Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

Головним провідником політики Російської імперії від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін. Його прагнення до зміцнення Російської держави не мало б у собі нічого поганого, якби ця держава не була імперією, якби її зміцнення не відбувалося за рахунок пригноблених народів. Прагнучи не допустити нового революційного вибуху, Столипін пішов на реформу в аграрній галузі, що прискорило розвиток капіталізму на селі, але не поклало край існуванню поміщицького землеволодіння. Замість того щоб покінчити з ним, Столипін знайшов інший спосіб вирішити проблему «зайвого» українського населення на селі. Він всіляко стимулював переселення українців до Сибіру та північного Казахстану, насамперед до Тургайської, Акмолинської та Уральської областей, Томської та Омської губерній (Сірий Клин) та Далекого Сходу (Зелений Клин). Царизм прагнув тут вбити двох зайців: внаслідок заселення майже безлюдних просторів Сибіру та Далекого Сходу за рахунок українців полегшувалася їхня русифікація і водночас пом'якшувалася гострота аграрної проблеми.

Взагалі, «неісходимий Сибір» почав заповнюватися українськими політичними засланцями ще з часів Руїни, але тепер цей процес став набагато масштабнішим та цілеспрямованішим, піднесеним до рівня державної політики. Ще у березні 1863 р. з Одеси відправилися два пароплави з першою партією переселенців. Протягом наступних років суходолом, а також морським шляхом через Індійський океан на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців з надією завести власне господарство на вільних землях. Перші переселенці були переважно з Лівобережної України, пізніше до них приєдналися жителі з Правобережжя. Українці відразу утворювали поселення зі своїми рідними назвами, які збереглися й донині: Переяславка, Чернігівка, Верхній Мономах та ін. Внаслідок столипінської політики вже напередодні Першої світової війни українці кількісно переважали на Далекому Сході росіян.

Таким чином, імперія активно заселяла та освоювала новоприєднані та майже безлюдні території на своїх кордонах, а водночас полегшувала русифікацію великої маси переселенців, які були відірвані від рідної землі, кинуті в тяжку боротьбу з природою. Столипін зменшував цим базу не тільки аграрної революції, а й національно-визвольної боротьби українців, зменшував шанси українців на здобуття власної незалежної держави. Усвідомлюючи, що українці є окремим від росіян народом, Столипін намагався «вирішити» й цю проблему, спираючись на ідеологію агресивного російського шовінізму. Його соціальною опорою були російські поселенці в Україні, котрі мали тут свою повну соціальну структуру (свої «низи», середній шар, свої «верхи»), особливо з числа поміщиків, капіталістів та службовців, верхівки РПЦ. Їхній вплив був помітним у великих містах, насамперед на півдні та сході України.

У березні 1908 р. в Києві було створено «Клуб русских националистов». Мета клубу — поборювати польський тиск і українофільство. Виникнення цієї організації було прямою реакцією на розвиток подій під час революції 1905—1907 pp. в українських губерніях: російських націоналістів неабияк турбували результати думських виборів, зокрема те, що від Правобережної України до І та II Державних Дум потрапили переважно українські селяни, українофіли, поляки і євреї, але мало росіян. Зі зміною політичного курсу російські монархісти оголосили хрестовий похід проти тих, хто підривав коріння «російської православної цивілізації». Головне вістря їхньої атаки було спрямоване проти українського руху, який сприяв розколу між «великоросійським і малоросійським народами». Діяли тут і реакційні правомонархічні шовіністичні партії («Союз русского народа», «Союз им. Михаила Архангела» та ін.).

Внаслідок державної підтримки та особистого протегування Столипіна «Клуб русских националистов» став однією із найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. У грудні 1909 р. він домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про заборону викладання української мови в школах. Іншим тяжким ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна 1910 р. із забороною діяльності будь-яких чужорідних («инородческих») товариств, видавництв, організацій. В окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Отже, як з гіркою іронією відзначали діячі українського національного руху, Москва, коли їй треба, називає українців то частиною російського народу, то «інородцями». Внаслідок цього циркуляру український рух знов опинився в підпіллі. Особливу ненависть у російських великодержавних шовіністів викликала «Просвіта». Природно, що імперський уряд був на боці «своїх», і «Просвіта» в Російській імперії постійно зазнавала утисків, принижень, переслідувань, її філії закривалися все частіше. З вибухом Першої світової війни у 1914 р. «Просвіти» в межах Російської імперії були остаточно заборонені і тільки катеринославська діяла ще деякий час. В пореволюційний період радянська влада повторила заборони «Просвіти» царським урядом, а її активісти майже всі були винищені фізично або репресовані. Було закрито й інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо.

Російський уряд, його представники на місцях давали настанови у чорносотенному дусі своїм підлеглим, ділились досвідом боротьби з українським рухом. Ось, наприклад, витяг з доповіді полтавського губернатора міністру внутрішніх справ:

«Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем колонизации русского языка в прежние времена; разъяснять, что Украина означает окраину России и Польши и что никогда украинского народа не было; доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности... Всеми способами искоренять употребление названий "Украина" и "украинский"...»

Але український рух пристосувався й до нових умов. Важливу роль відіграло створення у 1908 p. Товариства українських поступовців (ТУП). Його завданням було спрямовувати й координувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Товариство й справді об'єднало визначних представників усього спектру політичних напрямів українського руху: М. Порша, В. Винниченка, С Петлюру, М. Міхновського. Керівником товариства фактично був М. Грушевський, офіційно ним керував колишній голова Української парламентської громади Іван Шраг. Керівним органом ТУП була рада (знаходилася у Києві), що обиралася на щорічних з'їздах організації. Основними напрямами діяльності Товариства українських поступовців були культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, розповсюдження видань), створення блоків з іншими організаціями для обстоювання політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за запровадження української мови у середній школі, судах, церковному житті. Діяльність ТУП виходила за межі України, виявляла певний позитивний вплив на білоруський національно-визвольний рух. Відомо, наприклад, про контакти, які підтримували М. Грушевський з лідерами білоруського руху поетом Янком Купалою, істориком Вацлавом Властом-Ластовським, братами-публіцистами Антоном та Іваном Луцкевичами та ін.

Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. Позбавлені прямого доступу до думської трибуни, українські політики в захисті національних прав прагнули співпрацювати з думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Одначе взаєморозуміння досягалося далеко не завжди. Почасти тупівці стикалися з байдужістю або відвертою ворожістю з боку російських політиків навіть демократичного спрямування. Вже тоді далекоглядним українським політикам стало зрозуміло, що російська демократія закінчується там, де починається незалежна Україна. Показовим у зв'язку з цим було тлумачення українського питання представниками навіть ліберального націоналізму. Ця політична лінія у російському опозиційно-демократичному таборі стала помітною у 1907—1908 pp. Щоби зберегти свій статус великої держави, Росія, твердили вони, має провадити активну зовнішню політику, віддаючи перевагу Чорноморському басейну. Для досягнення успіху в цьому зовнішньополітичному напрямку Росія мала відмовитися від переслідувань народів, що живуть у Чорноморському регіоні. Гнучкими дипломатичними заходами треба переконати такі народи у корисності їхнього союзу з Росією. При цьому йшлося лише про поляків та євреїв. Про визнання окремих політичних прав українців навіть не згадували. Тож змін на краще в російській політиці щодо України не передбачалося. Не допомогло й те, що Симон Петлюра, вже як український соціал-демократ, почав видавати у Москві російською мовою журнал «Украинская жизнь», щоб краще інформувати російську громадськість про події в Україні.

Слід підкреслити, що всі російські політичні партії напередодні Першої світової війни виступали проти державної незалежності України і у кращому випадку погоджувалися надати їй тільки куцу національно-культурну автономію (відкриття українських шкіл, видання українських газет тощо). Щоправда, на словах деякі російські партії, насамперед більшовики, виступали певний час під гаслами підтримки права націй, в тому числі й української, на самовизначення. Але ці гасла були демагогічними й висувалися тільки заради здобуття ширшої підтримки більшовиків, захоплення ними політичної влади та утримання за собою України. Взявши владу в Російській імперії в свої руки, більшовики продовжили великодержавну політику царату.

Лояльніше ставилися до українців представники інших національних меншин в Україні. Німецька община, яка гуртувала в першу чергу німецьких колоністів у селі, трималася осібно й нейтрально. З початком Першої світової війни у 1914 р. й антинімецької політики уряду її значення різко впало.

Швидко набирав силу єврейський рух, ставлення якого до українців було суперечливим. Нерідко єврейська меншина була солідарна з російським урядом щодо українства. З цим глибоко помилковим курсом боролися кращі представники єврейського визвольного руху, насамперед в особі талановитого письменника й публіциста Володимира (Зеєва) Жаботинського. Він відзначав коректну позицію лідерів українського руху в єврейському питанні та пропонував євреям відповідати тим же.

У найтяжчому стані опинився кримськотатарський (кримський) народ, корінний народ Криму, якому загрожувала денаціоналізація. Видатну роль у боротьбі за право кримських татар відіграв «дідусь нації», основоположник нової кримськотатарської літератури, письменник та просвітитель Ісмаїл Гаспринський (Ісмаїл бей Мустафа оглу) (1851—1914). Він створив першу газету кримськотатарською мовою («Терджиман»), яка стала виходити ще з 1883 р. Закладені ним традиції продовжував науковець, педагог і письменник, академік Осман Акчокракли (1878—1938). Навесні 1905 р. представники кримських татар вносили петиції до царя, але без особливого успіху. У серпні 1905 р. відбувся історичний «меджліс (рада) на воді», коли представники тюркомовних народів зібралися на пароплаві «Густав Струве» і під час шестигодинного плавання Окою було створено «Союз мусульман» (Іттіфак ель муслімін), вироблено стратегію і тактику дій в умовах революції. Більшість виступила тоді за здобуття автономії. Пізніше кримські татари зуміли провести до Державної Думи своїх представників і використовували думську трибуну для боротьби за свої права. Думськими депутатами від кримських татар були А. Медієв та І. Муфтій-заде.

Інші національні меншини (поляки, греки та ін.) теж активізували свою боротьбу, добиваючись забезпечення своїх культурних, мовних запитів тощо.

У 1911 р. у київській опері есер Багров вбив Столипіна кількома пострілами з револьвера. Але новий уряд не приніс сподіваного послаблення антиукраїнської репресивної політики. Її кульмінація припала на березень 1914 p., коли імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-ої річниці від народження Тараса Шевченка, що спричинило масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції. Одначе каральні заходи імперії виявилися безсилими: український рух став масовим. Більше того, цей рух ставав значно радикальнішим, він перетворювався на чинник міжнародного життя. Характерною у цьому плані є поява молодоукраїнського напрямку в українській соціал-демократії. Важливу роль у діяльності партії відігравали Андрій Жук і Дмитро Донцов.

Андрій Жук (1880—1968) походив з Лубенщини. 1901 р. вступив до РУП, з 1905 р. став одним з чільних діячів УСДРП. Кілька разів арештовувався поліцією, був змушений емігрувати до Галичини (1907). Публіцист, займався також кооперативною діяльністю. У 1914 р. став одним із засновників Спілки визволення України, яка прагнула здобути незалежну Українську державу, спираючись на Австро-Угорщину у боротьбі проти Російської імперії. В часи УHP служив дипломатом, пізніше був редактором газет і журналів у Галичині, емігрував до Австрії, займався науковою діяльністю.
Дмитро Донцов (1883—1973) походив з Мелітополя. Навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Ще на студентській лаві прилучився до українського руху, ставши членом РУП, а потім — УСДРП. Активно займався публіцистичною діяльністю. У 1905 р. його було заарештовано. Після звільнення він емігрував у 1908 р. до Галичини і там разом з А. Жуком створив Спілку визволення України. В часи УHP займався питаннями преси, керував Українським пресовим бюро у Берліні, порвав з УСДРП. З 1922 р. проживав у Львові, де в своїх численних статтях сформулював ідеологію «інтегрального націоналізму», на який сперлися пізніше партії та організації нових поколінь борців за самостійну Україну, насамперед ОУН. Різко виступав проти будь-якої орієнтації на Росію, незважаючи на характер існуючої у ній влади.

Репресії, спрямовані проти політичного керівництва українського руху та культурно-просвітніх організацій, змусили розгорнути діяльність через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи. «Артільним батьком» називали Миколу Левитського, який вперше на Наддніпрянщині почав створювати хліборобські спілки (артілі, кооперативи) в Олександрівському повіті (Олександрівськ — нині Запоріжжя) Катеринославської губернії. До 1914 р. кількість селянських спілок сягнула трьох тисяч. Тисячі сільських фельдшерів, агрономів, земських статистиків, кооперативних діячів вели щоденну просвітницьку роботу серед українського селянства, і саме ця діяльність невдовзі — у 1917 р. — уможливила швидке розгортання української революції. Надзвичайно важливим позитивним фактором було значне кількісне збільшення українського народу, який переживає справжній демографічний вибух на рубежі XIX—XX ст. Тоді на одну українську сім'ю припадало в середньому 7—8 дітей! Незважаючи на посилену русифікацію, згідно з першим всеросійським переписом 1897 p., тільки в Російській імперії нараховувалося понад 22 млн українців, і вони становили другу за чисельністю етнічну групу після росіян (відповідно 18% і 44%). Масові мітинги та демонстрації проти заборон святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка яскраво засвідчили процес швидкого пробудження широких мас українського народу. На жаль, вибух Першої світової війни призупинив цей процес. На думку ряду західних істориків, українцям забракло всього 10 років мирного життя, щоб стати на шлях рішучої боротьби проти Російської імперії за державну незалежність...

bigmir)net TOP 100