Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Українська народна метеорологія та календар

В українського народу впродовж століть у процесі виробничої діяльності, постійного спілкування з природою склалися багаті традиційні знання, які давали змогу виживати у нелегких умовах натурального і напівнатурального способу господарювання. Ці знання допомагали хліборобам орієнтуватися в просторі, пристосуватися до природних умов, здійснювати потрібні виміри й обрахунки, прогнозувати результати праці, пізнавати світ.

Важливе місце у такій діяльності та формуванні поведінки людей посідали знання метеорології і народний календар. Вони чітко визначали етапи господарської діяльності, регламентували працю і час відпочинку. В календарі втілювалися не лише етнічна історія, а й традиційний побут, весь уклад життя народу.

В людей, котрі тривалий час перебували під відкритим небом, — землеробів, мисливців, рибалок, чумаків, пастухів — існувала постійна потреба спостерігати за виглядом хмар, неба, снігу, за станом води, поведінкою тварин, птахів. Ці спостереження давали змогу прогнозувати зміну погоди. Мірошники, які постійно вивчали силу і напрямок вітрів, уміли передбачати наближення бурі й хуртовини; той, хто працював у саду, полі та на городі, навчився прогнозувати наступ заморозків, сльоти, сухої погоди. Відібрані прикмети не лише передаються з покоління в покоління, а й відповідно перевіряються, уточнюються і доповнюються новим досвідом.

Про високий рівень обізнаності з метеорологічними явищами, пильну і вдумливу увагу та спостережливість за найдрібнішими змінами в погоді засвідчує багата українська термінологія в цій галузі народних знань. Так, ясну сонячну погоду називають година, а погану — негода, погану снігову погоду називають хвища, завірюха, метелиця, хуртовина, віхола, а безсніжну погоду — мряка, ожеледиця, мигичка, голошок. Кліматичні умови спричинилися до українських назв місяців.

Давно спостережено, що люди з ревматизмом, підвищеною нервозністю, хворобами серця, легенів та іншими недугами гостріше відчувають зміни в погоді. Спостереження за поведінкою тварин і птахів, які набагато краще за людей реагують на всі метеорологічні явища, дали змогу виробити ефективну систему прогнозування погоди.

Важливі прикмети склалися внаслідок спостережень за комахами, зокрема за поведінкою бджіл, які особливо чутливі до найменших змін погоди. Серед поширених прикмет такі: "Ластівки літають низько — на дощ", "Риби вискакують і над водою ловлять комах — на дощ, на негоду", "Якщо бджоли не вилітають на збір меду — слід чекати дощу", "Якщо павук ховається — буде дощ", "Перед негодою мурахи закривають більшість ходів у мурашнику", "Чим більші бувають під осінь мурашині купи, тим лютіша зима" та ін. У деяких селах живими барометрами слугували жаби, яких тримали в банках з водою. За їх поведінкою визначали погоду.

Чимало корисної метеорологічної інформації черпали люди, спостерігаючи за рослинами: "Конюшина зближує свої листочки, схиляється — перед негодою", "Квітки сильніше пахнуть — перед дощем".

Значна кількість прикмет виникла внаслідок спостережень за фізичними явищами в природі. Так, було зауважено, що перед дощем внаслідок підвищення вологості повітря вогкішає сіль, виразніше чути віддалені звуки, спускаються струни на музичних інструментах. "Дим стовпом — на мороз, на гарну погоду", "Дим стелиться — бути негоді", "Роса вранці — ознака сонячної погоди". "Велика роса — до ясної погоди", — стверджує народна мудрість.

Люди навчилися "читати" за виглядом сонця, місяця, хмар, зірок, яка буде невдовзі погода. Коли місяць або зірки стають "блідими" — буде дощ. Райдужні кола навколо місяця означають збільшення хмарності та посилення вітру. "Місяць у крузі несе воду в своїм розі", "Червонуватий місяць — буде сильний вітер".

У різних районах України існують свої особливості метеорологічних спостережень. Однак народна метеорологія увібрала в себе найдоцільніше із того, що накопичено багатьма поколіннями українського народу.

Народна метеорологія знайшла системне втілення в календарному поділі, а також образне осмислення в народній творчості, святковій обрядовості, народних звичаях та ін.

З давніх-давен існує місцеве прогнозування погоди, з покоління у покоління передаються знання про певні явища природи і залежність від цього погожих днів чи негоди. Народ виявив чимало ознак зміни погоди, з-поміж них — оптичні явища в атмосфері, температура, вологість повітря, напрямок і сила вітру, хмарність, реакція і поведінка живих організмів.

При прогнозуванні погоди зазвичай беруться до уваги декілька характерних ознак, що в сукупності визначають її точніше. В Україні відомо: якщо зоря мляво-червона, місяць блідий, при сході сонце червоного кольору, хмари схожі на башти і скелі, дим стелиться і клубочиться у вигляді баранців, з листя монстери (філодендрона) скрапує роса і низько літають ластівки, то невдовзі почнеться дощ. Багато тварин і птахів наділені дуже чутливими органами, які дають змогу наперед реагувати на зміну погоди і відповідно змінювати поведінку. Хороші синоптики — ворони, чайки, качки. Відомо близько 500 видів тварин, які прогнозують погоду. Якщо зимове лігво їжака на краю лісу — буде тепла зима. Якщо кроти тягнуть солому і суху траву в кротовину — зима буде холодна. Коли качки будують гнізда біля води — літо буде сухим.

У народній метеорології існують довготривалі та короткотермінові прогнози. Зрозуміло, хлібороб завжди намагається передбачити, якими будуть пори року. Від того, чи весна буде ранньою або затяжною, літо посушливим або дощовим, осінь і зима помірними чи суворими, залежить організація праці хлібороба, надії на врожай та його збереження, врешті-решт, життя і добробут.

Чимало прогнозів складаються за станом на певні дні року. Якщо 14 березня день буде дощовим, то все літо — мокрим, якщо ж без опадів — то, навпаки, — погожим. За церковним календарем, 14 березня відзначається свято Євдокії (Явдохи). Цей день, як й інші "святі" дні, запам'ятовувався і погода зіставлялася з погодою наступного літа. Так стихійно встановлювалися взаємозв'язки між окремими природними явищами різних пір року. Багатовікові спостереження допомагали закріпити в пам'яті народу закономірні зв'язки, взаємозалежності між явищами природи і наперед прогнозувати погоду.

Надійними показниками погоди можуть бути листя, плоди, урожайність. Спостережено, що пізній листопад — на сувору і тривалу зиму, щедре виділення березового соку — на дощове літо.

Довгострокові прогнози робилися на основі поведінки тварин. Пізній відліт птахів восени означав теплу зиму, а якщо бджоли рано вилітали із вуликів, то чекали ранньої і теплої весни. Журавлі відлітають за 20—25 днів до перших заморозків.

У різних областях України склалася своєрідна енциклопедія метеорологічних ознак, за якими з великою достовірністю прогнозується погода. Так, гуцули вважають: "Якщо листя на деревах швидко жовтіє — будуть ранні морози, якщо ні — буде тривалий час тепла погода". "Якщо листопад дерев не обтрусить, зима довго бути мусить", — говорить народна приказка. "Якщо в лісі багато грибів — буде сувора зима". "Якщо опеньки ранні — буде рання зима".

Сувору зиму обіцяє рясний урожай горобини, а також багато ягід влітку, щедрий урожай жолудів, горіхів та ін. Люту зиму віщує раннє опадання листя липи. На холодну зиму великі запаси горіхів робить білка, до середини жовтня вона міняє свою шубку і низько на дереві влаштовує гніздо. До холодної зими — ранній відліт ластівок. І навпаки, пізній відліт птахів віщує теплу зиму.

Вже взимку народ прогнозував настання весни. Поширена така прикмета: якщо 1 лютого була ясна погода — чекай ранньої весни. Якщо 15 лютого випав сніг — весна буде холодною і дощовою. Те ж саме віщує в цей день хуртовина. Рання весна настане, коли восени рано випаде сніг.

Чимало прикмет про літо: "Глибокий сніг узимку — на дощове літо, сніг тане раптово, вода збігає швидко — на мокре літо", "Якщо до 22 квітня погода не встановиться, рік буде сухий". Зустріч сонця з місяцем — 21 квітня. "Коли в цей день погода гарна — літо буде погоже, якщо ж негода — літо холодне й дощове", "Ясний вечір цього дня теплий і зоряна ніч — літо буде сухе і погоже"; "24 травня (на Мокія) туман — буде мокре літо"; "Якщо на Пилипа був іній (27 листопада) — буде врожай вівса"; "Коли ж горобець нап'ється на Введення (4 грудня) у тваринному сліду води, то худоба до Юрія напасеться"; "Якщо Михайло (21 листопада) дощем не услужив — добру і суху весну наворожив"; "Грудень холодний та сніжний — хліб буде буйний і пишний".

Людина як складова частина природи не лише пристосовувалася до її несподіванок і капризів, а й творила чудову казкову країну, населену дивними фантазіями й міфами, де жили Даждьбог зі Златобабою — сонцевою матір'ю.

Коли тріщать морози і лютує хурделиця, тоді панує над землею Морозко з донькою Сніжаною. Коли ж вигляне сонце -— це грізний Сварог, бог-коваль викував у своїй кузні нове сонце і віддав його своєму внукові Ярилові, який на Коляду вивозить його на небо. Якщо народжується дитина, Даждьбог у серце кожної кладе частку сонячного тепла. І чим більше в серці людини тепла від Сварожича, тим привітнішою, життєрадіснішою, приємнішою вона буде.

Зауважимо, що в час найлютіших морозів у природі починаються зміни. На 15-й день після найдовшої ночі відзначається свято Коляди.

Навіть тепер усі святково-піднесені поетичні образи-символи, якими наповнювали наші пращури своє буття, залишаються близькими та зрозумілими. До глибини душі хвилюють краса і вишуканість поезії колядок та щедрівок, їх глибока людяність і задушевність. За традицією, два тижні колядники ходили від хати до хати, співаючи величальних пісень. Відродження цієї традиції несе не лише людську визначеність, а й довіру, теплоту взаємин.

Сучасникам космічно-ядерної ери для душевного благополуччя і комфорту необхідні й такі народні звичаї: традиційні колядки-вітання, новорічні засівання, щедрівки (прадавній звичай віншування хлібороба, побажання хорошого врожаю, щастя в новому році).

Український календар має чітко виражену слов'янську основу. Передхристиянське свято зимового сонцестояння стало початком аграрного року. В гуцулів він відзначався 7 січня, інші вважали, що рік розпочинається на Семена Стовпника (14 вересня) — це збігалося з давнім церковним календарем.

Січень в українському народному календарі — місяць, яким розпочинається новий рік. До нас дійшов відгомін цікавих свят і обрядів, що побутували серед предків саме в січні. Так, напередодні "багатої куті" (7 січня), чи Коляди, господар прагне умилостивити злі стихії, запрошує їх допомогти виростити хороший урожай. На допомогу злим силам приходить Чорнявка — Меланка (13 січня), котра хоче приспати Ярила і викрасти Сонце.

Наставала ніч, коли Меланка була повновладною господинею і могла викрасти не лише Ярила, а всіх, кого хотіла. Тому щедрувальники одягали маски, аби їх не могла впізнати Меланка. А на "голодну кутю" (18 січня) розпочиналася вирішальна боротьба Меланки за своє панування. Тоді виходили на вулиці хлопці, щоб стукати качалками по тинах і воротах, лякаючи Чорну, 19 січня у воді прорубували ополонку, прикрашаючи навколо неї все. В цю ополонку заганяли Меланку, викликаючи добрих і ласкавих богів. "Якщо на "багату кутю" зоряно, то й урожай буде". "Зоряна ніч на Меланії зичить людям здоров'я і силу на цілий рік", "Якщо на Новий рік дерева покриті памороззю, то буде добрий урожай". Все це — наслідки вікових спостережень, які викристалізувалися в чіткі прикмети-прогнози.

Лютий у народі отримав прізвисько лиходія. За переказом — це час, коли злі стихії послали найсильнішого з-поміж себе — Водяна — забрати у людей Сварогове тепло і захолодити їх. Тому і намагається Водян залити й охолодити землю. В лютому частішає суперечливий хід подій у природі. Ще стоять міцні морози, а все вище піднімається сонце, тане сніг на стріхах; 15 лютого літо пролетить над землею на Перуновій колісниці, часто під супровід грізного грому. В цей день, за народним повір'ям, зустрічається літо з зимою (Стрітення), або свято проводів зими. З ним пов'язані народні обряди, а також повір'я, приказки: "Якщо півень води нап'ється, то селянин горя набереться", "Коли на Стрітення від морозу яйце трісне, чекай на хороший врожай — погода буде помічницею всім чесним хліборобам".

У давнину наприкінці лютого відзначали свято на честь Велеса — бога всіх тварин, покровителя мистецтв і мандрівників. Тоді рубають ополонки у ставках, щоб риба не задихалася, майструють шпаківні для гідної зустрічі вісників Весни.

Жоден з місяців українського календаря не має стільки назв, як березень: березіль, березоль, берузоль, веселик, березинець, черпень... Прийде березень, потечуть струмки, потемніє ліс: з'являться бруньки та перші квітки. Це грізний Перун прилетів, розбудив від зимового сну землю. За переказом, колись не було Березня, отже, не було Весни, а на землі господарювала Погода — донька Стрибога і Златобаби. Всі залицялися до неї — Білобогові, Чорнобогові сини та внуки. То ж коли пригорнеться Погода до Ярила, все квітує, а заграє до бородатого Водяна — дощ і хлюпавка довкола. Залицяється Погода до Морозка — льодова криця сковує землю, завалює снігами світ. Покликала Златобаба мудрих дочок — Світову Вечірню і Ранішню Зорю порадитись, що вдіяти з Погодою, як лад на землі навести. Пряли вони нитки для намітки, яка допоможе забрати у Погоди владу над стихіями. Покривали наміткою Погодині дівочі коси і призначали їй стати удовицею, що має народити 12 синів, — за час від найдовшої ночі до найбільшого дня. В колибі лісорубів народився той, кого назвали Січнем, у люті морози в барлозі ведмедиці появився Лютий, у березовім гаю — Березень, та й ще один зразу ж знайшовся. Він був схожий на свого злого діда Чорнобога — Чорнець, страшний для людей: "Як прийде місяць Чорнець, то настане світу кінець"; "У місяць Чорнець замерзне й молодець". Та все одно з березня починається весна, а в давнину ще й новий рік. На весняне рівнодення — 22 березня — відзначається день перемоги Березня над Чорнцем. У передостанній день Березня виносять бджіл із зимових сховків, бо має прилетіти на легких санках, запряжених золотокрилими бджолами, сам посланець Весни, ніжний теплий Легот. Про його приліт відомо всюди, навіть у глибинах Славутича починається Весна.

Березень віддає владу квітню. Вечорами виходять із осель красуні Криниці, прокидаються від зимового сну Мавки. Виганяє Марена з землі первоцвіти, щоб Веснянки мали з чого сплести перший вінок Весні. Теплі Вітровії женуть геть північних гостей, котрі панували на землях Даждьбога. Квітень вступає у свої права і готує все, щоб на сьомий день свого володарювання на землю прийшла Златобаба з її найкращими друзями — птаством, яке розпочинає звивати гнізда. Прилітають ластівки, а лелека до цього дня вже знесе яйце. Люди намагаються передбачити майбутній урожай. Якщо 1 квітня на полях ще лежить сніг, холодно — це обіцяє хліборобу неврожайне літо. Коли 7 квітня землю укутують густі тумани, то, за народним повір'ям, усім наддніпрянським селам загрожує повінь. Погожий, ясний день обіцяє усім добрий урожай. Прибуває на землю грізний Перун, який блискавкою розбуджує все живе, тоді розпочинається новий цикл — пробудження й квітування, вступає в права новий рік. "Перший грім при північному вітрі — на холод, при південному вітрі — на суху і теплу весну, при східному — на суху і теплу весну, при західному — на мокру весну", — кажуть у народі.

В травні Весна готує посаг для своєї доньки, щоб віддати Ладу Ладові. Трапилося так, що коли покликав Березень Квітня на допомогу, щоб не згубив Чорнець квіти в Лади на вінку, то не зміг він прибути через густий сніг. І так кожного разу негода заважала Квітню. Поїде саньми — повінь дороги затоплює. Сідає на човна — вода замерзає. Засмучений Квітень пішов до Травня за порадою. А той порадив ось що: слід покласти на воза сани і човна. Так і доїхав до Березня Квітень. Відтоді розсердився Чорнець на Травня і намагається йому відплатити несподіваними морозами, зіпсувати весняне квітування. У народі завважили: коли жаби в травні голосно квакають, а потім раптово замовкають, — це перед похолоданням. Гуси сидять, поховавши голови під крило, — також перед похолоданням. Соловейко заспівав 15 травня (Борисів день) — похолодання на два тижні. Однак холоди не можуть налякати і розігнати Мавок та Берегинь — дружок Лади, котра готується до шлюбу з Ладом.

Весілля відбудеться, відійдуть холодні дні, запанує тепло, рясним цвітом заквітує земля.

З глибини віків, з покоління в покоління передаються в прекрасних поетичних обрядах і розмаїтті пісень легенди про те казкове весілля, коли ясноокий син Ярила вибрав наречену, красуню Ладу. На честь такої події збиралися дівчата для хороводів і маївок. У центрі сиділа найвродливіша, найпрацьовитіша, найпривітніша дівчина — Лада. Її прикрашали вінками, ставили біля ніг глечик із молоком, сир, масло, — можливо, так робили наші далекі предки у божницях біля своїх покровителів. З тих далеких часів дожили до нас чарівні та неповторні за мелодикою й задушевністю, ліричністю пісні:

Лебедина, Лебедина
Да на дівчину походила.
Ой Ладо іде, коня веде,
А за Ладом весняночка,
Голосисті паняночки.
Витанцьовують, співають,
Зупинить коня благають.
— Постій, Ладо, не ходи.
Конем льону не топчи,
Не зеленую травку,
А шовковий льон...

Цілу ніч співають дівчата, чекаючи появи Сонця-Ярила, що має благословити сина на союз із Ладою.

Після пісень і танців біжать дівчата до обраної ними Лади і намагаються вхопити кинуті нею віночки. Котра першою зловить вінка, тій незабаром заміж виходити. У цей день прислуховуються дівчата до пташиних голосів. Коли почує дівчина, як кує зозуля, то знатиме, чи довго ще буде з батьками.

Після цього свята справляли основне торжество — день Даждьбога, яке з часом замінив православний Юрій, уособивши найкращі якості попередника. Він покровитель землеробства, скотарства і грізний повелитель вовків. Вважалося, що на Юрія роса має цілющі властивості. Донині народні знахарі, котрі лікують травами, збирають на Юра росу з черемшини.

Народні прикмети в цей період достатньо достовірно передбачають майбутній урожай: "Коли сховається в жито ворона — чекай на урожайне літо"; "Якщо жито буде горобцю по коліна — чекай лиха"; "Якщо дощ на Юрія — буде хліб і в дурня".

Травень в Україні вважають найважливішим місяцем — завершується сівба яровини, висаджується вся городина.

Промайнула весна, і червень привів літо. Початок цього місяця збігався з білінням полотна. Коли розквітали сади, дівчата і жінки збиралися біля річок, озер чи ставків і розстеляли на берегах довгі полотнища, що вибілювалися на сонці й ставали ніжні, шовковисті.

З глибини віків прийшло до нас відзначення у червні Зелених свят, Клечальної неділі. Головний їх атрибут — прикрашення садиби зеленим гіллям і запашною травою. За цим святом стоїть ще одна дуже важлива, життєво необхідна справа — народне травозбирання, що становило колись основне джерело ліків. Розпочинали збирання лепяшнику, любистку, кропиви, звіробою, золототисячника, м'яти, кульбаби, папороті, молодила, подорожника, рути, полину та ін. Чарівна рослина полин і тепер продається в аптеках для лікування шлунка, поліпшення апетиту. Чимало інших трав і зілля успішно застосовується в сучасній медицині.

Донедавна в селі жодна дівчина чи жінка не виходила з хати без полину, жодна не пішла б без нього в поле, не набрала б води, не вкинувши в неї стеблини полину. Вважалося, що полин мав чарівну силу на Клечальну неділю, коли розпочиналося своєрідне літнє свято — одне з тих, які знайшли оригінальне обґрунтування в прекрасному фантастичному світі слов'янської міфології.

На це свято, за повір'ям, з далекого раю на землю сходили чарівні Нави, Мавки, Криниці, Берегині, Літавиці, Огневиці, Лоскотарки. Русалки виходили з води. Вродливіші за людей, голі, з прекрасним довгим волоссям Нави плавали в річках і ставках. Мавки гойдалися на гіллях дерев, на цямринах сиділи статечні Криниці, в полях забавлялися веселі Лоскотарки, у горах і долинах шугали Літавиці й Огневиці. Горе було тому, хто зустрінеться з Лоскотаркою або кого причарує прекрасна Криниця. Єдиним засобом порятунку від цього багатоособового царства був чарівний полин. Захований під пояс або зашитий в сорочку під пахвою, він рятував від усяких напастей і чарів. Тим, хто хотів побачити Мавку чи Лоскотарку, допомагав любисток. Весь червень — чарівний. Він дарує людям найдовші дні та найкоротші ночі, в червні відбувається поворот сонця на зиму.

Початок липня збігається з найвідомішим святом, яке прийшло до нас з далекого минулого, — Купала. Воно посідає чільне місце з-поміж інших календарних свят і обрядів. Повне таємничості та образно-поетичної спадщини, свято Купала дотепер певною мірою залишається загадковим щодо основного змісту. Напевне, не всі легенди, які б могли розкрити суть всіх його символів і дійств, дійшли до нас. Купала як містична істота не входить до слов'янського пантеону. Це радше персоніфікація самого свята, коли подія виступає в конкретному образі. Відома Масляна (свято Місяця, Колядки), яка набула певної образно людської визначеності.

Народ зауважив, що після найдовшої ночі 22 грудня відбувається поворот сонця до весни. На 15-й день після цього настає Коляда. Другий поворот сонця відбувається на 15-й день після найкоротшої ночі (22 червня), тоді й відзначається Купала. Найцікавіший його момент — обряд потоплення ляльки, опудала, що мало людську подобу і різні назви в різних місцях. Це могла бути Марена, або Морана, Ляля, Лада, в деяких піснях згадується Ганна. В Ганні дехто з дослідників вбачають останню дружину київського князя Володимира — Анну, візантійську царівну.

Купальські обряди та дійства збереглися в українських народних казках, в основу яких закладені стародавні міфи. Міфічний Вуж із великого озера викрав доньку Сонця якраз у момент найпишнішого розквіту природи. Так образно наші пращури обґрунтовували причини повороту сонця на зиму, до майбутнього приходу холоду, повернення на землю злих Чорнобожичів.

Існувало переконання, що в купальську ніч людина може стати щасливою, розумною, багатою. Той, хто в ніч на Купала зірве чарівний цвіт папороті, може досягти всього. Народна фантазія витворила чимало перепон, які необхідно подолати, аби заволодіти чарівним цвітом. Потрібні величезне вміння, хитрощі, терпіння, щоб вирвати від злих духів чарівну силу.

Таємничо світили вогні свічок на вінках, які дівчата пускали за водою і за якими гадали, звідки прийде суджений. На святкові ігрища сходилася молодь вибирати собі наречених. Добували "живий" вогонь — розпалювали вогнища, пари перескакували через полум'я, щоб перевірити, чи міцним буде їхнє єднання і благополучною майбутня сім'я. В цю ніч шукають хлопці та дівчата чарівних трав, щоб протистояти підступам Мавок, Огневиць і Літавиць, котрі у купальську ніч, за народним віруванням, могли набувати будь-якої подоби і навіть з'являтися перед юнаками в образі коханої дівчини. Така "з'ява" в річку може затягти, а іншого з кручі зіштовхнути або з дерева скинути. "На Івана Купала кого поб'ють — пропало", — говорить народна приказка.

За народним повір'ям, яке збереглося на Чернігівщині, у цю ніч розквітає золотим цвітом ліщина. Хто побачить таку квітку — обов'язково знайде козацький або татарський скарб. Хто хоче розбагатіти, той повинен іти до схід сонця в поле і шукати житню стеблину з двома колосками, а коли її знайдеш, необхідно відразу копати в цьому місці, не думаючи про гроші, бо пропаде безслідно скарб.

За народним повір'ям, у купальську ніч дерева переходять з місця на місце, розмовляють між собою. І хто почує ту розмову, той ніколи не згубить живого дерева, не скривдить жодної рослини. В такої людини завжди сад гарний, а в ньому все добре цвіте і родить. Коли ж розпочинався новий день, знахарі ходили на луки й узлісся за травою-зіллям, яке саме в цей час має найцілющішу силу. Після свята настає гаряча пора — косовиця, а потім і жнива. "Після Івана не треба жупана", "Вимоліть, попи, дощу до Івана, а після і ми, грішні, вмолимо", — говорять на Переяславщині та на півдні України.

Попереду ще буде тепле і ласкаве бабине літо. За народним повір'ям, це Морена виривається з водяного полону і повертається на рідну землю.

Наступний місяць в українському календарі має назву серпень, що вказує на широке застосування населенням України такого важливого інструменту для збирання зернових, як серп. Серпень — пора жнив. Страшні бувають грозові ночі наприкінці липня й на початку серпня, їх у народі звуть горобиними (сильна блискавка і гучний грім не дають заснути горобцям), вони і спричинили фантастичну персоніфікацію народних уявлень про довкілля. Сонце повертає на осінь, і над землею літає грізний Перун з громами і блискавками. Існує прикмета: коли 1 серпня впаде дощ, то вся осінь буде дощовою. За повір'ям, на початку серпня Перун покидає землю і йде на луги Даждьбога. У цей день люди докладали всіх сил, щоб зібрати кращий урожай. Існувало переконання: якщо вродила добра капуста, — її накривали на Іллю горщиками. Коли ж Ілля розійдеться дощами на початку жнив, то може наробити гнилля. Після Іллі у воду входити не рекомендують, приходить Спас — готуй рукавиці про запас. Літо наближається до кінця, завершуються жнива — це й нелегка і виснажлива праця традиційною народною толокою.

Часто за серпнем настають погожі вересневі дні. Проте не завжди можна чекати доброї погоди. За прадавньою легендою, щедро роздавав дітям тепло Даждьбог, і зростали вони добрими, щедрими і хоробрими. А біля Києва жив у кузні Сварог і кував нове сонце. Недалеко мешкала й одна з доньок Сварога — золотоволоса Липа, котра годувала бджолині рої Ярила. В її корчмі були хмільні напитки, або так звані напитки Любчика, необхідні для будь-яких київських свят. Випила Липа на одному весіллі келих такого напитку — і закохалася. Від того кохання народила Липа сина, ніжного і золотавого, як сама, і прекрасного, мов батько, — Дністра. Не пробачив Сварог гріха доньці. Не приніс їй щастя Любчиковий напій. Від Липи чорнобровий Дністер подався з якоюсь Літавицею аж у Карпати. А син Липи Віск зростав, захований від очей Сварога. Одного разу побачила його дочка Златобаби — Свічка, котра закохалася в нього з першого погляду. Влаштовували у вересні з приводу цього кияни свято, відоме й досі як Свіччине весілля. Воно стало чи не найголовнішим святом ремісників, що перетворилося у загальноміське і відзначалося 14 вересня. Тоді дівчата водили хороводи і танки, ставили весільне гільце, прикрашуючи його квітами, стрічками і свічками.

Тяжке горе зробило Липу трухлявою, старою. Утворилося в ній дупло і лише бджоли пам'ятали свою годувальницю, радо поселялися в дуплі, заліплюючи рани воском. Збирали люди мед і навіть поселялися там, де його було вдосталь. Так появилися села під назвою Бортничі.

В народі вважають: після Свіччиного весілля настає справжня осінь. А приходить час осіннього рівнодення (22 вересня) — птахи починають відлітати у вирій. Коли ж загримить у вересні — буде суха і тепла осінь.

Жовтень у народній уяві постає як золотий місяць. Гайовики і Лісовики, намагаючись втішити свою матір Природу, прикрашають дерева золотом, сонячними фарбами. Летить біле тонке павутиння бабиного літа. З цих ниток буде виткана небаченої краси намітка, що покриє голову Природи на Покрову. За народними спостереженнями, яка б не була осінь, завжди після Покрови прийдуть ще погожі, теплі дні, іноді вони тягнуться аж два тижні. Коли на бабине літо багато павутиння — чекайте сухої і теплої осені. Існувало повір'я: намітка, якою покривали голову дівчини, мала чарівну силу, що охороняла шлюб. Навіть за нелюба виходила дівчина заміж, коли він покривав її голову наміткою.

З Покровою пов'язані численні повір'я та поетичні легенди. Впродовж століть, спостерігаючи природу, люди встановлювали залежність між певними метеорологічними явищами. Якщо на Покрову вітер віє зі сходу — зима буде холодна; з півночі — холодна, з хуртовинами; з півдня — тепла. Ранню і холодну зиму віщує відліт журавлів до Покрови.

Листопад — останній місяць осені. За легендою, листопад з Гайовиками і Лісовиками прикривають від морозу землю теплою ковдрою з листя, аби їй не було так холодно. В листопаді продовжувалися сватання та весілля. До Дмитра (8 листопада) хлопці сватались до дівчат. "До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі — хоч комин витри", — жартували над тими, хто перебирав і хитрував з нареченими, а потім залишався дівувати ще рік.

У листопаді чекають покарання Мавки, Лоскотарки і Нави, які завдали людям горя. Не зможуть пірнути вони у воду чи заховатися в дуплах дерев, а за скоєне стануть билинами в полі чи квітками в лузі, Нави — квітками латаття або беззахисними рибками в річці. Лоскотарка перетвориться в пшеничну стеблину, яку жатимуть і молотитимуть. Навіть змії, що кусали людей або тварин, не поповзуть у тепло, а замерзнуть від лютих морозів, загинуть голодною смертю.

У давнину святкували жінки в листопаді день покровительки родинного добробуту — великої Мокоші, котра в часи християнства стала святою Параскевою, покровителькою ткацтва і всіх прядильниць. Тоді починали ткати і прясти, шити і вишивати, адже роботи в полі та на городі завершувалися.

В народі кажуть: березень і листопад — мов брат братові. Нестійкий погодою, каверзний і непередбачуваний, листопад нагадує перший весняний місяць. Різниця між ними полягає в тому, що березень знаменує весну, а листопад завершує осінь.

"Листопад і коло, і полоз любить", "У листопаді на колесах виїзди, а полоз на віз клади". Існує чимало регіональних назв листопада: напівзимник, ворота зими, грудкотрус, листопадень, падолист. На Поліссі тривалий час зберігалася назва листопада братчини. Це слово відбивало спільні обряди і дійства, пов'язані із закінченням осені. Саме тоді виникала можливість, щоб згуртуватися, повеселитися і відпочити, справити весілля, сходити на вечорниці та досвітки. Переважно на Михайла (21 листопада) у селах готували медові напої для свята, на нього збиралися всі мешканці, вперше "виходили на люди" молоді пари, які відіграли весілля. Ще у "Повісті минулих літ" згадувалося, що київський князь щороку наказував "ситити триста варок меду", тобто готувати спеціальні медові напої на честь великих свят і військових перемог, зведення храмів та ін.

Казали в народі: "Листопад — вересню онук, жовтню син, а зимі рідний брат".

Грудень завершує календарний цикл. У часи Київської Русі останній осінній місяць називався груднем, а сучасний грудень — студнем. Це об'єктивніше відображало стан природи. Грудень і січень завершували рік, а новий цикл розпочинався у березні. Грудень — непривітний, похмурий і морозливий місяць. Заклякає, замерзає у тверде груддя земля, а інколи замість снігопаду випадають холодні дрібні дощі. Хижі, лихі Стрибожичі зірвали з лісів убори.

Потайки у кузні Сварог виковує нове сонце, готується до наступу на холод і злі сили. Дні короткі, ночі довгі; щоб скоротити темні ночі, збиралася молодь на вечорниці, які були найпопулярнішими саме в грудні, між днем Катерини й Андрія. Приходили дівчата, щоб погадати про майбутнє, дізнатися про подальшу долю. Наваривши каші з маком, вони виходили за ворота і закликали долю на вечерю, щоб допомогла впізнати їм судженого, підказала, чи буде щасливим шлюб. На Катерини, Андрія зламували вишневу гілку і ставили у воду на вікні. Загадавши бажання, чекали — розцвіте гілка чи ні. У грудні Сварог закінчує виковувати сонце, а на Коляду молодий Ярило виведе його на небо — і розпочнеться новий річний цикл.

Такими глибоко поетичними легендами і казковими образами наповнений український народний календар, який складався впродовж багатьох століть, фіксуючи не лише досвід і спостереження за природою, довколишнім світом, а й пісенну душу великого народу, його благородство і працелюбність.

bigmir)net TOP 100