Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Культура України наприкінці XVIII — на початку XX ст.

Нові часи породили нові виклики українській культурі, на які відповідати українцям в умовах власної бездержавності ставало все важче. Особливо це стосувалося сфери так званої високої культури. Розчленування українських земель, великодержавна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. В чужих імперіях занедбувалися давні традиції підтримки народної освіти з боку державних та церковних установ. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імперіях мали суперечливе значення для українського народу.

Освіта. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з'явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а у кожному повіті — повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Саме тут і треба шукати відповідь на питання: чому Україна, що славилась у козацькі часи демократизмом та поширенням писемності, а українці ще на початку XVIII ст. мали в Петербурзі та Москві реноме освіченого народу, так занепала у цьому відношенні у другій половині XIX — на початку XX ст.

Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, навіть латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848—1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, з'явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинився до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вона працювала насамперед на розвиток чужої, а не своєї культури. Тільки Пряшівщина у першій чверті XIX ст. дала Петербурзькому університету трьох видатних правників: Михайла Балудянського (перший ректор Петербурзького університету), Петра Лодія (декан філософсько-юридичного факультету), Василя Кукольника. Закарпатець Юрій Гуца (Венелін) став основоположником болгаристики в Російській імперії. Загальновідомі імена письменника Антона Чехова, театрального режисера Володимира Немировича-Данченка, українське коріння було у роду композитора Петра Чайковського, видатного журналіста Василя Гіляровського та багатьох інших.

Негативне значення мало закриття російським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії — першого університету у православному світі. Щоправда, вона невдовзі відновила свою діяльність, але вже в іншому вигляді — як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втрачає свій демократичний характер: якщо раніше в ній могли вчитися представники всіх станів, то тепер народним низам вхід сюди був заборонений, у Могилянці навчалися переважно поповичі. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Царат виразно прагнув до перетворення Могилянки на центр русифікації України, і до певної міри йому це вдалося. В Україні з'явилися й університети сучасного типу. Так, у Львові діяв заснований ще у 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805—1818 pp. і до того ж мав німецько-польський характер. У підросійській Україні виникають університети у Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835—1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т.д.

Варто відзначити й перші кроки на шляху української педагогіки, пізніше й фізичної культури та спорту. В першу чергу слід вказати на геніального педагога Костянтина Ушинського (1824—1871), вихідця з відомого українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. Характерно, що в одному зі своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Батьком української фізичної культури був Іван Боберський, про якого вже згадувалося. Зі спортивних досягнень дореволюційної пори поза сумнівом чільне місце належить знаменитому Івану Піддубному (1870—1949). Богатир з Черкащини (вага — 120 кілограмів) став шестиразовим чемпіоном світу з класичної боротьби і 25 (!) років поспіль утримував за собою цей титул.

Українські меценати і благодійники. Те, що значна частина верхівки українського суспільства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слабкою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відзначалися своєю меценатською діяльністю канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше — Григорій Галаган. Останній заснував, наприклад, у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство, надавши йому для стартового капіталу 3 тис. крб, а також побудував кам'яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журнали «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та спальні для учнів, і стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Тут бували історик В. Антонович, композитор М. Лисенко, з учнів цієї колегії вийшов цілий ряд видатних людей, наприклад письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меценатів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але на особливу похвалу заслуговують сім'я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861—1929). Перші відзначилися як успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал, але вибух Першої світової війни та більшовицький режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко добився великого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. Свідомий українець, активний діяч громадівського руху, публіцист, він із гіркою іронією мусив констатувати той факт, що в Україні є багато людей, які люблять її до глибини душі, але дуже мало таких, що люблять її до глибини власної кишені. Тому, не чекаючи чиїхось спонукань, Чикаленко з кінця XIX ст. почав надавати систематичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», журнал «Киевская старина», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Чимало українських письменників, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко підтримував Чикаленко українські політичні сили, які прагнули добитися самостійної Української держави, і тому у 1919 р. мусив емігрувати.

Музеї. Завдяки зусиллям меценатів і благодійників створювалися великі бібліотеки, зібрання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, а нерідко й широким масам. У другій половині XIX — на початку XX ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська створила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей, який потім передала Полтавському історико-краєзнавчому музею. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву — «Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків». У 1872 р. у Києві при Київській духовній академії (на першому поверсі нинішнього Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії) було відкрито Церковно-археологічний музей. Тут зберігалися унікальні предмети церковної старовини, в тому числі хрест св. Сергія Радонезького, котрим він благословляв Дмитрія Донського на перемогу над ханом Мамаєм, хрест єрусалимського патріарха Феофана (1620 p.), портрети та речі церковного вжитку київських митрополитів XVI—XVIII ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей музей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Тривалий час директором музею був відомий історик та філолог Микола Петров. Незважаючи на більшовицькі реквізиції та нищення, воєнні лихоліття і стихійні лиха, чимало із зібраних тоді речей і нині є окрасою багатьох сучасних музеїв України. У 1882 р. в Холмі з ініціативи люблінського єпископа Модеста (Стрельбицького) було відкрито Церковно-археологічний музей при Свято-Богородицькому православному церковному братстві. Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Катеринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855—1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також середньовічних кочівників. Великою позитивною справою було створення в губернських Центрах архівних комісій, які збирали й досліджували цінні документи, нерідко приречені на загибель. Виникло й історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових записок.

Наука і література. У тяжких підколоніальних умовах чимало українських патріотів активно вивчали історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. В минулому вони знаходили натхнення для своєї діяльності, осмислювали історичний досвід. Глибокі традиції української історіографії, яка бере свій початок від святого Нестора-літописця, були продовжені літописцями й творцями перших наукових праць XVIII ст. Справу Дмитра Бантиша-Каменського, про якого вже йшлося, продовжив Микола Маркевич (1804—1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. знайшла яскраве й поетичне узагальнююче висвітлення.

М. Маркевич (Маркович) походив зі старовинного і високоосвіченого козацького роду. Цікаво, що Настя Маркевич (або Маркович) була дружиною гетьмана Івана Скоропадського, а їхня дочка вийшла заміж за сина сподвижника Петра І Петра Толстого і таким чином доводилася прабабою видатному російському письменнику Льву Толстому. Один з Маркевичів — Андрій був свого часу лубенським полковником, генеральним підскарбієм брав участь у підготовці пам'ятки українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ» (Глухів, 1743). Батько історика, теж Андрій, навчався у пансіоні Московського університету, сидів за однією лавою з майбутнім поетом Василем Жуковським, служив дипломатом. Сам історик народився у с. Дунайцях на Глухівщині Чернігівської губернії, початкову освіту здобув у школі відомого поета й мовознавця П. Носенка-Білецького під Прилуками. З 1817 по 1820 р. вчився у пансіоні в Петербурзі. Тут познайомився з російськими поетами О. Пушкіним, В. Жуковським, Є. Баратинським, К. Рилєєвим та ін. Після закінчення пансіону вступив на військову службу, потім вийшов у відставку і з 1830 р. остаточно осів на Лівобережній Україні, де зібрав величезну бібліотеку унікальних рукописів, активно працював як поет, етнограф, історик. Він видав дві визначні збірки «Українські мелодії» та «Народні українські наспіви», чимало статей. Вінцем його життя стала книга «Історія Малоросії». І самого Маркевича, і його твір високо оцінив Тарас Шевченко, який приятелював з істориком і навіть присвятив йому вірша, що починається словами: «Бандуристе, орле сизий!»

Не менш успішно діяв інший товариш Т. Шевченка Михайло Максимович (1804—1873), вчений, який щасливо поєднав природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, першим ректором Київського університету. Найбільшу славу Максимовичу принесла його діяльність як мовознавця, фольклориста й історика. Саме він завдав потужного удару по сумнозвісній теорії російського історика М. Погодіна, яка, незважаючи на існуючий фактичний матеріал, заперечувала причетність українців до Київської держави IX—XIII ст. та оголошувала їх прибульцями. Значною подією в науковому й культурному житті України стали збірки українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Максимовичем, а також його праці, які стверджували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоплюють історію України від часів Київської Русі до Коліївщини.

Значно більшим був внесок в українську культуру ще одного приятеля Шевченка, кирило-мефодіївця Пантелеймона Куліша( 1819—1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історичний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Маючи феноменальну пам'ять, добре знаючи різні мови, Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвропейських класиків (Шекспір, Гете, Шіллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською.

Найвидатнішим істориком України був Михайло Грушевський, але він не один працював на цьому полі. Значним був внесок в історіографію дослідника історії Слобідської України академіка Дмитра Багалія (1857—1932), ректора Харківського університету. Одну зі своїх фундаментальних праць він присвятив історії власне Харкова. Не менших успіхів досягнув його приятель Дмитро Яворницький, котрий відзначився як фольклорист, археолог і письменник, особливо у дослідженні історії запорозького козацтва. Він створив класичну працю «Історія запорозьких козаків», у котрій довів виклад подій до Нової Січі (1734 р.), написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (книги «Іван Дмитрович Сірко — кошовий отаман запорозьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.). Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джиджори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Академік Федір Вовк (1847—1918) був загальновизнаним у Європі антропологом та археологом, причому головні зусилля зосередив саме на вивченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що український народ є оригінальним, складає цілість, відокремлену від інших народів. Українські науковці досліджували культурну спадщину не тільки своєї батьківщини. Щасливо поєднав ці напрямки діяльності академік Агатангел Кримський (1871—1942), поет, перекладач, письменник, філолог та історик, який став визнаним у світі авторитетом у сходознавстві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Володіючи 68(!) іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську літературу, історію Османської імперії, переклав українською ряд класичних творів арабської, перської і турецької літератури. Він же є автором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя»), роману з життя української інтелігенції Чорноморії («Андрій Лаговський»). Уродженець Харківщини Михайло Туган-Барановський (1865—1919) став одним з провідних європейських економістів. Пізніше, в часи Центральної Ради, він очолив Міністерство фінансів, разом з М. Грушевським, А. Кримським та ін. добивався створення Всеукраїнської академії наук, яка виникла у 1918 р.

Було б помилковим думати, що геній українського народу розкривався виключно в сфері гуманітарних наук, поезії та в образотворчому мистецтві. Щоб у цьому переконатися, достатньо назвати імена мореплавця та географа Юрія Лисянського (1773—1837), мандрівника та етнографа Миколи Миклухи-Маклая (1846—1888), винахідника бойових ракет Олександра Засядька (1779—1837), основоположника вітчизняного акушерства Нестора Амбодик-Максимовича (1744—1812), світоча Петербурзької медико-хірургічної академії академіка Данила Велланського (1773—1847), засновника культурного пасічництва, винахідника рамкового вулика Петра Прокоповича (1775—1850), корифея математики Михайла Остроградського (1801—1862). Останній походив з Полтавщини зі старовинного козацького роду. Він закінчив Харківський університет, деякі науково-навчальні заклади у Франції, працював переважно у Франції і Росії, потім викладав у Петербурзькому університеті. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математичного аналізу, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано академіком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.

Значно збільшилася питома вага українців, які досягли великих успіхів у точних і природничих науках у другій половині XIX — на початку XX ст., що зумовлювалося й самим ходом науково-технічної революції. Досить назвати імена біолога Іллі Мечникова (1845—1916), лауреата Нобелівської премії, фізика Михайла Авенаріуса (1835—1895), винахідника електрозварювання Миколи Бенардоса (1842—1905), видатного авіаконструктора Ігора Сікорського (1889—1972), який зробив величезний внесок у розвиток літакобудування в Російській імперії (створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»), Франції та США. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй (1845—1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Саме він сконструював трубку для виявлення «Х-променів» (Рентген, на честь якого названо ці промені, відкрив їх дещо пізніше). Пулюй був щирим патріотом України і глибоко віруючим християнином, тому прагнув принести Батьківщині користь і в царині перекладу українською Святого Письма. Тому він завершив, наприклад, переклад українською Біблії, що його розпочав П. Куліш.

Нова генерація українських вчених та мислителів дала світу знаменитого Володимира Вернадського (1863—1945) — творця теорії про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології. У 1918 р. Вернадський став першим президентом Всеукраїнської академії наук. Цікаво, що своєрідним предтечею Вернадського як творця вчення про ноосферу виступив видатний український мислитель і активний діяч «громадівського» руху Сергій Подолинський (1850-1891).

Як і в минулому столітті, центром українського культурного життя залишається територія колишньої Лівобережної Гетьманщини (це зайвий раз засвідчує важливість для народу розвитку власної, навіть автономної, держави!), але виникають і розвиваються нові центри та осередки, наприклад в Одесі, де зусиллями Аполлона Скальковського (1808—1898) було створено перше в українській науці дослідження історії запорізького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 p., видавалися багатотомні «Записки Одесского общества истории и древностей».

Взагалі провідні діячі української культури особливу увагу приділяли історії України, чітко усвідомлюючи, що без історичної пам'яті народ не зможе вижити. Одночасно вони активно працювали в галузі красного письменства, прагнули створити саме на народній мові поетичні, прозові та драматичні твори. Крім вищезгаданих авторів, можна відзначити також цілий ряд інших, які увійшли в народну пам'ять часом завдяки одній-двом пісням, як-от Віктор Забіла, що написав вірші «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку»; ...Петренко (?), що написав пісню «Дивлюсь я на небо». Серед цього грона літераторів почесне місце належить Євгену Гребінці (1818—1848), який видав у 1841 р. альманах «Ластівка». До нього увійшло чимало творів провідних українських поетів тієї доби. Гребінка був приятелем Шевченка, допомагав йому визволитися з кріпацтва, видати «Кобзар». Він написав чимало віршів і пісень, деякі з них стали народними («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), історичних повістей на українську тематику. У своєму короткому житті Гребінка встиг попрацювати і на ниві російської культури. Популярний романс «Очи черные» належить саме перу Гребінки.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині XIX ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків української літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871—1913), письменника-реаліста Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), Панаса Мирного (1849—1920), Бориса Грінченка (1863—1910), Михайла Коцюбинського (1864—1913) та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті і соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних («Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуй-Левицького належать твори (наприклад, «Чорні хмари»), в котрих викривалася політика русифікації, яку проводив російський уряд, виведені типи денаціоналізованих і жалюгідних «малоросів». Панас Мирний (П. Я. Рудченко) — творець романів та повістей «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін., був визнаним майстром психологічної прози. Б. Грінченко, відомий як публіцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували у вірному напрямку нові покоління борців за волю України. Ще за життя він створив собі нерукотворний пам'ятник, уклавши чотиритомний «Словарь української мови». Грінченко прожив менш як піввіку, і, за загальним визнанням, «більше працював, ніж жив». У його доробку сотні статей, поезій, наукових праць, він відзначився також як педагог і суспільний діяч.

М. Коцюбинський став одним із фундаторів новітньої української літератури, творцем соціального роману «Fata morgana», історичної повісті «Дорогою ціною», ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож до Карпат надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911), яка через півстоліття була блискуче екранізована режисером Сергієм Параджановим. Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, кримських татар, доля яких міцно пов'язана з долею українського народу. Він написав, зокрема, цикл оповідань про життя кримських татар, змалювавши з симпатією цей народ, який зберіг про українського класика вдячну пам'ять.

Видатний поет і драматург Олександр Олесь (1878—1944) належав до молодшої генерації українських діячів культури. Його мистецьке кредо концентрувалося в словах Краса і Воля. Уже першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» (1907) він здобув загальне визнання. Геній поета-лірика поєднувався у ньому з темпераментом бійця, йому судилося бути співцем двох революцій (1905 і 1917 pp.), відродження незалежної Української держави. Він був батьком іншого видатного українського поета і борця за самостійну українську державу Олега Ольжича (1907—1944).

Володимир Винниченко (1880—1951) був одним із чільних українських письменників і драматургів XX ст., новатор, творчість якого відзначалася глибоким психологізмом. В літературу він увійшов 1902 року, в дореволюційний період опублікував реалістичні оповідання, які різко протиставлялися народницькій прозі. Він змалював початок руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи представників українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п'єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо. Винниченко активно займався політичною діяльністю (член РУП, УСДРП). Через це його переслідували, заарештовували, письменник певний час мусив жити нелегально або ж в еміграції. У 1917 р. він став одним із чільних діячів Центральної Ради та УНР, але його діяльність як політика і державного діяча далеко не виправдала тих сподівань, що покладалися на нього. Після поразки українських визвольних змагань він був змушений емігрувати до Франції, де продовжував активно займатися літературою.

На жаль, і досі ми недооцінюємо велич своєї літератури. Мало кому й нині відоме ім'я сліпого поета та музиканта, культуролога Василя Єрошенка (1889—1925), блискучого знавця мови есперанто. Втім, його творчість і досі виявляє значний вплив на літературу та культуру Японії та інших країн Сходу.

У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також Микола Устиянович, Олександр Духнович — автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи — Осип Маковей (1867—1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» Юрія Федьковича (1834—1888), одного з провідників національного відродження у цьому регіоні. Він першим з буковинських літераторів почав писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних поезій (поеми «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). До класиків української літератури слід віднести й членів «покутської трійці» (Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина). Найталановитішим з них був, поза сумнівом, Василь Стефаник (1871—1936), який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики називали його «селянським Бетховеном», у кожній з його новел містився «згусток почувань народної душі».

Театр і музика. Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Йосифа Прекрасного» на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 30-х pp. XVII ст.). У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях (нерідко з участю акторів-кріпаків), навчальних закладах, по Україні гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Корсуні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам'янці-Подільському та ін. У 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Маємо на увазі насамперед Миколу Гоголя, Михайла Щепкіна (1788—1863) та Карпа Соленика(1815—1851). Перший починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в любительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував досить популярним аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині. Другий теж був українцем за походженням, але не дворянином, як Гоголь, а селянином-кріпаком. Так само, як і Шевченка, з котрим вони міцно здружилися, його викупили з неволі передові представники громадськості (насамперед І. Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці-Полтавці»). Щепкін працював спочатку у театрах Харкова, Полтави й Києва (1816—1824), після чого зв'язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджаючи з гастролями на батьківщину. Соленик все своє життя присвятив служінню саме українському театру, відмовившись виступати на російській імператорській сцені. Він грав переважно у театрах Слобожанщини та Лівобережної України. Один з таких театрів, що був у Харкові, очолив класик української літератури Григорій Квітка-Основ'яненко. Його репертуар складався переважно з російських п'єс. Однак час від часу в ньому, як і в інших подібних театрах, ставилися українські п'єси, лунали українські пісні, тут танцювали українські танці.

Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведено німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки у 1834 p., причому тут ставили п'єси не тільки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Коломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

Через несприятливі умови життя українського народу становлення його професійного театру затяглося. Негативно вплинули й реакційні заходи після поразок польських повстань. Тому на певний час центр театрального життя перемістився до Галичини. Саме у Львові у 1864 р. було відкрито перший український театр Омеляна Бачинського, в якому, до речі, грали й актори-наддніпрянці.

Після певного спаду театральне життя у підросійській Україні значно активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлисаветград у степах центральної України. Ще з 1864 р. тут активно діяв самодіяльний театр, де робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але у 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру. Це — Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру — п'єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-Левицький та М. Старицький) та багато інших. До них долучились драматурги нового покоління, які також зробили свій внесок у створення українських п'єс: Людмила Старицька-Черняхівська («Гетьман Дорошенко»), Любов Яновська («На Зелений Клин») і особливо Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об'їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі і частково на Лівобережжі у 1883—1893 pp. влада заборонила їм грати, і тому вони мусили обмежуватись в цей час переважно територією південної України та Чорноморії), пробуджуючи в масах любов до батьківщини та рідного слова. Успіх був неймовірним! Талант акторів-самородків визнали за кордонами України, і навіть сам імператор Олександр III, побувавши на гастролях трупи, дещо пом'якшив ставлення офіційного Петербурга до «малоросійського театру». У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою — Михайло Старицький, які зберегли вірність закладеним реалістичним традиціям. За їхнім прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів, постало багато самодіяльних колективів, котрі своєю невтомною працею підносили рівень національної свідомості, зберігали любов до рідної культури. Але тільки з 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського. Він же і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині, і там вони передали свій багатющий досвід місцевим театральним колективам.

На родючому українському театральному ґрунті виростало перше покоління акторів кіно. В передреволюційні роки у Лоцманській Кам'янці (нині — Дніпропетровській) було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». В той же час ряд кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить в першу чергу зірка німого кіно Віра Холодна.

Музика. Українська народна пісня є знаною в усьому світі, причаровувала до себе геніальних зарубіжних композиторів. Так, Людвіг ван Бетховен включив до своїх симфоній обробку української пісні «їхав козак за Дунай». Осередком української музичної культури був Київ, насамперед Києво-Могилянська академія. Не випадково звідси набирали придворні та церковні хори для російських царів та патріархів, найвищих сановників. Саме Київ дав Україні і світу трьох видатних композиторів. Це — Максим Березовський (1747—1777), Дмитро Бортнянський (1751—1825), Артем Ведель (1767—1806) — творці «золотої доби» в українській класичній музиці. Вони, так само як і Й. С. Бах та більшість тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту, швидше навпаки.

Доба національного відродження поставила перед українськими діячами музичної культури нові завдання, і вони з ними з честю впоралися. Першим з них був співак, актор і композитор Семен Гулак-Артемобський (1813—1873), який написав знамениту оперу «Запорожець за Дунаєм» і ряд інших творів («Українське весілля», «Ніч під Івана Купала»). Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної академії поета й композитора Петра Ніщинського (1832—1896), автора обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. В 40-ві роки XIX ст. були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне товариства, професійні стаціонарні театри. На західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був основоположник професійної музичної культури в Галичині Михайло Вербицький (1815—1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...».

Цей композитор і диригент народився в с. Явірник Руський під Перемишлем в сім'ї греко-католицького священика. З дитинства співав у церковному хорі перемиського кафедрального собору, брав уроки музики у чеських музикантів, навчався у Львівській духовній семінарії, після закінчення якої висвятився і служив у с. Млини. Брав активну участь у діяльності аматорської трупи в Перемишлі та народного театру «Руська бесіда». Автор понад 20 музично-сценічних творів, в тому числі мелодрами «Підгоряни»; написав понад 30 літургійних хорових творів, ряд симфонічних творів тощо.

Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка (1842—1912). Майбутній композитор народився в с. Гриньки (нинішнього Глобинського району на Полтавщині) в сім'ї, яка вела свій початок від козацьких полковників доби Руїни. Здобувши технічну освіту у Київському університеті, він круто змінив свій життєвий шлях, вирішивши стати композитором. Лисенко закінчив Лейпцізьку та Петербурзьку консерваторії і енергійно взявся піднімати майже неорану цілину українського народного мелосу. Саме він відкрив народну пісню як національний чинник у музиці. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Лисенко поклав на музику понад 60 творів тільки Тараса Шевченка, а крім того, твори Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, написав чимало романсів, пісень, перші дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») та ін. Вершиною творчості композитора стала його героїко-патріотична драма «Тарас Бульба». Він написав нову музику до опери «Наталка-Полтавка», і саме в такій версії вона відома нам сьогодні. Лисенко був свідомим українським патріотом, людиною демократичних переконань і через це перебував під наглядом поліції. Переслідування з боку імперської влади вкоротило йому життя. Зі школи Миколи Лисенка вийшла яскрава плеяда молодих українських композиторів — Микола Леонтович (1877—1921), чий «Щедрик» став народною різдвяною піснею в усіх християнських країнах, Кирило Стеценко (1882—1922) та Олександр Кошиць (1875—1944). Останній записав чимало українських пісень серед кубанських козаків-чорноморців, створив хор «Боян» у Києві, пізніше — першу Українську республіканську капелу, з котрою тріумфально об'їхав весь світ. Одночасно з Лисенком творив відомий український громадський діяч Микола Аркас (1852—1909), який під впливом творчості Великого Кобзаря написав оперу «Катерина».

У підавстрійській Україні помітними постатями були А. Вахнянин (1841—1908), О. Нижанківський (1862—1919) та С. Людкевич (1879—1979). Саме тут розквітнув талант «співаків з Божої ласки» Олександра Мишуги (1853—1922), Модеста Менцінського (1876—1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872—1952) — найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки. Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім'я в один ряд з Енріко Карузо й Тіто Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консерваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаменитому театрі «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Варшавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій світової оперної класики, за партію мадам Баттерфляй в опері Дж. Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських композиторів, українську народну пісню.

Живопис. В Україні продовжувався розвиток іконописних традицій, бурхливо набирає силу світське образотворче мистецтво. У другій половині XVIII ст. впевнено заявив про себе киянин Дмитро Левицький (1735—1822), котрий відзначився як майстер церковного розпису (брав участь у розписі Свято-Андріївської церкви у Києві) і портретист (виконав серію портретів вихованок Смольного інституту в Петербурзі, портрет французького філософа Дідро). Не менших успіхів досягнув уродженець Глухова Антон Лосенко (1737—1773), який став директором Петербурзької академії мистецтв, створив галерею портретів, монументальне полотно «Прощання Гектора з Андромахою» за одним із сюжетів гомерівської «Іліади». Перші 30 років свого життя провів у рідній Україні Володимир Боровиковський (1757—1825), син миргородського художника-іконописця Луки Боровика. Він уже був зрілим майстром, про що свідчать його ікони «Христос» і «Богоматір». Під час подорожі цариці Катерини II до Криму 1787 року вона випадково зустрілася у Кодаці (нині — Дніпропетровськ) із дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подальшу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом, а згодом і академіком Академії мистецтв. Малював він і своїх земляків, про що свідчить портрет Павла Руденка, колишнього запорозького старшини. У творах Боровиковського відчутним є перехід від сентименталізму до реалізму.

Саме Петербург з його Академією мистецтв став найпотужнішим тогочасним осередком українського живопису, де активно діяла група провідників реалістичного напряму. Серед них Василь Тропінін, виходець із селян-кріпаків, А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Саме Івану Сошенку випало помітити й допомогти визволитися з кріпацтва молодому Тарасу Шевченку. Великий Кобзар і як художник добився вражаючих успіхів. У своїх картинах і малюнках він, як і в поезії, оспівав свою батьківщину, український народ, його героїчне минуле, водночас виступивши й проти тяжкого гніту, встановленого в Україні. Він створив серію офортів «Мальовнича Україна», змалював пам'ятки старовини, написав галерею портретів і картин («Катерина» та ін.). Шевченко успішно пробував себе в графіці, використовуючи нову техніку. Твори Шевченка-художника проклали нові шляхи в українському мистецтві.

Демократичні традиції Тараса Шевченка в українському живопису знайшли гідне продовження, тим більше що в Російській імперії зростала популярність «передвижників» — художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Провідним напрямком у живопису став критичний реалізм. Беззаперечним лідером «передвижників» був Ілля Рєпін (1844—1928), уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був швидше росіянином, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі були знамениті «Запорожці» («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), типажі для якої художник брав переважно на Україні, а писаря в центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Дмитра Яворницького — консультанта картини. Рєпін звертався до української проблематики часто, свідченням чого є його картини «Вечорниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи» та ін. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах таких художників, як Кость Трутовський, Микола Ярошенко, Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський, певною мірою Микола Ге та Микола Пимоненко та ін. У 1903 р. українські художники влаштували свою першу виставку (у Полтаві), пізніше організували Товариство київських художників (1907—1916). Вони шукають нових шляхів у мистецтві, виходять далеко за межі традицій передвижницького напрямку. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під час розписів нових київських церков та реставрації старих твориться потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконопису. З цього осередку вийшли такі видатні митці, як Віктор Васнецов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському соборі (насамперед образ Богородиці з немовлям-Христом), та Михайло Врубель (1856—1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі («Демон», «Царівна Лебідь», «Дівчина на тлі перського килима»).

Україна на початку XX ст. стає одним з провідних центрів експериментального живопису. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879—1935), учня М. Пимоненка. Автор картин на сільську тематику, він став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі. Малевич виступив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882—1937) народився в с. Романівці на Тернопільщині. Він навчався у Віденській, Краківський та Мюнхенській Академіях мистецтв, у Парижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882—1967) став теоретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині представник відомого козацького роду академік Іван Мартос (1752—1835), ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років, створив пам'ятник К. Мініну й Д. Пожарському, який і сьогодні стоїть на Красній площі у Москві. В Україні відомий пам'ятник Рішельє в Одесі. Скульптор М. Мікешин — творець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, пам'ятника Богдану Хмельницькому на Софійському майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878—1963) є автором галереї скульптурних портретів українських письменників, брав участь у роботі над відомим пам'ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульпторів Болгарії.

В підавстрійській Україні художники теж працювали переважно при розписі храмів. Серед них широковідомим був уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1750—1824), який створив іконостас Святоюрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імператора Франца Йосифа II. З художників, що працювали над світськими сюжетами, можна відзначити таких як баталіст Юлій Коссак, Теодор Яхимович та Михайло Мункачі (справжнє прізвище — Любий). Українці за походженням (перші два з Галичини, третій із Закарпаття), вони, як і чимало українських інтелігентів з підросійської України, працювали на благо інших держав та культур, у даному випадку польської (Коссак), австрійської (Яхимович), угорської (Мункачі). Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї української ідентичності видатні художники Іван Труш та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в царині графіки. Уродженець Вінниччини Олекса Новаківський (1872—1936) — учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського — осів у Львові і став лідером українського модерну в живописі, одним з найвідоміших у Центрально-Східній Європі художників-постімпресіоністів.

Архітектура. Прискорення урбанізації змусило владу провести значні зміни у забудові населених пунктів. Оскільки в моді тоді був класичний стиль, то відповідно вимагалося робити квадратну площу в центрі міста (за зразком міста з магдебурзьким правом), від якої йшли прямі вулиці, поділяючи місто на квадрати та прямокутники, звичайно, враховуючи й особливості місцевості. Відповідно було забудовано Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. В Західній Україні з традиційною міською забудовою не було потреби у таких рішучих змінах. Там зазвичай зберігалося історичне ядро міста, а всі новації в архітектурі виносилися за його межі.

В центрі міст прагнули поставити будинки для державних установ, храмів тощо. У цей час особливий внесок у розвиток містобудування в Україні зробили архітектори Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Завдяки їхнім зусиллям виникли величні палаци й будинки у класичному стилі: «червоний корпус» університету св. Володимира, Контрактовий будинок на київському Подолі, величні палаци в Тульчині й Качанівці, пам'ятник князю Володимиру Святому в Києві. З кінця XVIII ст. настає період особливого захоплення парками та декоративними садами, які виникають практично при кожній садибі більш-менш багатого поміщика. Під впливом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішим з них є «Софіївка» в Умані, побудований руками українських кріпаків польського графа Потоцького для його молодої дружини Софії. Цікаві пам'ятки паркового мистецтва знаходяться в Білій Церкві («Олександрія»), Чорториї (сучасна Житомирщина), Ташані на Київщині.

У першій половині XIX ст. на зміну класицизму приходять нові стилі, так звані національні. У Російській імперії нав'язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими традиціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (звичайно, у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський. Пізніше в обох імперіях в мистецтві запанувала еклектика, і в цьому потоці важко було знайти свій вияв українським національним традиціям, тим більше що обличчя міст та головних будівель визначали зазвичай представники імперської влади. Однак вірний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872—1952). На початку XX ст. він створив будинок Полтавського губернського земства, який викликав сенсацію. Цей будинок увібрав у себе здобутки українського архітектурного стилю. Такого ж типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі стоїть величний будинок Володимира Хрінникова, споруджений у 1910—1913 рр.

Українська земля дала світу багато діячів не тільки української, а й інших культур, в першу чергу російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Це Володимир Короленко (уродженець Житомира), Анна Ахматова (Горенко); класик австрійської літератури уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836—1895), з прізвищем якого пов'язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури уродженець с. Терехове під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857—1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859—1916); уродженець Бучача Тернопільської області лауреат Нобелівської премії Ш. Й. Агнон (1888—1970), письменник і лідер сіоністського руху Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880—1940). У польській літературі у першій третині XIX ст. виникла навіть українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, із захопленням писали про розкішну українську природу та козацьку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Українські реалії, українська природа й життя відбилися у їхніх безсмертних творах, як і у творах російських класиків Олександра Пушкіна («Полтава»), Льва Толстого («Севастопольськие рассказы»), Івана Буніна («Казацким ходом»), мемуаристки Марії Башкирцевої, котра була також видатною художницею, та ін. Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867—1937) тривалий час на початку XX ст. був професором Київського університету.

Україна стала могутнім джерелом натхнення і для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили на її землі. Це стосується в першу чергу росіян А. Прахова та В. Васнецова, М. Ге, В. Верещагина, маріупольського грека Архипа Куїнджі (1842—1910) — автора знаменитої картини «Місячна ніч на Дніпрі», у котрій він відкрив нові грані романтичного бачення світу; вірменина з Феодосії Івана Айвазовського (Айвазяна) (1817—1900), найкращого європейського художника-мариніста XIX ст. («Дев'ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі» та ін.); уродженця Харківщини поляка Генріка Семирадського.

bigmir)net TOP 100