Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Антропологічне районування України та прикмети сучасних українців

Перші спроби картографування антропологічних даних здійснив Ф. Вовк. Щоправда, належних висновків з отриманих таким методом даних учений не зробив, оскільки це суперечило його основній тезі про антропологічну однорідність українців. Однак спробу порівняння антропологічних даних з лінгвістичними на той час слід вважати вмотиваною і виправданою, незважаючи на те, що сучасна наука чітко дотримується незбігу мовних і расових кордонів. До певної міри це розуміли учні та послідовники Ф. Вовка, насамперед І. Раковський і С. Руденко, переглянувши висновки свого вчителя, хоча вони також не утрималися від спроби узгодження антропологічного та лінгвістичного районування.

І. Раковський та С. Руденко грунтували дослідження на переконанні, що антропологічний матеріал Ф. Вовка слід поділити "відповідно до загальнопризнаних європейських расових типів". Середній відсоток прикмет, які відповідали цим типам із загального числа обстежених українців, розподілився так: 1) ядранський (адріатичний, динарський) чистий — 8%; 2) ядранський змішаний — 36%; 3) альпійський чистий — 5%; 4) альпійський змішаний — 17%; 5) східноєвропейський (орієнтальний) темний — 2%; 6) східноєвропейський світлий — 0,8%; 7) середземноморський — 5%; 8) сарматський — 2%; 9) нордійський — (північний) — 0,8%; 10) змішаний — 23,5%.

Р. Єндик, як зазначалося, виділяв на території України чотири смуги. До першої — з динарським сублапоноїдним субнордійським типом — за таксономічною схожістю увійшли Харківщина, низинна південно-західна і північно-східна Галичина, Лемківщина, Бойківщина, Холмщина, південно-західна Полтавщина, буковинські гуцули. Це населення характерне брахікефалією (показник голови 83,5), незначною висотою черепа (71,8), середнім обличчям (101,4), широким носом (73,2), невисоким зростом (167,9). Друга смуга, населена людністю динарського типу з легкою домішкою арменоїдного, обіймає Поділля, більшу частину Гуцульщини, Таврію та Північну Кубань. Сюди Р. Єндик зачислив осіб з найвищим показником голови (84,8) зі значною висотою голови (73,3), достатньо подовгуватим обличчям (101,8), середнім носом (67,4) і найвищим зростом (168,9). Третя смуга з перевагою нордійського типу з легкою домішкою динарського (Радомисльщина, Курщина, Південна Кубань і Волинь) виділялася вченим на підставі найнижчого серед українців показника голови (82,8). Для осіб цього типу прикметні також незначна висота голови (71,5), довге обличчя (103,9), середній ніс і зріст, вищий за середній (166,5). Відсоток світлооких тут досягав 60%. Нарешті, четверта смуга, населена динарською, середземноморською, сублапоноїдною групою расових "первнів", обіймала Чернігівщину, північно-східну Полтавщину, південні райони Поділля, Вороніжчину, середню низинну Галичину, середню Бойківщину, Київщину (без Радомишльщини) і тодішню Катеринославщину. Ця група є також брахікефальною (83,4) з найнижчою висотою голови (70,4), довгим обличчям (103,6), помірно широким носом. Отже, типологічний метод, застосований Р. Єндиком до антропологічної характеристики населення українських етнографічних земель, мав наслідком те, що в одній смузі у нього опинилися часом географічно віддалені буковинські гуцули та харків'яни, волиняни та південні кубанці. І хоч обміри вченого не залишають сумнівів стосовно об'єктивності, все-таки його методика систематизації антропологічних даних не бездоганна, а звідси — висновки не можуть вважатися беззастережними.

В. Дяченко виділив на теренах України спочатку п'ять антропологічних типів (областей), а згодом вважав за доцільне збільшити їх кількість до семи з варіантами: 1) дунайський (норікський) (Опілля, Західне Поділля, Холмщина та Підляшшя; 2) поліський (Житомирщина, Рівненщина, Волинь {волинський варіант поліського типу, що охоплює також українців північних районів Львівщини і Тернопільщини, а також Брестщини (Білорусь); 3) верхньодніпровський (Ріпкинський район Чернігівської області); 4) центральноукраїнський (Київська — без північних районів), Черкаська, Полтавська, південь Чернігівської, Харківська, Луганська, Вінницька, Хмельницька, частина Житомирської областей, деякі райони Південної України); 5)нижньодніпровсько-прутський (з двома варіантами: нижньодніпровським — Південна Полтавщина, Дніпропетровщина і прутським — східні райони Чернівецької обл., Північна Молдова); 6) динарський (Буковина і частково — Гуцульщина, Східне Прикарпаття); 7) карпатський (карпато-альпійський) (Закарпаття і північні схили Карпат).

Хоч В. Дяченко в основній праці нібито відкинув належність всього українського народу до одного антропологічного типу, водночас він простежив спільні риси всіх антропологічних типів і наголосив: "Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні й північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом". Насправді, межі антропологічних областей не можуть бути сталими і незмінними. Як вважає С. Сегеда, "їх ареали дуже "розмиті" і характеризуються наявністю численних перехідних зон, а, залежно від рівня узагальнення, можна виділити більшу або меншу кількість морфологічних варіантів".

Ця теза втілилась у спробі зіставлення ареалів соматологічних, одонтологічних та гематологічних варіантів на теренах України. С. Сегеда виокремлює чотири основні антропологічні зони: північну, центральну, західну (карпатську) та південну.

Північна зона охоплює Волинь, Західне, Центральне та Східне Полісся і так звану Галицьку Волинь (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська, північні райони Київської, Сумської, Львівської та Тернопільської обл.). У цій антропологічній зоні проживають українці чотирьох морфологічних варіантів: волинського, поліського, деснянського (валдайського) та ільмесько-дніпровського.

Волинський варіант обіймає Волинську і південь Рівненської, північні райони Тернопільської та Львівської областей. На території поширення варіанта проживає 8% сільського українського населення. За пігментацією волосся, очей, розмірами голови, обличчя, певною мірою третинним волосяним покровом це населення дуже подібне до населення Центральної антропологічної зони та сусідніх поліщуків. Щоправда, воно має і локальні ознаки. Тут зріст у середньому менший на 1 см, вдвоє менша кількість ввігнутих носів (5%), у багатьох чітко окреслений і опуклий ніс.

Найпомітнішою є масивність обличчя (як і на Поліссі) з великим діаметром вилиць (143—144 мм), масивним підборіддям і відносно похилим чолом, дуже високим переніссям. В. Дяченко з цього приводу писав: "Мимоволі впадає у вічі натяк на якесь збереження кроманоїдних ознак у сучасного українського населення Волині, а також Правобережного Полісся".

Домішки монголоїдного елемента нібито непомітні.

Поліський варіант локалізується у північній частині Рівненської та Житомирської областей. Таких поліщуків серед українців 4%. Поліщуки вирізняються широким (143 мм) і водночас найнижчим (122,5 мм) серед українців обличчям, відповідно мінімальним показником обличчя (85,5), нижчим заростом бороди (бал 3,04). Але пігментація очей і волосся — середня і вища за середню, світлих очей — 32%, темного волосся — 45—50%. Брахікефали — головний показник 84, зріст 167,5—168 см. Опукла спинка носа дещо переважає над ввігнутою. Достатньо розвинуте надбрів'я, похиле чоло, великі діаметри чола, вилиць, нижньої щелепи, високий відсоток густих брів.

Деснянський варіант займає північні задеснянські райони Чернігівщини та північ Київщини. Охоплює близько 4% українців. Вони характерні найслабшою пігментацією. Тут половина світлооких і лише 3% темнооких, до 35—40% знижена темноволосість, нижчий зріст (166,5—167), менш розвинутий третинний волосяний покрив, помітне горизонтальне профілювання обличчя і виступання вилиць. Решта ознак близька до середньоукраїнських: брахікефалія (83,5%), середні розміри голови й обличчя, опуклі спинки носа переважають над ввігнутими, середнім є надбрів'я і нахил чола.

Нарешті, ще 0,5% сільських українців віднесено до ільменсько-дніпровського антропологічного варіанта, що заходить невеликими островами з Білорусі на крайній північний захід Чернігівщини. Населення має етнографічну назву будаків. За ознаками ільменсько-дніпровський тип значно відходить від ознак усіх інших антропологічних типів України. Насамперед, він характерний мезокефалією (показник голови 70—80), поздовжній діаметр 191—192 мм, поперечний 150—154. Так само виразно підвищеною є світлоокість (55—60% при 3% темнооких). Це найбільш світлопігментована група. Проте решта ознак теж часто повторюються в інших місцях України: пряме чоло, слабкий розвиток надбрів'я, середній третинний волосяний покрив, довжина тіла 167 см, співвідношення опуклих і ввігнутих спинок носа рівне — 10%, морфологічна висота обличчя середня (125 мм), дещо знижений діаметр вилиць (139—140 мм).

Центральна антропологічна зона охоплює приблизно територію Київської ( без північних районів), Черкаської, Полтавської, південь Чернігівської, Харківської, Луганської, Хмельницької, Вінницької областей, деякі райони Південної України. На цю антропологічну зону припадає близько 60% всіх українців. Основні антропологічні ознаки центральноукраїнського типу такі: в середньому високий зріст — 169 см, переважають очі змішаних барв, на світлооких припадає 38%, темнооких — 6%, темноволосі становлять 45—50%; найбільше прямоносих людей — 12% з ввігнутою спинкою і 9% горбоносих. Заріст бороди середній, у межах 3,10—3,19 бала, ріст волосся на тілі у чоловіків незначний. Середній показник голови становить 83,5, морфологічна висота обличчя — 124—125 мм, діаметр вилиць — 142 мм, показник обличчя — 87,5. За видом ознак (профілювання обличчя, профіль спинки носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) населення цієї зони, безсумнівно, європеоїдне, але має незначну частку монголоїдної домішки, що стає помітною лише в порівняльному плані, наприклад, з групами кавказького населення.

Західна антропологічна зона охоплює Закарпаття і північні Схили Карпат, приблизно 6% українського населення. Його характерними ознаками є: темноокість (світлооких 27%, очей змішаних відтінків — 58, темних — 15%), темноволосість (58% темноволосих), сильний розвиток третинного волосяного покриву (середній бал бороди — 3,35 і вище, ріст волосся на грудях у чоловіків — 2,11). У цій зоні фіксується найвищий показник голови — 85 (брахікефалія), середньовисокий зріст — понад 167 см, часто відносно високе обличчя, найбільше, ніж будь-де в українців, переважання опуклих спинок носа над увігнутими (25 і 7%) при більшості прямих носів.

Учені виділяють в межах Західної антропологічної зони два локальних варіанти: східний і північно-західний.

Східний варіант охоплює східну частину Карпат. У гуцулів Закарпаття (Рахівський район Закарпатської області) та на Буковині (Путильський район Чернівецької області) найменший серед українців поздовжній діаметр голови (184 мм), найбільш виражена брахікефалія, вузьке і високе обличчя, найпряміше чоло зі слаборозвиненим надбрів'ям. Тут переважають темні барви волосся і кількість опуклих носів над прямими та увігнутими.

Вирізняється Південне Закарпаття (Тячівський та Хустський райони Закарпатської області, де світлоокість становить всього 25% і є найменшою серед українців. Морфологічна висота обличчя менша, сильно розвинутий третинний волосяний покрив.

Північно-західний варіант уособлює людність північного заходу Карпат і Прикарпаття. Тут більший поздовжній діаметр голови, істотно більшим є діаметр вилиць. Водночас у деяких районах максимальний поперечний діаметр голови (160 мм). Водночас із сильнопігментованим населенням (центральні бойки) трапляються світлопігментовані (бойки околиць Борині). На Підгір'ї та Опіллі спостерігається зменшення відсотка випуклих (10%) та увігнутих (3%) носів при переважанні прямого їх профілювання, ослаблення брахікефалії. Частіше (до 41%) змінюється показник кольору очей.

На півночі та північному сході ознаки цього варіанта переходять у волинський варіант Північної антропологічної зони.

Близькою за багатьма ознаками до попередніх зон є Південна антропологічна зона України, що охоплює більшу частину Буковини, Північно-Західне Причорномор'я та Нижнє Подніпров'я (Чернівецька, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, південні райони Полтавської обл.). В. Дяченко тут вирізнив два локальні варіанти: нижньодніпровський і прутський.

Нижньодніпровський варіант характерний темною пігментацією волосся і очей (світлооких — 27—28%, темнооких — 10% і більшість змішаних), зниженим показником голови (81,5—82), тобто субрахікефлією, найвищим зростом (170 см), значним третинним волосяним покривом (середній бал бороди 3,35—3,40). Кількість опуклих і ввігнутих спинок носа приблизно однакова — 10% при 80% прямих носів. Варіант поширений на території Південної Полтавщини і Дніпропетровщини, охоплює 6% сільського населення.

Прутський варіант локалізується в східних районах Чернівецької області та у Північній Молдові, охоплює 2% українців, вирізняється виступаючим і чітко окресленим носом та видовженим обличчям.

У другій половині XX ст. антропологи почали звертати увагу на відмінності шкіряного рельєфу ( візерунок папілярних ліній) долоні та підошви людини. Цей напрям антропологічних студій набуває самостійного значення. Він отримав назву дерматогліфіка (лат. derma — шкіра, glyphe — гравіювати).

Велику дерматологічну колекцію зібрав і вивчив С. Сегеда. На підставі статистичної обробки дерматогліфічних даних він виділив на теренах України три зони: північну (Рівненщина, Житомирщина, Чернігівщина, Сумщина), середньоукраїнську ( Лівобережжя Середньої Наддніпрянщини, окремі райони Правобережжя, Південної Волині та Галичини) і південну (Нижнє Подніпров'я, південні райони Правобережжя, Закарпаття, гірські райони Карпат). Найбільш архаїчні риси має людність північної дерматогліфічної зони, де індекс Каммінса не перевищує 8,3, а величина дельтового індекса є однією з найменших в Європі — 11,19. Дерматогліфічні ознаки середньої зони дещо відмінні: дельтовий індекс коливається між 12,72—13,12, індекс Каммінса середньовисокий — максимально 8,63. Подібну дерматогліфічну характеристику мають молдавани Північної Буковини і росіяни Півдня європейської частини Росії. У південній зоні антропологи простежують "східні" впливи, що виявляються у високому дельтовому індексі (13,50), середньому індексі Каммінса (8,58), низькою частотою узорів на гіпотенарі (26,3—30,4%). Загалом українці цієї дерматогліфічної зони за багатьма ознаками мають аналоги серед болгар, гагаузів і молдаван Півдня Молдови. У Середній Наддніпрянщині виявлено дерматогліфічні ознаки давніх степових номадів.

Важливим напрямом антропологічних досліджень є одонтологія (грец. odontos — зуб і logos — поняття) — розділ антропології, що вивчає будову зубів давніх і сучасних народів. Морфологічні особливості зубів достатньо сталі й водночас виявляють велику своєрідність в окремих расових групах (насамперед монголоїдних). Оскільки зуби зберігаються краще і довше, ніж кістки скелета, то з'являється можливість простежити їх зміни і виявити схожість із сучасними морфологічними типами.

Одонтологи поділяють усе населення Землі на два одонтологічні стовбури: східний (монголоїдний) та західний (європеоїдний і негроїдний). У межах західного виділяють три основні гілки (типи): середньоєвропейський (середня смуга європейської частини Російської федерації, Україна, Південна і Центральна Білорусь, Литва, Південна і Західна Латвія, Західна Естонія, Болгарія, Південна Швеція), північний грацильний (грец. gracylis — тонкий, тендітний) (Фінляндія, Естонія, Східна Латвія, Північна Білорусь, Карелія, північно-західні області Російської федерації, Поволжя, Західний Сибір) та південний грацильний (Північна Індія, Кавказ, Фракійська низовина Болгарії, частково в Середній Азії та Поволжі, країни Південної Європи).

Використовуючи загальноприйняту методику вивчення зубної системи людини, С. Сегеда виділив на території України чотири одонтологічні комплекси: північно-західний, поліський грацильний, карпатський та південно-східний.

Північно-західний комплекс охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Чернігівської областей, Правобережжя Середньої Наддніпрянщини (без Південної Київщини) і характерний низьким (10%) відсотком чотиригорбкового першого нижнього моляра (кутнього зуба). Тут спостерігається порівняно більший відсоток "східних" (найчастіше зустрічаються у монголоїдів) ознак: шестигорбковий перший нижній моляр (2—5%), колінчаста складка метаконіда (3—6%) та ін. Частота горбика Карабеллі коливається від 35 до 50%.

Поліський грацильний комплекс (Житомирське та Київське Полісся) демонструє підвищений рівень редукції (зменшення розмірів) першого моляра, але значну концентрацію "східних" ознак: лопатоподібних різців — 5%, колінчастої складки метаконіда — до 10,8%, шестигорбкових перших нижніх молярів (характерних для росіян) — 7,5%. У цьому комплексі частота горбика Карабеллі становить 50%.

У карпатському одонтологічному комплексі (Прикарпаття, Гуцульщина, Бойківщина, Північна Буковина і Закарпаття) "східні" ознаки виявляються найменше (лопатоподібність різців становить 0,0—2,2%), але тут їхня присутність знаходить пояснення у привнесенні їх близькими сусідами — уграми.

Південно-східний одонтологічний комплекс виділений недавно С. Сегедою на Південній Київщині та Полтавщині. Він подібний до карпатського, разом з яким повільно переходить у південний грацильний тип. Кордони означених комплексів не є достатньо чіткими, а більшість населення належить до середньоєвропейського одонтологічного типу.

Поряд з дерматогліфікою й одонтологією важливу антропологічну інформацію можна почерпнути з масових гематологічних обстежень українців, які проводила у 60—70-х роках XX ст. група українських науковців. Лабораторними методами вони встановили групу крові понад 17 тис. осіб. Отримані матеріали вивчили й узагальнили Єлизавета Данилова та Ріоріта Старовойтова. Ґрунтуючись на сумарних даних розподілу різних систем крові (ABO, Rh, MN, Hp, Gc, Gm, Tf), вони окреслили п'ять геногеографічних зон України: центральноукраїнську, поліську, деснянську, південно-східну та карпатську. Перші чотири належать до великої східноєвропейської, а остання — до північно-балкансько-карпатської великих гематологічних зон.

У центральноукраїнській зоні (Київська, Полтавська, незначна частина Сумської, Житомирська, Вінницька, більша частина Хмельницької, південно-східна частина Рівненської областей) переважає перша група крові (ген r (О) — 58,6%). Відповідно носіями другої (ген p (А) і третьої групи (ген q (В) виявились 26,5 і 14,6% українців цієї зони. Аналогічні відсотки виявлені серед популяцій росіян європейської частини Російської федерації, білорусів та окремих груп поляків.

Поліська зона охоплює Волинську, частину Рівненської, північну частину Житомирської, північно-східну Львівської і значну частину Тернопільської областей. Відсоток гена r (О) тут достатньо високий — 60,3, гена р (А) — 23,5, а гена q (В) — 17,9. Серед населення цієї зони спостерігається підвищений відсоток осіб з резус-негативністю (13,9%), а також високе число носіїв генів m (60,5%) та Нр (47,4%), хоча антиген Gm трапляється у невеликого числа обстежених.

Близькою до поліської є деснянська зона, кордони якої охоплюють Чернігівську і більшу частину Сумської областей. Тут розподіл генів має такий вигляд: ген r (О) — 63,2%, р (А) — 21,2%, q (В) — 15,6%. Як і в попередній зоні, число резус-негативних (12,7%) дещо більше, ніж загалом по Україні. Людність цієї зони виявляє генетичний зв'язок з північними сусідами: білорусами, росіянами й окремими групами народів Прибалтики.

Південно-східна гематологічна зона (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Донецька, більша частина Харківської областей) також відрізняється від попередніх, насамперед високою концентрацією гена М (найвищий його відсоток у Харківській області). Дещо вища концентрація гена р (А) — 28,1%. Гени r (О) — 56,2% та q (В) — 17,3% виявляють не дуже велику частоту на загальноукраїнському тлі. Антропологи пояснюють такий стан давніми південноєвропеоїдними (іранськими) і тюркськими впливами на формування українців цієї зони.

Дуже цікава в гено-географічному сенсі карпатська зона (Закарпатська, Івано-Франківська, значна частина Чернівецької та південно-західна — Львівської області). У ній частота гена р (А) сягає до 35,6%. Навпаки, знижується частота гена q (В) — 14,2% і гена r (А) — 55,6%. Порівняно незначна кількість осіб характеризується резус-негативністю. Українці карпатської гематологічної зони, за цими особливостями, виявляють наближеність до молдаван, болгар, словаків, північно-східних румунів, угорців, а також до деяких південно-балканських популяцій.

Загалом гематологічні зони майже збігаються з названими великими антропологічними зонами України і засвідчують генетичне взаємопроникнення окремих морфо-фізіологічних ознак українців та сусідніх етносів, а їх зіставлення дає змогу простежити давні напрямки міграцій населення, характеризувати складні колонізаційні процеси задовго до появи сучасних народів на етнічній мапі Європи.

На думку С. Сегеди, "серед українців загалом переважає відносно високий зріст, брахікефалія, здебільшого доволі темний колір волосся і очей, відносно широке обличчя з середнім горизонтальним профілюванням, переважанням прямої спинки носа. Крім того, їм властиві помірна редукція зубної системи, яка поєднується з низькою частотою маркерів "східного" походження..., середньонизький дельтовий індекс, середньовисокий індекс Каммінса...". Відхилення від цього комплексу ознак помітні на Півночі, Заході та Півдні України.

Ці риси охоплюють більшість українців, які з антропологічного боку демонструють типологічну близькість з їх рештою.

Отже, сучасна антропологічна наука вже не задовольняється вивченням ознак, які брали за основу узагальнень попередні дослідники. Розвиваються і створюються нові напрями антропології. Цікаві експериментальні дані, отримані за допомогою сучасних наукових методик, дають змогу поглибити і конкретизувати загальну картину історичних взаємозв'язків рас людини, чіткіше окреслити сучасні антропологічні особливості окремих народів, внутрішні зв'язки між їх групами. Це стосується й антропологічного вивчення українців.

bigmir)net TOP 100