Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Український етнос у XIV — другій половині XVI ст.

Західна частина українських земель, що творила основу Галицько-Волинського князівства, в середині XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. З активною участю місцевих українських князів і феодалів східної Волині, Поділля, Київщини, Переяславщини і Чернігово-Сіверщини в середині XIV ст. ці землі вирвалися з прямої залежності від Золотої Орди й об'єдналися з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Своєрідною переломною подією у процесі переходу центральних українських земель від золотоординської залежності до складу Великого князівства стала битва у 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу), в якій литовсько-руське військо завдало поразки ординцям.

До XIV ст. на Закарпатті закріпилася влада Угорської держави.

Політичне становище різних українських земель дуже різнилося між собою. Землі під Польщею й Угорщиною опинилися на становищі окупованих, у тому числі підневільною стала українська знать і духовенство. Вже через рік після підступного захоплення влади у Львові польський король Казимір III попросив Папу Римського Бенедикта XII звільнити його від присяги зберігати за руським "старостою і народом всі їх обряди, права і звичаї". Папа доручив зробити таке звільнення від присяги краківському римо-католицькому єпископу. Іншим було становище українських земель у Великому Литовсько-руському князівстві. Тут власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Політичні переваги литовського елементу в державі випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316—1341), потім його син Ольгерд (1341—1377). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів. Це ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилося в культурі та побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362—1392). Останнього після тривалої боротьби змінив внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455). Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. В XIV—XV ст. у ній помітні два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною мовою відповідних територій.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них — М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливий погляд щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави виявили автори однієї з останніх праць "Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії" (К., 1990). В одному місці вони пишуть, що Велике князівство "справедливо називають Литовсько-Руською державою", оскільки 9/10 її території і населення становили східні слов'яни. Однак в іншому вони наголошують на "несприятливі обставини, що призвели до розчленування і їх приєднання до Великого князівства Литовського", тому "Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції". Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі "соціального гноблення та політичних обмежень". У такому підході простежується намагання ототожнювати "іноземний гніт" із соціальним гнобленням, хоча це не одне і те ж. Коли говорять про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її становий характер. Як у всіх феодальних державах, так і в Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські чи литовські, а також інші трудові маси населення становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була водночас і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Дубровицьких, Вишневецьких, Ружинських та інших феодальних родів і знаті. Вважати, що в XIV—XV ст. селянство могло стати носієм національної державності, — це нехтувати принципами історизму. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав найперше поліетнічний склад тієї верстви, яка творила апарат управління і користувалася благами власної держави.

Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало певні позитивні умови життя всього народу, зокрема у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва. Як підтвердила наукова дискусія з цього питання, проведена 1988 р. у Мінську, визначення національного характеру Литовсько-Руської держави в XIV—XVI ст. має методологічне значення. "...Історичні факти свідчать про те, — наголошував професор А. Залеський, — що в XIV—XVI століттях Білорусія мала свою державність... що Велике князівство Литовське в XIV—XVI століттях було федерацією, в якій Білорусія була рівноправною частиною тієї феодальної держави... Визнання державності Білорусії в XIV—XVI століттях дасть можливість правильно витлумачити причину того розквіту культури, якого досягла Білорусія за феодального періоду". Один з учасників дискусії М. Єрмолович стверджував: немає жодного джерела, яке б засвідчило, що Литва завоювала якусь білоруську землю. "Стародавня Литвa знаходилась тоді поміж Мінськом і Новогрудком і поміж Молодечною і Слонімом, — зазначив він. — І в цьому розгадка, чому Новогрудок став столицею Великого князівства Литовського. Не Литва завоювала Новогрудок, а Новогрудок завоював сусідню Литву... Таким чином Велике князівство Литовське складалося передусім як білоруська держава". Безумовно, це перебільшення, оскільки такий погляд перебільшує значення соціального ґрунту, на якому виростає держава і ніби нехтує роллю панівних сил епохи, в цьому випадку — литовських князів.

Становище українських і білоруських земель, як і всіх народів у складі Великого князівства, змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політичної та духовної експансії, що дедалі більше відривала литовську знать від руської і робила її союзником проти руської. Тому питання про становище України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. А це був тривалий період. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років — життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розитку мови, соціальній структурі населення. За відповідними підрахунками, станом на 1300 р. населення українських земель налічувало 3200 тис. осіб, у 1400 р. — 3700 тис., 1500 р. — 4400 тис., 1550 р. — 4900 тис., 1600 р. — 5200 тис. осіб. Найбільша його частина припадала на населення, яке проживало в межах Великого князівства. Тому соціально-історичні процеси у князівстві на етнічний розвиток українців мали вирішальний вплив.

Глибоких змін зазнала система державного управління краєм, земельні відносини. Впродовж другої половини XV ст. центральна влада на чолі з великим князем закінчила поділ всієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, залежну головно від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій половині XV ст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Корятовичі (потомки Корията, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, котрі зукраїнізувались, у князівській верхівці феодалів були родини, які вели свої лінії від Рюриковичів: Хотетовські, Друцькі, Заславські, Мосальські, Звенигородські, Четвертинські, Городецькі, Несвіжські, Острозькі та ін.

Неухильно посилювалося гноблення селян. Чисельні пожалування сіл і волостей, а також міст окремим великокнязівським слугам з бояр, а також неродовитих слуг, які таким способом домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із податково-земельного населення у панщизняно залежних кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишилися лише на Лівобережжі та в північній Київщині. Головними експлуататорами виступали крупні князівські руські (українські) або обрусілі литовські роди на Волині — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовтовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гулевичів, Семашків. У Київському воєводстві до найвпливовіших панів належали боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки мала князівська родина татарського походження Глинських. У середині XVI ст. всього декілька десятків волинських магнатів виставляли 3/4 військового ополчення, решту — ще 200 дрібніших феодалів.

Вже у XVI ст. чимало з названих родин виконали прогресивну роль у захисті української національної самобутності Православної церкви, національної освіти і культури, мови. Так, найкрупніший український магнат князь Костянтин Іванович Острозький (1460—1532), котрий, крім багатьох посад, обіймав посади воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов'янської писемності. Сучасники високо цінували національну діяльність Василя-Костянтина Костянтиновича ("аз Константин, наречений во святом крещении Василієм"). Видатний культурний і церковний діяч кінця XV — першої чверті XVI ст. Захарія Копистенський писав у "Палінодії...": "Княжа Острозское Василій Константинович рожай свой зъ благословенного... поколеня проводить: преславутого Володимера... власный потомокъ: великий заступ и потіха всего народу роского; муръ железный на Украинахъ, страхь и трепетъ Татаромъ".

Велика роль в історії українського козацтва належала добре відомому українському князеві Дмитру Вишневенькому, з ім'ям якого пов'язане заснування Січі за порогами, численні переможні козацькі походи і трагічна смерть на турецькому гаку. Дослідники залишили в числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських-Микошинських. У XVI ст. саме представники української, а також білоруської знаті, незалежно від походження, очолювали боротьбу проти польського політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських і білоруських земель (Ф. Бєльський, М. Олелькович, І. Гольшанський, М. Глинський та ін.).

Отже, можна дійти висновку, що в умовах панування Великого князівства Литовського і Руського панівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно і (щонайменше) аж до часу Люблінської унії. Внаслідок цього етнонаціональна структура українців мала природний, недеформований харатер, що позитивно позначилося на розвитку культури народу.

До 1569 р. у процесі внутріетнічного розвитку українців виникла і сформувалася відносно унікальна порівняно з історією інших народів соціальна верства населення — козацтво і водночас особлива, самобутня форма національної військової сили. Найраніші згадки про участь козаків у нападах на кримсько-татарський кордон збереглися в Хроніці Судака (Крим) під 1308 р. Щоправда, поняття козаки в XVI ст. вживав польський хроніст М. Стрийковський на означення військових дружин волинських князів XII ст. (волинські козаки). Очевидно, хроніст робив некритичну термінологічну екстраполяцію з свого часу в далеке минуле. Системні ж повідомлення про існування козаків, їх життя і справи відносяться до кінця XV ст.

У 1469 р. Ян Длугош писав, що велике татарське військо, сформоване із втікачів, розбійників і вигнанців, яких татари звуть козаками, на чолі з царем Маняком вторглося на землі Польського королівства.

Перша згадка про козаків як силу, що боролася проти татар, була наведена в "Хроніці всього світу" Мартина Бєльського. У ній писалося: 1489 р. "...подоляни, русь і козаки..." під командуванням Яна Ольбрахта, сина короля Казиміра IV, двічі завдали поразки татарам на Поділлі. Зсилаючись на М. Бєльською, про це ж писав італійський хроніст О. Гваньїні, який з 1561 р. був на службі у польських королів. Стосовно початку XVI ст. (від 1503 р.) відомості про козаків, особливо черкаських, є дуже частими. В одному з великокнязівських документів під 1503 р. читаємо: "Господарь (великий князь. — С. М.)... казаль записати, што Сенко Полозович его милости речей даль, што у козаковъ Черкасскихъ побралъ".

У середині XVI ст. у Черкасах козаки становили більшість населення. Те ж було у Каневі. Очевидно, цей район Середнього Правобережжя посідав провідне місце у формуванні нового суспільного стану — козацтва. Особливості проживання черкаських козаків у першій половині XVI ст. наштовхують на думку про важливу роль ловецького промислу в житті козаків, як і в їх появі: черкаський староста Остапій Дашкевич, опікуючись над козаками, забирав у них половину здобичі, яку вони ловили влітку.

Крім раціонального господарського інтересу, на виникнення і зростання козацтва впливали напружені відносини, які від початку XVI ст. ставали все тяжчими для українських і білоруських селян. Перший Литовський статут 1529 р. як зведений кодекс права узаконював розшук і повернення залежних селян-втікачів старому панові. Другий Литовський статут 1566 р. встановлював строк розшуку втікачів до десяти років, а Третій — до 20. За цих умов селянин, що рятувався втечею від покарання свого пана, ніде, крім "дикого поля", не міг почувати себе в безпеці. Середовище, в якому опинявся селянин-втікач, впливало на нього. Внаслідок цього і дійшли до нас надто суперечливі, хоч водночас правдиві звістки про козаків як лицарів і розбійників, визволителів християнського люду з татарської неволі, та "робочих людей".

Після втечі від пана селянин окозачувався і міг вести різний спосіб життя: і як заможний господар на південних подніпровських та подільських окраїнах, і як козак, і як самотній мандрівний лицар або член ні від кого не залежної ватаги.

Водночас поява козацтва в Україні була зумовлена смертельною небезпекою, що посилилася на південній межі країни після переходу Кримського ханства у васальну залежність від Турецького султанату (1475). Відчувши могутню підтримку, кримські татари вже в останній чверті XV ст. перетворили ординські напади на Україну у своєрідний промисел. До кінця XV ст. на українські землі у складі Польщі і Литви було вчинено 41 ординський напад, у тому числі 31 — на Поділля, дев'ять — на Руське воєводство, сім — на Волинь, чотири — на Київщину, два — на Белзьке воєводство. Було розгромлено всього 12 орд. Внаслідок інших 29 нападів забрано в полон близько 220 000 осіб (населення українських земель становило в 1500 р. 4400 тис. осіб). Спустошень зазнали Київ, Чернігів, Луцьк, Володимир-Волинський, Жидичин, Рівне, Туробін, Красний Став, Олеське, Львів, Городнє, Жидачів, Дрогобич, Самбір, Белз, Бар, Кам'янець.

Автор Короткого Київського літопису навів чимало подробиць про руїни і шкоди, нанесені волинським містам, селам і населенню від ординських нападів 1491, 1495, 1496 та 1497 pp. Причому в 1497 р. відбулося аж три напади. Ось уривки із літопису (в перекладі сучасною мовою): "В літо 1497 місяця марта 2 день приходили татари з турками у Волинську землю і воювали біля Крем'янця з чотириста душ полону взявши, повернулись назад. І зібрався князь Михайло Острозький із своїми людьми і дігнав їх за Полонним і побив їх всіх, і полон весь повернув і вернувся з похвалою у вітчизну свою, благодарні пісні Богу воспіваючи, який рукою полонених спас і побив чада агарянські. Того ж літа прийшли татари перекопські і полонили численний полон в Олевській волості і в Мозирській, і відігнав їх князь Михайло, а князь Костянтин Острозький з дворянами великого князя на другій неділі в суботу по Великодні у землі Брацлавській на Сороці-ріці на Кошиловських селищах, а інших вище Уми-ріки у могили Пєтухових побив їх всіх до кінця, а полон весь відполонив: вбили царевича Акманлу і улана Мамищю Бірю Уланового сина, а всіх їх убито триста і сорок, а наших один чоловік і той із простих. Се вже друге знамення господь Бог сотворив, дарувавши православним перемогу за один рік..."

На жаль, випадки розгрому орд не були частими. У XVI ст. відбулося 69 ординських нападів упродовж 63 років: на Поділля — 23, Руське воєводство — 17, Волинь — 18. Спустошень зазнавали також Київщина і Белзьке воєводство. Було вбито і забрано в полон понад 353 000 осіб.

Виникнення козацтва в часі збігається з активізацією татарських спустошень в останній чверті XV ст. Не було б "азійського" Кримського ханства за південними обріями України, не було б і того природно-історичного середовища у вигляді багатого, але пустого дніпровського Низу, де козацтво створило військову республіку. І Литовсько-Руська держава, і Річ Посполита виявились нездатними ефективно захищати Україну від татарських орд. Тому й виникла збройна національна сила — козацтво. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. зовнішнім фактором, що зумовлював становлення і розвиток козацького стану, стала боротьба проти гніту польських феодалів і католицької експансії.

За соціально-історичною суттю козацтво належить до феодальної верстви суспільства. Водночас воно протистояло феодальним класам і станам: поміщикам, кріпосним селянам, лихварям. Соціальна й економічна природа козацтва була налаштована на вільне сільськогосподарське виробництво, вільне підприємництво, торгівлю, а військово-політична організація втілювала засади демократії.

В XIV—XVI ст. розвивалися також всі інші стани українського феодального суспільства: духовенство, шляхта, міщани з їх чисельними соціально-етнічними підгрупами. На розвитку міст позитивно позначалося запровадження в багатьох з них магдебурзького права (Київ, Володимир, Сянок, Берестя, Львів, Кам'янка, Дубно, Житомир, Вінниця, Ратне, Луцьк, Ковель, Брацлав, Черкаси, Васильків, Овруч та ін., на Лівобережжі — Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський, Полтава).

Всі сфери державного і суспільного життя послуговувались староукраїнською мовою, а в межах всього Великого князівства — близькою до неї старобілоруською мовою. Це створювало сприятливі умови для розвитку національної культури, сприяло вдосконаленню української літературної мови. Однак в різний час і в різних соціальних сферах літературна мова в Україні не була єдиною. Водночас із літературною діловою мовою місцевих законодавчих актів та діловедення у галузі полемічної, іншої церковної літератури продовжувала вживатися церковнослов'янська. Такою, наприклад, була мова церковного діяча Григорія Цимблака (бл. 1364—1420), уродженця Болгарії, діяча Болгарії, Сербії, України, Білорусі, Румунії і Молдови. Такою ж мовою писали церковні письменники Ісайя Кам'янчатин, Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський та інші, хоч їх церковнослов'янщина і лексикою, і морфологією була наближеніша до народнорозмовної.

У творах світського призначення, зокрема в українській переробці "Сказанія о Мамаєвом побоїще", виконаній невідомим автором у XV чи XVI ст., простежується цілком чітка українська мова: "Сам той Мамай, еще барзо научен от диявола, умислив пойти на Руськую землю, мовячи: "їж я всю землю Руськую барзєй, ніж Батий, спустошу, тілько які ліпшиі, милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми татарами жити" ...Собрав барзо велике войсько татар, обіцюючи їм великиї багатства руські, перевезеся через ріку Волгу, не кажучи своїм і хліба пахати, але на руський хліб до ситості всім надіятися. Дошов устія ріки Вороняти і розпустив свою облаву".

Головний висновок про цей етап етнічного розвитку українців у XIV—XVI ст. до Люблінської унії полягає в тому, що загалом у сфері соціальній, культурній, політичній, у сфері національної свідомості, яка виросла на грунті антитатарської і антипольської боротьби, народ зробив важливий поступ уперед.

Водночас збройна і кривава боротьба із турецько-татарськими завойовниками майже щороку забирала від українського етносу найкращий цвіт: найволелюбніших і найвідважніших, сильних і свідомих юнаків, найвродливіших, чорнобрових і русокосих дівчат. Більшість із них гинула у хвилях Чорного моря чи в герці з татарами і ще рідше хтось із полонянок повертався в рідне гніздо. У світлі сучасної генної теорії треба визнати, що український народ з року в рік зазнавав непоправних біологічних втрат. На жаль, так було і в наступні періоди його історії.

bigmir)net TOP 100