Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Говори південно-східного наріччя

Найбільшим територіальним наріччям української мови є південно-східне. Воно охоплює південну частину Київської та Сумської областей і Черкаську, Полтавську, Харківську, Луганську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Донецьку, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку області. Говірки південно-східного наріччя української мови побутують на території суміжних районів Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської областей, а також Краснодарського й Ставропольського країв Росії, частково в Надволжі, південному Сибіру, на сході Казахстану, півночі Киргизії та на Далекому Сході. Останнє зумовлено, як відомо, історично-політичними обставинами, зокрема сталінщиною. Південно-східне наріччя в його сучасних межах виникло відносно пізно, у XVI—XVIII ст. Вихідним для цього наріччя був Середньонаддніпрянський говір, що почав формуватися ще в XIII—XIV ст. внаслідок взаємодії первісної північно-східної діалектної системи з південно-західною, з яких виникли сучасні північне та південно-західне наріччя. Південно-західна діалектна система стала перемагати північно-східну, чому сприяв постійний і масовий приплив на Наддніпрянщину населення з Волині, Поділля і частково Галичини.

Середньонаддніпрянський говір у XVI і XVII ст. охоплював найактивнішу в політичному сенсі частину українського народу. Слобожанський і степовий говори порівняно зі середньонаддніпрянським — новожитні, початок їх формування сягає не раніше XVI ст.

Середньонаддніпрянський діалект поширений переважно на півдні Київської області, в Черкаській, Полтавській, частково Сумській областях. Південно-східні райони Сумської, Харківську, північні райони Луганської областей охоплює слобожанський говір. Степовий або переселенський діалект охоплює велику територію півдня України. У складі степових говірок виділяють говірки: нижньонаддніпрянські, донецькі, західностепові, південнобессарабські.

Більшість особливостей південно-східного наріччя є одночасно рисами загальноукраїнської літературної мови. Хоч південно-східне наріччя й членується на три говори, однак це членування загалом невиразне й до певної міри умовне. Наріччя радше становить суцільний говір.

Найхарактерніші ознаки південно-східних діалектів: 1. Ненаголошені звуки е, и у вимові зближуються 2. Дзвінкі приголосні в кінці слів і в середині перед глухими зберігають дзвінкість. 3. Послідовне розрізнення звуків р і р//. 4. Пом'якшення звука л. 5. Уживання в багатьох говірках вставного н: мня-со, сімня, памнять. 6. Форми дієслів I дієвідміни в 1 ос. однини теперішнього часу: ходю, носю, крутю. 7. Форми дієслів І дієвідміни в 3 ос. однини теперішнього часу: зна, гра, співа. 8. В дієсловах II дієвідміни в 3 ос. однини теперішнього часу, якщо наголос падає не на закінчення, вживається флексія — е: ходе, носе, воде.

Однак діалекти та наріччя відрізняються одне від одного не лише рисами фонетичними й граматичними, а й рисами словниковими чи лексичними. Так, кожен говір здебільшого має лише йому притаманний словниковий склад. Наприклад, для говорів північного наріччя характерні слова: хмилиня, беття, гурковиння (огудиння огірків), оболок, пом'яг (хмара), милиці (чепіги), селех (селезень), ковеня (кочерга), билиця (білка), ненька (колиска), шитик (чоловічий пояс). Говорам південно-західного наріччя притаманна така лексика: вишки (горище), молочник (глечик), різє (хмиз), крадуємци (крадькома), бацул (торба), йойлик (дитина), літра (кварта на воду), печериці (гриби), мухариці (мурашки), пчолинець (пасіка), веремнє (погода), теметів (цвинтар). У говорах південно-східного наріччя натрапляємо на слова: накидка (скатерть), реміняка (пояс), мурав'я (мурашки), кобушка (глечик), верх, труба (димар), рептух, шанька (торба для годівлі коней), трина, збоїни (відходи після молотьби).

Крім територіальних діалектів, розрізняють ще так звані соціальні. Соціальним діалектом називається різновидність народної розмовної мови, характерна для більшого чи меншого колективу певної професії або соціальної групи людей. Соціальні діалекти ще інакше називаються професійними діалектами. Близькі до професійних (соціальних) жаргони й арго, характерні певною кількістю штучних слів і зворотів, навмисно перекручених слів загальнонародної мови, а також запозичень із інших мов, зрозумілих лише певній групі людей.

Жива мова як найважливіший засіб щоденного людського спілкування у вигляді живих народних територіальних говорів існувала, безперечно, до появи літературної мови, а коли виникла остання, то діалекти супроводжували її на всіх історичних етапах і взаємодіяли з нею. Так, взаємодію з народними говорами виявляла давньоруська літературна мова (від XI до XIV ст.), староукраїнська літературна (від XIV до XVIII ст.) і нова українська літературна мова (від XVIII ст. до наших днів).

Безумовно, на кожному історичному етапі зв'язок між народними говорами і літературною мовою мали специфічні ознаки й закономірності. Наприклад, у давньоруську епоху народні говори впливали на літературну мову. На основі територіальних діалектів розвивалася загальноруська розмовна мова, що проникала в писемну літературну мову і була предком, як і давньоруські говори, сучасних українських діалектів.

Під староукраїнською літературною мовою розуміється мова української народності, якою писалися пам'ятки впродовж XIV—XVIII ст. Тодішні мовні явища, співвідносні з особливостями сучасних українських говорів, умовно сприймаємо як елементи тодішньої літературної мови. Позаяк староукраїнська літературна мова не мала суворих нормалізаційних настанов, тому ми сьогодні в багатьох випадках не можемо чітко встановити, які мовні елементи сприймалися на той час діалектизмами. Стосовно останніх, то можемо їх класифікувати справді діалектними явищами в староукраїнській літературній мові лише у співвіднесеності з сучасними діалектними елементами.

Вчені доводять, що в XIV—XV ст., як і за давньоруської доби, на території України виразно виділялися тільки два наріччя — північно-східне та південно-західне.

Слова з народних говорів фіксуються у староукраїнських словниках XVI—XVIII ст. Чимало діалектних слів наводить у "Лексиконі словенороському" (1627) Памво Беринда: бисага (торба), водитися (сваритися), варги (губи), виходок (туалет), галузка (гілка), кутас (китиця), тайстра (торба), шпихлір (комора) тощо.

В період існування староукраїнської літературної мови на ґрунті колишніх північно-східного і південно-західного наріч формується нове південно-східне наріччя української мови. Воно у XVIII ст. щораз активніше проникає в літературні твори.

Отже, взаємодія між староукраїнською та літературною мовою і говорами української народності полягала передусім у впливі говорів на літературну мову. До староукраїнської літературної мови проникали елементи всіх діалектів, проте, зрозуміло, не однаковою мірою на різних етапах. Староукраїнська літературна мова помітного впливу на територіальні діалекти не мала. Більшою мірою на народні говори в цей період впливала мова східноукраїнського фольклору.

Наприкінці XVIII ст. живомовний різновид староукраїнської літературної мови переростає в нову українську літературну мову. Нова українська літературна мова — це основана на народних говорах мова української нації, що є наслідком творчості всього українського народу на чолі з його видатними культурними діячами від XVIII ст. до наших днів. Зачинатель нової української літературної мови — І. Котляревський, котрий першим звернувся до живої народної мови і зафіксував рідний йому полтавський діалект у своїй творчості. Т. Шевченко зумів синтезувати всі українські діалекти в нову єдину субстанцію — літературну мову, тому став основоположником нової української літературної мови.

За час існування нова українська літературна мова, безумовно, зазнавала і зазнає помітних змін не лише щодо сфер застосування, а й щодо фонетичної та граматичної організації. Так, істотним фактором у зміні нової української літературної мови на різних етапах було її відношення до народних говорів. Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в її максимальному зближенні з народними говорами. Як уже зазначалося, нова українська літературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя й активно ввібрала у себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох інших наріч. Лексичний склад нової української літературної мови в основі за походженням — діалектний. Навіть сьогодні, незважаючи на внормованість, українська літературна мова на сучасному етапі не перестає вбирати в себе лексичні елементи з народних говорів. Прийняті художньою літературою (бо, зрозуміло, не всі стилі літературної мови однаково інтенсивно вбирають діалектизми) слова з народних говорів потрапляють у словники літературної мови. Нормативні словники найвиразніше засвідчують збагачення сучасної української літературної мови діалектною лексикою.

Не викликає сумніву те, що й українська літературна мова у свою чергу впливає на територіальні діалекти. Вбираючи в себе певні елементи з діалектів, через школу, радіо, телебачення, пресу, літературу, мова поступово розмиває народні говори і зближує їх. Однак було б хибним стверджувати, ніби українські діалекти з часом пропадуть або зникнуть. Цього не станеться ніколи. Адже діалекти, як і літературна мова, що виникла із їх надр, — це живе тіло. Воно розвивається, вдосконалюється, відновлюється. На нашу думку, якщо і зближаться народні говори з літературною мовою, то хіба що зближаться, але не асимілюються. На місці забутих говорів народжуються нові, видозмінені діалекти. Незважаючи на те, що під впливом літературної мови народні говори змінюються і до певної міри нівелюються, вони поруч з літературною мовою житимуть вічно.

Зафіксувати особливості територіальних говорів і зберегти їх для науки, для наступних поколінь — така мета вчених-діалектологів. Їм можуть допомогти студенти й учителі. Кожному, кому дорога доля рідної мови, повинен записати діалектні слова та словосполучення рідної говірки, говірки того населеного пункту, в якому мешкає. Адже кожна говірка — це частина історії нашого народу. А скільки разів цю історію в народу хотіли відібрати, знищити! Навіть таке протиставлення, як діалект — літературна мова свідомо використовували політичні спекулянти, зокрема шовіністи, котрі намагалися заперечити право мови українського народу посісти місце серед культурних мов світу. Українська мова називалася не інакше, як "наріччям", наріччям або російської, або польської мов. У зв'язку з цим вічно житимуть пророчі слова Великого Каменяра:

Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови,
І натертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови...
bigmir)net TOP 100