Шлюб як акт створення нової сім'ї юридично санкціонувався церковним вінчанням і відповідними записами в актах світської влади. Але в народному побуті стійко зберігалися й функціонували також давні традиційні форми укладання шлюбу. До них належали передшлюбні усні чи письмові угоди між батьками, родичами одружуваних, взаємні звідини, або оглядини дому, господарства молодих, обрядові церемоніали сватання молодої, заручин з відповідною атрибутикою і знаковим виразом згоди на одруження. Ці звичаєво-обрядові акти побутували майже в усіх місцевостях України, і їх правосильність визнавалася навіть офіційним правом. Коли дівчина, наприклад, подала під час сватання рушники старостам, то це означало домовленість про наступний шлюб. "Рушники — суть знаки состоящегося о браке договора", — констатував у рішенні волосний суд на Полтавщині у першій половині XIX ст. Порушення цього договору однією зі сторін давало право на позов.

Найголовнішим компонентом дошлюбної угоди було зазвичай питання про "вінування", себто наділення рухомим і нерухомим майном молодих. Віно, придане, посаг — поняття, які означали в Україні майно для нареченої, а подекуди — і парубка, котрий ішов у прийми до дівчини. В деяких місцевостях ці назви мали дещо відмінне значення: віно — це грунт, худоба, гроші, а посаг — те, що входило до обов'язкової весільної скрині: одяг, білизна, посуд, а також постіль і дрібний господарський реманент. Приготувати скриню було обов'язком кожної дівчини та її матері. Батьківське віно традиційно вважалося власністю дівчини.

Здавна в Україні завершальним актом укладення шлюбу вважалися традиційні ритуали й обряди, себто весілля. Вони сягали ще дохристиянської давнини, зберігши дійовість і після заведення християнства, коли церква та світська влада надавали пріоритетного й обов'язкового значення церковному вінчанню. Матеріали світських судів і церковні документи шлюбних справ XVI—XVIII ст. засвідчують, що невінчані шлюби були поширеним явищем. І навіть у ХІХ — на початку XX ст., згідно із записами етнографів, у багатьох місцевостях траплялися випадки, коли церковне вінчання і весілля відбувалися не в один час; між цими актами з різних причин бували інтервали в кілька тижнів і навіть місяців, але одружувані, згідно зі звичаєм, могли починати спільне життя лише після традиційного весільного ритуалу. Тільки тоді вони вважалися законним подружжям. Церква трактувала такі випадки як приниження християнських обрядів, тому, наприклад, 1843 р. найвищий орган Православної церкви у царській Росії — Синод зобов'язував указом жити одруженим після вінчання разом.

Розірвання шлюбу, розлучення були рідкісними в минулому, з погляду народної моралі та звичаю вважаючись недопустимими, зокрема, коли в подружжя були діти. Лише у випадках бездітності й порушення подружньої вірності в народі якоюсь мірою оправдовувалися розлучення. Однак церква і в цих випадках часто заперечувала розірвання шлюбу.

Мали місце і шлюби, юридичному оформленню яких перешкоджали певні обставини економічного чи формально-правового характеру, в народі вони називалися жити на віру. Художнє зображення такого шлюбу маємо в повісті українського письменника Михайла Коцюбинського "На віру". В народі до життя "на віру" ставилися з розумінням і терпимістю, зокрема в тих випадках, коли воно було зумовлене господарськими умовами і потребами повсякденного побуту.

bigmir)net TOP 100