Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Українська еміграція

З підросійської України. Оскільки володіння Російської імперії охоплювали не тільки Сибір і Далекий Схід, а ще й Алеутські острови, Аляску та форт Росс під Сан-Франциско, то серед її колоністів у Сибіру та Новому Світі помітне місце належало українцям. (Про формування компактних українських поселень у Сибіру — Сірий Клин та Зелений Клин — вже йшлося). Цікаво, що православними колоністами у Північній Америці опікувалися єпископи Іркутські та Нерчинські Інокентій (Неронович), св. Софроній (Кришталевський), Михаїл (Миткевич), які були українцями за походженням, а до того ж вихованцями Києво-Могилянської академії. За часів єпископа Веніаміна (Багрянського) у 1795 р. було збудовано першу православну церкву в місцевості Кодьяк (Аляска), пізніше було створено Аляско-Алеутський вікаріат. Після того як цар Олександр II продав Аляску США (1867), цей вікаріат було підвищено до єпархії (1870). Першим її архієпископом став Іоан (Митропольський), а третім (у 1888—1891) — Володимир (в миру Василь Соколовський), українець з Полтави, випускник Холмської духовної семінарії, який привіз зі своєї альма-матер цілий загін українців-священиків. Після його переведення на Острозьку (на Волині) кафедру на Аляску було поставлено єпископа Николая (Зьорова), який поширив діяльність місії і на Канаду. У 1909 р. РПЦ поставила свого єпископа спеціально для Канади. Ним став Олександр (Немоєвський). Мережа православних парафій таким чином швидко поширилася по всій Північній Америці. І нині Російська Американська митрополія в США та Канаді живуть тими здобутками, якими вони завдячують насамперед українцям наприкінці XIX — на початку XX ст.

З підавстрійської України. Ті самі причини, що і в Наддніпрянщині (безземелля та малоземелля, безробіття тощо), призвели до масового виїзду з батьківщини українців Австро-Угорщини. Вже у XVIII ст. бачимо хвилі переселень, скерованих на Балкани (Хорватія, Боснія), однак імміграція до цих країн не мала значних перспектив, бо зарубіжна Європа сама відчувала брак землі. Тому майже всі переселенці з підавстрійської України рушали до Нового Світу.

Є дані, що вже на першому кораблі «отців-пілігримів» до майбутніх США («Мейфлауер», тобто травнева квітка), який прибув до Нового Світу ще 1604 p., був один українець. Досить відчутною була роль українців у війні за незалежність США 1776—1783 pp. і особливо у переможній війні Півночі проти рабовласницького Півдня (1861—1865). Тоді відзначився, наприклад, українець, генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». У 1865 р. до Нью-Йорка прибув ієродиякон Агапій Гончаренко (Андрій Гумницький), вихованець Київської духовної семінарії, що діяла як початковий ступінь Київської Духовної академії. Він виступив творцем першої слов'янської політичної організації в США («Клуб декабристів» у Сан-Франциско), видавцем газети на Алясці («Alaska Herald-Свобода»). Першим відомим емігрантом у США із Західної України був Іван Макогон із галицьких Заліщиків (1877). У 1884 р. на численні прохання українців — греко-католиків до США прибув перший священик — о. Іван Волянський, а через рік у місті Шенандоа (штат Пенсильванія) він збудував перший храм, заснував Свято-Миколаївське братство. У 1891 р. налічувалося вже 19 греко-католицьких священиків — вихідців із Закарпаття, Пряшівщини, Галичини. У 90-х pp. XIX ст. цілий гурт національно свідомих українських священиків з Галичини («Американський кружок») спеціально присвятив себе діяльності в США, щоб підтримати співвітчизників. Один з цих священиків, Нестор Дмитрів, став першим греко-католицьким душпастирем у Канаді (1897). Наприкінці XIX — на початку XX ст. відчутною стала хвиля емігрантів з підросійської України з числа українських протестантів.

У 70—80-х pp. XIX ст. багато українців поселилося в Нью-Йорку та Нью-Джерсі, штаті Пенсильванія (міста Пітсбург, Гарісбург, Кінгстон, Міннеаполіс, Скрентон, Шенандоа та ін.), де вони працювали переважно шахтарями та робітниками на текстильних фабриках. Переселенці з України становили тоді приблизно 1% населення США. Вони спочатку закріплювались на атлантичному узбережжі країни, а потім просувались углиб континенту. Дещо пізніше українці стали прибувати на канадські землі, але тут вони тяглися до безмежних канадських прерій. Офіційно початок переселенню поклали два галицьких селянина Іван Пилипів та Василь Єлиняк з Небилова на Калущині, котрі 7 вересня 1891 р. ступили на канадський берег. Єлиняк прожив майже сто років (помер у 1956 р.) і своїми очима бачив, як крок за кроком, долаючи тяжкі перепони, українці здобували собі визнання в Канаді. Саме до Канади основна маса шукачів кращої долі із Західної України звернула свої погляди, і цьому прислужилася ґрунтовна брошура «Про вільні землі» вчителя Осипа Олеськіва. Останній чесно показав картину життя українців у Новому Світі й дійшов справедливого висновку, що Канада для них підходила найбільше з огляду і на кліматичні умови, і на багатство землі, і на сприяння уряду. Зусиллями насамперед вихідців із України була піднята цілина у трьох степових провінціях і в центрі Канади: Манітоба, Саскачеван і Альберта. Саме тут виникло чимало українських містечок і сіл із характерними назвами: Київ, Львів, Нова Коломия, Теребовля, Мазепа, Петлюра і т. д.

Столиця провінції Манітоба — Вінніпег був тоді одним з найбільших міст у Новому Світі, яке дуже швидко зростало. Сюди сходилися залізниці, звідси потяги везли іммігрантів аж до берегів Тихого океану. Саме Вінніпег надовго став головним осередком українського життя Канади. Тут з'явилися такі газети, як «Слово» (1904), «Канадійський русин» (1911), «Канадійський фермер» та ін. У 1910 р. побачив світ перший номер знаної газети «Український голос» (1910), яка є популярною і в наш час. З тих часів діє у Вінніпезі й «Просвіта». У 1915 р. перші українці-іммігранти були обрані до місцевих органів влади Канади в Альберті та Манітобі. Але у сфері шкільного й церковного життя українцям доводилося долати значні перепони. Тривалий час не давали змоги відкривати українські школи, пропонуючи українцям на вибір англійські чи французькі, а отже, й нові національні орієнтири. Греко-католиків змушували йти до римо-католицьких храмів, не визнавали свячень їхніх священиків (якщо ці священики були одружені), греко-католикам не дозволялося мати свого єпископа, що призводило до неминучої латинізації та денаціоналізації українців — греко-католиків. На знак протесту священик Олексій Товт, який походив з українців Пряшівщини, перейшов зі своєю парафією м. Міннеаполіса з Руської (тобто Української. — Ю. М.) Греко-католицької церкви до Російської православної церкви, яка діяла тоді в США і Канаді. Невдовзі кількість таких парафій зросла до 50. Аналогічні процеси відбувалися і в українській греко-католицькій громаді в США. Частина парафіян переходила навіть до протестантів (англікан, пресвітеріан). Стривожена римська курія згодилась врешті-решт на призначення греко-католицьких єпископів до США й Канади. Ними стали відповідно Сотер Ортинський (1907) і Микита Будка (1910).

Але це не вирішило проблему вповні. РПЦ робила все, щоб помосковщити православних українців і в Новому Світі. Природно, що в середовищі національно свідомих віруючих українців народився план створення власної автокефальної (тобто незалежної) православної Церкви. Важливу роль відіграв тут громадський діяч Михайло Стечишин, і у 1918 р. на Соборі у м. Саскатун (столиці провінції Саскачеван) було проголошено створення Української греко-православної церкви, яка сьогодні діє під назвою Українська православна церква в Канаді. Звідси ж бере свій початок і Українська православна Церква в США. Ті ж самі проблеми у греко-католиків існували в Латинській Америці, й долати їх довелося ще довше...

У 20-х роках XIX ст. окремі українці прибувають до Бразилії, Аргентини та інших латиноамериканських країн. Українець із Києва Михайло Скибицький (Мігель Роля) був сподвижником національного героя Латинської Америки Симона Болівара, борця за незалежність від Іспанської імперії. У 1872 р. до Бразилії прибула родина Миколи Морозовича із Золочівщини. Але масова імміграція з України до Бразилії (провінції Парана, Сан-Катаріна, Ріо Гранде до Суль, Сан-Паулу) та Аргентини (переважно штат Місіонес і столиця держави Буенос-Айрес) почалася наприкінці XIX ст. До Аргентини за період до 1914 р. прибуло відносно небагато переселенців (бл. 10 тис), значно більше їх прибуло до Бразилії. Тут переселенці опинилися в особливо тяжких умовах (тропічний клімат, непрохідна сельва, хвороби, напади індіанців), причому без жодної економічної допомоги з боку уряду — на відміну від Канади та США. Але й тут українці дали собі раду! Вони міцно вкорінились на новій землі, збудували православні та греко-католицькі храми, заснували «Просвіту», почали видавати україномовні газети: «Зоря» (1907), «Прапор» (1910), «Праця» (1912), створили навіть свій представницький орган — Конгрес (1910). Греко-католицький священик Рафаїл Криницький писав з міста Прудентополіс, з «бразильської України», у листі до Михайла Грушевського 1913 p.: «...тут серед лісів гомонять пісні українські, у церквах — наука українська, а у ній проповідуємо Христа любити і народ любити свій. Хоч би нас бразиліяни хотіли — то й хочуть здегенерувати — не даємось і не дамось!» Дійсно й по сьогодні українці в Бразилії найменше піддались асиміляції і становлять шанований за сумлінну працю прошарок населення Бразилії.

bigmir)net TOP 100