Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Віршовий фольклор

Його характерна ознака — віршова форма, він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Їх чимало опубліковано у численних збірниках, але друкованими виданнями охоплена лише частина зібраних у різний час пісень, записи яких зберігаються в державних і приватних архівах. Ще менша ця частина у співвідношенні з живим, реальним, воістину безмежним багатством народної пісенності.

За походженням, змістом, приуроченістю, часовою і функціональною прив'язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал у свою чергу підрозділяється на низку груп і циклів. Найзначнішу з них становлять обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов'язане з календарними і сімейними обрядами. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви фольклору взагалі й української усної народної творчості зокрема. Вона добре збереглася і донесла до нового часу в своєму змісті, мелодиці, формальних ознаках багато елементів архаїки насамперед тому, що здавна була під охороною обряду, становила з ним нероздільну цілість, яку народна традиція вимагала оберігати у певних незмінних формах.

Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі, святами, що в давнину мали на меті умилостивления сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях важливе місце належить аграрним землеробським мотивам. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, гаївки перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, петрівочні, жниварські. На Українському Поліссі визначається і цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт у цю пору: коли "беруть картоплю", "тіпають льон" тощо.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній уяві знаменувало поворот "на весну", відновлення життєдайної сили сонця, світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї та вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік аж до Богоявления (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром — колядками і щедрівками.

Давня назва Коляда подекуди і досі вживається в українському народі як визначення Різдвяних свят. Ця назва закріпилася у більшості європейських народів, зокрема слов'янських. У нас вона зустрічається вже у давньоруських джерелах.

Назва щедрівка відома лише в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса) не бачили істотної обрядово-функціональної відмінності між цими назвами, вважали другу синонімом поняття колядка, утвореним на українському ґрунті від поширеного приспіву "Щедрий вечір, добрий (чи Святий) вечір". Але ці назви фіксували також певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки в Різдвяні свята, а щедрівки — на Щедрий вечір під Новий рік або, як на західноукраїнських землях, — у другий Святий вечір напередодні Водохрещі — Йордану.

Змістові та формі народних колядок, щедрівок властиві ознаки глибокої старовини. В них виразно простежуються первісні уявлення людини, язичницькі вірування з обожествленням небесних світил, сил природи та ін. Ось, наприклад, давня лемківська колядка про початок світу:

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синє море,
А серед моря зелений явір,
На явороньку три голубоньки.
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати.

З давніх-давен зберегли народні колядки і щедрівки магічно-побажальну сутність, величальний пафос, коли бажані господарські успіхи, достаток, злагода і сімейне щастя видавалися за дійсність, житейську реальність. Господар "сидить собі у новій світлиці", "золото сіє", рахує "стада незліченні", у нього "воли все половії", "плуги все золотії", "двори все кедровії", "всі коні воронії", за столом бажані гості, а на полі —

Будуть копойки, яко звіздойки,
Будуть стогойки, яко горойки.

Звичаєм народного обколядовування охоплювалися всі члени сім'ї. Окремі колядки адресувалися господареві, господині, хлопцеві, дівчині, малим дітям та ін. У колядках відлунюють часи Київської Русі з князівсько-дружинним побутом, походами хлопців-молодців на Чорномор'я, події боротьби українського народу проти татаро-турецьких нападів і польсько-шляхетського поневолення й інших історичних епох.

У християнський період деякі язичницькі елементи народних колядок і щедрівок зазнали певних змін у напрямі приурочення до Різдва Христового, з'явилися і колядки та щедрівки, основані на біблійних сюжетах. У них розповідається про народження, життя, муки і смерть, воскресіння Христа, мотиви й образи зі Святого Письма нерідко переплітаються з різними додатками творчої народної фантазії. Однак народні колядки і щедрівки загалом стійко зберігали і донесли до нашого часу властиві їм архаїчний зміст і поетичну форму. Власне в Україні, за визнанням учених, найкраще і найповніше зберігся цей вид народної поетичної творчості.

Народні колядки і щедрівки не треба змішувати з церковними колядами авторського книжного походження, які тепер найчастіше співаються у різдвяно-новорічні свята. Вони виникли пізніше, відомі з XVI—XVII ст. і через церкву та школу поширилися між людьми, набули великої популярності. Церковні колядки ("Бог предвічний", "Нова радість стала", "Бог ся рождає" та багато ін.), хоч і відрізняються за змістом і формою від народних, мають все-таки чимало спільного з ними і багато з них влилося в народний обрядово-пісенний репертуар різдвяно-новорічного циклу.

Веснянки. Народні звичаї та обряди, пов'язані з весняним пробудженням природи, супроводилися співом разом з іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву веснянки. В Галичині їх називають гаївки (гагілки, ягілки, галагівки).

Традиційно веснянки співалися ("гралися") в Україні впродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди — ще раніше — від Стрітення (15 лютого). Виконання гаївок приурочене до Великодніх свят. Виконували веснянки і гаївки дівчата і молоді жінки. Лише в новіший час до них допускалися літні жінки та хлопці. У радянський період, коли народні звичаї та обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки й інші обрядові пісні співали здебільшого в середовищі жінок літнього віку.

Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони повинні були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і щасливе життя людей. Чільне місце посідає возвеличення весни як пори кохання, початку майбутніх подружжів. Ця давня магічна функціональність веснянок проглядає і в збережених досі визначеннях їх виконання — як "гукати" чи "кликати весну":

Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати.
Зиму проводжати.

Веснянки і гаївки зберегли давній хоровий та ігровий характер. Вони виконуються разом з іграми, поділом на хори, які переспівуються між собою; часто пісні хору переплітаються прозовими діалогами, супроводжуються відповідною мімікою, жестами. Це поєднання у веснянках і гаївках словесного тексту, гри, мелодії, танкових рухів, міміки, драматичної дії — тобто синкретизм — також характерна ознака їх архаїчності.

З часом веснянки і гаївки втратили ритуально-магічну функцію, але внаслідок естетичної привабливості вони залишилися улюбленими весняними іграми молоді. І сьогодні, "співаючи весну", граючи "Воротара", "Кострубонька", "Білоданчика", "Просо", "Мак", "Перепілки", "Мости", "Короля", лише дехто знає чи здогадується про їхній колишній зв'язок з культом сонця, похоронами зими, магічним заклинанням доброго врожаю, щасливого кохання тощо.

У деяких місцевостях України записані весняні обрядові пісні, пов'язані з великодніми обходами дворів — подібно до зимового колядування-риндзівки (на Яворівщині Львівської обл.), райцовання (на Лемківщині), царинні пісні, що співали під час весняного обходу полів, пастуші пісні — під час першого вигону худоби на пашу, пастуші ладканки (на Бойківщині), юріївські пісні (до свята св. Юрія — 6 травня) і троїцькі — до Зелених свят.

Всі вони разом з веснянками, гаївками становлять винятково багатий і різноманітний в українському фольклорі комплекс обрядових весняних пісень.

Русальні пісні. Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Тройці, клечальної неділі, русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього. Такими є, зокрема, збережені подекуди на Поліссі до нашого часу так звані кустові обряди та пісні, на Полтавщині — Тополя — залишки давнього культу зелені, дерева і Русалії та русальні пісні, що відзначаються і співаються впродовж тижня після клечальної неділі (в русальний чи гряний тиждень).

Русальний обрядовий цикл пов'язаний з народним віруванням у русалок — міфічних істот, які постають, як уже згадувалося в попередньому розділі, із мертвонароджених або померлих нехрещених дітей і перебувають над водами, в полях і лісах. Особливо небезпечні вони в русальний тиждень, коли можуть заманити до себе і залоскотати людей, зокрема дівчат, чинять різні пакості в полі. Тому обряди і пісні русального тижня спрямовані на умилостивления русалок або вигнання-проводи їх у такі місця, де вони не можуть бути шкідливими:

Проводили русалочки, проводили,
Щоб вони до нас не ходили.
Да нашого житечка не ломили.
Да наших дівочок не ловили.

Найкраще збереглися русальні обряди та пісні на Поліссі. З русаліями пов'язані давні звичаї поминання померлих предків.

Купальські пісні поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту сонця, зеніту розцвіту природи, буяння землі. З давнього часу в них відлунює захоплення людини красою і величчю природи, возвеличення її чарівної сили і впливу на все живе, культ всемогутнього сонця ("Заграло сонечко на Йвана"). У купальських піснях ідеться про розпалення обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри. Проте найбільше уваги приділяється оспівуванню любові, мотивам сватання й одруження. Існує чимало ігрових, веселих, жартівливих пісень. Поряд з купальськими до групи літніх пісень належать петрівочні, або петрівчані. Їх співали в розпал літа (назва від свята Петра і Павла — 12 липня), косарські та гребовицькі, пов'язані з косінням, сушенням, згрібанням і стогуванням сіна. У них також домінуючими залишаються мотиви молодості, кохання, але тут помітний і відбиток думок, хвилювань передшлюбної стадії взаємин молоді, очікування заручин і весіль, прощання з безтурботним дівуванням ("уже наша пісенька минає, половини літечка немає", "уже петрівочка минається, зозуля кувати забувається"). Входять до змісту пісень і буденні мотиви тяжкого, найдовшого в році трудового дня, коли:

Малая нічка петрівочка,
Не виспалася наша дівочка.

Іншу велику групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені в усій Україні як поетичний супровід завершального етапу хліборобської праці — збору врожаю. У них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце посідає тема нелегкої праці. Водночас дуже виразні тут і обрядові мотиви, пов'язані із зажинками, — похвала першому нажатому снопу, якого величали "воєводою", і, особливо, з циклом обжинкових обрядів, що складалися із завивання "бороди", — залишеного при дожинанні ниви кущика збіжжя (його обв'язували стрічкою); сплітання обжинкового вінка або прикрашання обжинкового снопа і вручення їх господареві. Обрядовим магічно-побажальним смислом позначені характерні для жнивних пісень мотиви оспівування золотої ниви, що "сто кіп жита зродила", трудівників-"женчиків", котрі "вижали жито на ниві", величання господаря і господині, які змальовані багатими, добрими і щедрими для своїх "женчиків", радо зустрічають і вгощають їх у своєму дворі.

Сімейно-обрядові пісні — це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, одруження, весілля і смерті. У деяких місцевостях України зафіксоване побутування пісень, пов'язаних з народженням, хрещенням дитини — родильні (народинні), хрестинні. В них висловлюються побажання немовляті і його батькам, возвеличуються такі основні персонажі актів народження і хрещення, як бабка-повитуха, куми.

Традиційний фольклор, що стосується смерті, похорону і поминок людини, представлений переважно голосіннями (заводи, плачі, йойкання). Це дуже давній вид народної поезії. Він походить від первісних вірувань про перехід людини в інший світ, можливість і потребу облегшити оплакуванням перебування покійного в тому світі, перепросити й уласкавити його магічним замовлянням від гніву і образи на живих. Цим зумовлювалася тривалість традиційної обрядової присутності голосінь. У змісті голосінь обов'язкові мотиви звеличання справ померлого, вислови жалю за ним, оплакування від імені рідних тощо. У тексті вживаються різні поетичні образи, ласкаві, пестливі слова. Для їх поетики властива вільна речитативна форма — сполука нерівноскладових віршів і, найчастіше, дієслівна рима. Виконання голосінь має характер співаної декламації — рецитації. Ось фрагмент плачу матері за дочкою:

Потіхо моя одненька,
Зазулько моя пишненька,
Душко моя срібненька!
Ти мені хатку веселила,
Ти мені подвіречко украсила...

У групі родинно-обрядової поезії найрозвиненішою і багатою є весільна пісенність. На сучасному весіллі виконуються різні пісні. Однак традиційне народне весілля охоплювало як обов'язкову складову спеціальний обрядовий спів. У великій частині Українських Карпат і Прикарпатті обрядові весільні пісні й досі зберігають давню назву — ладканки, а на Гуцульщині і подекуди на Покутті — барвінкові. Ще донедавна кожна обрядова дія українського весілля всіх регіонів супроводилася спеціальними піснями. Особливо насиченими були обряди вінкоплетення, приготування короваю — коровайний цикл, благословення молодих, прощання молодої з дівоцтвом і подругами, прощання молодої з батьківською оселею та ін.

Весільні пісні наголошують на важливості й урочистості акту одруження, багато моментів відлунює давнім магічним замовлянням щастя, доброї долі, здоров'я, сімейної злагоди та добра, призивання, умолювання небесних і космічних сил, а в християнський час — Бога і святих всіляко допомагати, сприяти молодій сім'ї. В них виливаються настрої молодих, їхніх батьків. Весільним пісням властиві своя мелодика, поважний настрій, глибокий ліризм. Водночас немало і веселих, жартівливих, насмішливих пісень, адресованих старості, дружбам, дружкам, музикантам, кухаркам. Виконували весільні обрядові пісні здебільшого жінки-свахи, дружки і лише в окремих випадках — чоловіки.

До обрядового фольклору належать також різні примовки, традиційні прозові формули, побажання, промови, але основне його багатство становлять пісні.

Необрядові пісні — це друга велика частина поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, баладні, суспільно-побутові й родинно-побутові ліричні пісні, жартівливі та гумористичні, колискові й дитячі, набожні, лірницькі пісні.

Думи — відомий лише українському фольклорові вид народної епічної поезії. Вони характерні речитативною формою, властивою для голосінь, нерівноскладовістю вірша, відсутністю строфи й оповідним (епічним) способом викладу, розвинулися на грунті лицарської історії козацтва і найбільше розцвіли у XVI—XVII ст. Однак своїм корінням сягають традицій епічної творчості епохи Київської Русі, простежується, зокрема, переклик зі "Словом о полку Ігоревім". Найдавнішу верству становлять думи про боротьбу козаків з татарами і турками, страшну турецьку неволю (плач невольника, Маруся Богуславка, втеча трьох братів із Азова), лицарську смерть козака (Іван Коновченко, Федір Безрідний, Самарські брати), визволення з неволі, військовий похід (Самійло Кішка, Олексій Попович) та ін. Група народних дум присвячена визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б. Хмельницьким.

В думах оспівано героїзм і патріотизм у боротьбі проти тиранії та поневолення, утверджено ідеали свободи, справедливості, честі, людської гідності, осуджено зрадників, які "заради лакомства нещасного" зрікаються свого народу і віри. Поряд з героїчними темами думи відстоюють принципи мирного, справедливого життя між людьми, проголошують, що "людська кровця — не водиця, проливати не годиться", звеличують шанування батька, матері, роду, старших людей.

Створювали і виконували думи здебільшого самі ж козаки, зокрема, талановиті з-поміж них співці, кобзарі, котрі брали участь у походах, були безпосередніми учасниками зображуваних подій. Згодом, аж до ХІХ—ХХ ст., основними носіями, виконавцями дум залишалися народні кобзарі, оскільки дума — складний вид народної поезії, що вимагає від виконавця спеціальної підготовки, вміння супроводити спів грою на кобзі чи бандурі.

За змістом близькі до дум історичні пісні, де оспівано історичні події й особи, дана загальна характеристика певної епохи. Провідною в українській історичній пісенності є тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. Особливо велику групу становлять історичні пісні про захист рідної землі козаками від ординських татаро-турецьких нападників, польсько-шляхетського і московського поневолення. В цю добу народне пісенне слово створило галерею яскравих образів козацьких героїв (Байда, Морозенко, Сулима, Павлюк, Сагайдачний, Нечай та ін.). У народних історичних піснях відображені події гайдамаччини, боротьба опришків Карпат і Прикарпаття проти соціального і національного поневолення, скасування кріпацтва, лихоліття Першої і Другої світових воєн. Найновішу верству українських історичних пісень становлять стрілецькі та повстанські пісні. Вони виникли на ґрунті визвольних змагань українського народу у XX ст.

Народні думи й історичні пісні — справжній поетичний літопис українського народу.

Пісні-балади розповідають про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Найголовніша їх тема — нещасливі сімейні взаємини: мати хоче отруїти нелюбу невістку й отруює при цьому сина; чоловік убиває дружину через наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив'язану "до сосни косами"; пан убиває селянського хлопця, котрого покохала пані.

Нерідко в сюжетах балад важлива роль належить фантастичним елементам, незвичайним перетворенням (метаморфозам): заклята свекрухою невістка перетворюється в тополю; проклятий матір'ю син стає явором; нещасливо видана заміж дочка пташкою прилітає до матері; дівчина чарами прикликає милого; діти-сироти розмовляють із померлою матір'ю.

В багатьох випадках сюжети і мотиви баладних пісень переходять від одного народу до іншого, тобто мають мандрівний характер, наприклад, пісні про розбійників. Водночас у складанні баладних пісень важливу роль виконує і власний національний матеріал, у тому числі історичний. Так, на основі історичного буття українського народу склалися балади про татарський або турецький полон, козацьку смерть у чистому полі, вбивство паном дівчини, яка не схотіла йому покоритися (про Бондарівну), пісні про опришків та ін. Народні пісні-балади часто використовують письменники. Вони слугували основою для низки творів Т. Шевченка, зокрема його балад "Тополя", "Утоплена", для п'єси М. Старицького "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", драми І. Франка "Украдене щастя" та багатьох ін.

Ліричні пісні — це народнопоетичні твори , які виражають думки, переживання, настрої людини. Їх багато в обрядовій пісенності, а в необрядовій — зосереджені здебільшого навколо тем і мотивів соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти та вияви суспільного і приватного, домашнього життя людини. Залежно від цього вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Перша група охоплює козацькі пісні — про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їхніх рідних, коханих; чумацькі — тривалі та небезпечні мандрівки чумаків у Крим або на Дон за сіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака; рекрутські, солдатські — насильне захоплення молодих хлопців у солдати, їхнє багатолітнє поневіряння у казармах, військові походи, каліцтво і смерть за чужі інтереси; наймитські, бурлацькі — про недолю бідних наймитів і тих, хто змушений був шукати заробітків поза рідним домом; ремісницькі, де відображені заняття різних ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські — пісні тих і про тих, котрі змушені через безземелля, злидні, переслідування влади покидати рідний край, родину і шукати кращої долі на чужині; робітничі, поява яких зумовлена формуванням робітничого класу і його боротьбою за соціальні права.

Групу родинно-побутових пісень становлять пісні про кохання. Їх дуже багато, і відображають вони широкий спектр настроїв і переживань від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, з-поміж яких особливо виділяються пісні про жіночу недолю — нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоловіком-п'яницею, злою свекрухою тощо. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, одинокої матері, котра втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні вирізняються глибиною почуттів і драматизму.

Жартівливі та гумористичні пісні — складова частина народнопісенного репертуару. Вони належать до різних згаданих груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Однак особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечою безжурністю і веселістю короткі одно-, двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найпопулярніші з них коломийки, козачки, шумки, частівки, їм властивий танковий ритм.

Пісенний фольклор відображає традиційну велику увагу народу до виховання дітей. Вона виражена в численних колискових піснях і приспівках, що співають самі діти. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, дразнилки, скоромовки та ін.).

У репертуарі мандрівних народних співців-лірників і кобзарів було чимало пісень набожного змісту, основою для них стали біблійні оповідання про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, різні чуда, покарання грішників. Чимало таких лірницьких пісень і псалмів присвячено морально-етичним темам, взаєминам батьків і дітей. Найчастіше їх складали самі співці та письменні люди, але немало переходило також у народне середовище, ставало фольклорними.

Могутній творчий геній народу яскраво виражений і в різних прозових жанрах усної словесності.

bigmir)net TOP 100