Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Давні слов'яни

Речові пам'ятки слов'ян. Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення — слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям — і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами — від Одри до Дніпра.

Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. — з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі.

У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо.

Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V—VI ст. н. е.

Писемні джерела про слов'ян. Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І—II ст. Плінію Старшому, Таціту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни». Загалом свідчення римських істориків — скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння готів» (інша назва цієї книги — «Готика») 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...». Назви «склавіни» та «анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти — в Подніпров'ї, склавіни — в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них — венеди та анти — є іншомовними (перша — балтського, друга — іранського походження); третя, склавіни, — видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим.

Суспільне життя. Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки, переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені більші чи менші групи — об'єднання родів — племена, союзи племен. Отож, їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, й запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалась верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.

Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувалися у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов'яни в V—VII ст. упритул наблизилися до створення держави. Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших — своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювались на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині — це так зване Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки — еліти — свідчать джерела VI ст. Так, в одному з них підкреслюється, що у слов'ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже готський історик Йордан, розповів про розправу готського короля над слов'янським князем Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких приймалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, — писав у VI ст. Прокопій Кесарійський, — а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Слов'яни під час Великого переселення народів. Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у військових подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Активними учасниками Великого переселення народів були готи — германські племена, вихідці зі Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. У III ст. готи остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об'єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов'ян-антів. Про взаємини останніх із готами оповідає у своїй «Готиці» Йордан. З цього твору довідуємося, що стосунки двох народів не були безхмарними. Та, вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних військових походах на володіння Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували свою войовничість проти колишніх союзників. У таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що антські ватажки шукали можливості послабити готів. Слушною нагодою стала навала гунів — великого об'єднання племен тюркського походження, що сунули з території Монголії та Китаю.

«Перед загрозою поразки готський король Вінітарій, — свідчить Йордан, — намагаючись показати свою силу, рушив військо на антів і, коли ввійшов туди, у першій битві був переможений, однак надалі став діяти рішучіше і розіп'яв ватажка їхнього (антів) Божа з синами його і з сімдесятьма старійшинами для залякування». Та анти скористалися підтримкою гунів. Готів було подолано й витіснено у межі Римської імперії.

У складі гунського об'єднання слов'яни торували собі шляхи на Балкани, до Італії та Галлії, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої могутності гуни досягли за часів Атілли. Та після смерті свого войовничого й завзятого вождя, 453 p., швидко знесилились. Позбавившись залежності від гунів, слов'яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковане велике розселення слов'ян, про яке Йордан не без жалю сповіщав: «Тепер вони (слов'яни) бушують повсюдно...»

Перші самостійні походи слов'ян на Візантію відбулися наприкінці V — початку VI ст. Майже щороку траплялися слов'янські військові експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527—565 pp.). Виняткове значення мав похід антських загонів 550—551 pp. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов'яни здійснювали військові операції, під час яких руйнували фортеці. «Вони спустошили й спалили їх (міста й фортеці), — розповідає візантійський історик кінця VI ст., — взяли полонених і стали панами на землі. Вони осіли на ній панами, як на своїй, без страху... І нині вони лишаються тут, живуть і спокійно перебувають у країні ромеїв». Наприкінці VI ст. постійні слов'янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові.

Отож, наслідком військових походів проти Візантії сталося переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова.

Наприкінці VI ст. у відносини антів з Візантією втрутилися авари — кочовий народ тюркського походження, що прибули зі сходу, але свою державу — каганат — утворили у Середньому Подунав'ї. Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до союзу. Року 601-го анти разом з Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавіни. Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів. Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім'я антів від 602 р. більше не згадувалося. Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов'янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії — життя на Балканських землях в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов'янським народам.

У переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавінських племен. І коли анти освоїли землі Балкан, оселяючись там досить часто разом з кочовиками — аварами та болгарами, склавіни переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаем угору на захід. З часом вони просунулися аж до верхів'я Ельби, змішалися зі слов'янськими племенами, що йшли туди з території Польщі і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам.

Поділ слов'ян на західних, східних та південних відповідає сучасному стану слов'янства. Як зауважують дослідники, у VIII—IX ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської спільності, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов'янські народи.

Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V—VII ст. також мешкали слов'янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов'ян — мешканців верхів'я Дніпра оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь. Живучи поряд з балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Кому ж має завдячувати появою ще один східнослов'янський народ — українці? Ще М. Грушевський вважав, що предками українців були анти. Проте є й інша думка, згідно з якою пам'ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам'яток, а здебільшого на основі пам'яток, що їх залишили склавіни. Бо саме склавіни були тим населенням, що мешкало в V—VII ст. на більшій частині українського Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров'ї, від VI ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинута склавінами.

Велике переселення народів мало непроминальне значення для подальшої долі слов'ян. Підхоплені ним, слов'янські племена перемішалися й на нових територіях дали початки сучасним слов'янським народам.

bigmir)net TOP 100