Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Соціальна адаптація і громадсько-політичне життя української еміграції

Головними регіонами, звідки розпочиналася еміграція українського населення у західному напрямку, були Галичина, Буковина та Закарпаття. Через певні історичні умови тут упродовж усього періоду еміграційних рухів у матеріальній та духовній культурі українського населення широко побутували народні традиції. Переселившись на нові землі, українці, безперечно, у господарській діяльності, побуті, звичаях, обрядах, художній творчості ще довго зберігали, а подекуди і зберігають елементи традиційної культури.

Як і на батьківщині, українські емігранти та їх нащадки займалися сільськогосподарським виробництвом, виявляючи при цьому високий хліборобський талант, і досягали значних успіхів. Вони намагалися оселитися на тих територіях, де відбувалося освоєння цілини — у північно-східних штатах США, провінціях Альберті, Манітобі, Саскачевані (Канада), штаті Парана (Бразилія), провінції Місьйонес і Буенос-Айрес (Аргентина). Так, напередодні Першої світової війни у згаданих трьох провінціях Канади проживало понад 90% переселенців з України, у штаті Парана — близько 80%. Цьому сприяла і політика урядів Канади, Бразилії, Аргентини, спрямована на підняття цілинних земель.

До землеробської праці наші краяни готувалися заздалегідь: вибираючись у далеку дорогу, пакували серпи, коси, вила, граблі, заступи, мотики, сапи, ціпи, решета, сокири як найцінніший скарб. Дехто навіть брав із собою плуги і жорна. Господині везли насіння квасолі, буряку, моркви, цибулі, часнику й інших овочевих. Після приїзду майбутні фермери намагалися передусім придбати тяглову худобу.

Освоєння земельних наділів вимагало від українських переселенців особистої мужності, надзвичайно великих фізичних, матеріальних і нервових затрат. Масштабність виконаних робіт засвідчують такі дані. Якщо більшість селянських господарств на батьківщині становила до 5 га землі, то земельні наділи в країнах імміграції становили від декількох десятків (Бразилія) до 64 га (Канада). Причому це була цілина, покрита лісом, чагарниками, у посушливих або, навпаки, перезволожених місцях. Докучав незвичайний жаркий клімат Бразилії, Аргентини, США або сильні канадські морози, шкідники, комарі, хвороби. Крім цього, не вистачало коштів. Переселенці з України були одними з найбідніших емігрантів світу. Згідно із статистичними даними, середній капітал українського емігранта у 1913 р. становив близько 15 доларів. Негативно впливали і такі фактори, як відсутність житла, зловживання урядовців, мовні бар'єри, вороже ставлення місцевого населення, втрата зв'язків із рідними та близькими, туга за батьківщиною.

У надзвичайно складних умовах, долаючи неймовірні труднощі, переселенці з України за лічені роки досягли значних успіхів в освоєнні цілинних земель і становленні фермерського господарства. Так, 1916 р. ферма українського емігранта у провінції Альберта в середньому налічувала п'ять коней, 14 голів великої рогатої худоби, 12—16 поросят. Така ферма давала значний на той час прибуток і забезпечувала порівняно високий добробут господареві, його сім'ї. Тоді українські переселенці в Канаді створили 70 тис. фермерських господарств.

Умови праці та життя українців у сільській місцевості Бразилії й Аргентини були значно гіршими. Жаркий клімат, вирощування незвичних культур (кава, каучук, чай, тютюн, рис, бавовна, цитрусові тощо), хвороби, зловживання чиновників, політична нестабільність, неоднозначне, а подекуди і вороже ставлення місцевого населення — все це негативно позначалось на побуті українських переселенців. Одначе працьовитість, дисциплінованість, доброзичливість українців і тут заслужили шану в суспільстві, а їх життєвий рівень наблизився до загального рівня мешканців сільської місцевості обох латиноамериканських країн.

Певна частина українських емігрантів першого періоду й особливо наступних оселилась у містах та поповнила робітничі лави цих країн. Вони працювали на шахтах, будівництві залізниць, лісозаготівлі, машинобудівній, легкій та харчовій промисловості. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок розорених фермерів, а також їх дітей. Деяка кількість вихідців з України та їх нащадки стали власниками дрібних підприємств, магазинів, аптек, юридичних офісів, долучилися до різних сфер бізнесу. Діти, онуки та правнуки емігрантів змогли отримати вищу освіту, здобути спеціальності інженерів, вчителів, лікарів, юристів, економістів, соціологів та ін. Кількість спеціалістів з вищою освітою українського походження неухильно зростало. Так, у Канаді їх чисельність за 60-ті роки подвоїлася і на початку 70-х років становила понад 550 лікарів, 335 адвокатів, 3,2 тис. учителів, 1,6 тис. інженерів, 465 програмістів комп'ютерів, 115 агрономів. Проте у згаданих країнах, а також на Балканах більшість українських переселенців та їх нащадків продовжувала займатися сільськогосподарським виробництвом.

Іншу ситуацію спостерігаємо у США. Перші українські емігранти, що прибули у цю країну, були переважно вихідцями з сільської місцевості. Вони почали працювати на шахтах, підприємствах металургії та металообробних галузей, спорудженні залізниць і шляхів, у легкій промисловості, тобто у тих галузях промислового виробництва, де вимагалася велика фізична сила і витривалість, де існували найгірші умови праці та постійна небезпека для здоров'я і навіть життя робітника. Зовсім небагато було тих, хто, заробивши необхідні кошти, ставав власником ферми і займався сільським господарством.

Робітничий клас США поповнювали вихідці з України і в пізніші періоди. У 1930 р. 80% українських емігрантів становили індустріальні робітники. Лише після Першої світової війни з'явилися у Сполучених Штатах Америки бізнесмени українського походження, власники невеликих майстерень і магазинів. Після Другої світової війни серед українських поселенців та їх нащадків неухильно зростала частка представників інтелігенції, вчених, митців. За переписом 1980 p., близько 50 тис. американців українського походження — спеціалісти з вищою освітою, котрі працювали у різних галузях економіки, культури, науки. Відбувався їх перехід із важкої індустрії у легку промисловість, сферу обслуговування. Чимало українців стали власниками магазинів, туристичних бюро, лікувальних закладів.

Перші емігранти з України намагалися оселятися компактно, по сусідству з родичами, знайомими, краянами. Тому в Хорватії, Бразилії, Аргентині, інших країнах виникли поселення, дуже подібні до українських. Вони розміщувалися на берегах річок, озер, вздовж шляхів сполучень. На центральному майдані та переважно на підвищенні споруджувалася церква, тут же розташовувалися школа, урядові та громадські будівлі, крамниці, майстерні. Від майдану відходили вулиці (у невеликих селах була лише одна вулиця), вздовж яких споруджували типові українські хати. У багатьох селах господарі висаджували сади, сіяли квіти, ставили пасіки, відгороджували садибу від вулиці парканами.

Щодо поселень українських емігрантів у Канаді та США, то в умовах існування порівняно великих фермерських господарств вони не стали і не могли стати подібними до традиційних українських сіл. Хоч у багатьох випадках назви їх присвоювали суто українські (Київ, Львів, Чернівці, Запоріжжя, Січ, Станіслав, Коломия, Олеськів, Воля, Мирна, Броди, Франко та ін.), вони виконували не стільки функцію житлового осередку, скільки адміністративного, торговельного, культурного центру. Однак окремі спільні риси з українським селом збереглися. Як і в Україні, поселення розташовувалися на берегах річок, озер, біля доріг. Тут діяли школа, пошта, установи державного управління, магазини, майстерні, житлові будинки. У центрі зводилися храми. Однак переважна частина українських фермерів проживала безпосередньо на фермах.

На першому етапі еміграційного руху переселенці з України у сільській місцевості та на фермах зводили типові українські хати. Причому за конструктивною формою, розміщенням, використанням матеріалів і технікою будівництва вони були надзвичайно подібними до традиційного житла того регіону, звідки приїхали переселенці. Так, українці з Руського Керестуру (Югославія), нащадки вихідців з Лемківщини, до Другої світової війни будували типові лемківські "довгі" хати. Для них характерне розміщення в ряд, під одним дахом житлової кімнати, сіней, кухні, комори, господарських приміщень, хліва. Типовим буковинським житлом була хата селянина із Руського Баниліва (з-під Чернівців) С. Гавриляка, який емігрував до Канади (провінція Альберта) у 1899 р. Хату на фермі С. Гавриляк побудував із дерев'яних колод, розміром 36 х 18 футів. Вона складена із двох кімнат, розділених посередині сіньми. Колоди до фасаду були обтесані. Хата мала дах, накритий соломою, і спочатку була сконструйована без комина. У зв'язку з цим сіни ("хороми") не мали стелі, а дим виходив через горище. З південного боку вздовж усієї будови була розташована веранда ("галерея"). Вона мала дерев'яну підлогу і стовпці, що підтримували дах.

Одночасно із спорудженням житлового будинку українські переселенці зводили господарські приміщення: стайні, шпіхлярі, пташники, свинарники тощо. Стосовно розмірів, форм використання матеріалів, техніки будівництва, розміщення спостерігалася велика подібність із традиціями спорудження господарських приміщень тих регіонів України, звідки виїхав господар.

З часом, під впливом місцевих традицій і звичаїв, з урахуванням кліматичних умов, досвіду, можливостей будівельної індустрії українці перейшли на спорудження будинків, типових для їх нової батьківщини. Вони були комфортабельнішими, просторішими, з певними вигодами. На згадку про Україну в нових помешканнях розміщали образи, портрети Шевченка і Франка, вишивані рушники, писанки, ткані килими, вироби з кераміки, гутного скла, дерева, шкіри.

Українці, безумовно, приїжджали за океан у типовому вбранні свого регіону. Однак буденний одяг швидко зношувався, і його замінювали порівняно дешевим — фабричного виробництва. Крім цього, нові умови життя та праці не давали змоги господиням вирощувати льон та коноплі, виготовляти полотно, шити одяг, тобто займатися повсякденною жіночою працею, якою вони постійно займалися на батьківщині. Проте у святковому одязі зберігалися українські традиції аж до Першої світової війни. Переселенці з України продовжували вдягати яскраво вишиті сорочки, барвисті кептарі, кожухи, сердаки та ін. Доповнювали народний костюм пояси, головні убори, взуття і прикраси. Причому використовувались елементи одягу, привезеного з батьківщини і виготовленого на місцях. Нині традиційний український одяг використовується лише колективами художньої самодіяльності, а також при різних урочистих зібраннях, святах.

Зберігалися традиції у харчуванні. Хоча життєвий рівень українських переселенців підвищився і вони почали споживати значно більше м'ясних та м'ясо-молочних продуктів і овочів, основу їх харчування становили хліб та вироби з борошна. Українські господині систематично випікали у домашніх печах хліб, зберігаючи при цьому технологію приготування тіста, вироблення хлібин, обряди. Новим було те, що практично весь хліб випікали з високоякісного пшеничного борошна і майже зовсім не використовували для цієї мети житнє, ячмінне, вівсяне борошно. З самого початку еміграції важливу роль продовжувала відігравати піч, збудована у середині житла або на дворі.

Серед чисельних страв побутували різноманітні каші з пшениці, ячменю, гречки, проса, вівса, кукурудзи, юшки та супи, киселі, а також вироби з борошна — локшина, галушки, вареники (пироги). Поширеними серед українських переселенців залишалися овочеві страви, зокрема борщ, картопля у різноманітному приготуванні, вироби з капусти, квасолі. На вихідні та свята вудили м'ясо, сало, готували ковбасу, печеню, холодець, рубці, кров'янку, салтисон тощо. На Різдво варили кутю, на Великдень пекли паску та готували писанки. Обов'язковим атрибутом весілля був коровай. Поступово народне харчування українських переселенців збагачувалося стравами місцевого населення. Однак і дотепер їжа українців у діаспорі, зокрема святкова, зберегла чимало елементів традиційного харчування.

bigmir)net TOP 100