Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Русифікаторська політика в Україні у часи брежнєвсько-сусловського застою

Ідеологічне чиновництво та бюрократія із завзяттям проводили політику нівелювання національних особливостей різних народів України. Під прикриттям інтернаціоналізму відбувався процес шовіністичної великодержавної уніфікації.

Спеціальні чиновники перевіряли і виправляли тематичні плани всіх видавництв, з інквізиторською пильністю стежили за змістом і оформленням періодичних видань, наукових і художніх книжок, репертуаром театрів, творчістю вчених-гуманітаріїв, художників, кіномитців та ін. Контроль за "ідеологічною чистотою", боротьба з інакомислячими були тотальними за характером, брутальними за формою й аморальними за суттю.

Неухильне матеріальне зубожіння народу України супроводжувалося заходами, які призводили до духовної стагнації, вихолощення і трагічних втрат у національній культурі, витоптування рідної мови.

В 70-х — першій половині 80-х років русифікація України посилилась. Номенклатурні прислужники та висуванці заради кар'єри й особистого комфорту зневажали українську мову, прилюдно відмовлялися від неї. Масовий перехід шкіл і вузів на російську мову викладання — наслідок такої політики. На конференціях, з'їздах, нарадах українською мовою не прийнято було говорити. Чимало вчених мужів із академії наук, вищих навчальних закладів перестали розмовляти і писати рідною мовою. Значна частина книжкових видавництв надавали перевагу виданню російськомовних книг. Відбувся своєрідний тихий переворот, який мав на меті витлумити все українське, зруйнувати мову і культуру інших народів, котрі проживали в Україні. Дійшло до того, що колишнього першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста звинуватили в націоналізмі, непомірному роздмухуванні історичної пам'яті народу, популяризації пам'яток старовини. У публікаціях Шелеста вишукували націоналістичні ідеї й іншу "крамолу". Чорні дні русифікації супроводжувалися начіплюванням ярликів "буржуазного націоналіста", "агента міжнародного імперіалізму" та ін., топтанням національної гідності за любов до рідної мови і культури, традицій і звичаїв. Тих, хто намагався захистити українську мову та культуру, переслідували. Це здійснювалося в межах брежнєвсько-сусловського теоретизування про "злиття націй" і про створення так званої нової історичної спільності — "радянського народу". І якщо Л. Брежнєв, який чимало років провів в Україні, у спогадах ніде не згадував про український народ, а лише говорив про "українських самостійників", то лідер КПУ В. Щербицький теж перестав називати рідний народ власним іменем і, майже на офіційному рівні, замінив його терміном — "народ України". Оскільки Україна залишалася, а український народ зник, то це полегшувало справу дискримінації української мови, культури, національних духовних цінностей. Страшної шкоди було завдано молоді, котру відрубали від справжньої національної історії, традицій і звичаїв свого народу, його духовних надбань.

Дії злочинної політики проти власного народу призвели до того, що більшість українських дітей не мала змоги навчатися рідною мовою. У столиці України, суверенної держави, 1991 р. лише близько 23% дітей навчалися українською мовою, хоча 72,5% населення Києва (за переписом 1989 р.) — українці. На початку 90-х років у вищих навчальних закладах України лише трохи більше ніж 11% студентів слухали повністю курс навчання українською мовою, решта — частково. У Севастополі — 60 російських шкіл і жодної української. Українська мова не викладалася навіть факультативно. Не набагато кращий стан народної освіти в Донецьку й інших містах. Так, у Донецькій області, де серед всього населення було 43% росіян і 51% українців, лише 3% дітей навчалися українською мовою. На початку 90-х років в Україні діяло 20 819 шкіл, де налічувалося 6,850 млн учнів. Українською мовою навчалося всього 3 млн 290,3 тис. дітей, тобто менше половини.

Закомплексований політичний курс, спрямований на нівеляцію національних відмінностей і створення "нової історичної спільності", проводився в період брежнєвсько-сусловського застою з великою наполегливістю і послідовністю. У Запоріжжі на 107 шкіл лише одна була українська, в Миколаєві — жодної, зате 61 російська школа, у Дніпропетровську із 147 шкіл тільки десять українських, в самій столиці України із 307 шкіл — 49 українських. Така сумна статистика шкільної політики України до 1991 р.

Після проголошення незалежності України, як засвідчує статистика, українська мова в системі освіти почала повільно відвойовувати свої позиції. Наприкінці 90-х pp. XX ст. у 2 тис. 190 державних школах навчалося 6,9 млн учнів, з цього числа російською мовою одержували освіту 31,7% усіх школярів. Половина учнів профтехучилищ навчалися українською мовою, а у вищих навчальних закладах — близько 65% студентів.

Разом з тим, в таких сферах суспільного вжитку, як масова інформація, книговидавнича справа, бізнес, спорт, продовжує домінувати російська мова. Засилля російської мови спостерігається в естраді. "Хвороба двуязичія" виявилася у діях Донецької обласної і Харківської міських рад, які наперекір конституційним нормам затвердили російську мову "як офіційну".

Соціологічні дослідження на початку 1991 р. показали: п'ята частина тих, кого опитували в Росії, вважали кращими районами для проживання Україну і Прибалтику. Центральні відомства спекулювали на таких настроях, проводячи свою демографічну політику.

В Одесі 1990 р. почала активно діяти шовіністична організація з претензійною назвою Демократичний союз новоросів. Лідери новоросів закликали створити державне об'єднання "Новоросія" на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Дніпропетровської областей та Криму, з обов'язковим введенням до її складу всіх головних чорноморських міст-портів, зокрема Рені, Ізмаїла, Усть-Дунайська, Іллічівська, Одеси, Миколаєва та ін. Сюди ж мали б увійти території молдавського Придністров'я. Під нове об'єднання підводилась і теоретична основа. Головне положення полягало в тому, що на названих територіях, які пропонувалося ввести до "Новоросії", склався окремий народ — "новороси", які не мають нічого спільного з українцями.

В умовах незалежного державного існування в Україні, на жаль, продовжують свідомо діяти громадські структури шовіністичного російського забарвлення, що не хочуть змиритися з відродженням національних форм життя українців. Спілки на зразок "Міжнаціональний Форум України", створений у 2000 р. "Русский блок" на парламентських виборах 2002 р. продукують різні антиукраїнські ідеологічні конструкції, мовляв, Південь України — це Новоросія, російська мова була в Києві панівною впродовж усієї історії міста, що міста Харків, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кіровоград, Маріуполь, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Одеса і Луганськ — російські, бо вони закладені за указами російської імператриці на нових землях імперії.

В Закарпатській області у 90-х роках активізувалися сили, які намагалися розколоти єдність українського населення, відірвати Закарпаття від України. Зазвучали ідеї створення Підкарпатської Русі з народом підкарпатськими русинами, котрі, мовляв, нічого спільного з українцями не мають.

В січні 1991 р. уряд України схвалив постанову "Про державну програму розвитку української мови до 2000 року", яка зразу ж зустріла агресивну протидію консервативно налаштованого чиновництва. На сторінках республіканських газет з'явилися твердження, ніби мільйони українців хочуть думати, говорити і писати навіть якоюсь "загальноросійською мовою".

Треба сказати, що кращі представники російської інтелігенції і в Росії, і в Україні завжди засуджували як русифікаторську політику московських царів, так і більшовицьких диктаторів. В першому номері "Русского слова" — періодичного видання Російського культурного товариства ім. А. Сахарова в Україні, зазначалося: "Ми однозначно за незалежну суверенну, демократичну Україну і хочемо, щоби вона була ще і освіченою, цивілізованою, культурною і розвинутою. Ми всі знаємо її мову, культуру і історію і хочемо, щоби й інші її знали по-справжньому...".

У зверненні Товариства до громадськості України зазначалося: воно "робить все, щоб російськомовне населення ніколи не було використане на території суверенної Української держави в якості "троянського коня". Перетворення Росії з основи імперії в країну рівну серед рівних — такий підхід відстоює російська демократична інтелігенція, люди доброї волі.

Україна, проголосивши європейський вибір, погодилася привести своє законодавство відповідно до стандартів держав Європейського Союзу, в яких давно немає проблем функціонування рідної мови. Проте запровадження принципів Європейської хартії щодо використання регіональних мов і мов національних меншин в Україні виявилося складним. "Хвороба двуязичія", якою вражені окремі регіони і частина можновладних верхів, створила перешкоди утвердженню державної мови. У 1997 р. Донецька обласна і Харківська міська влада спеціальними ухвалами запровадили російську мову як офіційну.

Конституційний суд України 14 грудня 1999 р. підтвердив статус української мови як державної, яка є обов'язковим засобом спілкування на всій території держави при здійсненні повноважень органами державної влади й органами місцевого самоуправління, а також в інших публічних сферах життя, визначених законом. Незважаючи на це, частина чиновництва, представників високої влади, в тому числі депутати Верховної Ради, глава уряду й окремі його заступники продовжують час від часу публічно послуговуватися російською мовою. Міністр освіти і науки 2 березня 2001 р. оголосив: "Повинно існувати обов'язкове вивчення української мови. І обов'язкове вивчення для усіх бажаючих російської мови". Національна школа і наука залишилася у двозначному становищі.

Статистика засвідчує, що в рік проголошення державної незалежності у загальноосвітніх школах України російською мовою навчалося більше половини учнів. На початок XXI ст. з 21 280 шкіл українських було 16 325, а в майже 3,5 тис. російських шкіл навчалося понад 2 млн учнів (майже 32%), 35% відсотків українських студентів здобували освіту російською мовою. У половині з діючих профтехучилищ навчання велося по-російськи, а ще в 135 низка предметів також викладалася російською мовою.

При катастрофічно малих тиражах української літератури (на душу населення у 2004 р. припадало заледве 0,35 книжки) і при багатомільйонних потоках російських книжок із Росії та Булорусі занепад і розтринькування духовного потенціалу українського народу продовжувалося. Лауреат національної премії України ім. Т. Шевченка Олексій Дмитренко зауважив: "Такої критичної ситуації з мовою корінного етносу не виникало навіть за буквально тюремного ідеологічного пресингування "єдіной і нєдєлімой".

Спроби лібералізації освіти, усунення однотипності у викладанні, запровадження нової освітньої концепції відбувається з початку XXI ст. на тлі втечі кваліфікованих кадрів за кордон і вимирання населення. З другої половини 90-х років XX ст. в Україні почало вимирати не лише сільське, а й міське населення.

До 2000 р. майже на 5 тис. скоротилася кількість публічних бібліотек, а також читачів.

У 2001 р. запроваджено 12-річне навчання у загальноосвітній середній школі й 12-бальну систему оцінювання, що дещо поліпшило стан шкільництва. Україна приєдналася до Болонської конвенції про зближення системи європейської освіти й формування її міжнародного стандарту. Актуальним стало завдання підготовки фахівців для глобального ринку праці, переходу від індустріальних до науково-інформаційних технологій.

За таких умов національна консолідація, інтелект і воля, а також відповідальна державна політика набувають вирішального значення.

bigmir)net TOP 100