Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Музичний фольклор

Український музичний фольклор — це сукупність відтворюваних голосом або на музичних інструментах мелодій чи інших звукових комплексів, які утримуються в пам'яті їхніх носіїв — українського народу — і з давніх часів живлять усну традицію через їх передавання від покоління до покоління. Дослідженням традиційної народної музики займається етномузикологія (музична фольклористика).

Музичний фольклор — невід'ємна складова частина музичної культури загалом, навіть і ширше — всіх культурних та духовних надбань народу. Музична культура усної традиції за походженням поділяється на питому (що витворена і побутує у відповідному народному середовищі чи органічно собі присвоєна) та напливову (запозичену народним середовищем від інших культур — вітчизняної писемної чи іноетнічної усної та писемної тощо).

Як і в музичній культурі писемної традиції (тобто в академічній музиці), серед виконавців музичного фольклору вирізняють, зокрема, професіоналів та аматорів. Так, на відміну від народних виконавців-аматорів, що беруть участь у музикуванні лише з певної нагоди, кобзарі, лірники та інші інструменталісти-професіонали (капелісти — учасники народних інструментальних ансамблів), для яких музика була здебільшого основним родом заняття та джерелом заробітку, об'єднувалися в територіальні організації — братії (цехи), що керувалися власним статутом і захищали професійні інтереси їх членів. Також у цехах за плату (здебільшого натуральну — продуктами, рідше — грішми) навчали музичному ремеслу. Саме ці ознаки разом із виконавською майстерністю й засвідчують професіоналізм цих верств народних музикантів. Серед народних виконавців є й так звані напівпрофесіонали, наприклад, спеціально запрошувані весільні свашки або навіть голосільниці ("плачки"), для яких плата за участь у відповідних обрядах (на весіллі чи похоронах) була лише додатковим заробітком.

Залежно від використовуваних засобів музикування (голос, музичний інструмент) виділяють три складові української традиційної музики: вокальна (мелодії відтворюються лише голосом), інструментальна (для музикування використовують один або кілька музичних інструментів), вокально-інструментальна (під час музикування задіюють як голос, так і музичні інструменти). Останню зазвичай не виокремлюють, а розглядають поряд із вокальною або інструментальною музикою, скажімо, весільні ладкання, колядки, щедрівки, риндзівки тощо в інструментальному супроводі здебільшого скрипки, рідше — інструментальних капел (ансамблів); інші вокально-інструметальні композиції — думи, псальми, історичні та моралізаторські, жартівливі й танцювальні пісні, які виконували народні співці-професіонали — кобзарі та лірники.

Зрештою, такий поділ певною мірою умовний, оскільки народно-музичну культуру усної традиції необхідно розглядати як явище синкретичне, де в процесі музикування засоби впродовж незначного часу часто-густо змінюються (вилучаються чи задіюються). Так, до співочого гурту в будь-який момент може долучитися супровід інструменталістів. Окрім того, важливу роль виконують й інші елементи -— міміка, жест, рух, слово тощо.

Безперечно, вокальна народномузична творчість передовсім тісно зв'язана зі словом. Кожен із жанрових циклів чи групи циклів народних пісень (трудовий, зимовий, весняний, літній, народинний, весільний, похоронний чи звичайний) вирізняється характерними типовими пісенними формами, які здебільшого не повторюються в інших циклах, за винятком хіба жнивних і пастуших ладкань, ідентичних із весільними, або ж подібних структурно весільних і купальських чи весняних пісень. Для означення типової пісенної форми (пісенного типу) задіюються насамперед такі формальні прикмети, як структура вірша, музично-ритмічна й мелодична форми, що й вирізняють відмінні типи. Майже кожен жанровий цикл налічує обмежене число пісенних типів та їх різновидів.

За способом виконання в українській народновокальній творчості вирізняються основні музичні жанри: епічні мелодії, що виконуються у мелодекламаційній (співомовній) або ж у рубатній (вільній) манері; ліричні — у кантиленному (співному) характері; драматичні — танкові й споріднені з ними жартівливі пісні; а також два проміжні — ліро-епічні та ліро-драматичні.

За віковим і статевим складом розрізняють жіночі, чоловічі, дівочі, парубочі, дитячі та мішані (передовсім — жіночо-чоловічі, рідше — дівочо-парубочі) співочі гурти. Безумовно, ці ознаки істотно впливають і на тембральне забарвлення мелодій, співаних тим чи іншим гуртом, а отже, манера виконання кожного співочого гурту насамперед залежить від індивідуального стилю (манери) окремих співаків, котрі входять до його складу. Окрім того, різні співочі гурти мають зазвичай і відмінний склад репертуару. Так, скажімо, весільні пісні (ладкання) не характерні для репертуару чоловіків, їх виконують жіночі гурти. Співочі гурти здебільшого налічують 3—8 виконавців, зрідка — до 12 і більше осіб. Причому під час виконання деяких вокальних народномузичних творів (зокрема, весільних ладкань у низці сіл на Бойківщині чи багатьох ігрових діалогічних гаївок) співаки нерідко діляться на два гурти, що співають поперемінне — антифонний спів. Для народновокальної музики притаманне також і поєднання соліста (одного виконавця) чи дуету (двох виконавців) і хору (гурту). До того ж гурт, що відспівує, не завжди вступає аж після закінчення звучання попередньої, а починає співати раніше — наприкінці заключної фрази. Подібний характер виконання мають і переспіви (жарти-дотинки) весільних свашок молодої та молодого. Елементи антифонного співу подибуємо й у колядках, де кожну строфу зачинає співати "береза" (заспівувач), а гурт лише підхоплює рефрен або приспів. В українській народновокальній музиці для гуртового виконавства притаманні й спів в унісон (одноголосся), і багатоголосся.

В українському багатоголоссі вирізняють такі типи: гетерофонія, що виникає завдяки нерегулярному розщепленню унісону, даючи випадкові співзвуччя, октавному дублюванню мелодії (здебільшого фальцетом) чи при виконанні наспіву на тлі повторюваного на одній висоті або витримуваного звуку; підголосково-поліфонічне багатоголосся, що ґрунтується на розмежуванні рівноправних голосів на нижні, які іноді можуть епізодично розділятися ще на дві партії, і верхній (зазвичай, один жіночий голос — "горак", "виводчик"), що нерідко вирізняється значною ритміко-мелодичною свободою; юмофонно-гармонічне багатоголосся, в якому головний верхній голос (мелодія), а решта доповнюючих голосів витворюють акордову фактуру, оперту на функціональну логіку, причому всі голоси можуть сходитися в унісон чи розділятися на кілька партій.

Сфера дитячої народномузичної творчості надзвичайно обширна й різноманітна. Насамперед традиційна як вокальна, так і інструментальна культура самих дітей, де значне місце посідають вільні ігрові жанри дитячих забав, що переважно віддзеркалюють їхнє ставлення до природи та її розуміння способом звуконаслідування. Однак імітація голосу тварин чи птахів дітьми має вже лише ігрову функцію, а не використовується з метою заманювання, як у дорослих під час полювання. Діти мають і свою музику до обрядових дійств, які в дещо видозміненому вигляді перейшли до них від дорослих. Так, колядування "пастушків" супроводжується вже не грою скрипки, а лише здебільшого аритмічним перебиранням дзвіночків або шелегіндів. Діти засвоюють і спеціальний навчальний репертуар традиційної інструментальної музики, який пропонують їм учителі, батьки чи навіть старші діти. Традиційне музикування дорослих для дітей становлять пісенні й інструментальні епізоди до казок і бувальщин та різнопланові програмні музичні картинки, що мають розважальну і навіть магічну функцію в процесі виховання дітей.

Українська традиційна інструментальна музика охоплює різні жанрові сфери. Ще здавна музичні інструменти застосовували як знаряддя звукотворення при спілкуванні людини з природою. Так, мисливці послуговувалися спеціальними кличними (манковими) звуковими комплексами, якими імітували акустичну (звукову) комунікацію між тваринами, заманюючи їх таким способом у пастку чи засідку. Беручи до уваги умовно-рефлекторну реакцію тварин на знайомі темброво-ритмічні звороти, пастухи використовують сигнальні звукові комплекси, що мають передовсім спрямувальну функцію (управління тваринами). Ці сигнали (як і переливання дзвіночків, які пастухи чіпляють на шию худобі для орієнтації у визначенні її місцезнаходження) мають ще й інше призначення: у такий спосіб відлякують диких звірів.

Вагому частку в традиційній інструментальній музиці посідає інша жанрова сфера, головна роль якої — музична комунікація між людьми в процесі праці й обряду. Сюди насамперед належать трудові й обрядові пісні пали-знаки, серед яких: сигнали-оголошення нічних сторожів (наприклад, "все спокійно!" чи "гвалт! небезпека"), що подаються за допомогою наперед зумовлених ритмізованих ударів найтиповішим для них інструментом — калаталом, мисливців (на початок полювання, гін звіра, закінчення полювання тощо), пастухів (повідомлення про небезпеку для стада худоби — близькість дикого звіра), торговців, котрі розносили чи розвозили по селах і містах різний крам (для привернення уваги потенційних покупців); сигнали-проголошення фази трудового дня (ранок, схід сонця, полудень, захід сонця, ніч) як заклику до відповідної трудовому режимові дії (вигону худоби зі стайні на пасовисько, ведення її до водопою), пори року (початок року, прихід весни тощо); церемонійні проголошення найважливіших етапів обряду чи ритуалу (як ось початку й основних фаз ходи колядників).

Окрему сферу становить інструментальна (а також вокально-інструментальна) музика до ритуальних дійств: весняних та осінніх обрядових процесій, весільного й інших обрядів.

До найоб'ємнішої належить сфера інструментальної музики для розваги — слухання та власного задоволення (сюди ж примикає і низка вокально-інструментальних композицій). Це насамперед жанри, що охоплюють широке коло пісенного й речитативного звукового матеріалу (чабанські жалі, думи, лірницькі псальми тощо), а також жанри, які вже втратили первинну функцію (ритуально-обрядову, комунікативну, манкову або іншу), хоча й грунтуються на їх ритмо-інтонаційному складі (скажімо, інструментальні композиції, в яких голос тварин чи птахів імітують не з метою полювання на них, а задля підсилення моменту зображальності в музичних розповідях про їхні повадки). До цієї ж сфери належить і похідна й танцювальна музика: марші та сюжетні ("Аркан", "Горлиця", "Гречка", "Лісоруби", "Косарі", "Чабан", "Швець" та ін.) і побутові ("Гопак", "Гуцулка", "Вальс", "Козачок", "Коломийка", "Полька", "Фокстрот", "Штаєр" тощо) танці. Ще однією складовою цієї жанрової сфери є ліро-епічна інструментальна музика. Вона втілюється й у вільних композиціях із узагальненою образністю, й у творах із детальною програмністю, що передбачає послідовну зміну зображувальних подій виголошеної перед початком музикування легенди чи бувальщини (музична розповідь про те, як чабан спершу загубив, а потім знайшов вівці), або ж із програмною ідеєю, які супроводжуються лише загальною назвою (наприклад, "Коли Довбуш ходив по дрова").

Осібно виділяється інструментальна музика, що виконується під час праці, обряду або розваг, але функційно не є повністю трудовою чи обрядовою. Вона виражає лише ліричні рефлексії виконавця на певне дійство чи явище, а не виступає обов'язковою складовою ритуалу, хоча й має строго регламентований час її виконання (саме весною, тільки на весіллі й у відповідний момент). Тому цей пласт інструментальної музики й визначається як приурочена лірика. Сюди належать, зокрема, гуцульські полонинки й інші чабанські награвання, весняні ліричні мелодії, виконувані на телинках, вербових або керамічних свистунах, низка скрипкових мелодій здебільшого коломийкової чи козачкової струтури, які грають на весіллі, тощо.

Інструментарій (сукупність музичних інструментів), яким український народ послуговується під час музикування, — надзвичайно багатий і різноманітний: від простих (найпримітивніших) інструментів, часто дарованих самою природою (камінь, шматок дерева чи листок, очеретяна тростина, роги барана, вола або оленя тощо), до складних за конструкцією (скрипка, дуда, цимбали та ін.). За джерелом звуку вирізняють такі групи: ідіофони — самозвучні інструменти, цей звук виникає внаслідок коливання власного тіла від удару (наприклад, калатало, клепачки, клепало, різні дзвіночки, дзвони, дримба тощо); мембранофоны, в яких джерелом звуку є перетинки (здебільшого зі шкіри), що натягують на металевий (рідше — дерев'яний) обруч із одного чи по обидва боки (наприклад, барабан, бубон, решітко); хордофони, де звук утворюється завдяки коливанню струни чи її частин (скрипка, бас, басоля, цимбали, кобза та інші струнно-щипкові й струнно-смичкові інструменти); аерофони, звучання яких зумовлене коливанням повітряного стовпа (трембіта, ріг, фрілка, флоєрка, гайда, сопілка, інші духові інструменти).

Інструментальній музиці, як і вокальній, притаманне як одноосібне (сольне), так і гуртове (ансамблеве) виконання. Інструментальні ансамблі (капели, троїста музика) налічують здебільшого від двох до п'яти виконавців і навіть більше (головно в народних духових ансамблях-оркестрах). Найпоширеніші такі традиційні склади: скрипка, цимбали, басоля (Буковина, Закарпаття, Поділля); скрипка, басоля, бубон (Полтавщина); скрипка, флуєрка, цимбали, бубон (Гуцульщина та Покуття); дві скрипки, бас, решітко (Бойківщина). Часто подибуються видозмінені ансамблі, в яких використовуються побутові загальноєвропейські інструменти: скрипка, гармошка, бубон (Волинь, Підляшшя, Східна Україна); скрипка, гітара, сопілка (Закарпаття); скрипка, мандоліна, гітара (Полісся); скрипка, баян чи акордеон, цимбали, бубон (Західне Поділля); скрипка, флоєрка, груба, цимбали, бубон (Гуцульщина). На теренах України, зокрема на Східному Поділлі, у багатьох селах з'явилися на початку XX ст. народні духові оркестри, що перейшли в народне середовище із військового побуту. До їхнього складу переважно входила група саксгорнів (мідних духових інструментів): дві-три труби, один-два альти, один-два тенори, баритон, бас-гелікон in Es (рідше — in В) і барабан із тарілками й іноді — тромбон. Подекуди ці оркестри навіть перейняли на себе функцію обслуговування різних обрядових дійств (весілля, хрестин, похоронів та ін.), яку зазвичай виконувала "троїста музика", що була поступово витіснена тут з народного побуту внаслідок переслідувань і жорстоких утисків радянської влади. Під впливом румунської традиційної музичної культури народні духові ансамблі сформувалися й на Буковині, де в багатьох селах побутують дотепер.

Таке розмаїття жанрів традиційної музичної культури, їх поширення, взаємодія різних народномузичних форм, типів і стилів, безперечно, не може однаковою мірою з'являтися на всій обширній території українських етнографічних земель. Найбільшу єдність спостерігаємо в обрядових жанрах, які завжди перебували ніби під охороною самого обряду, що певною мірою позбавляло проникненню в традиційну культуру чужинних елементів. Інші ж жанри вирізняються більшою диференціацією, зумовленою передусім впливами сусідніх народів. Так, на Східній Україні в народномузичній творчості українців помітний взаємозв'язок із російською протяжною піснею підголосково-поліфонічного складу; на Буковині, Гуцульщині та Закарпатті (зокрема, в інструментальній музиці) — із румунською традиційною культурою, яку привнесли сюди мандрівні цигани-музиканти; на чималій території західного регіону — із мелодіями польських, словацьких і навіть угорських пісень. Проте український музичний фольклор загалом вирізняється надзвичайною самобутністю й оригінальністю.

Спостерігаємо певну відмінність у репертуарі на різних етнографічних теренах української території. Наголошуючи на цьому, Філарет Колесса зазначив про існування музичних діалектів, які подекуди збігаються з мовними. Етномузикологічні ж дослідження другої половини XX ст. засвідчують, що музичні діалекти значно консервативніші від мовних і виступають радше як локальні народномузичні стилі, що становлять цілісну історико-етнографічну культуру. Тому узгодження історико-етнографічних і музично-стильових поділів набагато вірогідніше, аніж збіг мовних і музичних діалектів.

Український музичний фольклор, зрештою, як і словесний, пройшовши через різні соціокультурні стадії поступу суспільства, що поряд з іншими об'єктивними причинами безпосередньо впливають на його розвиток, збереження або відмирання, живе й активно функціонує, витворюється й у наш час.

bigmir)net TOP 100