Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Закріплення української етнічної території на західному, південно-західному і північному напрямках

Як осілий землеробський народ українці споконвіку проживали на території, де їх або їхніх прямих предків — руських часів Київської держави чи східних слов'ян — застала писана історія. При цьому в західній, центральній та північно-східній частині України їхнє проживання в часі ніколи не переривалося, незважаючи на неодноразову зміну політичного становища згаданих територій. Щодо південно-східних українських земель, то вони, починаючи від ХІІ—ХIII ст., перестали бути зоною переважаючого українською заселення. Звідти на багато століть русько-українське населення витіснили кочові завойовники — печеніги, половці, а з XIII ст. — татари. Тільки з XVI ст. українці почали вдруге освоювати південно-східні землі спочатку як військово-промислове населення за дніпровськими порогами, потім як військово-землеробне по нижній течії Дніпра, Південного Бугу і Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця, а у XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, українське переважаюче заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме з погляду руху українського населення в південно-східному напрямку XVI—XVIII ст. прийнято розглядати процес завершення формування української етнічної території.

Найдавніші писемні й археологічні джерела дають підстави стверджувати про відносну стабільність української етнічної межі на заході, а також на півночі. За часів Київської Русі західна етнічна межа українсько-руського населення практично збігалася із західними політичними кордонами Київської держави. Очевидно, політичний кордон неодноразово змінювався, але територія руського розселення на заході аж до падіння Галицько-Волинського князівства завжди була якщо не територією руської держави, то об'єктом безсумнівних політичних претензій. У цьому зв'язку дуже тенденційні суперечки й досі викликає літописний запис під 981 р. (В літо 6489) такого змісту: "Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які й є до сьогодні під Руссю". Прихильники посунення далеко на схід польсько-української історико-етнічної межі, відштовхуючись від згаданого запису, намагалися стверджувати, що до 981 р. у Перемишлі та Червені, а пізніше і далеко східніше ще проживали поляки. Так, професор Львівського університету Станіслав Грабський намагався довести, що до 981 р. не лише Перемишль і Червень, а й вся Червона Русь між Сяном і Збручем була заселена поляками, однак Володимир, завоювавши її, запровадив тут руські церкви, "додав осадників зі сходу", які і "зрушили" польське населення.

Аналогічні, цілком безпідставні твердження висували окремі польські автори і в повоєнний час. Так, С. Кучинський 1962 р. оголошував західні українські землі аж до Горині та Случа на півночі й Південного Бугу па півдні місцем проживання легендарного польського племені лендзян. Однак ці та подібні довільні писання не підтвердили жодні історичні джерела. По-перше, державне прилучення "червенських городів" до Київської Русі 981 р. не було остаточним. У 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий знову захопив їх.

Проте Київська держава не змирилася з цим. У 1030 р. Ярослав Мудрий приєднав до Русі м. Белз, а 1031 р. Київ відвоював усі червенські городи. З цього часу жоден документ не фіксував польського характеру ні міст, ні сіл цих земель. Удільні князівства, які утворилися в другій половині XI ст. — Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке та інші, так само як і об'єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за національною приналежністю, релігією і культурою русько-українськими. Як не дивно, на цій території, що була сусідньою до польських земель, не фіксуються навіть окремі пам'ятки польської матеріальної культури. "Повну, як досі, відсутність виробів ремісників сусідньої Давньопольської держави, — писав професор І. Свєшніков, який близько двох десятиріч археологічно досліджував удільну князівську столицю Звенигород (за 15 км від м. Львова), — слід, очевидно, пояснити складними політичними відносинами, що в ХІ—ХШ ст. існували на західних рубежах Русі".

Однак які б не були причини культурної ізоляції земель на схід від Сяну від власне польських, відсутність "польськості" у Галичині аж до XIII ст. є фактом. Маємо лише повідомлення стосовно проникнення на Русь "латинської віри" (XIII ст.). У 1231 р. Папа Григорій IX повелів, аби католички не брали шлюбу з русинами, бо такі чоловіки відводять жінок від католицизму. З цього ж часу існують перші повідомлення про колонізацію польських селян на Русі. У 1232 р. Папа наказував польському кліру вплинути на князів, щоб "особливо ...не гнобили сільського населення, яке будучи не в силах винести неволю, тікає на Русь і там від віри відпадає". Поява ж польських поселень у Галицькій Русі зафіксоване тільки після захоплення Львова і Галицько-Волинського князівства Казимиром III. Можновладні польські вельможі, котрі за підтримку руської політики Казимира отримували земельні наділи на Русі, привозили на них осадників зі заходу. Це зумовило появу католицького населення не лише в містах, а й у селах. Проте аж до XVIII ст. українська етнічна межа на заході існувала західніше, ніж зафіксована матеріалами Першого загального перепису населення Росії 1897 р. й австрійськими переписами кінця ХІХ — початку XX ст. Холм за часів Галицько-Волинського князівства був якийсь період столицею держави, місцем літописання, центром культурного і мистецького життя. Пізніше (до поділів Польщі) руські землі, розташовані північніше Холма, входили до складу Підляського воєводства й отримували ще назву Підляшшя. Власне Холмщина як заселена руським населенням земля на сході відокремлювалася від Волині р. Західний Буг, а на заході сягала р. Вепр. У грамоті короля Ягайла 1420 р. зазначалося: м. Туробін (південніше Любліна) є в "Руській землі", й воно живе за "руським правом". Дослідники русько-польської державної межі XIII—XIV ст. вважали, що вона проходила західніше міст і населених пунктів (з півночі на південь) — Дорогичин, Межиріч, Верещин, Красностав, Туробин, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. З польського державного боку кордон проходив східніше Седлеця, Луківа, Радича, Білгорая, Чудеця, Стрижіва, Дуклі. Державний кордон майже збігався з етнічною межею, тільки у південній гірській частині українські оселі заходили західніше державного кордону між Галицько-Волинським князівством і Польським королівством. Джерелами для уточнення західної межі проживання українського населення від XVI ст. є люстрації (описи королівських маєтностей). Так, за люстрацією 1564—1565 pp., у Красноставському повіті Холмської землі українську більшість мали Добринівка, Лопінник Руський, Грушів, Наділовичі, Сінниця, Стриїв. У Лежайському старостві над Сяном українськими були села Курилівка, Старе Місто, Сідлянка, Ожанна, Жухів, Дубно, у районі р. Вислок — Босько, Вороблик Королівський. Щоправда, люстрації не з усіх сіл збереглися. Через це для уточнення етнічної межі використовують податкові реєстри, де зазначена релігійна приналежність культових споруд. Зрозуміло, в селах, де реєстри зазначають православні церкви, проживали українці або ж переважно українці, а в селах з католицькими костьолами — поляки. Крайніми західними поселеннями (з півночі на південь) з православними храмами були Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Липники, Брунари, Королева Руська, Вірхомля, Шляхтова.

За російським переписом населення 1897 р., у Люблінській губернії, яка сягала на сході до Західного Бугу і охоплювала південну частину історико-етнографічної Холмщини, проживало 196 497 осіб із "малоруською мовою". В Седлєцькій губернії, куди входила північна частина тієї ж Холмщини (Підляшшя), "малоруську мову" як рідну записали 107 777 осіб. Православних у згаданих губерніях налічувалося в 1897 р. 449 541 осіб, з них 100 тис. подали своєю мовою польську. Можна допускати, що це були нащадки в минулому українського чи білоруського населення. Проте перепис фіксував також 32 041 осіб римських католиків з "малоруською мовою".

Так чи інакше, наприкінці XIX ст. українське населення історичної Холмшини перевищувало 300 тис. осіб. З 1905 р. у деяких громад цього краю під впливом католицької та польської націоналістичної пропаганди був помітний відхід певної частини людей від православ'я.

За австрійськими переписами населення 1900 р., до українських етнічно пограничних повітів у Галичині відносились Цішанівський (Цішанів-Любашів), Ярославський, Перемишльський і Сяноцький. У кожному з них, за винятком Ярославського, українське населення становило абсолютну більшість. Близько 70 тис. українців проживало південніше міст Кросно, Ясло, Горлиці, Грибів, Новий Сонч.

У районі Карпат західна межа українсько-польського етнічного пограниччя переходила в українсько-словацьке, потім, повертаючи на південний схід по Закарпаттю, — в українсько-угорське і далі — в українсько-румунське (волоське) й українсько-молдавське програниччя. Очевидно, і на цьому відтинку межа українського заселення є дуже давньою. На основі археологічних матеріалів закарпатський дослідник С. Пеняк доводить: приблизно з VI ст. н. е. територія Закарпаття — Потиської рівнини і південних відрогів Карпат — почала заселятися східнослов'янськими поселенцями з "племені" білих хорватів, прабатьківщиною яких до аварських нападів був район між Дністром і Прутом. Вважають, що вже у другій половині IX ст. на Закарпатті існувало князівство білих хорватів з центром в Ужгороді.

Дуже раннє східнослов'янське заселення Закарпаття підтверджують і лінгвістичні дані. Автор "Лінгвістичного атласу українських народних говорів" Й. Дзендзелівський виявив, що руські інновації X—XI ст. у подністровських, бойківських, гуцульських та покутсько-буковинських говорах на північний схід від Карпатського хребта (кулак, глек, одежа, сволок, перевесло та ін.) були відсутніми аж до XVII—XVIII ст. на Закарпатті (за винятком східної гуцульської частини).

Це засвідчує про раннє руське заселення Закарпаття і відносну ізоляцію також з політичних причин між українцями Закарпаття і Прикарпаття в наступні часи. Якщо б Закарпаття було незаселеним руськими аж до XIV чи й XVIII ст., як це намагалися подавати окремі угорські та закарпатські історики (І. Кнєжа, А. Годінка, С. Бонкало, Й. Гашпар, Ф. Фодор та ін.), то згадані лексичні відмінності у мові українського прикарпатського і закарпатського населення були б незрозумілими.

Лінгвістичні матеріали, однак, наштовхують також на думку, що давньоруське населення на Закарпатті формувалося за рахунок мігрантів не лише з "хорватського" Прикарпаття, а також з інших східнослов'янських земель. На Закарпатті є ріки з назвами Пина, Мала Пина, Уж, Тур'я, а Прип'ять також має притоки Пина, Уж, Тур'я. У Київській області є р. Ірша, а на Закарпатті — р. Іршавка і селище Іршава. Дністер в давнину називали Тірас. Додавши до цієї назви суфікс -сва, на Закарпатті притоку Тиси назвали Терасва. На це звернув увагу М. Антощин. Цей лінгвіст схильний також пояснювати велику строкатість закарпатських діалектів широкою географією східнослов'янської прабатьківщини закарпатських українців.

Закарпатський відтинок української етнічної межі завжди був дуже строкатий. Більш-менш достовірні етнодемографічні дані про українсько-словацьку й українсько-угорську етнічну межу маємо лише від середини XIX ст. У 1855 р. складено етнографічну мапу краю на основі перепису 1851 р. Володимир Гнатюк простежив релігійну приналежність населення етнічно змішаної Пряшівської єпархії від 1823 до 1898 р. У праці "Русини Пряшівської єпархії і їх говори" він зазначив, що на території 20 858 км2, де були греко-католицькі громади єпархії, 1890 р. проживало 986 742 осіб населення. З них припадало на угорців 428 602, на русинів — 383 395 осіб. На тій самій території проживали також німці (74 566), словаки (75 498) та поляки (24781). До згаданої кількості русинів В. Гнатюк відніс дві етнографічні підгрупи русинів: руснаків — 97 436 і словяків — 285 959 осіб. Усі руснаки належали до греко-католицької релігії. Серед словяків греко-католиків було всього 43 553. Греко-католики мали 188 парафій. Релігійна приналежність більшості словяків — до латинників, їх субетнічна назва — словяки були причиною того, що в Чехії та Словаччині їх називали "шаришськими, або кошицькими словаками". Як вважав В. Гнатюк, і руснаки, і словяки — русини. Вони різнилися особливостями діалекту: в руснаків інфінітив на -ти, в словяків — на . Займенник -що у руснаків вимовлявся як што, у словяків — як -цо або -со. Тому останні ще мали назву сотаки. Проте, на думку дослідника, діалекти руснаків і словяків "мають той самий внутрішній склад і майже ту ж саму лексику... Руснак зовсім докладно розуміє словяка і навпаки. Тимчасом і руснак, і словяк лише насилу порозуміють словака". Обидві групи вживають частку лем, отже, належать до лемків.

Відносно найбільшу частку населення українці (русини) становили в чотирьох закарпатських комітатах: Марамарош (з центром в Хусті), Берег (Берегове), Угоча (Севлющ) і Уг (Ужанський з центром у Чопі). В 1891 р. у згаданих комітатах проживало відповідно 122 528 русинів (45,7%) 81 907 (45,6), 32 076 (42,5) і 46 521 русин (34,4%). У комітатах Земплин і Спіш частка українського населення становила 10,4 та 10,7% усього населення і у Шариші — 20,8%.

Поряд з українцями у згаданих комітатах проживали угорці, словаки, німці, євреї, румуни, чехи та ін. Однак таке змішання було зумовлене тим, що через самі комітати проходила етнічна межа. І все-таки С. Томашівський відносив на Закарпатті до "руської території" комітати Марамарош, Берег, Угоча, Уг. Загалом з 658 444 осіб, що проживали в цих комітатах, на українців припадало 283 032 осіб (42,98%), тобто відносна більшість. Комітати Земплин, Шариш і Спіш він вважав національно словацькими.

Всі дослідники (Павло Балог, Володимир Гнатюк, Стефан Томашівський та ін.) звертали увагу на велику рухливість етнічної межі в цьому регіоні, пов'язану з активними асиміляційними процесами і з тенденційністю урядової статистики, що в кожне наступне десятиріччя подавала одні й ті ж самі поселення то українськими, то словацькими або угорськими.

Великих змін упродовж століття зазнавав українсько-волосько-молдовський відтинок етнічного пограниччя. Через територію історико-географічної області Буковини, а з 1849 р. — і окремої адміністративної одиниці як герцогства Буковини пролягла українсько-волоська (українсько-румунська) етнічна межа. І на цьому відтинку український етнос відступав. Як писав молдавський літописець XVIII ст. Мирон Костін, не тільки волості Чернівецька і Хотинська були заселені українцями, а й половина Сучавської, навіть Яської.

Австрійський перепис населення 1900 р. засвідчив, що з дев'яти буковинських повітів українці мали абсолютну більшість у трьох: Чернівецькому без міста (57 378 українців — 58,71%), Кіцманському (83 419 — 88,15%) і Вижницькому (53 561 — 74,77%). Крім цього, українці мали відносну більшість у Серетському (26 155 — 43,6%) і Сторожинецькому повітах (34 308 українців — 42,83%). Другою за чисельністю національністю в останніх двох повітах були румуни: у Серетському — 16 171 румун — 26,62% і в Сторожинецькому — 28 030 румунів — 34,99%. Тобто, станом на 1900 р. етнічна українсько-румунська межа проходила по Серетському і Сторожинецькому повітах північніше Серета і південніше Сторожинця. В столиці краю (герцогства) — Чернівцях, багатонаціональному місті, найчисленнішими національностями з 67 622 жителів були євреї (за релігійною ознакою 21 587 осіб — 31,92%), українці (13 030 — 19,27%), румуни (9400 — 13,90%), а також поляки (близько 18%) і німці (близько 15%). Значна частина українців проживала в південних, переважно румунських повітах: у Сучавському (11 269 українців — 18,05%), Радівецькому (8864 українці — 10,79%), Кімполунгському (7342 українці — 13,18%). У Гурагуморському повіті українців налічувалося всього 1472 особи, або 2,6%. Загалом у всій Буковині перепис 1900 р. подав 297 798 українців (за мовою) із загальної кількості населення краю — 730 195 осіб. Дві корінні національності краю становили: українці — 40,78%, румуни — 32,25% (229 018 осіб).

На українсько-молдавському відтинку етнічного кордону від XIV і аж до початку XX ст. помітний відступ українського елемента на користь молдавського.

У "Повісті временних літ" розповідається, що уличі спочатку проживали над Дніпром, а потім перейшли в область між Південним Бугом і Дністром. Головним містом уличів був Пересечень (на захід від Дністра). Пізніше там проживало молдавське населення. Як зазначає сучасний молдавський етнограф професор В. Зеленчук, писемні джерела й археологічні відомості засвідчують, що від VI і до XIII ст. культура на території теперішньої Молдови мала яскраво виражений слов'янський характер. "Молдавани, що розселилися в кінці XIII—XIV ст. у центрі та на півдні Дніпровсько-Прутського межиріччя, поглинули групи слов'ян, які там лишилися".

Очевидно, головна молдовська міграція на територію сучасної Молдови припадала на другу половину XIV ст. після відокремлення молдавського князівства 1360 р. від Угорщини. Показовим історичним документом, що ілюструє процес зміни етнічної приналежності окремих земель, є грамота князя Олександра Доброго про пожалування земель у районі Кишновзаревого монастиря 1420 р. (монастир був розташований за 60 км від Кишинева). Всі географічні назви грамоти слов'янські: Лозова, Горланич, Криниця, р. Биковець, Малий Лужок, Пересечень, Пітушок, Тигомирове селище, Садова. І досі на півночі Молдови є багато поселень, назви яких закінчуються на -еуць, -інць: Гринеуць, Белкеуць, Гриманкеуць, Тересеуць. Такі назви є молдовською модифікацією назв із закінченням івці, властивим для української мови.

Поглинення українського населення молдовським елементом у XIV—XVI ст. не було, проте, одночасовим. У 1498 р. господар Молдови Стефан III зробив похід на Поділля, дійшов до Львова і привів зі собою 100 тис. полонених, поселивши їх у Молдові. Про історичну традицію та руську культуру в Молдові засвідчує і той факт, що аж до XVII ст. старослов'янська мова з елементами українізмів була офіційною мовою молдовського діловедення. Однак і після цього мали місце неодноразові переселення українського населення в землі, які були молдавськими або межували з ними. Після ліквідації 1775 р. Запорозької Січі близько 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселилися на Буджаку (територія південніше лінії Леово на Пруті — Бендери на Дністрі). За іншими даними, на Дунаї поселилось 5 тис. козаків. У російсько-турецькій війні 1806—1812 pp. багато з них перейшло на російський бік, і з них був сформований загін Усть-Дунайського війська з 500 осіб. Уже в 1823 р. ці козаки були поселені в с. Акмангіт Аккерманського повіту, де на початку XX ст. їх налічувалося близько 4 тис.

Українськими козаками в Причорномор'ї між Дністром і Дунаєм були засновані села Курінь, Паланка, Сеймени, Киргана, Сагайдаки, Бурлак. У XIX ст. українське населення на північних і південних окраїнах Молдови швидко збільшувалося, зокрема після приєднання цього краю до Росії в 1812 р. і утворення з нього Бессарабської губернії. В Бессарабії 1817 р. проживало 30 тис. українців (6,5%), у 1861 — 126 тис. (13,4%), за переписом населення 1897 р. — 379 690 осіб — 19,6%. Таке величезне зростання українців упродовж XIX ст. пояснюється значними міграціями українського населення в ці райони — втеча кріпосних селян, а також їх державне переселення, зокрема у згаданий район Буджака (Бендерський і Аккерманський повіти). Вже до середини XIX ст. на півдні Бессарабії українські та російські селяни заснували близько 20 сіл.

На схід від Буковини українсько-молдовська межа проходила південною частиною Хотинського повіту Бессарабської губернії зі заходу на схід попри поселення Раківці, Котелева, Довжок, Сінжер, Щербинці, Білевці, Балковці, Кишла Салієва, Кишла Замжієва, Медвежа, Лукчени, Слободзеї, Ширавці, Бриголи, Кульбака, Сокуряни-Наславці до Ляшовець на Поділлі. Далі — вниз уздовж Дністра аж до Буджака, хоч окремі молдовські поселення розташовувались на лівому березі. Район Буджака був багатонаціональним. Українці в ньому наприкінці XIX ст. становили: в Аккерманському повіті — 26,7%, Ізмаїльському — 19,6%. Дуже чисельними були німецькі колонії. Невеличку частку становили греки-албанці, гагаузи. Українське населення, яке проживало в молдовському оточенні, піддавалося асиміляції. Лише в Хотинському повіті, де на українців в кінці XIX ст. припадало 53,2%, відбувався процес українізації.

На півночі українське населення межувало з білоруським. Етнічна межа з заходу на схід проходила через географічну зону Полісся, що мала і має також свою етнографічну українсько-білоруську специфіку в характері господарських і промислових занять населення, поселенні та житлі, народному одязі, діалектах, звичаях і обрядах, антропології. Українські говори від заходу і до Дніпра мають межу з білоруськими вздовж Прип'яті, коли віддаляються від неї далеко на північ. Наприклад, на західному відтинку, де від найдавніших часів до українського етнічного масиву належала вся Дорогочинська земля та південна частина Більської, або там, де відступало на південь, як у районі Снядиня — Мозира.

Автори описових творів XIX ст. П. Бобровський, П. Гільдебрандт, О. Ріттіх та інші писали про абсолютне переважання "малоросійської мови" в Берестейському, Кобринському, Пружанському та Пінському повітах. Це підтвердив і Перший загальний перепис населення Російської імперії, згідно з яким у згаданих повітах частка носіїв "малороссийского наречия" коливалась від 80 до 90%. Дослідники українсько-білоруського мовного контактування і діалектів вважають, що нинішні говори української та білоруської мовної віднесеності безпосередньо змикаються. Допускають, що це стало наслідком генетичної близькості обох мов. Нам, однак, видається, що подібні висновки передчасні, вони засвідчують лише про слабке вивчення сучасного українсько-білоруського мовного пограниччя.

bigmir)net TOP 100