Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Знаряддя обробітку грунту

Обробіток землі був можливим лише за наявності певної сільськогосподарської техніки. Українці як один з найдавніших у Європі хліборобських етносів розпушували грунт за допомогою цілого арсеналу орних (рала, сохи, плуга) і ручних (мотик, сап, заступів) знарядь праці. Для цього ж широко використовувалися також борони різних видів.

Найдавнішим знаряддям оранки в Україні, як і в інших регіонах Євразії, було рало, розповсюдження якого вчені датують II тис. до н. е. У ХІХ — на початку XX ст. рало співіснувало разом з плугом переважно у селянському господарстві лісостепової та лісової зон і використовувалося як допоміжне орне знаряддя. Тоді ж на українській етнічній території побутували два основні різновиди рала — однозубі й багатозубі, які, у свою чергу, поділялися ще на типи. Так, з-поміж однозубих рал традиційно виділяють два їх типи — безполозове і з полозом. Основу конструкції безполозового рала становила жердина завдовжки 3—4 м ("війце", "гридка", "стебло"), яка слугувала тягловим приладом (гряділем). Знизу в продовбаний на задньому кінці "війця" отвір під кутом 45° вставляли масивний дубовий брусок — ральник ("зуб", "кописть"), а протилежний кінець цього бруска обладнували залізним "наральником". Окрім цього ральник скріплювався з гряділем за допомогою дерев'яної розпірки ("жабки", "стовби"). Засобом управління цим орним знаряддям слугувала одна ручка ("чепіга", "держак"), задовбана на задньому кінці гряділя зверху. Рало з полозом відрізнялося від безполозового насамперед тим, що його ральник мав дещо іншу форму і розташовувався до грунту майже паралельно. На відміну від попереднього типу рала, задній кінець його гряділя вставляли в отвір ручки, яка була продовженням ральника і становила з ним єдине ціле.

Отже, впродовж тривалого часу кожен із описаних типів однозубого рала різних модифікацій в Україні був головним видом орної техніки. З XVIII ст. їх поступово витісняють багатозубі рала трьох типів: граблеподібні, бороноподібні та з трикутною основою, які, на відміну від однозубих рал, використовувалися лише як культиватори, тобто ними розпушували грунт після оранки.

На основі однозубого рала з полозом у княжу добу виник плуг — основне орне знаряддя у більшості етнографічних районів України до середини XX ст. включно. Традиційний український плуг складався із двох головних частин: робочої, власне з плуга, і тяглової — з ведучого передка. Основу конструкції робочої частини плуга становили такі компоненти: один або два "полози" ("підошва", "повзун" тощо), насаджений на передні кінці здвоєних полозів масивний залізний "леміш", дерев'яна "полиця" ("дошка"), яка відвалювала скибу зораного ґрунту, і "гряділь" ("вал", "стріла" тощо). Крім того, знизу в продовбаний посередині гряділя отвір вставлявся залізний різак ("чересло"), а "підошву" з гряділем з'єднував окремий брусок — "стовба". Правили робочою частиною плуга за допомогою двох ручок ("чепіг"). Кожна з них була природним продовженням одного з полозів. Передком українського плуга традиційної конструкції слугувала одноосьова двоколісна "колішня" ("теліжки"), на якій примощувався і кріпився передній кінець гряділя. При оранці плугом його чересло відрізало смугу ґрунту збоку, леміш підрізав її знизу, а полиця частково чи повністю перевертала скибу на бік, утворюючи таким способом борозну. В цьому і полягала основна функціональна перевага обробітку землі за допомогою плуга, порівняно з її обробітком за допомогою рала, що скибу не виорювало, а лише розрізало і розсувало ґрунт по боках.

Тривалий час традиційний український плуг був цілком дерев'яним, за винятком залізного леміша і чересла, тобто був масивним знаряддям, в яке запрягали, зазвичай, дві-три пари волів, а при розорюванні степових перелогів — спорадично навіть п'ять-шість пар волів. Згідно з архівними писемними свідченнями, наприкінці XVII — початку XVIII ст. українці почали виготовляти із металу й інші компоненти робочої частини відповідного плуга. Однак кількість тяглової сили, котру використовували для приведення цього орного знаряддя в дію, зменшилася лише тоді, як його дерев'яну полицю, стовбу та інші деталі замінили залізними, а також з розповсюдженням в Україні різних моделей плуга фабричного виробництва — наприкінці ХІХ — у XX ст.

Поліщуки і жителі окремих регіонів Лівобережної України орали ниву за допомогою сохи. На думку вчених, знаряддя праці такого виду українці запозичили у росіян, білорусів або прибалтійців. Це дуже сумнівно, хоча б тому, що в лісовій зоні України побутували два різні типи сохи — поліська (українська, чи coxa-литовка) та безпередкова з голоблями (російська, coxa-московка, або плашка). Перша з них фігурує у писемних пам'ятках ще середини XVI ст., друга — у королівських люстраціях аж першої третини XVII ст. Соха поліського типу побутувала передовсім на теренах Середнього і Західного Полісся, причому до початку XX ст. включно, coxa-московка — лише на території Східного Полісся і Лівобережної України (у XVII — першій половині XIX ст. паралельно з поліською сохою).

Для сохи поліського типу був характерний довгий (до 3—4 м) тягловий дишель ("війце", "стебло"). Виготовляли його переважно зі стовбура дерева з суцільною прикореневою роздвоєною частиною, яка після відповідної обробки слугувала ручками ("чепігами") знаряддя. При відсутності такого роздвоєння ручки задовбували на задньому кінці дишля окремо. Тут (в іншому отворі) знизу кріпили "розсоху" із дуба, на кожний з кінців якої насаджували пероподібний залізний "сошник". Невід'ємними компонентами робочої частини поліської сохи були ще нерухома дерев'яна "полиця" у вигляді лопатки (інколи — відвал у формі дощечки), "підвої" з мотузок, ременя чи гужви (запарений у гарячій воді, скручений вручну прут з дерева твердої породи), спорадично — також "стовба" тощо. Тобто, за конструкцією, поліська соха багато в чому нагадувала конструкцію однозубого рала з полозом. Натомість тягловим приладом російської за походженням сохи слугували дві довгі жердини — голоблі ("вобжі", "оглоблі"). Основу її робочої частини становила масивна "плаха" ("розсоха"), яка внизу закінчувалася двома окремими "зубами", на кожен з яких насаджували по одному залізному "сошнику". Розсоху і голоблі з'єднував разом поперечний брусок ("рогаль"), кінці якого водночас слугували ручками цього знаряддя. Крім того, від голобель до сошника кріпили м'які "підвої", а на самому сошнику навпроти сошників — "полицю".

У зв'язку з відмінною конструкцією тяглових приладів у соху поліського типу запрягали лише пару волів, у соху з голоблями (безпередкову) — одного коня або вола. Все сказане в сукупності дає змогу припустити, що перший тип описаного орного знаряддя був в Україні автохтонним явищем, а другий принесли російські селяни в процесі їх переселення на терени Східного Полісся і Слобожанщини щонайшвидше наприкінці XVI — початку XVII ст.

Як розпушувальне знаряддя повсюдно в Україні застосовували борону трьох видів: традиційну, традиційну модифіковану і фабричну. Серед традиційних найдавнішою за походженням і найпримітивнішою за конструкцією вчені вважають волокушу, яку селяни виготовляли із масивної гілляки. У ХІХ — на початку XX ст. за її допомогою українці найчастіше заволочували посіви. Тоді ж на теренах Полісся ще широко побутувала плетена (лісяна) борона, основу конструкції якої становив П-подібної форми "облук" — розколений надвоє стовбурець молодого дуба. До цього "облука" кріпили за допомогою виготовлених із гужви "калачів" березові або лозові прути, що розміщувалися на ньому кількома рядами (переважно по п'ять) повздовж і впоперек, причому на кожен поздовжній ряд відповідного "снування" борони витрачали два прути, на поперечний — три. Відтак на місці перехрещення двох пучків цих прутів забивали дубові "зуби", що утримувалися тут за допомогою вже згаданих "калачів".

На відміну від Полісся в інших регіонах України у зазначений період найчастіше використовувалися рамкові, або валкові борони, які були зазвичай траппецієподібної форми. Основу конструкції цієї борони становили кілька поздовжніх дерев'яних брусків ("бильців"), на обох кінцях кожного з них видовбували наскрізні отвори. Через останні пропускали дві поперечні планки ("глиці"), що надавали виробу форму своєрідної рами. Відтак у просвердлені в бильцях отвори вставляли і закріплювали з дерева твердої породи (переважно із дуба) щонайменше півтора-два десятки "зубів" ("чопів").

З початком масового поширення металу в селянському побуті рамкову борону традиційної конструкції і форми сільські майстри дешо модифікували, зокрема, замість дерев'яних "зубів" вони почали використовувати залізні.

В господарстві українців широко побутували різні ручні знаряддя обробітку грунту: заступи ("лопати", "рискалі", "шуфлі", "городники" тощо) ковальського і фабричного виробництва, сапи ("сапки", "тяпки", "копачки", "дзюбки" тощо) і мотики різних типів та форм. Зокрема, сапи і мотики найчастіше використовувалися для міжрядкового розпушування грунту, з метою кращого збереженя вологи, для обробітку просапних культур і обгортання коренеплодів.

bigmir)net TOP 100