Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Етнічні риси давньоруського народу

Численні конкретні історичні матеріали засвідчують, що етнотворчі процеси в усьому світі, як і в Східній Європі, відбувалися на основі принципу диференціації (поділу) народів і внаслідок конвергенції племен та народів, контактуючих між собою. Залежно від об'єктивних умов проживання етносів — демографічної ситуації, природних умов, окремого чи змішаного розселення, співвідношення політичних, релігійних, економічних факторів і цілей та інших причин домінуючою була та або інша тенденція. Причому у різних випадках дія принципів диктувалася неоднаковими причинами. Так, поділ етносу на стадії слабких внутрішніх економічних і культурних зв'язків, властивих військовій демократії у слов'ян, міг відбуватися під дією розселення на великих просторах, викликаного демографічним зростанням на прабатьківщині. Відомі розпади етносу під дією зовнішніх впливів, що йшли з різних сторін і надавали частинам одного етнічного тіла різних якостей. Конвергенційний процес міг набувати сили і ставати домінуючим насамперед під дією екстраординарних подій у житті близькоспоріднених, а інколи і далеких племен та народів, у часи великих переселень і ординських походів (готи, болгари, угри, монголи та ін.), в умовах усвідомленої необхідності політичного об'єднання близьких між собою племен з метою успішнішого протистояння зовнішнім ворогам, у період тривалого економічного і культурного контактування, що виробило єдину економічну і взаємозбагачену культурну основу життя населення регіону. Наочним відображенням дії політичного фактора є еволюція низки сучасних державних націй (США, Канада та ін.) у напрямі до етнонацій.

У застосуванні до території України етнотворчі процеси від часу початкового розпаду давньослов'янської спільноти (перша половина І тис. н. е. — середина І тис. н. е.) і до часу виділення з давньоруської етнополітичної спільності українського етносу (ХІІ—ХІІІ ст.) у різні періоди мусили розвиватися під дією неоднакових тенденцій. Писемні пам'ятки зарубіжних авторів у зіставленні їх зі свідченням "Повісті минулих літ" наштовхують на думку, що вже до Київської держави відбулися щонайменше дві відмінні за формою і змістом етнічні метаморфози. Перша привела до вирізнення із давнього слов'янства східних слов'ян. Цей процес зумовлений значним розвитком продуктивних сил (залізне рало, плуг, правильна агрокультура, другий суспільний поділ праці, коли ремесло відокремлювалось від сільського господарства) і відбувався переважно на ареалі прабатьківщини. Безпосереднім поштовхом до цього стало демографічне зростання, коли густота населення досягла 10 осіб на 1 км2, а племінні союзи в пошуках нової батьківщини максимально використовували для власного зміцнення і консолідації військово-політичний конвергентний фактор. Це, в свою чергу, привело до виникнення нових великих і самостійних етносів-народів. Хронологічно такі процеси, очевидно, почалися ще на початку І тис. н. е. і продовжувалися до періоду після гуннської навали, що, як вважають дослідники, обійшла Антський союз. Слов'янство, котре залишилось на прабатьківщині проживання, після етнічних імпульсів I—VI ст. залишилось зі своїми, можливо, консервативними, ознаками в мові та побутових традиціях і так виділилось зі всього слов'янського світу в етнос, який М. Грушевський називав уже українським: "Порогом історичних часів для українського народу, — писав він, — можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи". Заслуговує на увагу також припущення давнього польського хроніста М. Стрийковського про походження всіх слов'янських народів від східнослов'янських (руських), оскільки в їх мовах і культурі збереглося більше давніх рис.

Проте на цьому етнотворчі процеси в слов'янському світі, зокрема в самому східному слов'янстві, не припинилися. З VI ст. набула масовості слов'янська колонізація території сучасної Білорусі, заселеної досі балтськими племенами, й інших північно-східних територій по Верхньому Дніпру, Середній і Верхній Західній Двіні, верхів'ях Оки та Волги, навколо озера Ільмень і до Ладозького, які були слабо заселені балтськими й угро-фіннськими племенами. Слов'янський елемент з огляду на свою культурну вищість, а також масовість упродовж кількох століть асимільовує і поглинає балтів та угро-фіннів, які, однак, залишилися в складі майбутніх білорусів (балти) і росіян (балти й угро-фінни) помітним субстратом. Отже, на південній периферії східного слов'янства відбувався слов'яно-скіфо-сарматський конвергенційний процес, на північній — слов'яно-балтський, на північно-східній — слов'яно-балто-угро-фіннський. Він завершився до ІХ—Х ст. і привів до формування на основі східного слов'янства трьох етнічних масивів, які в IX — на початку X ст. почали об'єднуватися в Руську державу, що виступила новим конвергенційним фактором.

З приводу походження назви цієї держави і народу існує чимало версій. Прихильники норманської теорії утворення Давньоруської держави, до якої належали практично всі російські дворянські історики, чимало представників російської історіографії, українські історики державницького напряму (С. Томашівський, В. Липинський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко та ін.) дотримувалися думки, що назва Русь принесена на східнослов'янський ґрунт варязькими дружинами. Тим паче, такий погляд брав начало з "Повісті минулих літ". У ній зазначалося, що втомлені міжусобицями місцеві слов'янські й інші племена пішли "за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь". Там запропонували варягам-русі: "Ідіть-но княжити і володіти нами". І вибралися три брати — Рюрик, Синеус і Трувор, "з собою всю узяли Русь. І од тих варягів дістала назву Руська земля". При обгрунтуванні цієї літописної легенди одні вважали, що назва Русь стосувалася якогось одного войовничого племені норманів, інші — що слово Русь у давньогерманській мові означало військову дружину.

Українські історики народницького напряму, в тому числі й М. Грушевський, скептично ставилися до такого витлумачення питання про походження назви Русь. У популярній "Ілюстрованій історії України" М. Грушевський наголошував: "У звістках чужоземців, які маємо з IX і X віку, наші князі й їх військо, все зветься Русю, руськими. У нас же Русю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім'я Руси було принесене з Швеції варязькою дружиною, не справджується: у Швеції такого народа не знати, і шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім'я взялося в Київщині, ми не знаємо, й не будемо вгадувати".

Пізніше, однак, було звернуто увагу, що фінни називали Швецію Ruotsi, а норманські дружини нібито мали фінську трансформовану назву і потім дали її державі, що утворилася на території від середнього Дніпра на півдні до озер Ільмень і Ладога на півночі. Ці й інші припущення не доведені, але вони використовувалися для обгрунтування теорії заснування Руської держави чужинцями. Звичайно, норманський елемент відповідно вплинув на внутріполітичну боротьбу між місцевими київськими князями, які вже стояли на чолі держави, та верхніми панівними верствами цієї держави. І так сталося, що за перипетіями цієї боротьби на чолі Руського князівства з центром у Києві став ватажок норманських найманців Олег з роду Рюриковичів (хоча питання про його родовитість уже для давнього літописця було легендою). Олександра Єфименко, яка допускала прийшлий характер Русі, водночас суттєво зауважила, що прийшла Русь "з'явилася не як народ або плем'я, а як дружина або зграя "повальників", подібно до тих новгородських молодців, які пізніше здобули для Новгорода Великого величезні території з інородними данинниками". Дискусії з приводу походження назви Русі та її народу не припинилися і досі. Авторитетний російський дослідник історії Київської Русі Б. Рибаков, а потім український історик і археолог П. Толочко відкидають варязьке походження етноніма й етнотопоніма Русь. Історична роль варягів на Русі, за Б. Рибаковим, була мізерною. А назва Рос, Рус була відома за межами слов'янського світу задовго до появи варягів у Наддніпров'ї. Вже у VI ст. Б. Рибаков вважав: назва Русь — це паралельне ім'я, етнонім племені полян. З VI ст. поляни-русь утворили могутній племінний союз, що охоплював територію в 200 тис. км2. Місцеве слов'янське походження назви Русь засвідчують поширені на Подніпров'ї, а також на території північних російських земель топоніми, зокрема гідроніми Рось, Росава, Роставиця, Росавка. Не можна нехтувати і тим, що звукосполучення Рус, Рос дуже поширені в слов'янській, у тому числі українській лексиці: роса, рости, рослий, русявий, русий, русалка, русло, зарослі, обрус (діалект.), кросна і органічно властиві слов'янським мовам. Численними є міркування вчених з приводу можливого походження етноніму Русь від назви сарматського племені роксолани, про яке писали ще давні автори Страбон, Публій Корнелій Таціт. Як відомо, з назвою роксолани ототожнювали русів у добу татарських ординських нападів на Україну.

Те, що етнонім Русь є місцевого слов'янського походження, засвідчує його історична локалізація. Коли б ця назва до східних слов'ян була принесена варягами, вона найперше мала б поширитись на землі по Ладозі, Білому і Городищенському озерах, куди нібито прийшла раніше літописна варязька Русь. Однак давній літопис, інші давні джерела стосовно раннього періоду Київської держави локалізують Русь в її вузькому значенні у районі Середнього Подніпров'я: між Десною на півночі, Россю і Тясмином на півдні, Сеймом і Сулою — на сході, Горинню — на Заході. Проте вже і в цьому розумінні термін Русь не збігався з територією розселення літописного племені полян-русі, а поширювався на землі кількох літописних племен: полян, сіверян, древлян, можливо, волинян та ін. Версія про принесення на українські землі народоназви Русь варягами важко узгоджується з її раннім побутуванням аж на Закарпатті. Угорські королі, за давніми хроніками, надавали в управління своїм синам "руську марку" на Закарпатті вже в XI ст.: 1046 p. титул "князя руського" носив у майбутньому угорський король Бейла; 1064 р. "князем руським" став знову ж майбутній король Гейза; в 1085 р. — Коломан та ін. З дещо пізнішого часу на Закарпатті відомі "руські" етнотопоніми. Чи ж можна допускати, що привнесений на Подніпров'я у IX ст. етнонім вже у XI ст. став загальноприйнятим аж за далекими Карпатськими горами. За твердженням деяких дослідників історичних топонімів, "руські" назви сіл і місцевостей на заході України в давньоруські часи виступали найгустіше.

Літописні східнослов'янські племена не слід розглядати як племена-етноси або субетноси. Етнічна диференціація східних слов'ян, яка відбувалася з середини І тисячоліття н. е. і завершилась десь у VIII—X ст. під дією географічних, ймовірно, і ландшафтних факторів, а також дивергентних ірано-слов'янських чи також ірано-дако-слов'янських контактів на півдні, балто-слов'янських — на півночі, балто-фінно-слов'янських — на півночі та північному сході, привела до формування трьох етнічних слов'янських масивів. Це в ІХ—ХІІ ст. помітно і для стороннього спостерігача, в тому числі літописців Нестора чи Сильвестра, і для сучасного дослідника, і, напевно, усвідомлювалася самими протоетносами. Стосовно літописних племен, то вони щонайбільше вирізнялися зі згаданих етнічних масивів певними етнографічними особливостями, і ступінь їхнього вирізнення був незначним. Як стверджує А. Толочко, археологічні дослідження виявляють більші субетнічні спільності, ніж літописні "племена". До такого бачення літописних "племен" приводить аналіз легендарного, або ж суб'єктивно прагматичного принципу їх іменування літописцем: в'ятичі та радимичі називалися так нібито за іменем своїх князів; древляни, дреговичі — за характером місцевості їх проживання, бужани, полочани, тиверці, ільменські слов'яни — за місцем розселення на берегах річок чи озер (Буг, Полоть, Тирас, Ільмень), волиняни, новгородці — за назвою своїх головних міст (Волинь, Новгород). Суто прагматичний підхід проступає і в назвах полян, сіверян. І лише племінні назви дулібів та хорватів, очевидно, мають глибшу історичну основу.

Умовність літописного поділу східнослов'янського етнічного масиву на племена помічена вітчизняною археологією. За словами П. Толочка, на "племінно"-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність. Навіть така універсальна етновизначальна риса, як скроневі кільця кривичів, в'ятичів, радимичів та інших племен, не завжди гарантує точне визначення "племінної" належності території. На їх підставі практично неможливо розмежувати хорватів і тиверців, волинян і древлян.

Чіткіше проступають етнографічні особливості в межах більших регіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних "племен". Вони зумовлювалися, насамперед, різними географічними умовами, а також сусідством іноетнічного населення.

Отже, назви племен не можуть бути підставою для етнічної диференціації східного слов'янства ІХ—ХІІ ст. Але це дають змогу робити археологічні, етнографічні й, найбільше, лінгвістичні джерела. М. Брайчевський у праці "Біля джерел слов'янської державності" (1968) виділив етнодиференціюючі ознаки народного житла й інших пам'яток матеріальної культури Середнього Подніпров'я стосовно VI—VII ст. Автор "Повісті минулих літ" наголошує на відмінних народних звичаях у північних племен порівняно з тими, які були у полян. Винятково показовою є у цьому плані вказівка про те, як здивувався апостол Андрій місцевому звичаю, коли прибув до словен, "де ото нині Новгород": "Дивне бачив я в землі Словенській, — розповідав він, коли прибув до Риму. — Коли йшов я сюди, бачив бані дерев'яні. І розпаляють вони їх вельми, і роздягнуться і стануть нагими, і обіляються мителем, і візьмуть віники і почнуть хвастатись і (до) того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіляються водою студеною — і тоді оживуть". Літописець приписав здивування апостолові Андрієві, який нібито відвідував словен біля Новгорода за 1000 років до написання "Повісті минулих літ". Та, цілком очевидно, сюжет про лазню міг привернути увагу київського автора тільки тому, що він і його дивував. На Подніпров'ї мали інші форми, інші традиції народної гігієни.

Літописець зазначає відмінності у весільних і похоронних обрядах у полян на півдні й інших племен на півночі. Напевно, багато тут видуманого з метою возвеличення свого племені. Згадка про трупоспалення у в'ятичів на початку XII ст. ("як роблять в'ятичі й нині"), коли на українських землях, за даними археології, впродовж 150 років уже утвердився звичай трупопокладення (інгумації), що через деталізацію не викликає сумніву в історичній реальності, теж засвідчує такі відмінності.

Як зазначає І. Русанова, кургани з ямним обрядом поховання були поширені й на чернігівському Подесенні. На цій основі вона віднесла згадану територію до території розселення полян. П. Толочко назвав це явище наслідком впливу процесів політичної консолідації населення. Але, найімовірніше, перед нами ще одне свідчення умовності літописного поділу Русі на племена.

В той же час свідчень про етнічну диференціацію слов'янського населення на території Східної Європи є багато. Такими насамперед є матеріали історичної лінгвістики. Л. Булаховський об'єднував у одну діалектну групу мови південноруських племен: полян, сіверян, дулібів, уличів, тиверців, хорватів. Українська мова (зокрема і на території Середньої Наддніпрянщини), зазначав він, успадкована від діалектної групи давньоруської мови на півдні, південному заході земель Київської Русі, отже, й мови колишніх південноруських племен, головно на тих самих територіях, на яких їх знав староруський літопис.

Як відомо, з прийняттям християнства на Русі літературною мовою стала церковнослов'янська, створена приблизно за 100 років до цього давньоболгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм. Мовою Кирила і Мефодія поширювалось християнство й освіта на Балканах, у Моравії, на Русі, й скрізь вона була відносно зрозумілою. І все-таки для Русі кінця X ст. це вже була лише книжна, а не народна мова. Проте, залежно від місця творення літературних пам'яток Х—ХІІІ ст. (слів, законів, літописів, послань, житій та ін.), на ній позначилася місцева мовна стихія. Для дослідників це дало певний матеріал для відтворення лексики, морфології, фонетики тогочасної народної мови певних регіонів. Наприклад, у лексиці найдавніших пам'яток, створених на півдні, трапляються слова, які є в сучасній українській мові, але відсутні в російській. Як пише професор Я. Запаско, відомий знавець найдавніших рукописних пам'яток України, з XI ст. збереглися чотири точно датовані пам'ятки київського рукописного мистецтва — два великоформатні, багато оздоблені фоліанти — Остромирове євангеліє 1056—1057 pp. (зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі) та Ізборник Святослава 1073 р. і два рядових, скромно оформлених кодекси — Ізборник 1076 р. і Євангеліє Архангельське 1092 р. Пам'ятки головно переписані з давньоболгарських оригіналів. Манускрипти виготовлялись на замовлення сановних осіб, які вимагали точності у переданні оригіналу. Проте в окремих випадках, зокрема в передмовах і післямовах, переписувачі вставляли окремі слова і граматичні форми, взяті з живої розмовної мови. В Остромировому євангелії (писалося на замовлення новгородського посадника Остромира) 82 рази використана своєрідна південноруська форма давального відмінка однини чоловічого роду зі суфіксами -ови, -єви, властива для сучасної української мови, наприклад, у словах: синові, Аврамові, мужеві, господові та ін. У тексті зустрічаються займенники тобі, собі, де, як відомо, буква і (ять) в українській мові передувала букві і, в сучасній російській . В Ізборнику 1073 р. і Євангелії Архангельському, крім згаданих українських морфологічних форм, трапляється і відповідна місцева лексика: готовизна, подоба, приклад, принада, тужити, також лексика у відповідних морфологічних формах: дві ризи, дам тобі ключі, радощами, родитися. "Унікальну лінгвістичну виразність, — пише Я. Запаско, — мають мовні особливості "Ізборника 1076 р." Його переписувач "грішний Йоанн", не маючи конкретного замовника, почував себе вільніше. В окремих статтях, зокрема оригінальних, він переходить на мову, якою розмовляв. Ось його словник: богатый, боротися, бігати, великий, вгодити, веліти, веселитись, гнівом, вельми, всякого, годі, глуми ся, губить, даруй, дивитися, діяти, другий, жито, зимному, зазираєм, забився, заблудився, казати, клекот, коневи, кляти ся, користь, лиши, луче, людина; молити ся, монастира, мучити ся, напослідок, нехрещений, николи, обидва, образити ся, орали, оскомина, от гори до дому, обоє, озирайся, олтареви, помагай, подобаєть, покрий, пити, поставити, року, силу, любиш, упивають ся, учи ся, чюєш, яр та ін.

У згаданих та інших писемних пам'ятках, створених на півдні, помічені й інші властиві лише для української мови слова: болоньє (оболонь), гай, глек (гьлька), ирье (вирій), лиман, пуща, рінь (дрібне каміння), діл, криниця, ролья (рілля), вивіриця (білка), вьлна (вовна), віхоть, гребля, брехати, горб, лискар (заступ), пересердье та ін.; наказові форми з словом нехай, дієслівні сядьмо, ходімо, ідіть, беріть; кличні дружино, Бояне, земле тощо.

Отже, можна говорити про значну мовно-культурну особливість південноруського населення у складі Київської Русі. Ці мовні й інші господарсько-культурні особливості півдня дають змогу виділяти південь Русі в чітко відмінний етнічний масив, але їх недостатньо для того, щоб заперечувати існування одного руського народу як етнополітичної спільності часів Київської держави. По-перше, руська національна свідомість у вузькому розумінні слова, що проступає у багатьох випадках у "Повісті минулих літ", а також у Київському літописі, мала властивість переноситись на всі землі Давньоруської держави, у тому числі західні та південно-західні "українські" й однаково західні "білоруські", північні, північно-східні "російські".

Хоч, можливо, є підстави стверджувати, що у такому перенесенні вона, національна руська самосвідомість, все-таки найшвидше була перенесена на землі (в тому числі частково сучасні білоруські — Туров, Пінськ і частково російські), які розташовувались (прилягали) ближче до Києва. Коли в 945 р. древляни чітко протиставили себе "руському князеві", а 981 р. городи Перемишль і Червен опинилися "під Руссю", то на Любечському з'їзді князів 1097 р. "вся земля Руськая" мислиться вже як єдина від Перемишля на заході до Перемишля на північному сході, від Пінська і Слуцька на північному заході до половецького степу на півдні та південному сході. У таких пам'ятках, як "Слово о полку Ігоревім" (1185—1187) та "Слово о погибелі Руської землі" (1223—1237) якогось локального вирізнення Руської землі з-поміж земель усіх руських князівств не простежується зовсім.

Ті, хто писали твори давньоруського часу, (ідеологи своєї епохи), пройняті ідеєю єдності Руської землі, загальноруського патріотизму і гордості, всіляко засуджують удільну психологію. Зауважимо також, що еволюція змісту поняття Руська земля відбувалася лише у внутрідержавному житті. Стосовно сприйняття Русі чужинцями, то вони дивилися на неї, як на одну велику країну, державу вже від ІХ—ХІ ст. (греки, араби, угри, поляки та ін.).

Історія знає різні види держав: монархії, спадкові та неспадкові, республіки (і серед них рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні), федерації тих самих монархій (Австро-Угорщина 1867—1918) або республік тощо. Але не вид держави за формою державного устрою визначає соціально-національну природу держави, а те, яка соціальна верства є в ній панівною, тобто яка верства є носієм суверенітету держави. У різні часи і в різних державах носіями суверенітету виступали династичні клани, крупні рабовласники, феодальний клас, буржуазія, вища каста, воєнщина, партократія. У багатьох країнах світу дотепер ведеться боротьба за те, щоб зробити суверенітет прерогативою всіх народних мас, а також демократії в її реальному втіленні. Для Давньоруської держави сувереном залишався родинно єдиний клас вищих феодалів, що виводив походження з династії Рюриковичів і аж ніяк не поділяв себе етнічно. Ілюстрацією такої родинної, а не лише етнічної спільноти руської панівної верстви від крайнього заходу до крайнього сходу була, зокрема, вражаюча однаковість як чоловічих, так і жіночих ононімів у побуті князівських родин.

По-третє, від часу прийняття християнства на території всієї Русі поширилася в своїй основі єдина літературна мова. З часом, залежно від функціонального призначення, виділялось два її різновиди: церковнослов'янська мова і руська мова світського вжитку. Остання обслуговувала сферу реального життя і тому постійно піддавалася народному впливові. На церковнослов'янській мові такі впливи також виявляли себе, але це не набуло тенденції, а використання народнорозмовних елементів кожного разу мало своєрідність. Уже йшлося про вияви у давньоруській мові "української" розмовної практики. На території сучасних російських земель мали місце вияви такої ж "російської" розмовної практики. Причому в творах, написаних церковними авторами, — меншою мірою, і в творах, написаних світськими авторами, — більшою. Так, мова "Сказанія о Мамаевом побоїще", створеного вже на початку XV ст. (між 1406—1434) і на світську тему, автором якого, безумовно, був чернець Троїце-Сергієвого монастиря, дуже добре зберегла основні риси церковнослов'янської мови: "Все же глаголаху лестию на великаго князя і рекущи в себе оба смеются...". А в "Слові Данила Заточника", написаному десь між 1180—1199 pp., понад 200 років раніше, автором якого був якийсь вигнаний придворець новгородського князя, "російська" народна мовна стихія від морфології до образів майже не скована церковнослов'янщиною: "...кому Боголюбово, а мне горе любое, кому Бело озеро, а мне черней смолы, кому Лаче озеро, а мне на нем седя, плачь горький...".

Проте локальні особливості давньоруської літературної мови не порушували її основної функції як єдиної мови державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури. Отже, церковнослов'янська писемність слугувала могутнім поштовхом культурного піднесення всієї Русі. Однак, будучи для руських народів значною мірою чужою, вона залишилась на довгі віки, зокрема для України, штучною формою розвитку національної культури. Сформована на основі давньоруської традиції, староукраїнська мова ще у XVIII ст. (в тому числі і мова Г. Сковороди) залишалася на роздоріжжі, її ж подальший розвиток на старій основі вичерпав себе.

По-четверте, археологічні та літературні пам'ятки засвідчують високий ступінь єдності матеріальної культури всіх руських земель, зокрема тих її компонентів, якими послуговувалися панівні верстви і військові дружини: одяг знаті та воїнів, зброя, фортеці й інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, спосіб життя князівських і боярських родин, їжа, напої та ін. Наприклад, розкопки І. Свєшнікова давнього Звенигорода біля Львова як князівської столиці ХII—ХIII ст. виявили чи не повну аналогічність компонентів культури українського Звенигорода з культурою російських Новгорода, Пскова, Суздаля чи Володимира, у тому числі таких предметів, як взуття і жіночі прикраси, предмети церковного інвентаря, дитячі забавки.

Важливими етноконсолідуючими факторами в Давньоруській державі були державна єдність у Х — на початку XII ст. і християнська релігія.

Отже, можна вважати, що в Х—ХІІ ст. етнічні процеси на території всієї Давньоруської держави підпали під сильний вплив факторів конвергенційного характеру. Внаслідок цього у практиці державно-політичного життя та в офіційній ідеології, почасти у народній свідомості, сформувалося почуття загальноруської національної свідомості. Це почуття дуже сильно виявилося у прийнятті всім східнослов'янським населенням етноніма руський, русин, русич. Уже з ХІ—ХIII ст. цей етнонім (на означення поселень) фіксувався на Закарпатті, в тому числі у місцях компактного проживання руських зі словаками: Малий Русков, Великий Русков (док. 1217), Ruszka, Orosztalu, Руська біля Капушан, Рускавці на північ від Собранців та інші, а також в угорському оточенні Oroszilu, Oroszidecz, де перша частина слова означає руський. А. Нідерлє, видатний чеський історик і етнограф, вважав, що "руські" слов'яни у Верхньому Потиссі з'явилися ще до IX ст. С. Пеняк доводить розселення східнослов'янського елементу на Закарпатті вже від VI ст. н. е.

На східних межах Русі невідомий автор твору "Худуд-уль-алям" мовою дарі-фарсі, написаного наприкінці X ст. за Волгою (Атілєм), тобто на захід від Волги, фіксував Руську ріку (руд-е Рус), називав руськими шахрі-містами Уртабу, Славу, Куйафійу.

Попри дискусійність питання про походження етноніма Русь, руський, він, безсумнівно, домінував над усіма локальними чи племінними етнонімами. Назва руський на багато століть стала власною і для українців, і для росіян, і для білорусів.

Водночас етнічні процеси на всьому руському ареалі в наступні століття виявились майже інертними щодо соціально-політичних факторів (подальша диференціація українців, білорусів у межах однієї Литовсько-Руської держави, збереження етнічної єдності українців незалежно від багатовікового їх роз'єднання). Те, що політичні негативні фактори XIV—XVIII ст. не розірвали українського етносу (Руське і Белзьке воєводства в XIV—XVI ст., Подільське в XV—XVI ст. — у складі Польського королівства; Волинь, Східне Поділля, Київщина, Переяславщина в XIV—XVI ст. — у складі Литовсько-Руської держави, Чернігово-Сіверщина з початку XVI ст. — у складі Росії, з другої половини XVI ст. — основний масив українських земель у складі Польської Речі Посполитої, Буковина — з початку XV ст. — у складі Молдавії, Закарпаття — з XII—XIV ст. у складі Угорщини; Лівобережна Україна — від 1667 р. — у складі Росії, Правобережжя з того ж часу — у складі Польщі тощо), дає підстави розглядати консолідаційні або конвергенційні процеси часу Київської держави як процеси обмеженої дії. Вони захопили національну свідомість, а точніше — національно-державну, побут і мораль панівної верстви (знаті), професійну культуру, виявились у прилученні населення до однієї релігії. Однак ці наслідки не були глибокими. Вони не торкнулися таких суттєвих ознак етносів, як мова (народнорозмовна), народна матеріальна культура (сільськогосподарські знаряддя і культура, поселення, житло, одяг, їжа, народні традиції і звичаї, обряди, усна та пісенна творчість). Ці компоненти відмінних етнічних масивів Х—ХІІ ст. не змінювалися і не нівелювалися. Треба, навпаки, припускати, що вони далі утверджувалися у традиційних формах та виявах і за часів Київської Русі, залишаючись і в наступні століття дуже стійкими і розвиваючись за своїми внутрішніми законами. Тому не можна в усьому погоджуватися з авторами (В. Пічета, В. Мавродін та ін.), котрі намагалися пояснити формування окремих народів: українського, білоруського і російського внаслідок нібито політичного розмежування єдиного давньоруського народу між різними державами. Часто такі пояснення аргументуються другорядними принципами. Оригінальний дослідник етнічних процесів Л. Гумільов писав, наприклад: "Наявність двох могутніх центрів притягання (Заходу і Золотої Орди. — С. М.) викликала в XIV ст. етнічну дивергенцію, настільки історично закономірну, як і попередня їх інтеграція. В литовських землях накопичувались європейські культурні навики: проповідь уніатства, шляхетські звичаї, німецькі моди і смаки, латинська мова і вселення євреїв; у Великоросії утверджувалось афінське православ'я, централізація адміністрації, дворянські навики степової війни, іконопис Андрія Рубльова і змішування з хрещеними татарами. Обидві половини одного давньоруського етносу стали рівно, але по-різному несхожі на свій прототип". Безумовно, всі відмінні явища і події на великоруській, литовсько-руській і польській сторонах мали важливе значення в історії етносів. Однак це загалом були такі явища, що ковзали на поверхні життя етносів, не торкаючись його глибинної суті.

bigmir)net TOP 100