Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Весільна обрядовість

Це особливо розвинутий і багатий місцевими варіантами підрозділ української сімейної обрядовості. Окремі відомості про весільні звичаї наших предків містять давні писемні джерела. З ХІ—ХІІ ст. маємо і докладніші описи українського весілля. В XVII ст. про весільні звичаї в Україні писав французький інженер Гійом де Боплан. У 1777 р. опублікована в Петербурзі праця Григорія Калиновського "Описание свадебных украинских простонародных обрядов...". З початку XIX ст. з'явилися описи українського весілля з різних місцевостей, у тому числі докладний опис весілля з піснями галицького Надсяння, виданий окремою книжкою у Перемишлі 1835 р. ("Рускоє весілє" Йосипа Лозинського). Впродовж ХІХ—ХХ ст. опубліковані численні записи і матеріали українського весілля, багато з них зберігається у різних архівних збірках. Вибірка їх частково подана у двотомному виданні "Весілля" (К., 1970) і "Весільні пісні" у двох книгах (К., 1982). Існує також низка спеціальних дослідницьких праць, присвячених українському весіллю.

Незважаючи на локальні відміни традиційної весільної обрядовості українців, все-таки вона має спільну основу на всіх теренах України. Умовно обряд можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний. Передвесільний поділяється на кілька традиційних складових: сватання, оглядини, заручини. Подекуди він охоплював і попереднє вивідування про згоду батьків, домовленість про сватання. Однак часто сватання відбувалося лише за домовленістю молодих або й було несподіваним. У таких випадках наречений міг отримати відмову (отримати гарбуза, схопити облизня, облизати макогона).

Сватання (локальні назви в різних регіонах: могорич, сватанки, змовини, рушники, старости, слово та ін.) — це перша офіційна зустріч сторін молодого і молодої для домовленості про одруження. Сватати йшли два (іноді один) старости і молодий. У старости просили старших і поважних одружених чоловіків-родичів. Старший староста повинен був добре "знати звичай", гарно говорити традиційну промову про мисливців, що прийшли за "куницею — красною дівицею" (у центральних районах) чи купців, що шукають телички, ягнички (в західному регіоні), бути чемним, влучним на слово, вміло і вигідно представляти молодого.

Атрибутами сватів були хліб у руках і спеціальні палиці. Обмін хлібом з батьками молодої, пов'язування старостів рушниками і молодого хусткою, частування за столом означало згоду. Обов'язково запитували при цьому згоду молодої. Знаками відмови було неприйняття хліба старостів та відсутність іншої атрибутики успішного сватання. Причому відмова мала коректну форму, батьки молодої казали: "Хай ще підроста", "Почекає" та ін., на Поділлі дівчина підходила до столу, брала принесений хліб і, поцілувавши його, казала: "Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук"; у деяких місцях відмовлялася випити піднесену їй чарку, забирала зі столу і ставила в мисник чарку тощо.

На сватанні в окремих місцевостях України домовлялися про час весілля, посаг, віно молодої, майно молодої, умови прийняття зятя до хати батьків дівчини в тому випадку, коли він ішов у "прийми". Проте частіше ці питання вирішувалися в минулому лише після оглядин (обзорин) батьками і родичами дівчини дому парубка, куди її мали віддати, — на заручинах.

Подекуди (Полтавщина, Слобожанщина) заручини звали ще малим весіллям, наголошуючи цим самим на його важливій обрядовій сутності. Від сватання до заручин проходив певний проміжок часу, коли можна було належно зважити всі "за" і "проти", прийняти остаточне рішення. На заручинах відбувалося обрядове з'єднання рук молодих на хлібі, зерні, батьківське благословення. На Полтавщині, Черкащині саме на заручинах, а не на сватанні відбувалося обнародування і пов'язування старостів рушниками. В заручинах уже брали участь бояри і дружки, співали обрядові пісні, грали музики, в окремих місцевостях (Волинь, центральна Львівщина, Покуття) їх обов'язковим елементом був ритуальний танець батьків і родичів наречених, "затанцьовування весілля" з хлібом.

Традиційне весілля тривало в Україні декілька днів, у деяких місцевостях — цілий тиждень. Здебільшого весілля починали в п'ятницю (бо п'ятниця — початниця). Весільне дійство складалося з низки обрядових актів, що відбувалися послідовно і в супроводі відповідних обрядових пісень, ритуалів: випікання короваю, сплітання вінка, запрошення на весілля, благословення, вінчання, посад, пов'язування молодої, переїзд молодої в дім чоловіка. У різних регіонах України ці складові були розвинуті неоднаково і посідали різне місце в загальній структурі весільної обрядовості. Так, у Карпатах і Прикарпатті в розвинутішому вигляді виступав обряд вінкоплетіння, з нього і починалося весілля. Цей обряд містив урочистий вихід дружок або свах у городчик або до лісу за барвінком (подекуди з музикою), благословення матері чи старости на виплітання вінків для молодої і молодого, участь у вінкоплетіннях жінок, щасливих у сімейному житті. Важливе місце вінкоплетіння у весільному обряді засвідчене і обширними циклами відповідних обрядових пісень — ладканок чи так званих барвінкових — на Гуцульщині та Покутті.

Ой дай же нам, Божечку,
Щасливу дорожечку
В городець по зілечко,
По зелений барвіночок.
Вийся, віночку, гладко,
Як червонеє ябко,
Нинішньої днини,
Щасливої години.

До передшлюбної групи весільних обрядів належали запросини на весілля, прибирання весільного деревця — гільця, обмін подарунками між молодим і молодою та молодіжний вечір (дівич-вечір).

На весілля йшли запрошувати окремо молодий з боярами (дружбами) і молода з дружками, їх випроводжали з обрядовим співом і благословенням батьків. Традиція вимагала відвідання дому запрошуваних і дотримання певного церемоніалу (поклін чи навіть ставання на коліна перед запрошуваними, проказування відповідних словесних формул — "Просили мама, тато, і я вас прошу..." та ін.). Запрошували родичів, сусідів і нерідко, як велів звичай, — все село:

Мати донечку в село відправляє:
Іди, донечко, у щасливу годиночку,
Проси, донечко, найменшу дитиночку.

В більшості місцевостей України після запросин на весілля прикрашали весільне деревце (локальні назви: гільце, вільце, райське деревце, різка, сосонка, дідування). Воно символізувало створення нової сім'ї, появу нового сімейного "древа", тому повинно було виглядати якнайпривабливіше. Виготовленням гільця розпочиналася частина весільного дійства, яка в різних місцевостях України більш чи менш виразно визначалася як обрядове прощання молодих з дівуванням і парубоцтвом, з неодруженими товаришами і безпосередня підготовка до переходу в новий статус. Найпоширеніша назва цієї частини весілля — дівич-вечір. Залежно від домінування певних дій вона мала й інші локальні назви: молодечий вечір, головиця, дружбини, чоботоносини, заграванки та ін.

Дівич-вечір відбувався водночас у молодого і молодої або лише в молодої, але з обов'язковою участю молодого з боярами. Він охоплював обрядове розплітання коси молодої на хлібній діжі, на подушці чи на стільці, покритому кожухом вовною догори, одягання вінка на голову молодої, частування за столом дружок і боярів, обмін подарунками між молодими: молодий з боярами приносив дівчині чоботи (звідси і назва чоботоносини) і хустку (чи намітку), а молода обдаровувала його шлюбною сорочкою (вишиваною) або весільною хустиною. Подекуди обмін подарунками виконувався через "післанців", "послів".

Однією з головних обрядодій народного весілля був посад молодих за столом на кожух або (наприклад, на Поліссі) на необмолочених снопах. Він відбувався на дівич-вечорі напередодні шлюбу (в суботу) або безпосередньо перед вирядженням наречених до вінчання, обов'язково з материним і батьківським благословенням. Посад міг відбуватися окремо в нареченого і молодої або разом у нареченої.

Історичні й етнографічні відомості дають підставу вважати, що церковне вінчання як освячення й офіційне санкціонування шлюбу в давніші часи безпосередньо не поєднувалося з народною весільною обрядовістю і нерідко було відокремлене від неї в часі, хоча згодом воно органічно вросло в неї, стало одним з її обрядових актів і навіть увійшло до системи різних народних ритуальних і магічних дій та ворожінь (наприклад, тримання нареченою цілушки хліба в пазусі під час вінчання, яку наречені з'їдали, виходячи з церкви, та ін.).

Після вінчання молоду заводив на посад брат, дружко чи староста. Тут повинен був здобути або викупити собі місце поряд з нареченою і наречений, який прибув зі своїм почтом (боярами, свахами) до її хати. Традиційний посад охоплював обрядові дії і церемонії, що вирізнялися місцевою різноманітністю і своєрідністю. Головними компонентами посаду були: зустріч зятя і його гостей у домі нареченої, посад молодого за столом біля нареченої, частування, розподіл головного весільного хліба — короваю, обдаровування молодої її родиною (або обох молодих) з частуванням кожного даруючого короваєм або чаркою (перепій), зняття вінка і пов'язування нареченої хустиною й одягання очіпка, що символізувало приєднання її до жіночого гурту.

Після пов'язання молодої хусткою чи наміткою відбувалося прощання її з дівчатами і подекуди проводи боярами старшої дружки з музикою, співами і частуванням у її домі — дружчини. Зі старшою дружкою неодружена молодь покидала весілля.

Далі відбувалися виряди нареченої до дому чоловіка з підготовкою скрині-посагу, "продаванням" молодому подушок, прощанням нареченої з рідною оселею, батьком-матір'ю, братами-сестрами — зі своїм родом. Проводи і переїзд до чоловіка відбувалися здебільшого пізно ввечері головного весільного дня — вінчання (в суботу або в неділю).

Зустріч невістки в домі молодого відбувалася з відповідними церемоніями. В окремих місцевостях її переводили через вогонь, а у Карпатах, наприклад, свекруха у вивернутому кожусі переводила через поріг, тримаючи за пояс або руку, обгорнуту хустиною, та ін. Після привітання, вручення подарунків від нареченої і частування молодих відводили на шлюбну постіль, яку стелили переважно в коморі на необмолочених снопах жита, пшениці або вівса. В узголов'ї постелі клали спеціальний весільний хліб (лежень, стульник, пара, короваєць, тещин пиріг та ін.).

Наступного дня до дому нареченого запрошували батьків і родичів нареченої, відбувалися обряди з подякою за дочку, подекуди обрядове вмивання молодих — митвини, розбивання горщика з кашею і частування нею всіх присутніх (Центральне Подніпров'я) — так зване биття каші. Подавання гостям каші означало закінчення весілля.

До післявесільних обрядів належали частування гостей у нареченого — пропій, гостина молодого подружжя у батьків молодої, що відбувалася через день-два, тиждень після весілля та прийом у молодого через місяць (калачини, покалачини, розхідний борщ, свашини тощо).

Це лише дуже загальна схема характерних обрядово-звичаєвих актів традиційного українського народного весілля. Його дійство у всіх місцевостях України було насичене символікою і магічними діями, спрямованими на забезпечення щасливого життя, плідності та господарських успіхів молодого подружжя, позначене урочистою піднесеністю і високою емоційністю, якої йому надавав спів обрядових весільних пісень. Останні супроводжували, коментували і розшифровували кожну дію, кожний ритуал весільної драми. В Україні створений винятково багатий цикл обрядових весільних пісень, які донесли до нашого часу відгомін глибокої давнини, а подекуди й архаїчні назви.

Святкової урочистості, поважності та певної таємничості надавали народному весільному обрядові його традиційна знакова система, атрибутика: рушники, виняткова значущість хліба у багатьох моментах весілля, вінки, коровай, гільце, палиці у сватів, старост, бояр, свічки у світилок тощо; характерні для різних місцевостей весільні чини: старости, підстарости, старостини, дружби, дружки, бояри, свахи, світилки, приданки та ін.

Загалом цілісності народного весільного обряду властива поважність, гуманістична життєва мудрість і моральна чистота. У всіх його компонентах — обрядодіях, співах, примовляннях, символіці — закладені установки на чесне трудове життя ("раненько вставай, пізненько лягай — добра доленька буде"), сімейну злагоду, продовження роду, добрі взаємини з людьми. Своєю сутністю весільна обрядовість утверджувала основні народні морально-етичні та звичаєво-правові засади.

З плином часу весільна обрядовість у різних регіонах України зазнавала певних змін — здебільшого скорочення тривалості її загалом чи окремих компонентів структури. Однак ще десь до 30-х років XX ст. вона зберігалася відносно повно. Наступні десятиліття умови соціально-політичного життя, більшовицьке зневажливе ставлення до народних традицій внесли істотні зміни і в цю сферу. Була передусім змінена традиційна структура весільної обрядовості, фактично перервана її міжпоколінна передача і спадкоємність. Особливо відчутної шкоди завдали намагання і заходи офіціальних "обрядотворців" спростити традиційну весільну обрядовість, звільнити її від "релігійних елементів", "наповнити" і "збагатити" форми "новим, соціалістичним" змістом, штучно нав'язати певні стандарти.

Втрачено не лише багато компонентів народної весільної обрядовості, а й (що найістотніше) внутрішній взаємозв'язок тих традиційних моментів, які ще побутують у весільних обрядах українського сільського і міського населення, з властивою їм духовною сутністю, гуманістичною морально-етичною спрямованістю й емоціонально-психологічною настроєвістю. Збережені традиційні елементи символіки, атрибутики виступають у сучасному весіллі здебільшого як позбавлений глибшого обрядового смислу і контексту антураж, зовнішня декоративність і прикраса. Величезною втратою є посилене зникання традиційного обрядового весільного співу навіть у тих місцевостях, де він до недавнього зберігався в живому побутуванні (Карпати, Прикарпаття, Поділля, Полісся).

Відновлення, повернення до життя і повноцінного функціонування всього кращого з народних весільних обрядово-звичаєвих традицій вимагає вдумливої та наполегливої праці.

bigmir)net TOP 100