Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20—30-х роках XIX ст.

У Російській імперії, незважаючи на її успішні війни, існували тяжкі соціально-економічні та політичні проблеми. Росія залишалася кріпосницькою державою, а кріпацтво було анахронізмом у суспільстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку. Самодержавна система гальмувала розвиток демократії. Все це було очевидним для далекоглядних російських політиків, і вони вважали необхідним провести відповідні реформи, тільки по-різному бачили їх. Більшість виступала за еволюційний шлях, меншість — за революцію. До перших належали різноманітні масонські гуртки, які множилися у тогочасній імперії як гриби після дощу.

Масонство (від понять «масони», «франкмасони», тобто «вільні мулярі») як організований рух бере свій початок із мулярських цехів, які набувають сучасних обрисів у XVIII ст. Невеликі та глибоко законспіровані гуртки або організації («ложі») швидко утворили цілу мережу і підтримували між собою контакти на рівні верхівки лож. Члени останніх були втаємничені у справи ложі залежно від свого місця в масонській ієрархії. Чим вище член ложі підіймався по ієрархічних сходах, тим більше він знав про організацію, про її склад, програму та напрямки діяльності. Останні коливалися залежно від особливостей держав та країн, в яких масонам доводилося діяти. Вони проголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини, свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Однак по своїй суті вони були космополітами і вороже ставились до християнської Церкви. Кінцева мета масонерії — об'єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким саме масони й мали б керувати. В Російській імперії за панування Павла І масонерія стала напівлегальною, але з тактичних міркувань робила наголос на благодійницькій та просвітницькій діяльності. Олександр І продовжив таку політику і навіть сам став масоном, покровителем ложі «Великий польський Схід», яка охоплювала Польщу. Але пізніше цар змінив своє ставлення до масонів і у 1822 р. заборонив їхню діяльність на території Російської імперії. В подальшому масони діяли нелегально.

В Україні перша масонська ложа виникла ще за польських часів у Вишневці на Волині (1742), але особливо масонерія поширилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. (Київ, Полтава, Одеса). Членами лож були представники різних національностей та станів, але переважно купці та службовці. Часом до масонських лож потрапляли відомі представники українського суспільного руху, культурного життя, наприклад поет Іван Котляревський, але це мало незначний вплив на розвиток українського національно-визвольного руху. Не випадково з масонських лож вийшло чимало членів майбутніх саме загальноросійських (ложа Об'єднаних слов'ян стала ядром Товариства об'єднаних слов'ян (1825)), а не українських організацій.

Загальноросійські дворянські революційні організації виникли невдовзі після походу в Європу проти наполеонівської Франції. Їхні учасники на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, свободу від кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства майбутніх декабристів. Вони прагнули поширити сферу свого впливу і на Україну, де стояли потужні війська і де можна було сподіватися на швидку допомогу з-за кордону. Московський «Союз благоденства» відкрив свою філію в Тульчині на Поділлі. Після розпаду цього «Союзу» утворилися Північне та Південне товариства (відповідно в Петербурзі та на Київщині), які керувалися у своїй діяльності програмними документами, відповідно «Руською правдою» полковника Павла Пестеля та «Конституцією» Микити Муравйова. У Звягелі (Новограді-Волинському) було створено Товариство об'єднаних слов'ян, котре увійшло у 1825 р. до Південного товариства. Ці організації прагнули повалити самодержавство, встановити в Російській імперії республіку або конституційну монархію, послабити або ж цілком ліквідувати кріпацтво (але зі збереженням поміщицького землеволодіння!), ліквідувати станові привілеї. Щоб швидше добитися поставленої мети, обидва товариства налагодили контакти з таємним Польським патріотичним товариством.

Перші польські нелегальні організації виникли буквально одразу після падіння Речі Посполитої, але в часи наполеонівських війн польські та литовські патріоти масово пішли до французької армії. Після поразки польських визвольних змагань першого періоду (риску під ним провів Віденський конгрес) знову інтенсивно виникають нелегальні організації. Найвідомішим з них було «Товариство філоматів» (1816—1823 pp.), котре прагнуло добитися незалежності Польщі (дехто з філоматів думав і про незалежність своїх батьківщин, тобто України, Білорусі й Литви від Російської імперії), а також ліквідації кріпацтва. Біля витоків цього товариства стояли уродженці Підляшшя професори М. Бобровський та І. Данилович, активну роль у їх діяльності відігравав геніальний польський поет Адам Міцкевич, основоположник нової білоруської літератури Ян Чечот, громадсько-політичні діячі й науковці Томаш Зан та Ігнатій Домейко. Керівником «філоматів» був українець Йосип Єжовський. Щоб посилити впливи на молодь, «філомати» створили «Спілку Променистих», а потім — «Союз Філаретів». Обидві організації велику увагу приділяли просвіті свого народу, активно вивчали його історію, географію, мову, фольклор. У 1823 р. царат розгромив ці товариства, а їхні члени потрапили до в'язниці або на заслання. Ті, хто вцілів (члени глибоко законспірованого Польського патріотичного товариства), посилили свої контакти з декабристами. Польські патріоти на відміну від російських ставили на перше місце здобуття незалежної Польської держави, яку розуміли як Річ Посполиту «від моря до моря», тобто з українськими, білоруськими та литовськими землями і збереженням кріпосницьких порядків.

Біда була в тому, що ні російські, ні польські змовники не ставили перед собою завдання здобуття незалежної Української держави, навіть автономної. Серед них була популярна «теорія» Духінського, згідно з якою українці були тільки гілкою польського народу (в Росії уже в цей час існував офіційний погляд на українців як на гілку російського народу). В полоні своєї великодержавницької ідеології польські та російські змовники дискутували між собою тільки про майбутню належність України до Росії чи до Польщі, про кордони між обома майбутніми імперіями, але не залишали у своїх планах місця для незалежних України та Білорусії. Керівник Північного товариства Пестель взагалі прагнув встановити автократичне правління, по суті диктатуру таємної поліції. У разі приходу до влади Пестеля було б створено поліцейську державу, яка за великим рахунком мало чим відрізнялася б від царської, а то й була б ще гіршою. Ідеалом Пестеля, що знайшло своє відбиття у його програмі («Русская Правда»), мала би бути «єдиная и неделимая» Російська імперія, а неросійські народи мали б відмовитися від прагнень здобути незалежну державу. Пестель взагалі вважав доцільним очищення кордонів імперії (Україна, Білорусь, Молдавія, Закавказзя тощо) від корінних народів цих країн і виселення їх вглиб Росії та у Сибір. Місце «інородців» мали б зайняти переселенці-великороси.

І російські, і польські нелегальні організації планували підняти повстання проти царя Олександра І у 1826 році, але раптова смерть останнього в листопаді 1825 р. призвела до зміни планів. У Росії виник тимчасовий безлад, оскільки присягу її піддані спочатку давали новому імператору, наміснику Царства Польського Костянтину. Коли ж виявилось, що Костянтин відмовився від престолу, то претензії на престол заявив молодший брат Олександра І й Костянтина — Микола І (правив у 1825—1855 pp.). Цим безладом вирішило скористатися Північне товариство, яке на свій страх і ризик виступило завчасно. 14 грудня 1825 р. змовники (саме з цього часу їх стали називати декабристами) здійснили невдалу спробу державного перевороту. Повстання було придушене в зародку, а його керівники заарештовані. Почалося слідство, яким керував новий імператор Микола І. Було виявлено зв'язки з Південним товариством, почалися перші арешти (Пестель та ін.), були схоплені й деякі учасники Польського патріотичного товариства. Тоді інші керівники Південного товариства (С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін) вирішили підняти на повстання Чернігівський полк, який стояв тоді на Київщині. Це сталося 29—31 грудня 1825 р. Через кілька днів декабристи вирушили на Білу Церкву, але вже 5 січня 1826 р. вони були розбиті вірними цареві військами. Майже тисячу солдат і офіцерів було заарештовано.

Після слідства було страчено 5 декабристів, понад 250 засуджено до сибірської каторги, ще більше — розжалувано й послано воювати на Кавказ проти горців. З того часу борці проти самодержавного режиму нерідко бачили в декабристах своїх попередників, сприймали їх як борців за народну волю, мучеників свободи. І хоча такий імідж декабристів далеко не вповні відповідав дійсності, однак цій легенді віддав належне навіть Тарас Шевченко.

У цей же час у Царстві Польському повним ходом продовжувалася підготовка до повстання. Його центром стала школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М. Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Коли вість про вибух Липневої революції у Франції, проголошення незалежності Бельгії досягла Варшави, столиця Польщі повстала 29 листопада 1830 р. (за н. ст.) (Листопадове повстання). Намісник Царства Польського Костянтин ганебно втік зі свого палацу на східний берег Вісли під захист російських багнетів. Серед поляків не бракувало колабораціоністів, прислужників окупаційного режиму. Зокрема, шість польських генералів відмовилися стати на бік повсталих. Але повстання швидко набирало силу, його очолив сподвижник Тадеуша Костюшка генерал Хлопицький, який воював і під прапорами Наполеона. Йому довелося діяти в складних умовах. Австрія та Пруссія — учасники поділів Речі Посполитої у XVIII ст., вороже поставилися до повстання, Англія та Франція й не збирались воювати за польські інтереси. З боку Росії годі було чекати на якесь співчуття. Навіть Олександр Пушкін, і той оспівував криваве придушення повстання, перемогу «гордого росса» над «кичливым ляхом» («Клеветникам России» та ін.).

Тим часом повстання поширилося не тільки на етнічні польські землі, а й на Білорусь та Правобережну Україну, де збереглося майже без змін польське землеволодіння. Розгорнулися тяжкі бої з російськими військами, якими командував фельдмаршал Іван Дібіч-Забалканський. Відбулася перша значна битва — Гроховська (під Варшавою), в якій повстанці зазнали поразки, але їм вдалося відстояли столицю. Ситуацію значно ускладнила епідемія холери, пошесть косила обидва війська. Від холери померли навіть сам намісник Костянтин, фельдмаршал Дібіч. Останнього замінив на посаді командувача інший фельдмаршал — Іван Паскевич, який походив з давнього козацько-старшинського роду.

В Україні (Волинь, Поділля), куди вирушив повстанський корпус генерала Юзефа Дверницького, його підтримали насамперед польські шляхтичі. Особливо слід відзначити князя Вацлава Ржевуського — Еміра.

В. Ржевуський (Жевуський) (1784—1831) походив з відомого магнатського роду, був професійним вояком, науковцем і літератором, одним з найкращих у Європі знавців коней. Часто бував на Близькому Сході, добре володів східними мовами, багато писав про Схід, за що його навіть прозвали Еміром. Ржевуський захоплювався запорозьким козацтвом і навіть створив у своєму маєтку на Волині загін козаків, котрі мали б стати ядром відроджуваного козацького війська і піти в бій за «нашу і вашу свободу», тобто за незалежні Польщу та Україну. При його дворі служив також польсько-український поет Тимко Падура, який писав думи та поеми, що прославляли козаків. Коли вибухнуло повстання, то Емір зі своїми козаками тут же вступив до повстанських лав і героїчно поліг у бою на українській землі 14.06.1831 р. Життя й смерть Еміра надихнули М. Шашкевича на створення поеми, з якої зберігся лише фрагмент («Бандурист»).

Але в цілому польська шляхта, яка зберігала провідні позиції у землеволодінні на Правобережній Україні, прагнула законсервувати існуючий соціальний лад. Українські ж селяни не хотіли з цим миритися. Вони добре пам'ятали колоніальне панування Речі Посполитої в Україні, переслідування православних, тому не підтримали у своїй масі польського повстання. Цим скористалася царська влада: селянам було брехливо обіцяно, що їх звільнять від підданства повсталих шляхтичів, буде відновлено козацький устрій, вже навіть почали формувати козацькі полки. Як наслідок, прекрасне гасло «За нашу і вашу свободу!» розбилося через небажання польських повстанців поступитися своїми становими привілеями, підтримати національно-визвольні змагання українців. Не маючи підтримки «знизу», повстання в Україні швидко захлинулось, рештки корпусу Дверницького відступили до австрійської Галичини, де були роззброєні. Після кривавих боїв на теренах етнічної Польщі (особливо дошкульною була травнева поразка під Остроленкою на сході Польщі) впала Варшава, яку взяла 8 вересня 1831 р. 60-тисячна армія Паскевича.

Розпочалися репресії проти учасників повстання, багато з яких було відправлено до Сибіру, на Кавказ, у Середню Азію, а ще чимало емігрували. Царат скасував політичну автономію Царства Польського, запровадив російське право замість Литовських статутів, зробив російську мову в судах єдиною офіційною, закрив знаменитий Кременецький ліцей та Віденський університет, ряд інших навчальних закладів, ліквідував багато польських шкіл, а на їхньому місці запровадив російські, зробив й інші кроки в напрямку русифікації Правобережної України, насамперед стимулюючи переселення сюди російських військових, міщан, чиновників та ін. і скеровуючи їх у головні міста. Російський уряд знову «зацікавився» проблемою верифікації шляхти на землях колишньої Речі Посполитої. Десятки тисяч шляхтичів, які мали крихітні земельні наділи або зовсім не мали землі, були позбавлені станових привілеїв і мусили вписуватися до міщан, селян тощо. Цей процес розпочався ще наприкінці XVIII ст. й тривав майже сто років. Звідти походили біди, з документальною точністю описані пізніше Іваном Карпенком-Карим у п'єсі «Мартин Боруля». Для євреїв була встановлена межа осілості, що окреслювала територію, де вони (за рідкісними винятками) мали право проживати. (Ця межа охоплювала землі колишньої Речі Посполитої в кордонах до 1648 p., тобто власне Польщу, Литву, Білорусь та Україну, крім Слобожанщини.) Такого роду дискримінаційні заходи призвели до значної концентрації єврейського населення за межею осілості — євреї там вийшли на друге місце (10 % населення) за чисельністю після українців.

Здійснивши всі ці заходи, царат певною мірою послабив соціальну опору можливих повстань, оскільки насамперед дрібна шляхта активно боролася проти Російської імперії. Оскільки вона ж мала переважно українське та білоруське коріння, то автоматично були послаблені український та білоруський національно-визвольний рухи. Однак повстанці не втратили сили духу. Вже у 1833 р. повстанські організації, створені за зразком італійських карбонаріїв, перекинули до Галичини молодіжний загін Заливського, який розгорнув там партизанську боротьбу. При цьому він обіцяв загальну рівність громадян відродженої Польщі та наділення селян землею. Проте селяни не повірили в ці обіцянки, й невдовзі загін Заливського зазнав поразки. У 1835 р. в Умані невелика група польських патріотів створила філію нелегальної організації (Громада польської нації), яка висунула революційно-демократичні гасла, однак теж безрезультатно. 1836 року в Київському університеті виник таємний гурток «Співдружність польського народу», розгромлений поліцією через два роки.

Однак всі ці нелегальні польські організації творили ґрунт для підготовки повстання 1863—1864 pp. Повстанці протримались майже рік, але зазнали поразки. Царат же використав її для чергового послаблення польських впливів. При цьому Російська імперія прагнула не відновлення національної самосвідомості українців та білорусів, а їх подальшого помосковщення.

Поразка польського повстання хоча й убезпечила Україну від реставрації у повному обсязі режиму колоніального гніту Речі Посполитої, але спричинилася до нової хвилі колонізаторських заходів Російської імперії.

Становище українських селян погіршилось, оскільки польського поміщика-повстанця замінив російський. Якщо ж шляхтич був лояльним до російської влади, то він зберігав свою власність на землі й кріпаків і нерідко мстився селянам. Козацькі полки були через деякий час ліквідовані, часом із застосуванням сили. Тільки деякі з них були переведені на Кавказ, де вони зміцнили Терське та Чорноморське козацтва, посилили позиції імперії проти горців Північного Кавказу. Там, у довголітній і цілковито непотрібній Україні Кавказькій війні проти чеченців, інгушів, черкесів та ін. гірських народів полягло чимало українців. Царат ліквідував також козацьку міліцію. У 1836 р. було придушене чергове повстання військових поселенців в Україні.

Прямим наслідком поразки польського повстання була ліквідація у 1839 р. Греко-католицької Церкви в підросійській Україні та Білорусі, а «упорствующих» уніатів репресували та засилали до Сибіру. Значно погіршувала загальну ситуацію відмова царату від будь-яких радикальних соціально-економічних та загальнодемократичних реформ. За царювання Миколи І, за влучним виразом історика М. Покровського, «Росія трималася як консерви у герметично закупореній коробці» ...

bigmir)net TOP 100