Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Історичні етнотопоніми й етноніми (народоназви) українського народу

Як уже зазначалося, в найраніші часи писемної історії територія сучасної України мала назву Русь, а народ, котрий у ній проживав, називався руським.

Зважаючи на те що вже з першої половини XI ст. збереглися писемні свідчення про вживання етнотопонімів з лексемою русь на всій території сучасної України від Лівобережжя і до Перемишля та Закарпаття на заході, що вже від початку І тисячоліття н. е. давні грецькі й інші автори писали про існування на українських землях таких етнонімів, як роксолани, яких ідентифікували з українцями ще в XVI—XVII ст., аланорси, аорси, росомани, роси, руси та інших фонетично близьких етнотопонімів та гідронімів з коренем -рус, -рос, слід розглядати історичну назву нашого народу: -руські, -русини як таку, що виникла та існувала на наших землях задовго до появи на них норманського елементу, тобто як назву місцевого походження.

Неможливо допускати, що нібито назва якоїсь норманської дружини (чи то -русь, чи то -руотсі), яка десь у IX ст. дійшла до Середнього Дніпра, вже на початку XI ст. запанувала аж на Закарпатті. З цієї ж причини не зовсім переконлива думка російського академіка Б. Рибакова, його сучасного українського послідовника академіка П. Толочка й інших авторів, що етнонім русь найперше утвердився в Середньому Подніпров'ї. Достеменно відомо лише: тут його застала наша писемна історія. Але так само відомо, що вже від першої половини XI ст. отримували в управління Руську марку на Закарпатті і титул руського князя (Rex Ruthenorum) угорські королевичі Степан Емеріх (1031 р.), Бейла (1046 р.), Гейза (1064), Коломан (1085 р.) та ін. Дуже рано (у будь-якому випадку до кінця XII ст.) етнонім -русь поширився на всю державну територію Русі, у тому числі на сучасні білоруські та російські землі північніше Прип'яті, по Німану, Середній Двіні, на північ до Ладоги, Онеги і Білого озера, на північний схід — до Середньої Волги і був сприйнятий східнослов'янським населенням як власний.

Історичні джерела засвідчують: на сучасних українських землях етнотопоніми Русь, руський як збірні загальноетнічні для всього українського народу були, очевидно, єдиними аж до XVI ст., коли етнічного змісту все більше почало набувати слово Україна. Вперше це слово як означення певної території вжите у Київському літописі 1187 р. Коли помер переяславський князь Володимир Глібович («місяця квітня у вісімнадцятий день"), то "покладений був у церкві Святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила". Через два роки в тому ж літописі згадувалося про "Україну Галицьку", куди приїхав на княжіння Ростислав Берладничич. Під 1217—1218 pp. у Галицько-Волинському літописі знову записано, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верешин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну".

В історичній літературі з приводу цих перших літописних згадок про Україну висловлювалося чимало міркувань. Автори чи не найбільше схилялися до того, що у перших контекстах писемних джерел слово Україна вжите у значенні окраїна, хоч залишалася неузгодженою семантична тотожність змісту тексту зі словом окраїна. "Окраїнна" схема походження назви Україна з багатьма історичними екскурсами про "окраїнні" й "українні" землі на руських, російських і польських пограниччях, так само з багатьма лінгвістичними вправами про дієслова краяти і украяти, іменники край і украй та похідні від них через суфікс -іна: країна й україна живуча донині.

"Окраїнної" формули дотримувався К. Гуслистий, її сприйняли сучасники М. Котляр, С. Майборода та ін. Цей погляд підтримує сучасний провідний український емігрантський історик, іноземний академік АН України Омелян Пріцак. І навіть американський президент Дж. Буш у виступі 1 серпня 1991 р. перед Верховною Радою України вважав за потрібне ствердити такий погляд на нашу країноназву як само собою зрозумілий. "Багато століть тому ваші предки, — говорив він, — нарекли цю країну Україною, тобто "кордоном", бо ваші степи зв'язують Європу і Азію".

Свого часу (1672) польський історик Самуель Грондський спробував надати "окраїнній" схемі політичного забарвлення. У праці "Історія козацько-польської війни" він написав, що Нижня і Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Ця думка дуже імпонувала польським експансіоністам, і вона ввійшла навіть у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі покоління поляків. У гімназійному підручнику 30-х років XX ст. Анатоля Левіцького писалося: назва Україна закріпилася тому, що то був власне край, у розумінні кінець, "пограниччя Польщі". Як не дивно, але в полоні "окраїнної" схеми був і М. Грушевський. За давніх часів, зазначав він, Україна звалася пограниччям. "Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, що тоді була пограниччям із степом... Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров'я, тому що се були крайні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари". До речі, і у російській історіографії походження назви Україна практично одностайно виводилось від "окраинных", "украинных" земель. Ототожнення значною мірою штучного для російської мови слова "украинные" зі словом "окраинные" зародилося в офіційних царських канцеляріях, зокрема, у діловеденні Посольського приказу, і вже тоді мало присмак молодого імперського мислення про Україну, що отримала цю назву вже з XII ст., задовго до перетворення Москви в ледь помітну державу. Народний депутат України Левко Лук'яненко мав рацію, коли наголошував, що "в Москві нас називали окраїнцями, а не українцями".

Вже за радянського часу поширилася думка про походження назви Україна від глибоко народних і поетичних слів край, країна. Видатний російський історик Л. Черепнін, не відкидаючи зв'язку між словами Україна і окраїна, схиляється до того, що в ті часи (XII ст.) цей термін означав краину — країну, рідну землю, а також "окраину", "пограничье". Народне "етнічне" начало у формуванні назви Україна, а не географічне пограниччя зазначив у багатотомній "Історії Української РСР" Ф. Шевченко: термін Україна, Вкраїна має передусім значення край, країна, а не окраїна.

Звичайно, ніхто не може заперечувати лінгвістичної близькості між словами край, країна, окраїна, краяти, украяти, украй, украіна та ін. І за морфологічною логікою мовотворчого процесу існувала відповідна послідовність виникнення згаданих форм, як це простежив Віталій Скляренко у статті "Звідки походить назва Україна". Однак форма слова лише передбачає, а не обмежує його зміст. Тобто, за семантичною логікою мовотворчого процесу цілком можна допустити більш раннє виникнення слова край, ніж окраїна, так само країна в розумінні країни проживання, а далі — Україна в тому ж розумінні.

Така логіка походження назви Україна може видаватись надто простою і мало "вченою". Але її підтверджують чимало історичних текстів. По-перше, у всіх випадках згадки про Україну стають дуже чітко сприйнятливими, коли ми надамо літописній "Оукраини" значення країни, певної землі, краю. Етнічне навантаження літописної України кожного разу конкретне, локальне. По-друге, в українських писемних пам'ятках пізнішого часу, аж до другої половини XVI ст. слово Україна (у тодішній транскрипції "Оукраина") дуже часто вживалося саме в розумінні країни, якоїсь землі, простору поверхні, а також околиці. Особливо недвозначними і переконливими є приклади з відомого Пересопницького Євангелія, перекладу з церковнослов'янської на тогочасну "просту" українську мову, здійсненого в 1556—1561 pp. архімандритом монастиря в Пересопниці (нині — село у Рівненському районі) Григорієм і сином протопопа Михайлом. Порівняння Пересопницького Євангелія проводилися з відповідними текстами Євангелія церковнослов'янською мовою острозького видання 1581 р. В Євангелії від Матвія за церковнослов'янським текстом читаємо (передаємо російською дореволюційною графікою); "и пославь изби вся дети сущая вь Вифлееме й вь всехь пределехь его" — у пересопницькому перекладі цей текст такий: "и пославьши слоугы свои й побывь вся діти оу Вифлеомь й по всіх оукраинах его" (стих 2, ч. 16). Тут словом "оукраина " перекладено церковнослов'янське "предель". Порівняння друге: "и увидевше его, молиша, яко дабы прешель оть предель ихь" — переклад: "и оувидевьвши его просили его абы отшель з оукраинь их" (стих 8, ч. 34). I тут словом "оукраина" перекладається церковнослов'янське "предель".

Водночас нерідко у різних значеннях, але найбільше в значенні країна вжито слово оукраіна у перекладі Євангелія від Марка: "і исхождаша к нему вся іоудейская страна і иеролімляне" — переклад: "и прихожевали кь немоу зо всей оукраины іоудейской й иеролімляне" (стих 1, ч. 5). Тут слово "оукраина" виступає у значенні країна.

В іншому місці: "и пріидоша на онь поль морю въ страну гадаринскую" — переклад: "и переехали на дроугоую стороноу до оукраинь гадариньских" (стих 5, ч. 1). Знову "оукраина" — у розумінні країна. "И молиша его много да не послеть их внъ страны" — переклад: "и просил его вельми, аби не выгнал его с той оукраины" (стих 5, ч. 10). Той самий випадок. Подібних випадків перекладів чимало, і вони недвозначно засвідчують, що в лексиконі елітної людини України (в даному випадку Волині) слово "оукраина" найперше сприймалося у розумінні країна. Це дає підстави ще раз сприймати також в цьому розумінні й літописні вислови ХІІ—ХIII ст.

У багатьох не перекладених, а оригінальних текстах того ж XVI ст. слово Україна, безсумнівно, набуло конкретизованого стосовно Наддніпрянщини значення, тобто етнічного, як, наприклад, у деяких джерелах, опублікованих в "Архиве Юго-Западной Россіи: "я, Юрий Васильович Сокольский... служачи в сторост Украины..." (Луцьк, 1555 р.); "Тогды... шляхетного Яна Бадовского, который дей отъ немалого часу на тамтой Украины уставичне нам господарю върне и цнотливе намь служиль, старшимь и судъею надь всими козаки низовими поставили тымь обычаемь" (Варшава, 1572 р.); "...а мы дей оть таковыхь свовольныхь людей казаковъ й сами в домехь яко на Украины, во всемь месте Киевском о здорови своемь небезпечны" (Житомир, 1585 р.); "...тежь запорожцовъ, абысте зъ Запорожье на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пущали" (Варшава, 1596 р.). "Гултае козацтво под претекстом истя на експодыцию Московскую, ръкомо до Королевича Его Милости, своевольно купе збирали, й без дозволенья Его Королевское Милости... Корогви роспатираючи землю Его Королевское Милости власную: Украину, Полисе й Литву одно сплюндровали" (Житомир, 1618). В останньому випадку назва Украина прив'язана лише до певної частини сучасної території України, на що вказує інша назва — "Полисе". Водночас у XVII ст., зокрема з часу національно-визвольної війни, термін Україна все частіше вживався стосовно всіх українських земель, хоч так само продовжував виступати і як локальна назва Наддніпрянщини.

Локальна прив'язаність назви Україна до Середнього лівобережного і правобережного Подніпров'я дуже виразно проступала в козацьких літописах. При цьому етнотопоніми Полісе, Волинь, нерідко Подоле та інші виступали як однорідні географічні назви. У "Літописі Самовидця" читаємо:

"Также й у віри руской помішка великая била от уніят й ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але й на Україні почала гору брати". В іншому місці того ж літопису автор обмежує західну межу України "полскими городами" на Поділлі: "А Хмелницкий, скупивши войско, тягнул з України к полскем городам, где притягши под Пилевци не доходячи Константинова Великого, там споткалися з войском коронним".

Як відомо, "Літопис Самовидця" створений вже на початку XVIII ст. і його автор керувався термінологією саме цього часу. Можна стверджувати, що таке географічне окреслення України не лише у свідомості освіченої еліти, а й в національній свідомості широких народних мас трималося аж до поділів Польщі, за якими основний масив українських земель, у тому числі більша частина Поділля і Волині, опинився під владою Росії. Західне Поділля, частина південно-західної Волині, Розточчя і Подністров'я, Прикарпаття і Закарпаття та Буковина стали здобутком Австрії. Політичні події 1772—1795 pp. слугували поштовхом до наповнення новим змістом етнотопонімів Україна, Галичина, Волинь, Руська крайна, Буковина, Холмщина, Підляшшя та ін. Насамперед терміни Україна, українські землі почали прийматися на означення всіх українських земель у складі Росії, причому також у свідомості австрійських українців. Етнотопонім Волинь став локальною назвою території України. Від Волині відійшла її історико-етнографічна частина з містами Бужеськ, Белз, Сокаль, Рава та ін. У складі Австрії було створено адміністративну одиницю — Королівство Галичини і Володимерії, що в практиці громадсько-політичного життя дістала назву Галичина. З часом цей термін набув значною мірою і певних спільних етнографічних рис, зумовлених існуванням на цій території Греко-католицької церкви, проживанням народних мас в умовах специфічної національно-державної політики Австрії, гострішим, ніж деінде в Україні українсько-польським протистоянням, основою якого були соціальні протиріччя, зокрема в сфері земельної власності, відносним обмеженням етнокультурного простору "Королівства". Ці фактори, однак, не привели до витворення єдиної локально-етнічної специфіки української Галичини у складі Австрії. Сильнішими виявилися давніші етнографічні особливості краю: Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини, Західного Поділля, Опілля, Верхнього Надбужжя як частини історико-етнографічної Волині. Такі особливості й межі між згаданими районами, за винятком Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини, вивчені недостатньо.

Українські землі Північної Буковини і Закарпаття, хоч і входили до складу тієї ж Австрії, у політичному і культурному сенсі були ізольованими від Галичини і зберігали мовно-діалектну, культурно-релігійну і побутову специфіку.

Відмінності у назвах окремих українських земель, безсумнівно, відображали й етнічні особливості їхніх мешканців. Водночас ці особливості не перекреслювали єдності етнічної свідомості населення різних регіонів України, що особливо яскраво виявилася в роки національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Як уже зазначалося, ще в лютому 1649 р. на переговорах із королівським посольством (його очолював Адам Кисіль) Богдан Хмельницький заявив: "Виб'ю з ляцької неволі весь руський народ". При цьому він чітко усвідомлював географічні межі розселення того народу: "За границю на війну не піду... Досить нам на Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич". Турбота за "руський народ", що проживав поза тодішньою Україною, виявлялася у військовому союзі з татарами. В записі "распросных речей" Посольського приказу збереглося свідчення: "...о руских де людех у гетмана учинен с ханом договор что ему до Львова руских людей в полон не имать, а за Львовом де татаром вольно в полон имать всяких людей".

Отже, поряд з виникненням ще в XII ст. етнотопоніма Україна ("Оукраина") наш народ, як і в період Київської Русі, називав себе руським народом, руськими, русинами. В історичних документах, починаючи з XVI ст., дуже часто вживалася також самоназва русинці, її вживав І. Вишенський ("Убогие русинци поклонитися не хотели"). Однак частіше він користувався терміном русин, та й себе підписував цим словом: "Иоанн русин, реченно Вишенский".

Народоназва руський, русин, русинець була традиційною для українців з часів Київської Русі. Нею виражалася безперервність національно-державної історичної традиції, початки якої освічені люди XVI—XVIII ст. пов'язували з Київською Руссю, отже, і своїх сучасників вважали прямими нащадками давніх русів. Іов Борецький, митрополит Київський, писав у 1621 p.: "Щодо козаків, то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християне... Се ж бо те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство на Чорному морі й на суходолі... Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від царгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться й живуть".

Етноніми руський, русин як однозначні були власними для нашого народу аж до XIX ст., а в історичній пам'яті народу є такими й досі. Тому якось дивно читати у В. Винниченка, коли він у "Відродженні нації" так легко залишив слово руський лише для означення російського народу.

Дуже рано (у XIV ст.) стосовно території України почав вживатися також термін Мала Русь. Одну зі своїх грамот у 1335 р. галицько-волинський князь Юрій II підписав титулом: "Князь всієї Малої Русі" (Dux totius Russie Minoris). За 50 років до об'єднання України з Росією термін "Малая Руссия" вживав Іван Вишенський. Отже, думка про те, що цей термін, винайдений царським урядом для заміни назви Україна, не має під собою підстав. Термін Мала Русь, ймовірно, почав вживатися на території первісного походження слова Русь для протиставлення старої Русі тій новій Русі, що в XIV ст. географічно вже була значно більшою, Великою Руссю. Таку думку про послідовність виникнення цих термінів поділяв Д. Дорошенко. Щоправда, починаючи з XVII ст., а особливо від Петра І і Катерини II, термін Малая Россия дійсно почав набувати ніби доповнюючого значення до імперського змісту терміну "Россия" на зразок "Новой России", "Западной России" та ін. Заодно такого ж відтінку другорядності набули терміни "малороссиянин", "малороссийское наречие", "малороссийское племя". Проте терміни "малороссиянин", "малорос" мали офіційно-директивне походження, не йшли з глибини етнічної свідомості. Через це малоросами українці себе ніколи не називали.

В умовах XIX ст., коли почала пробуджуватися політична свідомість українців, терміни українець, малорос, а в Галичині та на Закарпатті — ще русин набули також політичного значення. За словами М. Грушевського, малоросами називали людей українського роду з України і тих, котрим байдуже було і до України, і до українського життя. "...А українцями називали людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя".

Цей, певною мірою, штучний, зверхній поділ нашого народу за політичною свідомістю і симпатіями стосовно Західної України застосовувався аж до 1939 р., у тому числі в "науковій" літературі.

Відносно пізно утвердився етнонім українець. Теоретично він похідний від назви країни Україна і, отже, міг мати місце від того часу, від якого веде початок Україна. Однак, як уже зазначалося, народ називав свою вітчизну Україною, а себе руськими, русинами, русинцями. Таке ставлення до згаданих назв властиве художній, суспільно-політичній і науковій літературі. З XIX ст. у суспільно-політичному і науковому вжитку почав частіше пробивати дорогу етноприкметник український. Уже 1816—1820 pp. у Харкові виходив "Украинский вестник", 1824—1825 pp. — "Украинский журнал". У 30-х роках XIX ст. видавалися "Украинский альманах" (1831) та "Украинский сборник" (1836—1841). Проте в другій половині XIX ст. цензура стала обережною до вживання самого слова український. Але, очевидно, справа не лише в цензурі. Якщо етнотопонім Україна сприймався народом як рідний, що відбивалося в піснях, думах, переказах і що з такою силою виявилось у поезії Т. Шевченка, то етнонім українець утвердився дуже пізно. Не випадково навіть у поезії Т. Шевченка він, здається, не простежується. Лише в російськомовній поемі "Слепая" поет раз вжив словосполучення "с дубрав украинской земли". На означення української приналежності героїв поет вживає інші слова: козаки ("ще як були ми козаками", "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився"), запорожці, хрещені люде, гайдамаки, стосовно київських часів також русичі ("допировали хоробрі русичі той пир"). У вірші "Юродивий" поет дивиться на свій народ як на потомків давніх слов'янських племен: "Не сотні вас, а міліони полян, дулебів і древлян". Невживання Т. Шевченком народоназви українець, ймовірно, пояснюється також тим, що в поезії кожен образ конкретний і в ньому водночас виступає і національний, і соціальний зміст героя. В поняттях лях, жид, москаль, німець, татарин, турок у сприйнятті українського читача соціальна і національна сторони образу суміщались, поняття ж українець жодного конкретного соціального навантаження не мало.

В останній чверті XIX ст. етнонім українець почав дуже швидко утверджуватися, витісняючи, щоправда, не так швидко, етноніми руський, русин, Русь. Терміни українець, український беззастережно використовував М. Драгоманов, хоча він ще диференціював літературу українську і галицьку. Павло Грабовський написав вірш "До Русі-України", але також і "До українців". Молодий етнонім взяла за псевдонім Леся Українка. М. Грушевський приступив до написання "Історії України-Руси". Іван Франко, який, здавалось, молився на Русь і все "руське", переносить і на Галичину назву Україна ("Чи се ж Україна, чи се край мій рідний...").

На етапі національного відродження буржуазної доби, коли швидко зростала свідомість національної самобутності й національних інтересів, для українського народу стало необхідним і в назві чіткіше виділити себе з-поміж інших "руських" народів: російського і білоруського. Оскільки до цього часу віками існував національний етнотопонім Україна, це зробити було неважко. З кінця XIX ст. назву українських приймають політичні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична революційна партія, Українська національно-демократична, Русько-українська радикальна партія й інші, а також чимало газет. Прийшла не до кінця усвідомлена відмова від давнього етноніма руський, хоч у народній масовій свідомості він продовжував ще довго жити. На цьому спекулювали царський уряд, що керувався ідеєю "единства русского народа", галицькі москвофіли, розглядаючи народ Галичини як "ветвь великого русского народа от Карпат до Камчатки", і навіть польський уряд, коли до переписних анкет 1931 р. впроваджував на визначення мови населення Західної України дві графи: українська мова і руська мова.

Прийняття українським народом нової народоназви від назви країни проживання спокушує деяких ідеологів заперечувати право українців нарівні з росіянами і білорусами на історичну та культурну спадщину Київської Русі, як це, наприклад, намагалися робити в минулому М. Погодін, В. Ключевський та інші, а в наш час хочуть знову О. Трубачов чи О. Солженіцин.

Терміни руський, русин, руснак, українець у різні часи чи в різних соціальних сферах були такими, що вказували на приналежність до всього українського народу як єдиного. Водночас у різні часи або на різних територіях України існувало чимало локальних етнонімів. Останні найчастіше поширювалися на окремі етнографічні райони: Слобожанщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Гуцульщину, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, низинне Закарпаття, Холмщину, Буковину і відповідно мали назви — слобожани, полтавчани, подоляни, поліщуки, литвини, волиняни, гуцули, покутяни, бойки, лемки, руснаки, холмчани. У багатьох випадках географічне поширення цих субетнонімів чітко окреслене. Це стосується насамперед гірських етнографічних груп, які найкраще вивчені. Однак межі волинян, полтавчан або подолян визначити тяжче вже хоч би тому, що вирізняють такі етнографічні поняття, як Волинське (західне) Полісся; не чітко визначена західна межа етнографічної Полтавщини і західна межа Поділля. Не вивчене в науці етнографічне районування низинної Галичини поза Поділлям. Іван Сваричевський поділяв її населення на підгорян, котрі заселяють простір від передгір'я Карпат до Дністра, та заболотіїв, які проживають на лівому березі Дністра. У довоєнний час львівський етнограф Адам Фішер, окрім підгорян, виділяв ще такі етнографічні підгрупи: зваричі (район Печеніжина), долинці (біля Жаб'є), поляники (околиці Тлумача, Городенки, Обертина і Гвіздця), батюки (мешканці колишніх Жовківського, Рава-Руського і Яворівського повітів), белжани (район Белза), бужани (у долині Бугу), в межах Бойківщини — тухольці (у районі сіл Тухля, Тухолька). Безумовно, уважне етнографічне вивчення України, в тому числі її західного регіону, може багато дати для глибшого розуміння історії міжетнічних контактів у давнину, проблеми слов'янської прабатьківщини, етногенезу українців та інших народів.

У певні історичні періоди головно з політичних причин окремі регіони України отримували етнополітичні назви. В одних випадках переважаючий зміст таких назв становив етнічний момент, в інших — політичний. Так, у другій половині XVII ст. Лівобережна частина України, що на правах автономії перебувала у складі Російської держави, управлялася гетьманом і мала специфічний полково-адміністративний поділ, дістала радше народну, ніж офіційну назву — Гетьманщина. Остання надовго пережила ліквідацію гетьманату 1764 р. У XVIII ст. внаслідок створення російським урядом військових поселень із сербів та інших іноземців (50-ті роки) виникли Нова Сербія на Правобережжі й Слов'яно-Сербія на Лівобережжі. Проте ці утворення виявилися короткочасними. У 1764 р. царський уряд з південних земель України створив Новоросійську губернію, яка теж 1783 р. реформована в Катеринославське намісництво. Однак у 1797 р. Новоросійська губернія ще раз була реанімована, але 1802 р. поділена на Миколаївську (з 1803 р. — Херсонська), Катеринославську і Таврійську. Проте назва Новоросія залишалася у політичному вжитку Росії аж до 1917 р. У різні часи під нею розуміли різну територію: в XIX ст. — від Бессарабії до області Війська Донського і Ставропольської губернії. З кінця 80-х років XX ст. деякі політичні сили намагалися протиставити південь України всій Україні, вдаючись при цьому до імперського словотвору Новоросія. З XIX ст. у літературу широко ввійшли такі поняття, як Правобережна і Лівобережна Україна. Вони набули не лише географічного, а й поліетнічного змісту.

На заході України чіткого окреслення з 1847—1848 pp. набув термін Східна Галичина (нім. Ostgalizien) на відміну від Західної Галичини (Westgalizien). Перша була заселена переважно українським населенням, друга — польським. Особливості австрійської урядової політики стосовно Східної Галичини мали другорядне значення. При єдиній адміністрації на чолі з намісником і єдиному крайовому сеймі з його виконавчими виділами для всієї Галичини у Східній Галичині були дві окремі промислові палати (Львівська і Бродівська), мізерна увага до "українських цілей", на які фінансувалось лише 1/10 того, що фінансувалося на "польські цілі". Домінуюче значення у Східній Галичині мала Греко-католицька церква. Як напівадміністративне поняття Східна Галичина проіснувала до краху Австро-Угорщини, тобто до 1918 р. У 1918—1919 pp. Східна Галичина творила основну територію ЗУНР і до 1923 р. була суб'єктом міжнародних відносин, аж поки 15 березня 1923 р. Ліга Націй не визнала всіх прав за Польщею на Східну Галичину.

Північна Буковина у складі герцогства Буковини не мала найменшого адміністративного виділення.

Окуповані в 1919 р. Польщею Східна Галичина і Західна Волинь у суспільно-політичному житті 20—30-х років та в наступній історичній літературі дістали назву Західна Україна. Цей термін мав конкретний зміст стосовно міжвоєнного періоду, і коли його вживають сьогодні на означення західних областей України, то допускають неточність.

Закарпаття у складі Угорщини входило до Пожонського намісництва з центром у Братиславі й окремо не окреслювалось, але в етнографічному розумінні воно мало свої назви: Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Руська Крайна. Однак у 1919—1938 pp. українські землі Закарпаття у складі Чехословаччини в суспільно-політичному лексиконі дістали назву Закарпатська Україна. У березні 1939 р. закарпатські українці проголосили державну незалежність свого краю під назвою Карпатської України.

В етнографічну літературу ввійшли й інші назви, що більшою чи меншою мірою відображали етнографічну специфіку груп населення: верховинці, карпато-руси, угроруси, червоноруси, словяки, ополяни, пінчуки, польовики, ройки, роксолани, степовики, тавричани, чорноморці, буджаки та ін. У Російській державі XVI—XVII ст. українців Середнього Подніпров'я називали черкасами, щоправда, головно у діловеденні. Проте українці, здається, такої самоназви не вживали. Локальні етноніми поширені дотепер. У них чимало спільного з групуванням людей за місцем проживання в окремих містах і селах: кияни, харків'яни, львів'яни, ужгородці, або ж, наприклад, від сіл Дуліби, Русивль, Курозвани, Бочаниця, Майків відповідно дулібці, русивці, курозванці, бочанці, майківці та ін.

Локальні етноніми від означення великих субетносів до назви мешканців окремих частин окремого поселення відображають велике розмаїття народної культури і побуту. За кожною такою назвою постає де більш, а де менш вловима специфіка вікової культурної традиції, особливостей співжиття людини з природою, щось своє у звичаї, пісні та характері.

Водночас місцеві етноніми не слід протиставляти загальній назві нашого народу і нашої країни: українці й Україна. В них концентрується вияв національної свідомості та єдності населення, почуття громадянського обов'язку перед Батьківщиною.

Отже, аналіз і узагальнення писемних історичних, лінгвістичних, археологічних та етнографічних джерел переконливо засвідчують, що український народ належить до давніх європейських народів. Його виділення з-поміж слов'янської спільноти відбулося приблизно в середині І тис. н. е. одночасно з появою інших слов'янських етносів. На формування етнічних особливостей українців, що відбувалося на загальнослов'янській культурно-побутовій і мовній основі й на території слов'янської прабатьківщини, найбільше вплинуло багатовікове контактування з південними народами і племенами: скіфо-сарматами на південному сході та дако-фракійцями на південному заході. Формування росіян і білорусів припадало на той же час у процесі колонізації нових для слов'янства земель на півночі та сході й асиміляції першими, головно, угро-фіннів, другими — балтів.

З утворенням Київської держави почали діяти конвергентні народотворчі фактори, що вплинули на витворення низки спільних рис для всіх трьох етнічних масивів — українського, російського і білоруського — та існування впродовж століть державно-політичної спільності руського народу з його правлячою династією Рюриковичів, спільною національною свідомістю і патріотизмом, спільною писемною мовою, значною близькістю культури панівних верств, одною християнською релігією.

Проте державно-політичні конвергентні народотворчі фактори виявилися значно слабшими, ніж природні історико-етнічні процеси. Як тільки була втрачена політична єдність Русі, український, російський, білоруський етнічні масиви кожен окремо пішли своїми шляхами, успадкувавши київську державницьку і культурну традицію.

Від часу виникнення і донині українська етнічна спільність постійно проживала на ареалі свого формування. Щоправда, у XIII—XVI ст. під дією зовнішніх сил відбулось її витіснення з Нижнього Подніпров'я, басейну Північного Дінця, з Причорномор'я і Приазов'я. Але в XVII—XVIII cт. український народ заново освоїв згадані регіони і надав їм характеру етнічної території. Писання великодержавницьких російських і польських істориків про те, що нібито давнє населення Київської Русі в районі Середнього Подніпров'я було знищене чи вигнане внаслідок татарської навали, має антинауковий характер. Коли не було такого дня, щоб не існувало Києва, то як могли пропасти тисячі сільських поселень?

Український народ належить до давніх державних народів з більш як 1100-річною його історією, фіксованою писемними джерелами. Український народ мав державність щонайменше впродовж 900 років. Це близько 500 років давньоруської доби (від Аскольда і Діра до занепаду Галицько-Волинського князівства). Це 200 років існування Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського (до Люблінської унії) як поліетнічної держави литовців, білорусів та українців, де українсько-білоруський елемент і серед феодальної верхівки, і серед простолюдинів становив 9/10, а давньоукраїнська і давньобілоруська мови виконували функції державного управління, культурного життя, освіти. Це майже 120 років козацької доби від 1648 р. до скасування гетьманату. Риси державного життя мала Запорозька Січ, що існувала від 40-х років XVI ст. до 1775 р. Упродовж більше 70 років в умовах радянської імперії український народ боровся за своє державне життя й незалежність, а у 2004 р. відзначив 13-річчя своєї національної волі.

Переглядаючи сторінки минулого й сучасного, переконуємося, що український народ завжди належав і належить до найбільших народів світу. Сьогодні українці — двадцять перша за чисельністю нація світу і шоста — в Європі.

bigmir)net TOP 100