Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Чисельність і розселення українців у 60—90-х роках XX ст. Національний склад населення України

Мирні 60—80-ті роки характеризувалися постійним приростом чисельності українців і на Україні, і в Радянському Союзі загалом.

За згаданими переписами 1926—1931 pp., у СРСР і на західноукраїнських землях проживало близько 37,7 млн українців. Отже, через причини, про які ми згадували, у 1959 р. український етнос на приблизно тій самій території навіть не досягав чисельності, яку мав у 1926 р. Приріст чисельності українців в 1970, 1979 і 1989 pp. порівняно з даними попереднього перепису в СРСР, був відповідно 8,40%, 3,91 і 4,34%, тобто дуже мізерний, зокрема впродовж 70-х, 80-х років. В Україні цей ряд був таким: 9,72%, 3,42 і 2,55%. І тут він виявляє ще загрозливішу тенденцію до стагнації нації. Це особливо помітно на тлі загального збільшення чисельності населення України, який за роками переписів мав таку динаміку: 41 869,0 тис., 47 126,5 тис., 49 757,0 тис., 51 704,0 тис. Іншими словами, приріст неукраїнського населення в Україні в 1970, 1979 і 1989 pp. порівняно до чисельності на час попереднього перепису становив відповідно 2133 тис. (21,96%), 1424 тис. (12,02) і 1017 тис. осіб (7,67%). Таке випередження приросту неукраїнського населення стосовно збільшення чисельності українців вело до помітного зниження їх відносної частки в республіці — 76,8% у 1959 р. до 72,37% у 1989 р.

Серед причин, які зумовили дію такої тенденції, головною була національна політика СРСР, що керувалася пріоритетом державної загальнонаціональної єдності всього народу над цінністю етнічної нації. Саме ця політика призвела до практичного впровадження російської мови у сферу державного управління, майже повного переведення на російську основу технічної документації у промисловості та будівництві, до русифікації вищої школи, середньої і професійної технічної освіти, великою мірою також загальноосвітньої школи. Навіть у 1991 p., після двох років дії закону про українську мову, за словами міністра народної освіти УРСР, в Україні лише 49% дітей навчалося в школах з українською мовою. Майже не стало українських шкіл у таких містах, як Донецьк, Луганськ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Чернігів та ін. Влада й ідеологія застійної епохи пояснювали такий стан "бажанням батьків". Зрозуміло, ніхто тим бажанням не цікавився. Виховані в нігілізмі до національної справи, підростаючі покоління урбанізованого суспільства почали соромитися українського слова. З'явилися мільйони українців, які почали називати російську своєю рідною. В 1959 р. їх налічувалося 2076 тис. (6,5% усіх українців республіки), 1970 — 3018 тис. (8,6), 1979 — 3987 тис. (10,9), 1989 р. — 4578 тис. (12,2%).

Певною мірою відступ українського елемента на Україні пояснювався також механічним рухом населення, що адміністративно стимулювався різними вербуваннями української молоді на "освоєння цілинних земель", будівництво БАМу, господарське відродження російського Нечорнозем'я, будівництво промислових комплексів Півночі та ін.

Водночас після десятиріч перебування далеко за межами свого краю в Україну повертався вже зросійщений пенсіонер, який, працюючи, скажімо, на Колимі, будував для себе квартиру в Черкасах і часто привозив туди своїх дітей, котрі не читали українського Букваря.

В 1970 р. у всіх областях України, за винятком Кримської, українці становили абсолютну більшість. Щоправда, в різних областях їх частка становила від 53% в Донецькій області до 96% в Тернопільській. У цьому діапазоні було три області, де відносна частка українців становила 53—55% (Донецька, Луганська, Одеська), ще в трьох областях на них припадало 65—70 (Запорізька, Харківська, Чернівецька), в чотирьох — від 74 до 79 (Дніпропетровська, Закарпатська, Херсонська, Миколаївська), в чотирьох — від 85 до 88 (Житомирська, Сумська, Львівська, Кіровоградська), ще у восьми — від 90 до 95 (Хмельницька, Полтавська, Волинська, Вінницька, Київська без Києва, Черкаська, Чернігівська, Рівненська), ще в двох — понад 95% (Івано-Франківська і Тернопільська).

В Кримській області українці становили 26,6%, у м. Києві — 64,8%. Першою за чисельністю національністю у Криму були росіяни (67,3%), третьою — білоруси (2,2), четвертою — євреї (1,4%). Татар налічувалося всього 6479 осіб (0,36%). У всіх інших областях, за винятком Закарпатської і Чернівецької, росіянам за чисельністю належало друге місце, що у відсотковому відношенні було зворотно пропорційним частці українців; у Донецькій і Луганській областях — відповідно 40,6 і 41,7, від 20 до 30% в Дніпропетровській, Одеській, Запорізькій, Харківській і в м. Києві (22,9%), від 10 до 20% у Сумській, Миколаївській, Херсонській, в інших областях — менше 10%, зменшуючись до 2,3% в Тернопільскій області. У Чернівецькій області друге місце за чисельністю мали румуни (10%), третє — молдавани (9,3), росіяни четверте (6,3%). Друге місце серед національностей Закарпаття посідали угорці (14,4%), третє росіяни (3,3), четверте румуни (2,2%).

Трохи менше ніж за 20 років особливих відмінностей у розселенні двох найчисельніших національностей не відбулося. Проте одна тенденція виявила себе помітно: абсолютна і відносна чисельність росіян збільшувалася у тих регіонах, де чисельно сильнішими були їх позиції раніше — у 1970 p., і навпаки, де частка росіян раніше була незначною, там вона стала ще меншою. Так, у 1989 р. росіяни Луганської і Донецької областей становили відповідно 45 і 44%, Харківської — 33, Запорізької — 32, Одеської — 27, Дніпропетровської — 24, Херсонської — 20, Миколаївської — 19%. Однак у Києві відсоток росіян зменшився до 21 %, в Львівській області — з 8,3 до 7,1%, Тернопільській — з 2,3 до 1,9.

Райони основного розселення національностей зберігалися. Євреї проживали у всіх областях, але найбільше їх у Києві, Одесі, а також в індустріально розвинутих областях: Харківській, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та в областях традиційного проживання: Вінницькій, Житомирській, Чернівецькій, Львівській, Хмельницькій, Кримській.

Так само у всіх областях були розселені білоруси. Найбільше їх в індустріально розвинутих областях: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській і в Кримській. У Києві їх близько 17 тис. осіб, понад 10 тис. білорусів проживало в кожній з таких областей, як Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Львівська, Одеська, Рівненська, Харківська, Херсонська.

Молдавани головно проживали в Одеській (136 тис. у 1970 р.) і Чернівецькій (80 тис. у 1970 р.) областях, а також в Донецькій, Миколаївській, Луганській, Херсонській. Найбільше поляків було зосереджено у Житомирській (81 тис. у 1970 p.), Хмельницькій (53 тис. у 1970 p.), Львівській (41 тис. у 1970 р. і 27 тис. у 1989 p.), а також в інших областях. Найголовнішим регіоном проживання болгарів була Одеська область (166 тис). Крім цього, великі їх групи розселені в Запорізькій області (38 тис.), чимало в Донецькій (8 тис.) і Миколаївській (6 тис.) областях. Компактність розселення властива для основної маси українських угорців, 96% яких припадало на Закарпаття. Так само 76% українських румунів припадало на Чернівецьку область, а ще 21% — на Закарпатську.

Повною мірою це стосується і греків, котрі переважно проживали у Донецькій області (94 тис. осіб у 1970 p., або 88%). Найбільше татар у 1970 р. припадало на Донбас: 27 тис. у Донецькій (36% всієї кількості на Україні) та Луганській (13 тис. — 17%) областях. Демократизація суспільного життя в колишньому СРСР зумовила масове повернення до Криму виселених після війни кримських татар. Вже на початку 1991 р. їх кількість у Криму становила понад 130 тис. чол., у 2001 р. перевищувала 260 тис. чол.

В Одеській області на межі з Молдавією проживало близько 30 тис. гагаузів. Основна частина цього народу (близько 150 тис.) припадає на Молдову. Словаки (близько 10 тис.) головно живуть у Закарпатській області. Вірмени, яких в Україні 1970 р. було близько 33,5 тис, мешкали практично у всіх областях України, але найбільше їх у Донецькій (6 тис.). Харківській (5 тис.), Одеській (4 тис.) областях, у м. Києві, Кримській АР. Значною за чисельністю національною групою в Україні є цигани (30 тис. у 1970 p.). Проживають дисперсно, хоч в окремих областях кількість їх є відносно великою: в Закарпатській (6 тис.), Луганській (3 тис.). Херсонській 1,5 тис. осіб. Такі національності, як мордвини, грузини, чуваші, чехи, азербайджанці, литовці, узбеки, налічували кожна від 10 до 15 тис. осіб і розселені повсюдно.

Звертають на себе увагу зміни, що відбувалися у розселенні українців на території колишнього Радянського Союзу. Насамперед зауважувалось певне зниження частки українського населення на Україні від загального числа українців в СРСР і помітне абсолютне і відносне їх зростання в Російській Федерації. До цього і в першому, і в другому випадках спричинився механічний рух населення, а в другому випадку, можливо, також і відродження національної свідомості в деяких груп українського населення, що раніше записувалося росіянами. Цей останній момент мав місце також на території Білорусії, Латвії, Литви, Узбекистану.

Порівняно з 1970 р. скоротилася кількість українців у Казахстані, Киргизії, Вірменії, порівняно з 1979 р. — у Туркменії. Безумовно, українське населення СРСР поза межами України підпадало під асиміляційні процеси насамперед з боку російського етносу. Причому і на території РФСР, і поза її межами. При відсутності української національної школи в Естонії чи Киргизії, чи будь-де українські діти йшли в російські школи, навчалися близькоспорідненою мовою і перетворювалися у так зване російськомовне населення. За переписом 1989 p., українську записали своєю рідною мовою 42,8% українців Росії, 45,3% — Білорусі, 49,5 — Узбекистану, 36,6 — Казахстану, 49,5 — Латвії. 34,1 — Киргизії і 44,2% — Естонії. В інших республіках більшість українців вважала українську мову за рідну.

Безперечно, українська школа, преса, культурне життя поза Україною здатні сповільнити процес асиміляції дисперсних українців, але лише сповільнити, а не припинити. У великих російськомовних містах, на будовах і виробництві, у науково-технічних закладах рано чи пізно під дією об'єктивних факторів українець сприймає близькоспоріднену російську мову як рідну. За втратою рідної мови на певному етапі життя настає і зміна національної самосвідомості. При інтенсивному контактуванні національностей процес асиміляції неминучий. Це, зрештою, підтверджується і досвідом українців США, Канади, Бразилії та інших країн, де боротьба за збереження національної самобутності має велику традицію.

Суттєві зміни в загальній чисельності населення, його національному складі відбулися в Україні у 90-х роках ХХ — на початку XXI ст. Всеукраїнський перепис населення, що відбувався 5—14 грудня 2001 p., насамперед показав небезпечне скорочення чисельності жителів України, яка впала з 51 704 тис. до 48 457 тис. осіб, тобто на 3247 тис. Таке величезне зменшення кількості людей було викликане насамперед порушенням відносної соціальної стабільності, що за радянського часу у 50—80-х роках XX ст. характеризувалося життєво достатньою зайнятістю і міського, і сільського населення, впевненістю молоді, молодих сімей зокрема, в тому, що сякі-такі засоби до власного життя і життя дітей в майбутньому вони будуть мати.

З крахом господарських зв'язків у межах СРСР, що викликали припинення і руйнування тисяч промислових підприємств, занепад і ліквідацію великих сільськогосподарських комплексів, різко впав попит на сотні "радянських" професій. Сотні тисяч молодих людей вимушені були змінювати соціальні ціннісні орієнтири, шукати праці за межами України, залишати сім'ї з метою пошуку зарібку десь на будівельних роботах у Португалії, Москві чи Сибіру, на збиранні цитрусових у Греції, прислугою в багатших родинах Італії чи Америки, об'єктом забави в закладах розваги арабських еміратів або Туреччини. Все це зумовило різке скорочення народжуваності, яка стала значно нижчою, ніж смертність населення. "Усереднене число дітей у наших сім'ях, — заявила у своєму інтерв'ю доктор соціологічних наук Наталія Черниш, — 0,76. Навіть однієї дитини нема!" (Високий Замок. — 2003. — 5 лип.).

Проте загальне скорочення населення в 90-х pp. ХХ — на початку XXI ст. є не лише ознакою України. Вона практично захопила всі європейські країни, в яких середня народжуваність на умовну сім'ю впала до 1,4 дитини при необхідних 2,1 дитини для простого відновлення чисельності. В окремих же країнах народжуваність є ще нижчою: в Німеччині — 1,3 дитини, в Іспанії — 1,07 дитини.

Труднощі України, пов'язані з руйнацією "планової" економіки і болісним становленням ринкового господарства, що в свою чергу стимулювали активізацію в суспільстві різного злочинного елементу, підштовхнули еміграцію з України великої кількості євреїв, а також громадян російської і польської національностей.

Водночас досягнення Україною державної незалежності вплинуло на зміну усвідомлення значною частиною громадян України своєї національної ідентичності, що зумовило зростання частини українців серед всього населення держави. За переписом 2001 р., в Україні проживало 37,54 млн українців, що становило 77,8% всього складу населення. При загальному скороченні населення республіки чисельність українців навіть дещо збільшилась — на 120 тис., або ж на 0,32%. За той же час чисельність росіян скоротилась з 11 340 тис. до 8334 тис., тобто на 3 млн 6 тис. осіб, або ж на 26,9% і їх відносна частка серед населення держави впала з 22,37% до 17,20%. Напевне, це явище лише частково пояснюється механічним відпливом росіян в Російську Федерацію, а головно — усвідомленням багатьма людьми, які за радянського часу співвідносили себе з панівною в союзній державі нацією, своїх родинних українських коренів.

bigmir)net TOP 100