Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Динаміка чисельності українського етносу та населення України в першій чверті XX ст.

На межі ХІХ—ХХ ст., за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. та австрійського й угорського державних переписів 1900 p., а також за іншими даними, у світі проживало близько 26,4 млн українців. З того числа в Росії, за згаданим переписом, налічувалося 22 380,6 тис. осіб (84,46%), Австро-Угорщині — 3 814,9 тис. чол. (14,40%). Близько 215 тис. (менше 1%) проживало поза межами обох імперій, зокрема в США, Канаді, Бразилії.

В наступні періоди динаміка чисельності українців, як і населення України загалом, характеризувалася значними відмінностями, зумовленими насамперед політичними й економічними факторами. Таких відмінних періодів у XX ст. було кілька: 1900—1914 pp., 1914—1925, 1926—1939, 1939—1945, 1946—1959, 1960—1989 pp., з 1989 p. і дотепер.

На початку століття, в 1900—1914 pp. динаміка чисельності українців вирізнялася великою рухливістю, переселенням селян підросійської України в східні області та губернії імперії, еміграцією галицького, буковинського та закарпатського селянства, міських низів у заокеанські країни. Еміграції підлягало населення західних українських земель у Росії.

Вже до другої половини XIX ст. значні групи українського населення проживали на Північному Кавказі, де вони, за переписом 1897 p., становили 33,6%, тоді ж в Сибіру і на Далекому Сході чисельність українців досягла 223,9 тис. (3,9%), Казахстані та Середній Азії — 101,6 тис. осіб (1,3%). У східних районах наприкінці XIX ст. найпомітнішою була частка українців у Приморській (19,3%) та Амурській (17,5%) областях. Були це переважно переселенці з Чернігівської, Полтавської та Київської губерній, котрі почали переїжджати до Примор'я у 80-х роках XIX ст.

З кінця XIX і на початку XX ст. переселенський рух з України до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану і в Середню Азію активізувався. На якийсь час інтереси українського і російського селянства та правлячих поміщицько-урядових кіл у питанні переселення ніби збіглися. Після селянської реформи уряд, надіючись розрядити класово-соціальне напруження на селі й ефективніше освоїти природні багатства східних земель, зробив певні кроки назустріч селянським побажанням, а селянство максимально хотіло ним скористатись. Російський уряд створив для справ переселення спеціальний орган — Обласну земельну переселенську організацію, що мала спрямовувати переселення з Воронезької, Київської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської та Волинської губерній. У губерніях були створені землеустрійні комісії, у повітах — повітові.

Почав видаватися журнал "Известия областной земской переселенческой управы". Він рекламував умови переселення, пільги і вигоди для переселенців. Селянам обіцяли наділи — 15 десятин на чоловічу душу, позику 100 крб, звільнення на три роки від оподаткування і невеликий земельний податок у майбутньому — 15—20 коп. щорічно за десятину землі. Для власних потреб, зокрема для забудови, селянам дозволяли рубати ліс у державному лісному фонді.

Губерніями й областями заселення були визначені Єнісейська, Іркутська, Тобольська, Томська, Самарська, Калузька, Мінська, Могилевська, а також Усурійський, Приморський, Алтайський краї. Ці краї, губернії та області щорічно розподіляли на переселенські губернії обліковані вільні "долі" — наділи. Місцеві землеустрійні комісії повинні були від імені зацікавлених селян спрямовувати у місця переселення так званих ходаків, котрі на місці конкретизували б заявки своїх громад, після чого отримували на них відповідні свідоцтва для переселенців.

Особливо активізувалось переселення українських селян на схід з 1907 p., що можна проілюструвати на прикладі Волині. Так, за даними Челябінської і Сизранської реєстрації впродовж 11 років (від 1896 р. до 1907 р.) з Волинської губернії на Сибір пройшло через пункти реєстрації 1659 сімей, а всього з членами сімей і одинокими — 10 781 осіб. Однак вже лише за 1907 р. ті самі пункти зареєстрували перехід 1516 волинських сімей, усього 8665 осіб. Крім цього, на Сибір прийшли 2303 ходаки з Волинської губернії. У 1908 р. потік переселенців з Волині становив 1806 сімей, 11 148 переселенців, 1645 ходаків; у 1909 р. — відповідно 1564, 5796, 2322. Отже, лише за три роки (1907—1909) з Волині на Схід переселилося 29 609 осіб і прийшли в пошуках "долі" 6270 ходаків.

Дуже масовим було переселення з Кременецького повіту, звідки лише 1909 р. виїхало близько 1 тис. селянських сімей. З Дубенського в тому ж році до Алтайського краю, Амурської й Акмолінської областей, у район Томська і Єнісея переселилось 292 сім'ї, з Рівненського — до Акмолінської й Амурської областей та Приморський край — 85 сімей, із Володимира-Волинського — 73 сім'ї тощо.

З певних міркувань і можливостей прийому з 1910 р. держава вирішила зупинити переселенський рух, але він продовжувався за інерцією. Вже в 1910 р. один з державних переселенських агентів попереджував Житомирську землеустрійну комісію, щоб вона більше не дозволяла виїздів, а дала змогу вияснити становище на сході з тими, які прибули без свідоцтв. Агент повідомляв: "їх сюди закликали широкомовними оголошеннями... Тепер їх женуть звідусіль... Женуть їх із селищ, в яких вони живуть; оскільки вони збідніли до останнього ступеня і не можуть платити ні за квартиру, ні за дрова, ні за випас худоби, якщо в якогось щасливця вона залишилась. Приїхали сюди з грошима, хоч і невеликими, надіялись на одержання землі... Тепер після 3—4 літ життя в Сибіру — все продано і проїджено... Повернутись назад додому вони не можуть — немає на це ніяких засобів, та й самого того "додому" для них не існує".

І все-таки, незважаючи на гіркі невдачі тисяч знедолених, українське населення на сході імперії (початок XX ст.) дуже збільшилося. В Сибіру і на Далекому Сході частка українців з 1897 до 1917 pp. зросла з 3,9 до 8,4%, а чисельно — з 223,9 тис. до 899,3 тис. осіб. Майже половина з них розмістилася на Далекому Сході, де їх частка збільшилася з 5,9 до 21,7%. У Приморській та Амурській областях українці до 1917 р. були з росіянами основним етнічним компонентом, становлячи відповідно у названих областях 48,2 і 43,2%.

Зросла частка українців у Казахстані та Середній Азії — до 7,1%, в тому числі в Казахстані — 10,5%.

Незважаючи на значний переселенський відплив українського населення на схід, початок століття відзначався його динамічним збільшенням і в межах національної території. За порівняльними показниками переписів 1897 p., 1917 p., чисельність українців у регіоні Лівобережної України (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії) зросла з 6118,7 тис. до 8176,9 тис. осіб, або на 33,64%; регіоні Правобережної України (Київська, Волинська, Подільська губернії) — з 7357,5 до 9363,6 тис. осіб, або на 27,27%; регіоні так званої Новоросії (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бессарабська губернії і Донська область) — з 4628,9 до 6568,8 тис. осіб, або на 41,92%. Особливо разючим було збільшення українців у Таврійській губернії із 611,1 тис. до 900,5 тис. осіб, тобто на 47,36%.

Всього ж чисельність українців у межах Російської імперії зросла з 22 380,6 тис. до 31 012,9 тис. осіб, або на 38,62%.

Статистичні матеріали переконливо засвідчують: в умовах царської Росії, незважаючи на урядову політику придушення української національної школи і культури, русифікації через систему державного управління, суду, церкви й інші ланки громадсько-політичної структури суспільства, український етнос, грунтуючись на багатющій національній народній культурі, виявляв величезну відпорність русифікаторській політиці. Це був період, коли у вихованні підростаючого покоління, підготовці масових професій, поширенні політичної інформації основу становили народні знання і народна українська мова. Велике значення мав і той факт, що основною частиною населення були селяни як природні носії етнічних рис.

За 20-річчя (1897—1917 pp.) різких змін у національному складі відповідних територій України не відбулося. Найбільш українськими за складом населення в 1917 р. були губернії: Полтавська (94,1%), Харківська (85,7), Подільська (80,1), потім — Київська (75,5%), Волинська (69,7), Чернігівська (67,4), Катеринославська (65,8%). У Херсонській губернії українці становили 52,7, Таврійській — 47,1%.

Зміни в чисельності українських територій, що входили до складу Австро-Угорської імперії, можливо зіставляти стосовно початку століття за матеріалами переписів 1900 і 1910 pp., хоча загальні тенденції руху населення на основі багатьох, але не узагальнюючих матеріалів, можуть бути ілюстровані періодом після 1910 р.

На відміну від української території Росії, де значний вплив на народонаселення і національний склад мало масове переселення селянства у східні регіони імперії, у Східній Галичині, Північній Буковині і на Закарпатті фактором механічного впливу на чисельність населення, в тому числі українського, була еміграція в заокеанські та частково європейські держави. Крім цього, на відносній частці українців негативно позначилися стимульована польською адміністрацією Галичини польська сільськогосподарська колонізація з Західної Галичини, наплив деякої частини поляків у Східну Галичину після поразки революції в Королівстві Польському 1905—1907 pp., полонізація населення у містах.

Початок еміграції українців Австро-Угорщини датують 1870 р. Першими українськими емігрантами були вихідці зі Закарпаття, хоч російські українці з'явилися в США через Аляску вже 1860 р. Причину еміграції з Галичини Іван Франко вбачав у соціально-економічній ситуації: "...Галичина перелюднена, — писав, він, — се значить властиво, що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім розділі продуктивних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживання".

Спочатку еміграція не мала масового характеру. З Галичини, наприклад, аж до 1884 р. її річний рівень лише в 3 роки (1881 p.; 1883 p. і 1884 p.) перевищив 1000 осіб. І все-таки на початку 90-х років XIX ст. лише у США налічувалося близько 60 тис. "русинів", котрі оселилися головно у штатах Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Монтана, Колорадо. Деякі українці з Буковини і Закарпаття вже переїхали до Канади. У 90-х роках еміграція в заморські країни мала масовий характер. Із Східної Галичини туди емігрувало 133 610 греко-католиків. Найчисельнішим був потік до США. За підрахунками С. Качараби, станом на 1897 р. у США перебувало 150—160 тис. українців, а з 1899 до 1914 pp. сюди емігрувало ще 345 тис. У Канаді в 1900 р. налічувалося 7 тис. українців, у 1900—1914 pp. в'їхало ще 150 тис. За ці ж роки в Бразилію й Аргентину прибуло 35 тис. українців. До Канади еміграція мала переважно характер переселення на постійне проживання. З-поміж емігрантів до Сполучених Штатів деяка частина (із заробітком чи без нього) поверталася у рідні краї.

Український емігрант серед усіх європейських емігрантів за океан був найбідніший. Якщо "середній" француз привозив до Америки 86,18 доларів, чех — 41,6, німець — 58,87, "середній" скандинав — 69,52, то "середній" поляк прибував до США чи Канади, маючи з собою всього 14,76 долара, а українець ще менше — 14,39 долара.

Дев'яності роки характеризувалися масовою сезонною еміграцією в Німеччину, Швецію, західну частину Австро-Угорської імперії. Умови найму і праці сезонних емігрантів були дуже тяжкими. Порівняно зі Східною Україною етнодемографічна ситуація для українців західно-українських земель на початку XX ст. була несприятливою. Це позначилося на їх млявому чисельному зростанні.

За даними перепису 1900 р., у всій Східній Галичині (без Бжозівського переважно польського за населенням повіту) налічувалося 4 735 477 осіб, або ж 64,73% населення всієї Галичини (тобто Східної і Західної разом). Густота населення становила 93 особи на км2, а на Східній Україні вона дорівнювала 42 особи на км2. Греко-католиків у Східній Галичині було 3 005 916 (63,48%), римо-католиків, яких офіційна польська наука відносила до поляків — 1 074 753 (22,70%), жителів іудейського віросповідання — 613 764 осіб. (12,96%). Незначну частку становило населення євангельських релігій (0,78%>), православні (0,04), вірменські католики і православні (0,03%) та ін. У Західній Галичині проживало 98 187 греко-католиків, у повітах Горлицькому — 20 356, Грибовському — 9600, Ясловському — 7965, Кросненському — 13567, Новосончському — 16662 і Ланьцутському — 5262 особи. Кількість україномовного населення мало відрізнялася від кількості греко-католиків. Зате польськомовне населення (1 548 886 осіб у Східній Галичині (32,71%) набагато перевищувало чисельність римо-католиків. Це пояснювалося тим, що австрійські переписи не визначали окремої єврейської мови і майже всім євреям (іудеям) записували польську, українську чи німецьку мову. Найчастіше — польську.

На Буковині (Північній і Південній разом) 1900 р. проживало 297,8 тис. українців (за мовою), що становило 40,8% всього населення. Румунів налічувалося 229 тис. (31,4%>), німців — 159,5 тис. (21,84%) (за мовою), євреїв — 96 150 осіб (13,17%) — за приналежністю до іудейської релігії. Тут густота населення становила 70 осіб на 1 км2.

У закарпатському регіоні 1900 р. проживало 411,3 тис. українців, але в комітатах, де українці становили відносну більшість (Берег, Угоча, Уг, Марамарош), менше, 327,3 тис. осіб.

Матеріали перепису 1910 р. відобразили значні відмінності у прирості за десятиріччя населення різних національностей. На Східній Галичині (без Бжозівського повіту) загальний приріст становив 10,94%, або ж 517 935осіб. Населення краю досягло 5 253 412 чол. Цей абсолютний приріст був значно нижчим природного, що пояснюється еміграцією. Польське населення (римсько-католицьке) Східної Галичини, однак, зросло до 1 285 926 осіб, або ж на 19,65%, а українське (греко-католицьке) збільшилось всього на 9,14% і досягло 3 280 699 осіб. Найменшим був приріст євреїв (6,46%), чисельність яких становила 1910 р. 657 640 осіб. Єврейська еміграція стала ще інтенсивнішою, ніж українська. Ще меншим був приріст україномовного населення Східної Галичини — всього на 4,35%, а польськомовне виросло на 31,84%). В Західній Галичині українське населення практично втратило будь-яку тенденцію до зростання.

Дуже швидко збільшувалося міське населення Львова (30,92%). Воно досягло 1910 р. 195 796 осіб (без військовослужбовців). Переважно цей приріст стався внаслідок механічного припливу населення з повітів краю та інших територій — 61,40%, внаслідок природного приросту — 38,60%.

За національністю у Львові переважало польське населення. Співвідношення між поляками й українцями становило 72,85:27,15. Частка поляків (римських католиків) серед населення міста дорівнювала 53,87%, українців — 20,08%. Близько 25% становили євреї. Незважаючи на це, Львів продовжував залишатися, за образним висловом І. Франка, "серцем руського народу".

В деяких повітах, наприклад, Заліщицькому, Борщівському — еміграція призвела навіть до зменшення населення, відповідно на 1,1% та 0,2%.

Неоднаковий приріст чисельності населення різних національностей пояснювався насамперед інтенсивними процесами полонізації українців під дією політичного пресу та заохочення польської сільськогосподарської колонізації. Це зумовило зміну співвідношення чисельності національностей. У 1910 р. частка українців (за приналежністю до греко-католицької релігії) зменшилася до 62,45%, частка ж римо-католиків зросла до 24,58%. В українському таборі звучала тривога за майбутнє українського народу в Галичині. Газета "Діло" 18 (31) березня 1905 р. у статті "Австрія чи Росія" писала: "Три мільйони русинів мають проти себе силу цілої держави, а ся держава хоче руський край перемінити в Польщу тим способом, що спольщила місто і уряди. Найдальше через 15—20 літ край буде мати населення через половину польське. З польськими містами, польськими урядами, з політичною властю в польських руках. Коли се раз станеться, то руська Галичина вже ніколи не дасться назад зрушити...

Маючи проти себе цілу державу (Австро-Угорщину. — С. М.), мусимо стратити наш край в користь улюбленого Австрією народу. ...В Росії взагалі не маємо жодної парламентарної репрезентації, а в Австрії не маємо з сеї репрезентації ніякої користі..."

Тенденції етнодемографічного розвитку у Східній Галичині в 1911—1914 pp. не змінилися.

Несприятливою для українців була етнодемографічна ситуація на Буковині. Тут приріст українців за десятиріччя становив усього 7,3 тис. осіб, або 2,45%. З їх абсолютною чисельністю 305,1 тис. осіб частка серед населення Буковини впала до 38,1%.

На Закарпатті чисельність українців досягла 447,1 тис., тобто вона зросла на 8,70%, а це також було менше від середнього показника приросту населення.

Загальний асимілятивний процес, що мав місце у Східній Галичині, властивий і для інших західноукраїнських земель. Тільки на Буковині він загрожував українцям з боку румунів, Закарпатті — з боку словаків і угорців.

За змістом роки 1914—1917 (хоч з огляду на роки статистичного обліку розглядаються на загальному тлі етнічного розвитку українців у 1897—1917 pp.) характеризуються особливими рисами. Була війна, яка втягнула величезну масу чоловічого населення в імперіалістичну різню, мільйони мирного населення зірвалися з місць постійного проживання і як біженці шукали захисту в далеких краях. Мирне населення гинуло на місцях фронтових дій, занепадали міста, порушився природний рух населення.

Вже з перших днів війни розпочались жорстокі репресивні дії на населення західноукраїнських земель. Відступаючі австро-угорські війська намагалися звинуватити за свої поразки мирних жителів Галичини, які нібито давали росіянам секретні відомості про розташування австрійських і угорських військ. Відступаючи, угорські гонведи спалювали українські села, заарештовували тисячі селян, священиків та інтелігентів, направляли їх в табори інтернованих. Як символ знущання над українцями ввійшов в історію табір Талергоф недалеко від Граца.

Коли весною 1915 р. російська армія почала відступати, залякане селянство галицьких сіл у багатьох випадках залишало хати, двори, села і довгими валками потягнулося на схід назустріч холоду і хворобам, голоду і злидням, страшенним поневірянням. Лише з Турківського повіту на схід подалося 5543 жителі. Деякі села (наприклад, Новий Яжів і Цетуля Яворівського повіту) тікали від наступаючих австрійців цілими громадами.

Ще масовішим був потік українських біженців із Холмщини. Газета "Кур'єр львовскі" повідомляла 11 березня 1916 p., що восени 1915 р., коли російське військо відступало на схід, перед ним пішло з Королівства Польського 1 200 000 осіб. 14 березня 1916 р. газета "Діло" навела дані, опубліковані Російським земельним і міським союзом у справах біженців: наприкінці листопада 1915 р. загальна кількість біженців у Росії становила 2 267 274 осіб, тобто близько 10—20% населення територій, з яких відступили російські війська.

Зауважуючи такий підхід, "Діло" допускало, що кількість біженців зі Східної Галичини не повинна б перевищувати 400 тис. осіб. Очевидно, це завищене допущення. Звіти повітових старост про біженців, зроблені після повернення австрійської адміністрації, не показують такої великої кількості. Західна частина Волині дала 175 тис. біженців. Крім українців, серед біженців було приблизно 1 млн поляків і євреїв.

Єврейський комітет опіки над біженцями в Росії повідомляв, що він здійснює турботу про 350 тис. євреїв. Росіян налічувалося 500 тис.

На січень 1915 р. велика кількість біженців осіла у східних українських губерніях: Катеринославській — 250 тис., Харківській — 121 тис., Донській області — 80 тис. та ін. Чимало біженців залишилися в Ставропольському краї, Бессарабській і Подільській губерніях: 328 819 осіб знайшли місце в містах, зокрема 30 тис. — у Харкові і 30 тис. — у Катеринославі. З усієї маси біженців три чверті розмістилися в Україні. Багато опинилося у Сибіру.

Сотні тисяч українців як солдати імперіалістичних армій Австро-Угорщини і Росії загинули на фронтах. Росія на війні втратила 1811 тис. осіб. На "русских" (тобто на росіян, українців і білорусів) у російській армії Першої світової війни припадало серед рядового складу 76,85% і серед офіцерів — 86, а в середньому серед всього складу армії — 78%. Якщо допустити, що втрати різних національностей були пропорційними до їх загальної чисельності, то "русских" загинуло 1431 тис. Якщо ж далі допустити, що з-поміж них частка росіян, українців і білорусів відображала відповідні частки серед усього населення трьох національностей, то у війні загинуло 978 тис. росіян, 393 тис. українців і 60 тис. білорусів.

У Австро-Угорській імперії частка українців серед усього населення, за даними перепису 1910 p., становила 8,4%.

Австро-Угорщина втратила вбитими 1100 тис. осіб. Якби українці були представлені в армії цієї держави пропорційно до свого населення і зазнали відповідних втрат, вони становили б понад 92 тис. Проте, очевидно, втрати були дещо меншими, враховуючи відступ австро-угорців з Галичини у серпні-вересні 1914 p., а це перешкодило провести належну мобілізацію резервістів.

Значними були втрати українського населення з обох боків фронту через пошесні хвороби. Зменшився природний приріст. Але ще більші випробування випали на долю українського народу в роки громадянської війни вже після закінчення світової. На сході України громадянська війна втягнула тисячі юнаків, селян і робітників до Червоної армії, а також до формувань УНР Центральної Ради, гетьманату, УНР Директорії, партизанських загонів, націоналістичних і червоних, анархістських формувань Н. Махна. З часу закінчення Першої світової війни у листопаді 1918 р. і до так званого закінчення громадянської війни у листопаді 1920 р. територією України прокотився зі сходу на захід радянсько-український фронт, зі заходу на схід — українсько-радянський, з півдня на північ — білогвардійсько-радянський і білогвардійсько-український фронти, з півночі на південь — радянсько-білогвардійський і зі сходу на захід — радянсько-український. Весною 1920 р. відбувся наступ з'єднаних військ Польщі та УНР на Київ, але вже влітку радянські війська наступали на захід аж до Львова і Варшави, а з середини серпня фронт покотився знову на схід і зупинився на лінії східніше Корця-Острога і далі на південь р. Збруч. Тоді ж велася війна Радянської Росії на півдні України з військами Врангеля. За згадані два роки у столиці України влада змінювалася 6 разів.

На заході після утворення 1 листопада 1918 р. ЗУНР почала формуватися Галицька армія. Загальна мобілізація галичан дала результати — до весни в армії налічувалося 100 тис. осіб.

Тисячі галицьких стрільців загинули на фронтах українсько-польської війни, у війні об'єднаних збройних сил УНР і ЗУНР проти Червоної армії влітку 1919 р. Від липня, коли Галицька армія перейшла Збруч, і до січня 1920 р. вона скоротилася до 20 тис. осіб. Чи не найбільших втрат завдала армії у серпні-вересні пошесть тифу. Громадянська війна стала більше, ніж імперіалістична, небезпечною для мирного населення. Вона супроводжувалася кривавими розправами над мирними жителями за політичні симпатії, за "приховування" хліба, зброї тощо. Ще немилосерднішою стала смерть від голоду, холоду, хвороб. Мінусовий результат у чисельних показниках українського народу і на сході, і на заході дали 1917—1920 pp.

У 1920 р. за обліком населення в межах колишніх радянських республік налічувалося 28 375,8 тис. українців, що на 2647,1 тис. менше, ніж у 1917 р. Різниця значно більша, ніж кількість українців, котрі проживали на Західній Волині та Холмщині й відійшли до Польщі.

Особливо разюче зменшилось населення Східної Галичини. За матеріалами польського перепису населення 1921 p., загальна чисельність населення Східної Галичини навіть порівняно з даними перепису 1910 р. скоротилася на 478 945 осіб (9,12%). Якщо ж врахувати природний приріст після 1910 р. аж до 1913 р. у кількості 180—200 тис. осіб, то дійсні втрати населення за роки воєнного лихоліття становили 670 тис. І ці втрати припадали головно на українців і євреїв. Порівняно з 1910 р. втрати поляків становили всього 2724 особи (0,21%). Це пояснюється тим, що вже до 1921 р. польські втрати були компенсовані напливом у Східну Галичину різних чиновників та інших категорій з корінної Польщі (всього 267 тис). Українців у 1921 р. стало менше на 348 321 особу (10,62%), ніж їх було 1910 р. Кількість євреїв також дуже зменшилась — на 123 361 особу (18,88%).

На території Західної Волині 1913 р. проживало 2038 тис. осіб, 1921 р. — 1 642 867. Зменшення населення відбулося на 19,38%).

З огляду на недосконалість радянського обліку населення 1920 p., а також польського перепису 1921 p., коли ще сотні тисяч біженців не повернулися в свої краї, а українці ухилялися від перепису, вивести близькі до дійсних чисельні показники українського етносу на кінець громадянської війни, очевидно, неможливо. Можна допустити, що вони менші, ніж показники 1910 p., тобто друге десятиріччя XX ст. затримало природний процес зростання української нації.

Перші роки після цього ніби відкривали відносно сприятливі можливості збільшення населення України й українців. Проте поточний облік населення радянських республік в 1921—1923 pp. давав для українців, як і для росіян та білорусів порівняно з 1920 p., мінусові показники. Так, 1923 р. чисельність українців у Радянському Союзі становила 27 869 тис. осіб, що менше, ніж за переписом 1920 р.

Головною причиною такого зменшення вже після громадянської війни став голод 1921—1922 pp. За підрахунками Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, напередодні жнив 1922 р. кількість жителів України зменшилася на 235 тис., або на 1%. Вважаємо, проте, що це занижені дані, бо лише на Миколаївщині губернська комісія обчислювала зменшення чисельності на 148,4 тис. осіб, або ж на 10,5%.

Наступна, відносно точна чисельність українців може бути виведена за даними радянського перепису населення 1926 p., чехословацького і румунського 1930 р. та польського переписів 1931 р. Відомими є показники української еміграції в 20-х роках.

bigmir)net TOP 100