Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Виховання дітей у сім'ї

Поряд з господарською найважливішою функцією сім'ї вважалося народження, вирощування, виховання і "виведення в люди" дітей. Це важкий і складний обов'язок, пов'язаний з багатьма труднощами і самопожертвою батьків: "Дітей годувать, свій вік коротать", "Тяжко діти годувати, як камінь глодати", "Малі діти — малий клопіт, великі діти — великий клопіт" та ін. Проте це неодмінний обов'язок, основне завдання подружжя. У народному оповіданні мовиться: "Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мали діти". Бездітність вважалася справжнім нещастям для сім'ї: "Живемо не батьками — помремо не людьми", "Хата з дітьми — базар, а без них — кладовище". Неплідна жінка викликала незадоволення і гнів чоловіка й інших членів сім'ї, осуд громади.

Народна традиція покладала на батьків основний обов'язок — добре виховати дитину, виростити повноцінну людину: "Умів дитину народити, умій і вивчити", "Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів". Згідно з традиційним звичаєвим правом, батьки повністю відповідали перед громадою за виховання дітей — і не лише малолітніх, а й дорослих. Матеріали судових справ й етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися і їхні батьки. Тому справі виховання дитини в сім'ї приділялася велика увага.

Крім турботи про нормальний фізичний розвиток дитини ("Ой щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку і на все тіло", щоб виросло "здоровим, дужим та добрим мужем"), у народі наголошувалася потреба змалку виховувати, навчати дитину. Вже колисковою піснею закодовуються в душі дитини такі першорядні якості, як трудолюбивість, чесність, доброта, шанобливе ставлення до отцяне-ньки, "людей старших": "Коли дитини не навчиш у пелюшках, то не навчиш у подушках". "Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то вже його трудно вчити". "Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілок стане". У багатьох прислів'ях, сентенціях висловлюється принципіальна настанова народної педагогіки виховувати і навчати дитину з раннього віку.

Оскільки народження дитини розглядалося як поява майбутнього господаря, продовжувача справи батьків, основна увага в сім'ї зверталася на трудове виховання. Складені століттями традиції виробили певні засади виховання, які полягали в прищепленні дитині та поступовому нарощенні певних трудових навиків. Підготовка дітей до праці грунтувалася на прямій передачі досвіду від батька — синові, від матері — дочці. Етнографічна література містить обширну інформацію про раннє залучення дітей до праці, розподіл між ними різних обов'язків відповідно до віку і статі. Досягши семи років, хлопчик уже ставав погоничем (поганяв волів під час оранки), пастухом (пас корів, овець, телят, а ще з ранішого віку — гусей), дівчинка — пряхою (навчалася прясти), пастушкою, нянькою (доглядала менших братів і сестер), помічницею матері в хатньому господарстві. З 12 років хлопець повинен був опанувати всі види "чоловічого діла" і працювати разом з дорослими, а дівчина — знати жіночі роботи: прясти, ткати, жати, шити одяг, варити їжу тощо. Коли в сім'ї хтось з дорослих займався тим чи іншим ремеслом (гончарством, бондарством, ковальством, кушнірством тощо), цьому ремеслу навчали дітей.

Основний принцип трудового виховання в сім'ї — "Ніхто не сміє дармувати". Він неоднаково реалізувався у великих і малих сім'ях (коло обов'язків в останніх було ширшим), у бідних і заможних і мав на меті не лише надавати практичну допомогу батькам, а й прищепити любов, прив'язаність до праці, обов'язковість, нетерпимість до неробства і байдикування. Тому тема праці посідала чільне місце навіть у дитячому фольклорі, іграх, забавах.

Пильна увага приділялася в сім'ї й інтелектуальному розвитку дитини. Цінності розумових якостей, знань людини яскраво виражені в народних прислів'ях: "Не бажай синові багатства, а бажай розуму", "Розум — скарб людини", "Знання робить життя красним". Те, щоб дитина швидше "приходила до розуму", "змисліла", від колиски стимулювалося піснею, різними "забавлянками", "пестушками", "утішками", навчанням рідної мови, розмовами з нею, а далі й оповідями казок та інших доступних сюжетів, щоб побачити, як дитина реагує на них, сприймає, запам'ятовує. Дуже істотним у народній педагогіці є наголос на потребі розвитку в дитини не розуму взагалі, а "розуму доброго", себто такого, що буде приносити добро.

Настанови народного виховання застерігають від потурання дітям, надмірного пещення їх ("Дитині дай волю, так сам підеш у неволю", "Хто дітям потаче, той сам плаче", "Гарна мазана паляниця, а не дитина"), рекомендують навчати добрими вчинками, прикладами, розумним словом ("Посієш вчинок, виросте звичка", "Учи дітей не страшкою, а ласкою"), водночас не застерігають і від крутіших заходів, у тому числі батьківського покарання, коли воно потрібне ("На крутеє дерево треба крутого клина", "Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує", "Материні побої не болять").

Обов'язком батьків і сім'ї було, згідно з народною традицією, прищеплення дитині змалку основних християнських морально-етичних засад та людських чеснот. І в сім'ї, і в громаді стежили за тим, щоб дитина і в дрібницях не посягала на чуже, говорила правду, шанувала не лише своїх батьків, а й інших старших людей, була чесною, доброю, привітною до людей. У вихованні хлопця особлива увага зверталася на прищеплення таких рис характеру, як моторність, обов'язковість, мужність, кмітливість, а в дівчини — скромність і цнотливість. Втрата дівчиною вінка до одруження лягала ганьбою і на сім'ю, зокрема на матір за те, що не вміла навчити, на добрий шлях наставити дочку.

В народній традиції утвердився погляд про перевагу багатодітної сім'ї у вихованні позитивних рис характеру і поведінки людини. Саме на такому погляді оснований смисл прислів'їв: "Де доньок сім, там доля всім, а де одна, то й тій нема", "Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — то щастя всім". З цього і випливає трактування однієї дитини в сім'ї — одиниці — здебільшого в негативному плані. Вважалося, що вже в самому факті "одинацтва" закладений комплекс ущербного, неповноцінного виховання: "З одинака рідко що добре буває". Тому народне поетичне слово застерігає:

Ой не бери, легінику, одну одиницю,
Що не знає і зварити рідку кисилицю;

"Не бери... тоту одиначку, бо їй будеш наїмати серед літа прачку", "...Не бери одиницю, хоч би була в сріблі" тощо. У сімейній народній педагогіці було багато такого, що походило від традицій патріархальних устоїв і їх пережитків. Але переважно засади сімейного виховання, його практика грунтувалися на здоровій житейській основі, праці, визначальних людських морально-етичних началах і були спрямовані на формування повноцінної особистості.

bigmir)net TOP 100