Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Російська колонізація і колоніальна політика в Україні

На руїнах могутньої держави раннього Середньовіччя — Київської Русі виникли три етнонаціональні спільності, історично тісно пов'язані між собою. Спільність багатьох етнічних рис, культури, духовного життя, звичаїв, характеру, близькість мов українців росіян і білорусів сприяли всебічним взаєминам між ними. Природним був і процес переселення з прикордонних земель Росії в Україну і з України в Росію.

Царський уряд, маючи на меті далекосяжні колонізаторські цілі, штучно форсував переселення з Росії в Україну. З допомогою такої політики, а також через створення військових поселень російське самодержавство намагалося не лише досягти практичних результатів у зміцненні воєнно-стратегічних позицій, продовженні загарбань українських земель, а й прискорити русифікацію українців та інших народів, щоб створити "єдину і неподільну" колоніальну імперію. Переселенці з Московської держави на землях, що пізніше дістали назву Слобідської України, з'явилися XVI ст. У діяльності кальвіністських шкіл на Волині XVI ст. , які стали своєрідними культурно-пропагандистськими осередками, брали участь росіяни-емігранти, прихильники Реформації. Відомі в той час діячі Феодосій Косой та Ігнатій були представниками плебейсько-селянської течії у реформаційному русі. Ідеї Реформації підтримував і їх вчитель, колишній ігумен Троїце-Сергієвого монастиря старець Артемій, котрий виїхав на Волинь і проводив тут публіцистичну діяльність.

Традиційно православні погляди в Україні представляла група московських культурних діячів, серед яких найбільш відомі І. Федоров і А. Курбський. У маєтку російського емігранта А. Курбського в Миляновичах наприкінці 60-х років XVI ст. було засновано осередок освіти й культури, де поряд з Острозьким центром займалися переписуванням і розповсюдженням книг, виконанням нових редакцій відомих творів, перекладом нових. У Миляновичах, крім А. Курбського, працювали відомі російські інтелектуали, котрі емігрували з Росії, — брат Курбського М. Оболенський, М. Сирокозін, П. Воронецький, а також українські діячі культури.

В XVII—XVIII ст. численні вихідці з Московського царства продовжували переселятися на землі Слобідської України. Це селяни-втікачі, знедолені холопи та ін. Виникли компактні та розсіяні поселення росіян на землях Херсонщини. Зазвичай, основна їх маса походила з південноросійських районів, а деякі — з центральних і північних. Тоді ж виникла низка російських сіл з своєрідними назвами. Біля Сум, наприклад, з'являються такі села, як Солдатське, Ніцеха, Катинське, Добринське, Крамчатка, Тарасовка тощо.

Впродовж XVII ст. на правому березі Сіверського Дінця навколо м. Чугуєва засновано російські села Стара Покрова, Новопокровка, Кам'яна Яруга, Тетлега, Запорожне, Молодове. Дещо пізніше на Чернігівщині стали виникати поселення стрільців, у тому числі й Чернігівського полку. Особливо швидко цей процес розселення росіян на українських землях відбувався після входу України до складу Російської імперії. Російські служилі люди, пушкарі, стрільці, засічні сторожі, воротники, діти боярські й інші вихідці з різних областей Росії отримали назву однодворців. Царська адміністрація виділяла їм для поселень приміські слободи, земельні наділи тощо.

В XVII ст. на Чернігівщину переселялися старообрядці, котрі осідали у віддалених, безлюдних, лісистих місцях. Села старообрядців виникали на півдні України, землях, що увійшли до Херсонської та Катеринославської губерній. Втікачі від релігійних переслідувань, "розкольники" оселялися також у неосвоєних придунайських і південних районах України.

Богдан Хмельницький, вступивши в союз з російським царем Олексієм Романовим, хотів бачити Україну вільною і займав відповідну послідовну позицію — визволення всіх українських земель. Російський уряд неодноразово висловлював незадоволення діями гетьмана, він прагнув передусім закабалити Україну, позбавити її самостійності, розтоптати намагання і прагнення українців зберегти національну незалежність, своєрідність культури, звичаїв і традицій, матеріальні та духовні надбання. Вже тоді закладалися тверді основи тієї русифікаторської політики, яку з жорстокою послідовністю проводили всі російські самодержці, відрізняючись один від одного лише силою тиску русифікаторства на Україну.

Водночас зі стихійним переселенням росіян на українські землі виникали поміщицькі села і слободи, які наприкінці 80-х років XVII ст. заселяли росіяни, здебільшого і вихідці з Півдня Росії, а також донські козаки. Ці поселення зосереджувалися на Харківщині, біля рік Сіверський Донець, Айдир, Деркул, Красній. На початку XVIII ст. дончаки появилися на Східній Слобожанщині, сюди ж переселялися жителі центральних і північних районів Росії. Після приєднання Кримського ханства до Росії, з кінця 80-х років XVIII ст. перші російські села виникли на Кримському півострові.

З другої половини XVII ст. до початку XIX ст. розгорнулася активна поміщицька колонізація українських земель. Після перемоги над шведами Петро І чітко вирішив "прибрати Україну до рук". Такою ж була і політика його наступників. Послідовне знищення усіх ознак української державності стало типовою політичною практикою. Одночасно населення України винищували фізично, руйнували матеріальний добробут.

Відомий лист одного з царських клевретів князя Б. Голіцина до другого вірного слуги Петра І Г. Головкіна. Цей документ не залишає жодних сумнівів стосовно справжніх намірів царя до всього українського. "Задля нашої безпеки в Україні, — писав Голіцин, — треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо: якщо двоє прийдуть із брехливими доносами, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як і раніше я до Вас писав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках полковники не були згодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті".

При цьому Петро І і його камарилья офіційно проголошували, що український народ має стільки вольностей і свободи, як ніхто у світі. Отже, підступність у політиці російських правителів до України стала постійним фактором. До гетьмана був приставлений наглядачем так званий стольник Ізмайлов, якому давали таємні інструкції — стежити за керівником України, старшиною і доносити, з ким підтримує зв'язки гетьман, яких послів приймає, підслуховувати розмови козацької старшини і козаків. Без дозволу царя гетьман не мав права приймати іноземних послів і посланців, його листи пересилали царю, він не міг без царського дозволу змінити генеральну старшину і полковників, роздавати маєтності тощо.

На Українській оборонній лінії, яка простягалася від Дніпра до Сіверського Дінця, у 1731—1742 pp. було розселено дев'ять російських полків із Курська, інших міст імперії. На цих місцях виникли слободи Петрівська, Козловська, Ражська та ін. Сюди масово прибували переселенці з Південної Росії.

З 60-х років XVIII ст. в Україну поширилися загальноімперські закони й адміністративні порядки. Царизм довільно поділив територію України на реформовані у 1796 р. в губернії намісництва з губернськими судовими й адміністративними установами. Попередньо 1765 р. ліквідовано козацький устрій в Слобідській Україні. У 1775 р. зрівняно з землею Українську козацьку республіку — Запорозьку Січ, колиску свободолюбства і державної незалежності українського народу. Новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін, який клявся раніше у повазі та любові до запорожців (навіть і сам під іменем Грицька Нечоси записався в козацький кіш), тут же запропонував Катерині II П. Калнишевського та його товаришів "повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого — в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири". Утримання ув'язнених, за указом царського уряду, йшло з конфіскованих у них маєтків та військового скарбу: "кошовому — по рублю, а прочим — по полуполтине на день".

На місці Запорозької Січі було засновано слободу Покровську, а землі "пожаловано" генерал-прокурору імперії князю О. Вяземському і Московському генерал-губернатору О. Прозоровському.

Деякі запорожці після зруйнування Січі змушені були перейти в турецькі володіння й утворили Задунайську Січ; тих, котрі залишилися після російсько-турецької війни 1787—1791 pp., переселили на Кубань, де разом з частиною донського козацтва вони утворили Кубанське козаче військо. В першій третині XIX ст. сюди прибули запорожці, котрі повернулися з-за Дунаю. Так були розпорошені ті, хто був символом свободи України.

Царизм після російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. постійно заселяв південь України, зокрема так звану Новоросію, виходячи зі стратегічних міркувань і потреб колоніального панування. Державним селянам, колоністам надавалися значні пільги: переселенці відбували лише державні повинності. З кінця XVIII ст. росіяни й українці заселяють землі в Криму.

У 1762 р. Катерина II звернулася з маніфестом до іноземців, закликаючи оселитися в Україні. Молдавани, греки, угорці, німці, албанці масово переселялися в Україну і на територію Кримського півострова. Вони знову ж таки звільнювались від податків, отримували землі, кошти і матеріали для будівництва житла та господарських приміщень. Внаслідок цієї політики з'явилася Новосербія і Слов'яносербія на землях, що розташовані на території сучасної Кіровоградщини. В останній чверті XVIII ст. росіяни й іноземці оселялися в Бессарабії, Новоросії, на Буковині. Паралельно йшла поміщицька і стихійна колонізація. Про те, як підступно проводилась русифікація в Україні, засвідчує інструкція генерал-прокурора князю Вяземському, де Катерина II вказувала на шляхи обрусіння "легчайшим способом". Самодержавниця постановила, щоб в Україні не лише не було гетьмана, а й "век и имя гетьмана исчезли".

Царизм до кінця зруйнував Києво-Могилянську академію — центр української культури і освіти, світський навчальний заклад, відомий у всій Європі.

Московська Православна церква теж доклала чимало зусиль для русифікаторства. До 1685 p., коли київський митрополит визнав зверхність московського патріарха, церковна служба проводилася рідною мовою. Царизм з допомогою слухняної московської ієрархії Православної церкви прагнув нівелювати специфічні риси православ'я в Україні. Ідея "единой и неделимой" не допускала жодних національних особливостей.

Упродовж XIX ст. російські переселенці стали помітним елементом у промислових центрах. Серед населення Харкова налічувалося чимало росіян, вихідців з інших губерній. Численними були російські слободи Торська й Араповка в Куп'янському повіті. Російські переселенці становили значну частину військових поселень на так званих казенних землях і серед державних селян, котрі виплачували поземельну ренту і поставляли рекрутів у катеринославську кінноту.

На півдні України великі земельні наділи отримали офіцери російської армії і купці. Вони осідали в Олександрійському, Єлисаветградському і Новомиргородському повітах. У Мелітопольський повіт на початку XIX ст. переселилися духобори із Тамбовщини, Нижнього Новгорода, Саратова й Астраханської губернії, а також з Фінляндії, Ліфляндії, Виборгської та Воронезької губерній. Села духоборів-переселенців виникли на берегах р. Молочні Води і збереглися дотепер — Новоспасько, Дубова Балка тощо. Тисячі духоборів осіли в Приазов'ї. Декого з них царські власті згодом вислали на Кавказ. У 20-х роках XIX ст. переселенці, вигнані царизмом, отримали право повернутися і поселитися в Радісному, Терпінні, Пришибі, інших селах сучасної Запорізької області. В неосвоєні райони півдня України і на Придунайські землі царизм висилав учасників селянських повстань і бунтів у Росії.

На р. Молочній царським указом 18 квітня 1821 р. було виділено майже 30 тис. десятин землі для членів секти молокан. Ці сектанти з Росії переїхали на землі, що належали раніше ногайським татарам. Переселення відбувалося переважно з Тамбовської й Орловської губерній у повіти Херсонської і Катеринославської губерній та ін. У 1823 р. за царським указом переселенці з Росії, в тому числі духобори, горгони, молокани, перетворювалися у військових поселенців.

Із швидким розвитком промисловості в другій половині XIX ст. приток російських поселенців зріс. Основна маса їх поселялася в містах, працювала в гірничорудній, металургійній, вуглевидобувній промисловості. Катеринославська губернія мала в промисловому виробництві близько 68% росіян.

Швидкий розвиток залізничного будівництва, морського транспорту в 60—80-х роках в Україні, піднесення кам'яновугільної промисловості Донбасу, розробка залізних руд у Херсонській та Катеринославській губерніях призвели до значного переміщення населення з Росії в Україну. Висока концентрація металургійної і машинобудівної промисловості на півдні України викликала переміщення іноземних капіталів і робочої сили, інженерно-технічних кадрів з Росії. Наприкінці XIX ст. великим центром машинобудування став Харків, споруджувалися машинобудівні заводи в Миколаєві, Одесі, Горлівці, інших містах півдня України. Тому швидко збільшувалося міське населення. З 1863 р. до 1897 р. чисельність жителів міст України зросла на 1526,5 тис.

За 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського стану майже 6 млн десятин землі, що теж сприяло політиці переселення, зокрема на південь України, не лише українського, але і неукраїнського населення.

За переписом населення 1897 року, дев'ять історично українських губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська (з Кримом), Харківська, Херсонська та Чернігівська) налічували 23,5 млн мешканців; у 1914 р. населення цих територій наближалося до 33 млн. З них 13,1% за мовою становили росіяни і білоруси, 8 — євреї, 2,4 — німці, 1,1 — молдавани і румуни, українців було 72%. Найбільше росіян у процентному відношенні було в Чернігівській — 21,5 і Таврійській губерніях — 27,9%. Тут українців на кожну тисячу населення припадало відповідно 664 та 422. У Херсонській губернії проживало 21,1% росіян. Значний відсоток українського населення був на землях області Війська Донського. Українці ("черкаси") заснували столицю Дону — Черкаські юрти (Черкаськ) і наприкінці XIX ст. становили більшість донського селянства. У Таганрозькій окрузі українське населення сягало 61%, а на Кубані українська людність становила абсолютну більшість. Українське населення переважало у деяких повітах Царства Польського, Бессарабії. До середини 20-х років XX ст. українці становили третину воронезьких селян і чверть курських та бєлгородських. На сучасному етапі ситуація докорінно змінилася — відсоток українського населення в цих районах Росії став мізерно малим.

Чимало українців проживало за межами кордонів України. За даними перепису 1926 p., у межах сучасного Краснодарського краю їх налічувалося 1421,0 тис. (41,1% всього населення), Ставропольського краю — 480,1 тис. (27,3%), Ростовської області — 1174,5 тис. (53% усього населення).

Початок XX ст. в Україні ознаменувався значним піднесенням національно-визвольного руху. Активізувалася культурно-просвітницька діяльність української інтелігенції, розгорнулися виступи за свободу розвитку української мови і літератури, театру, відзначення урочистих дат тощо. Вчені Харківського і Київського університетів, інтелігенція Полтави, Одеси, Катеринослава, Вінниці, Чернігова й інших міст України виступала проти переслідувань української мови, русифікаторської політики царизму.