Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Українська колонізація Нижнього Подніпров'я і Причорномор'я у XVI—XIX ст.

Лівобережне Подніпров'я здебільшого було колонізоване українськими і частково російськими поселенцями в ході заселення Слобідської України, до якої в широкому розумінні слова входила також значна територія сучасних Луганської (до р. Айдар) і Донецької областей. Вздовж р. Айдар сотенними містами на сучасній Луганщині були Осиновка, Закотне, Старобєжськ, також Бєлолуцьк. До складу Ізюмського полку входили Троїцьке, Сватово, Боровське 1655 р. й інші поселення сучасної Луганщини, чимало поселень сучасної Донецької області. Паралельно відбувалася колонізація цих територій донськими козаками, які в 40-х роках XVII ст. заснували при впадінні в Північний Донець річок Айдара і Борової свої опорні пункти Боровський городок і Старий Айдар. Проте освоєння південних частин згаданих областей відбувалося вже у руслі українського колоніального просування вниз по Наддніпров'ю в XVI—XVIII ст. і колонізацією, пов'язаною з російським державним просуванням до Чорного моря у XVII на початку XIX ст.

Національне відвоювання нижньодніпровських просторів і Причорномор'я, їх господарське освоєння пов'язане з виникненням та існуванням Запорозької Січі. Як уже зазначалося, перші успішні дії козаків проти татарських набігів, за хроніками М. Бєльського і А. Гваньїні, припадали на 1489 р., на перші роки XVI ст. Приблизно впродовж півстоліття козацтво розвивалось як військово-соціальний і водночас служилий стан українського суспільства. У складі військових загонів, які формували окремі князі та вельможі, козаки боролися з ордою. Вже у першій половині XVI ст. козаки зробили кілька великих успішних походів: у 1524 р. аж до устя Дніпра під Тамань, 1538 p. і 1541 p. — аж до Очакова. На цьому етапі особливо прославились козацькі ватажки Криштофор Кмітич, Остап Дашкевич, Яков Претфич. Але найбільше значення мало вільне козацтво, що формувалося за дніпровськими порогами зі селян-утікачів від кріпацької неволі, інших категорій людей. У певних місцях Нижньодніпровського побережжя, на дніпровських островах люди створювали "січі" — тимчасові укріплення-поселення, обнесені дерев'яними розсіченими палями, які спочатку мали тимчасовий характер.

У 40-х роках XVI ст. на острові Томаківка (60 км південніше о. Хортиці) вже склалася постійна козацька організація "Січ", об'єднуючи окремі "січі". В 1554—1555 pp. славетний козацький отаман, черкаський і канівський староста, український князь Дмитро Вишневецький на о. Мала Хортиця вибудував невелику фортецю: вона проіснувала близько двох років і була зруйнована татарами.

Під проводом Д. Вишневецького козаки здійснили чимало переможних походів до Перекопу, під Очаків, в устя Дніпра. У другій половині XVI — в XVIII ст. основні козацькі "січі" були побудовані у тих місцях, де в Дніпро впадає р. Самара. Високі пороги робили Дніпро несудноплавним. У річкових заплавах водилося багато риби, диких птахів. Буйна трава давала змогу ховатися в ній від переслідувачів. Центром усіх "січей" майже до кінця XVI ст. продовжувала залишатися Томаківська Січ, зруйнована татарами 1593 р. Після цього запорозькі козаки вибудували Січ на о. Базавлук при впадінні в Дніпро притоки Чортомлик (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області над Каховським водосховищем за 30 км на південний захід від о. Томаківки). Базавлуцька (Чортомлицька), або Стара Січ, проіснувала понад 110 років, поки її не зруйнував у травні 1709 р. після переходу І. Мазепи на бік Карла XII петровський воєвода Яковлев.

Нижче нинішнього Запоріжжя в межах сучасних Запорізького, Камінсько-Дніпровського, Оріхівського і Василівського районів розташовувався буйний низинний простір за назвою Великий Луг, який козаки називали своїм батьком. Вже з другої половини XVI ст. у запорозьких просторах появилися сотні зимівників, котрі належали багатшим козакам, де зимувала також козацька голота. У мирний час "зимівники" влітку і взимку ставали основою господарської діяльності козаків — ловлі та заготівлі риби для власного вжитку і на продаж, з часом — бджільництва, розведення коней, і худоби, а відтак — і землеробства. Зимівники виростали в окремі хутори, поселення.

Польський уряд, намагаючись після Люблінської унії поширити свою юрисдикцію і на територію Запорозької Січі, вишуковував способи здійснення контролю над козаками. Для цього вище порогів будувалися державні замки й укріплення, щоб контролювати зв'язки Запорозької Січі з територією Київського, Брацлавського, Подільського й інших воєводств. Одним з таких укріплень була фортеця Кодак навпроти Кодацького порогу, яку запорожці неодноразово руйнували.

Військові урядові залоги розміщалися на о. Хортиця. В інструкції коменданту фортеці Кодак 3 серпня 1639 р. висувалося завдання "за пороги живої людини не пускати". Подібним було ставлення до Запорозької Січі й російського уряду, коли після Андрусівського перемир'я 1667 р. Запоріжжя мало належати Польщі та Росії, а після "Вічного миру" 1686 р. — лише Росії. У 1703 р. Петро І побудував 30 км вище о. Базавлук кам'яну фортецю.

Одним із засобів господарського освоєння Нижнього Подніпров'я був чумацький промисел. Подорожі чумаків були небезпечними, зокрема на "дикому" просторі між запорізькими землями і Перекопом. На Перекопі чумаки вже користувалися правами купців і могли почувати себе безпечніше. На зворотному шляху все повторювалося. Були татарські мита і грабунки. І все-таки попри всю напруженість стосунків існувала українсько-татарська торгівля, зокрема у формі чумацтва.

З середини XVII ст. все активнішу безпосередню участь у міжнародній торгівлі брали запорожці.

За словами польського дослідника історії Запорозького війська Владислава Серчика, практично не було товару, який би не потрапляв до їх рук. Запоріжжя з'єднувало торгівлю між Україною, Литвою, Польщею, Росією, Кримським ханством, Туреччиною, з краями Далекого Сходу. Запорожці продавали товари власного виробництва, рибу, хутро, сіль, а також полотно, залізо, зброю, тютюн. Купували і перепродували саф'ян, саф'янове взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, червоне вино тощо. Торгівля відбувалася водними шляхами, а також сухопутними — Чорним і Муравським. У 1649 р. великі торговельні привілеї надала запорожцям Туреччина. Запорожці отримали право на судноплавство Чорним і Мармуровим морями, постій без обмеження в часі у всіх портах цих морів, спорудження власних торговельних магазинів, звільнення від податків. Запоріжжю було дозволено мати в Константинополі власне торговельне представництво, будувати фортечні станиці вздовж торговельного шляху від дніпрових порогів до устя Бугу для захисту запорізьких купців. Купці отримали право викупу своїх побратимів з турецької неволі. Запорожці були посередниками в торгівлі між Туреччиною і Кримом, з одного боку, і Польщею — з іншого. Важливим був російський напрямок запорізької торгівлі.

На час об'єднання України з Росією у 1654 р. Запоріжжя аж до о. Базавлук становило достатньо освоєний господарський край, зокрема вздовж Дніпра.

З переходом Запоріжжя під вплив Росії 1686 р. у подальшому господарському освоєнні нижнього Подніпров'я все значніше місце почала посідати зовнішня політика російських царів. Після 1709 р. запорожці, яким вдалося уникнути розправи російських військ, спробували заснувати нову Січ біля гирла р. Кам'янки поблизу с. Милового, що тепер у Херсонській області. Однак царський уряд змусив козаків залишити зону російського впливу. З дозволу кримського хана козаки оселилися на нижньому лівому березі Дніпра в районі поселення Олешки (нині Цюрупинськ) і заснували там Олешківську Січ. Був перерваний зв'язок з Україною, принизливою стала залежність від кримських татар. Козаки постійно думали про те, як повернутись у межі Старої Січі.

До зруйнування Петром І Старої Січі запорозьке козацтво вже становило собою складну військово-соціальну структуру. Воно складалось не лише з центрального коша на Базавлуку, а також мало простору і значно освоєну територію, що продовжувала господарювати. Ще в 1604 р. на р. Орелі запорожці заклали фортецю Царичанка; з 1704 р. розвивалося засноване запорожцями містечко Торомське, з 1707 р. — Сурсько-Клевцове та ін. Тому, коли через 24 роки після розгрому Січі 1733 р. царський уряд дозволив олешківським козакам вернутися на старі місця вони прибули туди і за 5 км від о. Базавлук на р. Підпільній, притоці Дніпра, 1834 р. заснували Нову Січ.

Освоєння великої території викликало потребу її адміністративного поділу на паланки. До найзаселеніших відносились північні паланки — Самарська, Кальміуська, Орельська, Кодацька, Інгульська; південні — Прогнойська, Протовчанська та Бугогардівська — були менш освоєні. Середина і друга половина XVIII ст. позначилися дальшим освоєнням краю. У 1737 р. недалеко від о. Хортиці, в усті балки Канцерки, споруджено корабельну верф — Запорізьку. В 1740 р. виникло нове місто Томаківка, 1750 р. — Каменське, 1775 р. — Славенськ, Никитин, Перевіз-Нікополь. На території сучасного Дніпропетровська збудовані поселення Лоцманська Камінка (1750 p.), Дієвка (1755 p.), Сухачівка (1770 р.). У 1770 р. на місці сучасного Запоріжжя засновано Олександрівську фортецю. У 1788 р. в усті Інгула розпочалося будівництво Миколаєва як центру військового суднобудівництва. В 1794 р. на місці поселення Хаджибей розпочалося будівництво порту з трьома гаванями, який отримав назву Одеса — на честь давнього грецького поселення (лівий берег Тілігульського лиману). Порт виявився надзвичайно перспективним і вже в 40-х роках XIX ст. вийшов за кількістю населення на перше місце серед міст України (60,1 тис. осіб). У Києві тоді проживало 47,4 тис., Севастополі — 41,2, Бердичеві — 35,6, Харкові — 29,4, Миколаєві — 28,7, Херсоні — 22,6 тис. населення.

На території Самарської паланки на початку 60-х років XVIII ст. проживало 13 050 козаків і близько 5 тис. селян чоловічої статі. У рік ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) на території запорізьких земель налічувалось 70 поселень і 1600 зимівників. У них проживало 72 тис. осіб. Запорізькі козаки завжди звертали велику увагу на розвиток освіти. При 16 церквах Запорозької Січі із 44 наприкінці XVII ст. діяли школи. Дані про освіту козаків з окремих куренів засвідчують, що близько половини з них були грамотними.

Після ліквідації 1775 р. Запорозької Січі її землі, розташовані на Лівобережжі Дніпра, ввійшли до складу Азовської губернії, правобережні — до складу створеної після ліквідації українського гетьманату 1764 р. Новоросійської губернії.

В 1783 р. було реорганізовано адміністративний поділ і створене Єкатеринославське намісництво, що практично управляло землями всього колишнього Запоріжжя. В зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною, яка почалася 1787 p., царський уряд вирішив знову використати запорозьке козацтво і 1788 р. видав указ про заснування Війська вірних козаків, формування якого було доручено О. Суворову. В тому ж році формування отримало назву Чорноморського козацького війська. Під час війни козаків поселяли на землях між Бугом і Дністром, але 1792 p. їх переселили на Кубань, де вони становили основну частину Кубанського козацького війська. В 1796 р. відбулася ще одна адміністративна реорганізація. Більшість земель намісництва ввійшла до складу Новоросійської губернії, яка в свою чергу 1802 р. була поділена на три губернії: Єкатеринославську, Таврійську і Миколаївську. Останню через рік перейменовано в Херсонську.

Всі ці адміністративно-управлінські зміни стали наслідком військово-політичних перемог Росії над Туреччиною в другій половині XVIII ст., приєднання Криму до Росії, воєн початку XIX ст., що супроводжувались інтенсивним заселенням краю в цей час не лише поселенцями з України, а й іншоетнічннм елементом. Ще в 1752 р. російський уряд дав згоду на заселення Правобережного Дніпра аж до Синюхи на заході, Тясмина на півночі та верхів'ями Інгулу й Інгульця на півдні сербських військових поселенців, котрих очолював генерал Хорват. Заселені землі названо Новою Сербією (вона, проте, як адміністративна одиниця через десять років була ліквідована). У 1762 р. Катерина II видала маніфест із закликом до іноземців поселятися в Росії. До сербів долучилися поселення болгар, молдаван, греків, німців, угорців і албанців. Після Кучук-Кайнарджійського миру, підписаного за результатами російсько-турецької війни 1768—1774 pp., були знову видані укази про комплектування гусарських і пікінерських полків на новопридбаних землях (1776 р.) і новий маніфест до іноземців із закликами переселятися на південь Російської держави (1785 p.).

Новим поштовхом до переселення в південні райони України стало приєднання 1783 р. Криму до Росії, земель у межиріччі Бугу і Дніпра (1791 p.), Бессарабії (1812 р.) і устя Дунаю (1829 p.). Основну масу поселенців становили українці. Так, з 67 730 осіб населення так званої Новоросії в 1763—1764 pp. на українців припадало 50 672 (74,8%), росіян — 8164 (12,05), "волохів" — 6220 (9, 19), сербів — 1410 (2,08%). Поляки, болгари, угорці й німці становили від 0,89 до 0,09%. Південні українські губернії і надалі продовжували розвиватися як переважно українські. У 50-х роках XIX ст. в Єкатеринославській і Херсонській губерніях частка українців становила 73,52%. Причому найвищий відсоток українців був у Верхньодніпровському (98,85%), Новомосковському (94,77), Олександрійському (91,07) та Павлоградському (86,09%>) повітах, найнижчий — у Тираспольському (54,11%). На материковій частині Таврійської губернії в Дніпровському повіті українці становили 55,82%, Мелітопольському — 42,35%. Тобто лише в одному повіті Приазов'я українці не мали абсолютної більшості, а лише відносну.

Приєднання Північного Причорномор'я до Росії відкривало більші можливості його заселення, що тривало впродовж першої половини XIX ст., причому населення тут зростало дуже інтенсивно. Так, 1745 р. населення півдня України в межах майбутніх Катеринославської та Херсонської губерній налічувало 43 тис. осіб чоловічої статі. У 1795 р. цей показник зріс до 554,3 тис. На початку XIX ст. населення території між Південним Бугом і Дністром разом з Буджаком становило всього 30—40 тис. осіб, а станом на 1858 р. досягло 700 тис.

Одним із способів заселення причорноморських губерній стали державні пожалування земель вищим придворним чинам, дворянам військової служби, козацькій старшині. На пожалувані землі поміщики спроваджували кріпосних селян зі своїх північних маєтків, у тому числі й з Росії. На землях, що управлялися казною, оселялися державні селяни. Це витворило ще до скасування кріпосного права в 1861 р. на південних землях соціальну структуру населення, подібну до загальноукраїнської у межах Російської держави, що складалася з козаків, державних селян, духовенства, міщан та інших груп. Загалом ця структура, зокрема сільського населення, дуже відмінна від структури Правобережжя і Волині, яка аж до Другого, а Західної Волині — до Третього поділу Польщі перебувала у складі Польщі, де сільське населення майже повністю становили кріпаки. У Новоросійській губернії станом на 1801 р. найчисельнішою групою серед селян вважалися різні категорії державних селян: військові поселенці, козаки, однодвірці, колоністи — на них припадало 57%, "поміщицькі піддані", тобто незакріпачені селяни, що жили на поміщицьких землях, становили 36,7%, на кріпаків припадало всього 6,3%. Ілюстративними є дані про різні соціальні категорії населення повітів Київського намісництва за описом намісництва 1787 р. Наприклад, у Остерському повіті було священно- і церковнослужителів — 213, дворян — 81, різночинців — 81, козаків — 10 458, селян казенного відомства — 10 821, селян у володінні — 7 583, різночинських і козацьких підсусідків — 910, а всього чоловічої статі — 30 151. Однак незважаючи на втрату українцями державності, посилення національно-культурного гніту, занепад освіти, народ зберігав кращі духовні риси: чесність і честь, працелюбство і доброту, пісню і гумор, любов до вітчизни і хоробрість, прагнення до порядку і краси. Збереглися численні свідчення сучасників про побут і культуру українського народу XVIII—XIX ст. Директор Харківського училища І. Переверзєв, котрий 1788 р. виконав "Топографическое описание Харьковского наместничества", зазначав хазяйновитість слобожан, взаємне довір'я між ними: "Кладові комори, хліви для худоби і загорожа з хворосту засвідчують, що вони будуються для захисту лише повітряних змін і звірів. Білі, чисті і світлі хатинки, сади, городи доказують їх спосіб життя, окремий від інших людей". Чимало специфічних рис національного характеру українців підмітив петербурзький філолог А. Павловський, який у "Грамматике малороссийского наречия" (1818) писав: "Проживаючи кілька років у Малій Росії, я міг доволі достосуватися до національного характеру її мешканців, знайшовши у них щось приємно меланхолійне, що, можливо, відрізняє їх від усіх інших жителів земної кулі. Вони наділені природною уважністю, гостротою, схильністю до музики і здібністю до співу. Хлібосольство та простота звичаїв є їхніми суттєвими рисами. У вчинках прості, у справах справедливі, у розмові відверті, хоча часто витончені й виразно хитрі; за намірами ґрунтовні, люблять охайність і чистоту, працюють тихо, але впевнено. У захопленнях рідко спостерігається поміркованість. До наук, здається, схильні від природи, їхні пісні майже завжди тужливі, ніжність і невинність їхніх пісень незрівнянні".

Потяг українців до освіти зазначав Г. Квітка-Основ'яненко. У статті "Украинцы", опублікованій 1841 р. у журналі "Современник", він писав: "Поселянин старається навчити дітей грамоті, а вже після того вибирає промисел за схильністю... Заможний громадянин вважає за сором, якщо серед його синів нема грамотного, розуміється, у тих місцях, де є можливість навчання".

Цікаво, що, наприклад, у 1845 р. із 338 злочинів (крадіжки і шахрайство) у Харківській губернії жоден не був вчинений місцевим жителем.

Як відомо, за радянського часу було упередженим ставлення до літератури і згадок про етнічні відмінності між українцями та росіянами. Це, безумовно, суперечило об'єктивності науки.

Поширена характеристика українського народу давалася в "Історичному та географічному описі Київського намісництва" за 1787 p.: "Народ цієї країни взагалі добросердечний, простий. Один погляд на його поступки спонукає до доведення цієї істини, благонастроєний. В цьому переконують численні приклади вправних у справах його людей, в науках і мистецтві. Простий же народ у властивих для нього роботах повільний і безпечний, як з причини гарячого і плодоносного клімату, так і від відсутності торговельних навиків, що привчають народ до проворності і любостяжанія. Терпеливий до крайності...

Народ цієї країни відмінно схильний до музики і до всіх мистецтв, більше вправляється в іконопису і іконостасній різьбяній роботі. До наук має також велику схильність і настирливість..., ті, хто навчається в Київській академії, в більшій частині будучи людьми найбіднішого стану, утримують себе і купують необхідне для навчання за подаяніє, яке раніше збирали, проходячи щорічно під час канікул Малу Росію".

Фактично до кінця XVIII — початку XIX ст. склалася та етнічна територія українського народу, якою її застали події 1917—1920 pp. Від устя Дунаю етнічний кордон проходив через Буджак, вверх по Дністру, через Буковину, Закарпаття та Карпатський хребет і далі на північ західніше Бардіїва, Санока, Перемишля, Любачіва, Грубешова, Холма і Дорогочина через прип'ятське Полісся, далі вверх по Дніпру і на схід від Сожі аж за притоку Десни р. Зноб, на південний схід у напрямку на Рильськ і далі через українсько-російські слобідські простори нового заселення з поверненням на захід через Путивльський повіт (52,52% українського населення за переписом 1897 p.), далі знову на схід через Суджанський повіт (українців 47,92%), на південь через Грайворонський (українців 58,88%), знову на схід через Білгородський (78,60%), Новооскольський (51,02%) і повністю Острогозький (90,49%) і майже такою мірою Богучанський (українців 81,82%), далі через Бірючанський (70,17%) і Павловський (41,98%) повіти, східніше Россоші та Кантемирівки вниз східніше 40 меридіана і до Таганрозької затоки Азовського моря.

Від 1792 p., коли Чорноморське козацьке військо було переселене на Кубань, на південь і південний схід від Дону, поза р. Кубань аж до Чорного моря сформувалася велика етнічно змішана українсько-російська територія, де українське населення від гирла Дону і до середньої Кубані становило більшість (між Єйськом, Ростовом, Тихорецьком, Краснодаром, так само у районі Краснодара і західніше на лівобережжі Кубані).

Від Таганрога і до гирла Дунаю південну межу українських земель омивали Азовське і Чорне моря.

Отже, з кінця XVIII ст. і аж до XX ст. українська етнічна територія істотно не змінювалася.

Водночас національний склад населення у внутрішніх районах України впродовж кінця XVIII, у XIX ст. і на початку XX ст. продовжував змінюватися під впливом цілеспрямованої іншоетнічної колонізації. На західноукраїнських землях зросла відносна частка польського населення, що в Східній Галичині 1910 р., за підрахунками польського історика Тадеуша Домбковського, досягла 14,4%.

Частка ж римо-католицького населення, котре польська офіційна наука вважала за польське, була ще вищою і становила в тому ж 1910 р. 24,48%, а у Львові — аж 50,05%.

В останній чверті XIX ст. відносно масовою стала німецька і чеська сільськогосподарська колонізація у Волинській губернії, де на початку XX ст. налічувалося близько 200 тис. німецьких і понад 60 тис. чеських поселенців. Збільшувалося російське населення в районі Донбасу, промислового Подніпров'я, Приазов'я, Причорномор'я і взагалі в містах України. Значний прошарок у містах і містечках України, зокрема Правобережної, в Галичині та на Буковині становили євреї.

Зростання іншоетнічного елемента в Україні мало суперечливі наслідки. З одного боку, воно позитивно впливало на розвиток господарства, обмін професійним, культурним і науковим досвідом, з іншого, насамперед через те, що професійна структура населення неукраїнських національностей була специфічно профільованою (росіяни переважно вливалися у велику промисловість, сферу управління, науку, освіту, церковну службу, євреї утримували ремесло і торгівлю, німці та чехи захопили провідні позиції в сільськогосподарському товарному виробництві, зокрема, технічних культур та ін.), це об'єктивно ставало перешкодою на шляху природного розвитку соціальної структури української нації, наперед зумовлювало її деформований характер. Очевидно, в цьому полягає одна з глибинних причин міжнаціональних суперечностей в Україні, стимули для переростання націоналістичної ідеології в ідеологію національної ворожнечі.

bigmir)net TOP 100