Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Прозовий фольклор

Велика й вельми істотна частина масиву народної творчості — прозовий фольклор. Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольклору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин.

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки.

Народні казки поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (переносним, інакомовним) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне походження, пригоди, різні перетворення у звірів, птахів, риб, камінь, перстень, крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо.

3. Побутові казки, присвячені різним питанням родинного і громадського побуту. В них порівняно мало місця посідає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негативних явищ життя, несправедливих взаємин між людьми (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдатів, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Чимало легенд ґрунтується на сюжетах з Біблії, вони розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов'язані з історичним минулим нашого народу (заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, Золоті київські ворота тощо). У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочівниками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва й інші моменти з історії визвольних змагань українського народу. Чимало легенд прив'язано до назв різних місцевостей, міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ, дає народне пояснення їх незвичайного походження.

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.

До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, основані на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, які ходять після смерті, людей, перетворених чарами у вовків (вовкулака) та ін. Це так звані демонологічні оповідання.

З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді переважно у формі повідомлення, спостереження самого оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. В новітню добу фольклорна проза поповнилась численними оповіданнями про пережите і перестраждане українським народом лихоліття світових воєн, більшовицьких репресій, жахіття голодоморів тощо.

Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посідають гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — суспільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не лише весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а їдко, сатирично викривають істотні пороки, бездарність і злочинність влади, осуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів.

Проміжне місце між віршовим і прозовим фольклором належить коротким народним влучним висловам — афоризмам, які в образній, зручній для запам'ятовування (часто віршовій чи напіввіршовій) формі передають глибокі і цікаві за змістом та яскраві за виразом думки. До них належать прислів'я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання тощо.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу ("Посієш вчасно — збереш рясно", "Зима без снігу — літо без хліба", "Літом хто гайнує, той зимою голодує", "Як хочеш багацько жати, то треба мало спати"), звичаєво-правові та виховні настанови, повчання ("Труд чоловіка годує, а лінь марнує", "Хліб-сіль їж, а правду ріж", "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Вірний приятель, що найліпший скарб", "Добра жінка і лихого чоловіка направить", "Хто матір забуває, того Бог карає"), осуджуються людські пороки і вади ("Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись", "Хто вино любить, той сам себе губить").

Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особливістю приказки є те, що вона зазвичай додається до сказаного як афористична ілюстрація, коли прислів'я становить певне узагальнення. Часто приказка — це укорочене прислів'я. Наприклад, з прислів'я "В чужому оці і порошинку бачить, а в своєму і сучка не добачає" як приказка вживається лише друга частина: "В своєму оці й сучка не добачає". У західних областях України обидва ці підвиди народ називає одним поняттям — приповідки.

Загадки (від слова гадати — думати, розмірковувати) — дуже давній і поширений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, в образних натяках якого міститься і відповідь на нього: "Що іде вперед і не вертається?", "Що горить без полум'я?", "Що сходить без насіння?" (Сонце), "Що у світі найбагатше?" (Земля), "Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?" (Вітер). Проте частіше запитання загадки виступає не у формі питального, а розповідного речення: "Без топора, без пили, а будує він мости" (Мороз), "Чорне сукно лізе в вікно" (Ніч), "Мовчить, а сто дурнів навчить" (Книжка), "Завжди їсть, а сита ніколи не буває" (Піч), "Чотири чотирнички, п'ятий Макарчик" (Пальці). Загадування і відгадування загадок — одна з форм народних розваг, засіб тренування розуму, пам'яті та кмітливості.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що є неодмінними компонентами побуту, взаємин, звичаїв і обрядів народу і показують його морально-етичні устої й рівень духовності.

bigmir)net TOP 100