Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Національне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. і етнічний розвиток українців

Цей етап охоплює період від Люблінської унії 1569 р. до національно-визвольної війни середини XVII ст., коли було створено українську державність. Це надзвичайно важливий етап, упродовж якого основний масив українських земель (за винятком Закарпаття, що в XVI ст. підпало під владу Трансільванії і Австрії, Північної Буковини, яка разом із Молдавським князівством опинилася під владою султанської Туреччини, Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Російської держави, та Слобожанщини, яка освоювалася вихідцями з України) опинився у складі однієї держави — Речі Посполитої. Більш тяжкі форми феодальної експлуатації, властиві раніше західним українським землям, поширювалися на Волинь, Східне Поділля, Київщину, Лівобережжя. Поряд з феодальною верхівкою українського походження з'явилися крупні магнати з польських родин, котрим король надавав величезні масиви так званих вільних земель.

На етносоціальний розвиток українського народу в цей час найнегативніше вплинула зміна національної свідомості елітних верств.

У феодальну добу, коли саме клас феодалів міг виконувати роль гегемона і суверена народу, цей клас зрадив свою національність, релігію і перебіг у лоно польської панівної верхівки. Із 153 великопанських українських родів, конфесійну приналежність яких з кінця XVI до середини XVII ст. простежив Олег Мальчевський, 28, у тому числі 12 родів, повністю перейшли на римо-католицизм. Ще 13 стали протестантськими. Деякі родини — Бокії, Тризни, Велігірські — прийняли унійний обряд. Одним з перших українських панів римським католиком ще у 1595 р. став Костянтин Вишневецький. Останній з цього роду православний князь Ярема став католиком у 1634 р. До 1620 р. серед православних вельмож не було жодного зі Збаразьких, Сангушків, Ружинських, Корецьких. В аріанство перейшли Чапличі, Торські, Бабінські, Горностаї, Мишки-Холевські, Немирічі, Ободенські та ін. Серед найбільших православних панів до 1648 р. ще були Киселі, Бжозовські, князі Четвертинські. В католицизм перебігли вельможі Крошинські, Чарторийські, Козики, Гулєвичі, Ходкевичі, Овлочинські, Журавницькі, Малинські, Яловицькі та інші роди. Навернуті на католицизм пани засновували католицькі монастирі, костьоли, запозичували польські імена, культуру, мову.

Часто вже представники другого покоління панів після часів Люблінської унії стали активними поборниками католицизму. Це Самуїл Корецький, Януш Острозький, Януш Заславський. Знаменита дочка українського князя Олександра Костянтиновича Острозького Ганна-Алоїза Ходкевич у 1636 р. через 33 роки після смерті батька перенесла його прах із Православної церкви у побудований нею католицький костьол. Видозмінена магнатерія швидко обростала такими ж перехідцями з дрібної української шляхти. Результативним був засіб окатоличення через змішані шлюби. Внаслідок цього деформувалася природна етносоціальна структура народу, перед ним виникла загроза денаціоналізації. Патріотично налаштовані ідеологи українського народу глибоко усвідомлювали шкоду, якої завдавала зрада національної еліти. Публіцист Мелетій Смотрицький звертався з цього приводу до знаті: "...Скільки, скажіть, залишилось шляхетських родів на нашій стороні? За десять літ їх не стало тисячами, а після вашої смерті їх не стане ще більше. І може бути, що ще при житті нашому діти ваші вже не будуть вашими".

На щастя, втеча національної аристократії була компенсована новою суспільною верствою — козацтвом, котре стало в авангарді національного духовного життя, виступило на захист національної традиції, релігії й освіти, очолило визвольну боротьбу народу.

Духовна польська експансія не обмежувалася українською національною елітою, яку вона завойовувала прямим перетягненням до католицизму. Висувалися також завдання інкорпорувати в Польщу українські та білоруські низи. З цією метою було активно підтримано давню ідею — унію Православної церкви з Католицькою. Православний клір мав визнати за вищу церковну владу і авторитет Папи Римського, прийняти певні догми католицизму (про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога Сина, про чистилище, про непорочне зачаття Діви-Марії, деякі інші), але залишити східну обрядову форму релігії. Формально акт унії був проголошений частиною учасників Брестського церковного собору 1596 р. В Україні розпочалася безкомпромісна ідейна війна, що точилася на всій території аж до Лівобережжя. Особливий опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська єпархії перейшли на греко-католицизм лише в 1700 p., Луцька — 1702 р. "Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, — писав через 300 літ після Брестського собору Іван Франко, — Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу... дала життя надзвичайно цікавій полемічній літературі, та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів взаємним недовір'ям і нетерпимістю, і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні "руїну", а Польщі — зародок політичного занепаду". Проте вона не виправдала надій польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення "південноросів", а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Після третього поділу Польщі, коли все Правобережжя і Волинь ввійшли до складу Росії, унія на згаданих територіях була значною мірою насильно ліквідована, і православ'я наново відновило свої позиції. Унія залишилась існувати на Закарпатті та в Галичині, що за першим поділом Польщі 1772 р. відійшла до Австрії; в 1774 р. до Австрії була приєднана Північна Буковина, українське населення якої сповідувало православ'я.

Дискусія про запровадження унії в Україні, її значення в історичній науці триває й досі. Українська наукова і громадська думка з "православного" боку майже одностайно оцінювала її негативно. Загальновідоме ставлення до уніатства Т. Шевченка. З "греко-католицького" боку ставлення до унії теж не було однозначним, — це особливо яскраво виявилося під час відзначення її 300-річного ювілею в Галичині та Львові 1896 р. Нині окремі історики пояснюють причину прийняття унії українськими церковними ієрархами тим, що в третій половині XVI ст. католицизм за ідеями і соціальною суттю мав прогресивне значення і порівняно з православ'ям був своєрідним протестантизмом. На I конгресі міжнародної асоціації україністів, який відбувався в серпні-вересні 1990 р. у Києві, таку думку відстоював професор Гарвардського університету Борис Гудзяк.

І все ж те, що більшість українських земель опинилася в складі однієї держави — Речі Посполитої — для етнічного розвитку українців мало позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв'язків між ними, внутрішніх міграцій, поширенню визвольних ідей. Водночас цей фактор створював широку загальнонаціональну основу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Головне вістря національно-визвольного руху на цьому етапі було спрямоване проти польського панування. Народні збройні виступи мали класовий, антифеодальний характер, їх цілі захоплювали народні маси України, збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Селянсько-козацькі повстання здебільшого, починаючи від повстань під проводом К. Косинського і С. Наливайка в 90-х роках XVI ст. і закінчуючи повстаннями 20-30-х років XVII ст. (під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича, Павлюка, Якова Острянина), охоплювали широкі простори України.

Українському народові доводилось і далі вести війну проти ординських нападів. За підрахунками польського дослідника М. Горна, з 1605 до 1633 pp. на територію Руського і Белзького воєводств було здійснено 27 набігів — у середньому один кожного року. Жертвами їх стало близько 130 тис. чол. Усього ж в Україні впродовж першої половини XVII ст. полонено близько 300 тис. осіб. Ось як передається в народній пісні трагедія, якої зазнавала Україна від ординських набігів:

Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.

У битвах за національну свободу міцніла і розвивалася Запорозька Січ. Козацька Республіка Запорозька Січ — унікальна форма військової організації народу в світовій історії, це особлива форма зародження національної державності. Найвідчутніше національно-державні риси запорозького козацтва виявилися під час гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Під захистом козацького гетьмана 1615 р. у Києві було засноване братство, яке заклало школу, що згодом стала колегією на зразок європейських університетів. У 1620 р. за прямою участю П. Сагайдачного відновлено православну ієрархію в Україні. У знаменитій битві під Хотином восени 1621 р. 41-тисячна козацько-селянська армія Петра Конашевича-Сагайдачного виступила на стороні Польщі проти Туреччини не просто як підпорядкована королю збройна сила, а як союзниця польської армії.

Запорозьке козацтво було дітищем усього українського народу. Достатньо сказати, що славетний засновник Запорозької Січі на Малій Хортиці був кременецький і вишневецький князь із Волині Дмитро Вишневецький, а легендарний Северин Наливайко народився в Гусятині (нині Тернопільська область), гетьман П. Сагайдачний родом із с. Кульчиці (нині Самбірський район на Львівщині), Богдан Хмельницький навчався у Львові.

Велика роль у розвитку загальноукраїнської культури належала на цьому етапі вихідцям із західноукраїнських земель — Іванові Вишенському (родом із Судової Вишні на Львівщині), Єлисею Плетенецькому (син шляхтича з-під Золочева, нині Львівської області), котрий став архімандритом Печерського монастиря й обіймав цю посаду 25 років — до 1624 р. Є. Плетенецький заснував у Києві велику друкарню, що стала важливим осередком культури. З Галичини походив Іов Борецький (народився в с. Бірча біля Перемишля), київський митрополит, а також автор видатної наукової праці "Лексіконь славенороский и именъ толкование" (1627) Памво Беринда. Його "Лексикон" чи не найбагатше писемне джерело першої половини XVII ст. для вивчення тогочасної української мови, зокрема живої народної. "Лексикон" подає переклад церковнослов'янської мови українською. З Галичини походять Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній.

Незважаючи на тяжкі умови іноземного панування, досягла значного розвитку народна освіта. В 1578 р. першу школу вищого ступеня — греко-слов'яно-латинську колегію — засновано в Острозі князем К. Острозьким. У школі вивчалися "сім мистецтв": граматика, риторика, діалектика, логіка, арифметика, музика, астрономія. У Львові 1585 р. була створена друга в Україні школа вищого типу. За статутом Львівської школи діяла також братська школа у Луцьку. З початку 30-х років XVII ст. Київську братсько-лаврську школу (гімназіон) названо Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — академією. Братські школи існували в Рогатині, Бресті, Перемишлі, Городку, Комарні, Більську. Протестантські школи були союзниками православ'я проти наступу католицизму й існували в Попівцях поблизу Кам'янця, у Крилові на межі Холмської землі, в Кисилині, Гощі й Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі. Києво-Могилянській академії підпорядковувались школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

Україна на той час мала багато освічених людей, котрі закінчили західноєвропейські університети. Лише в XV—XVI ст. у Краківському університеті дістали освіту 800 українців. Вихідці з України навчалися в Празькому університеті, Сорбонні, Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Ляйпцігському, Лейденському університетах, університетах Болоньї та Падуї в Італії. Цей етап розвитку українського народу характерний активним процесом розширення і складання сучасної етнічної території, що особливо виявилось у заселенні українцями (за дозволом російського уряду) Слобідської України, в просуванні українського етносу всупереч турецько-татарській агресії у південні степи.

Чимала кількість писемних джерел, у тому числі створених іноземцями, дають підстави вважати: на цьому етапі склалися і всебічно виявили себе "класичні" етнографічні риси українського народу, що повно і широко були вивчені етнографічною наукою в ХІХ — на початку XX ст. У другій половині XVI — першій половині XVIII ст. чітко викреслювався той етнографічний поділ України, який не втратив значення дотепер. За Густинським літописом, створеним, щонайпевніше, у 20-х роках XVII ст., вирізнялися такі землі, як Волинь, Поділля, Україна, Підгір'я. Вишенський називав також Покуття. Мініатюри "Учительного Євангелія" дають змогу відтворити українські сільськогосподарські знаряддя: колісний плуг, коси, ціпи, лопати, спосіб будівництва двокамерних приміщень та ін.

Тут подана характеристика селянського чоловічого одягу, що складається зі свити, шапки й шароварів. З "Літопису Самовидця", з численних зображальних джерел дізнаємося про таку ознаку зовнішнього виду українського козака і повстанця часів національно-визвольної війни, як вуса. Коли хтось із міщан, серед яких поширеним був звичай носити бороди, вирішував пристати до війська Богдана Хмельницького, то мусив поголити бороду і залишити лише вуса. Про козаків, які брили бороди і хизувалися вусами, писав Павло Алепський. Автор зазначав побожність і благочестя українців, відсутність у їх церквах місць для сидіння, молитовний спів, у якому беруть участь жінки і діти, загальну грамотність чоловіків, жінок і дітей, у тому числі сиріт, особливості церковної архітектури й убранства храмів. Він описав побутування в Україні підсічно-вогневої системи землеробства, розвинутого тваринництва, городництва і садівництва, льонарства, водяних млинів, продукування пива з ячменю, горілки з жита та вина, багато інших цікавих етнографічних рис. Гі де Боплан розповідав про традиційну козацьку їжу — кашу і борщ. Скурпульозні в нього описи різних народних звичаїв і обрядів, працелюбність і хазяйновитість українців. "У цьому краї, — писав Гі де Боплан в "Описі України", — усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках".

Той же Гі де Боплан подав чимало подробиць з українських весільних звичаїв, про прикрашення дівчатами голови вінками із квітів, про звичай обливання дівчат водою у великодній понеділок і хлопців — у великодній вівторок, про дарування дівчиною вишитої хустини хлопцеві, про крашения яєць на Великдень. І. Вишенський неодноразово згадував про традиційні страви борщ і поливку, купальські обряди. Польський і український автор XVI ст. С. Клюкович у праці "Roxolania" дав відомості про голосіння в Галичині. До наших днів дійшли форми вітань XVI—XVIII ст. "Помагай Біг", "Христос воскрес", "Слава! Слава!". Майже всі іноземці, котрі мали нагоду спостерігати за життям козаків і Запорозької Січі зокрема, зазначали демократизм їх громадського укладу. Наголошувалося на головних рисах характеру українців — волелюбності, почутті побратимства, невибагливості до умов життя, кмітливості й гуморі, пісенності, відвазі та ін.

XVI — перша половина XVII ст. були періодом видатних досягнень української професійної культури. Характеристичні риси виробилися в українському містобудуванні, оборонній і культовій архітектурі. В центрі міста зводилися ратуші з дзвіницями, а навколо них споруджували будинки міської буржуазії. Прикладом такого ансамблю є площа Ринок у Львові. В культовій архітектурі поширеними стали храми тридільного і п'ятидільногр типу, що розвивали давньоруські традиції, але в способі будівництва, формах екстер'єру й оздобленні перебували в органічній єдності з європейськими архітектурними стилями ренесансу і бароко. Для іконопису властивими стали реалістичні мотиви. В побуті панівних верств все більше уваги приділялося творам світського живопису, зокрема світському портрету. Був також поширений за манерою відображення і тематикою народний живопис, що виявився в церковному малярстві, зображенні народних образів козака Мамая, народних музик, обрядів.

Для музичної культури характерною особливістю став хоровий спів, що формувався при братських школах в Острозі, Києві й інших містах.

Від того часу, коли Іван Федоров надрукував у Львові "Апостол" (1574), поширювалось книгодрукування в Україні. На зламі XVI—XVII ст. тут було 17 друкарень, що видавали книги церковнослов'янською й українською мовами. Друкарні діяли при монастирях і братських школах. У 1591 р. при Львівському братстві видано греко-слов'янську граматику. З першої половини XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні належить Києво-Печерському монастиреві. Книги видавалися в Дермані, Острозі, Луцьку. Школи при братствах характеризувалися демократичними статутами, згідно з якими учні цінувалися не за походженням, а за здібністю, ставленням до навчання. Діяльність багатьох освітніх закладів сприяла поширенню освіти серед широких народних мас.

Повстання під проводом Б. Хмельницького і національно-визвольна війна середини XVII ст. засвідчували, що в історичному розвитку України настав новий етап. Народ піднявся до усвідомлення необхідності завоювання національної свободи в усій цілісності й утворення національної держави. У цьому полягала основна стратегічна мета національно-визвольної війни. Але мета не була досягнута. Вирвати Україну з-під гніту феодальної Речі Посполитої самому українському народові, його збройним силам і керівництву не вдалося.

За цих умов Б. Хмельницький звернув свої погляди на Росію, сподіваючись на її допомогу. Однак царський уряд виношував свої плани щодо України. Внаслідок рішення Переяславської ради у січні 1654 р. виявилися не чим іншим, як переходом України з-під польської залежності під "високу государеву руку".

bigmir)net TOP 100