Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 — весна 1918 рр.)

Більшовики взяли під контроль більшу частину Росії і впритул зайнялися Україною та Військом Донським, які зупинили на своїх кордонах незаконну владу, а для України — ще й іноземну. Однак більшовики наполегливо домагалися захопити Україну, яку розглядали як усеросійську «житницю» й «кочегарку». Маючи плацдарм своєї влади на Донбасі, вони не могли розраховувати на суттєву підтримку в інших регіонах України, де їхніх сил вистачало в кращому випадку на створення революційних комітетів (ревкомів). Так, у Києві більшовики вибили війська, вірні Тимчасовому уряду, але дві їхні спроби виступу проти Центральної Ради були швидко приборкані, а вірні Москві військові частини вислані за межі України. Не допоміг більшовикам і Всеукраїнський з'їзд рад (совєтов) робітничих, солдатських і селянських депутатів, бо його делегати підтримали УЦР, а за більшовиків голосувало всього 150 з 2500 делегатів. Результати голосування наочно показали ставлення населення України до більшовиків. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Тоді ця група (трохи більше 10% делегатів) покинула з'їзд і виїхала до Харкова, вже захопленого російськими військами, і там 12 грудня під прикриттям російських багнетів проголосила так званий радянський уряд України, явно маріонетковий у руках більшовицького російського уряду.

Тим часом, більшовицьке керівництво на чолі з Леніним і Троцьким уже 25 листопада 1917 р. від імені Раднаркому видало вороже УЦР звернення, і тоді ж в Україну (на Харків і Донбас) рушив загін на чолі з Н. Ховріним та відомим анархістом А. Желєзняковим. 17(4) грудня Ленін і Троцький надіслали ультиматум уряду УНР. У перших рядках ультиматуму йшлося про визнання УНР, але далі його автори погрожували війною, якщо не будуть виконані викладені вимоги, що самі по собі були грубим втручанням у внутрішні справи УНР, втягуванням її у зовсім непотрібну війну проти донських козаків.

Стало ясно, що більшовицька Росія шукає тільки приводу для розв'язання війни. До честі українського Уряду, він зайняв тверду й принципову позицію і наступного ж дня відкинув ультиматум. Тоді Ленін, Троцький і Сталін оголосили війну УНР.

Для маскування справжньої мети своєї збройної інтервенції російські комуністи, як правило, виставляли себе захисниками того народу, проти якого чинилася інтервенція. Так було і у випадку з Фінляндією, Польщею, Грузією, Вірменією у 1918—1921 pp., так було й пізніше, наприклад агресія проти Фінляндії (1940), під час придушення Москвою угорського повстання у 1956 р. та «празької весни» 1968 р. Так сталося й у випадку з УНР. Особливістю було тільки те, що більшовики на зібранні купки депутатів рад («совєтов»), переважно від Донбасу, у Харкові проголосили Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, не маючи на те жодних підстав. Для більшого затуманення трудящих вони теж назвали свою самозвану республіку УНР, як і уряд (Секретаріат), помінявши слово «генеральний» на «народний». Слово «генеральний» тоді всіляко обігрувалося в більшовицькій пропаганді. Темних селян дурили тим, що нібито при владі в «справжній» УНР стоять одні царські генерали. «Кишеньковий» уряд УНР на чолі з малограмотним Ю. Медведєвим був гучно названий «робітничо-селянським». Переважна більшість його членів не знала й не хотіла знати української мови, не користувалася авторитетом серед українських трудящих мас. Свою «кишеньковість» цілком усвідомлювали навіть самі члени цього «уряду». Так, В. Затонський, тодішній «народний секретар освіти», з іронією згадував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного... Секретаріат був у кишені».

«Кишеньковий» уряд нічого не вирішував, ні на що не впливав і взагалі був додатком до штабу російського більшовицького війська В. Антонова-Овсієнка. Про людське око це військо було назване Українським, а його фактичному командувачу Антонову-Овсієнку Ленін звелів писатися Овсієнком. Щоб військо правдоподібніше скидалося на українське, його формальним командувачем вважався Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинсьського. Крім того, у грудні 1917 р. у Харкові на противагу українському «вільному козацтву» було створено більшовицьке «червоне козацтво», в якому китайців, латишів та росіян було набагато більше, ніж українців. На чолі цього «козацтва» стояв друг Ю. Коцюбинського Віталій Примаков. У січні 1918 р. ця армія, до складу керівництва якої входили також С. Орджонікідзе та лівий есер М. Муравйов, зайняла частину Лівобережної України і стала просуватися далі на захід і південь, захопила Січеслав (Катеринослав, нині — Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя). Більшовики захопили владу також у Миколаєві, Одесі, Херсоні. Характерно, що «червоні» Москва й Петроград проводили типову для загарбників політику «Поділяй та пануй» і навіть удосконалили її порівняно з царським урядом. Україну тепер прагнули розчленувати не тільки географічно шляхом створення ще кількох дрібних маріонеткових державок (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська, частково Донська), а й внести громадянський конфлікт у середину українського суспільства. Більшовицька пропаганда нав'язувала масам «класовий погляд», вбивала у свідомість думку, що природне прагнення до самостійності України (Білорусі, Польщі та ін.) є нібито вигадкою експлуататорів. Спрацювала й аграрна програма більшовиків, яку вони тимчасово запозичили в есерів, а також люмпенське гасло «Грабуй награбоване!».

УНР же внаслідок пацифістської політики її керівництва мала відносно невелику армію, та й то завдяки зусиллям насамперед Симона Петлюри. Однак ця армія була розпорошена, і протидіяти 60-тисячній московській армаді було складно. В цих умовах було вирішено вжити екстрених дій, зокрема прискорити міжнародне визнання УНР, а тим часом затримати ворога силами з числа добровольців на підступах до Києва.

22(9) січня 1918 р. УЦР видала свій Четвертий універсал, яким Україна врешті проголошувалася самостійною державою. Пішов у відставку уряд Винниченка, на зміну якому прийшов уряд українських есерів на чолі із Всеволодом Голубовичем. УЦР прийняла прогресивні закони про землю та про 8-годинний робочий день, які, на жаль, були запізнілими. Згодом, уже в евакуації, в Житомирі було ухвалено українську національну символіку (герб-тризуб і синьо-жовтий прапор), низку нових законів, особливо про запровадження української мови та ін. 6.03.1918 р. УЦР прийняла Закон про новий територіально-адміністративний поділ України, згідно з яким старий поділ на губернії та повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці — 32 землі. Сюди входила приблизно вся територія нинішньої Української держави без західноукраїнських земель, котрі ще були під Австро-Угорщиною, зате з Підляшшям, центр якого був у Бересті, Подонням з центром в Острогозьку та Дреговицькою землею з центром у Мозирі.

Надзвичайно важливі події відбувалися в цей час на «Малиновому Клину», в Кубанській Чорноморії. 28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом проголосила утворення Кубанської Народної Республіки (КНР). Спочатку вона, як і УНР, мала перебувати у складі майбутньої Російської федерації, але 16 лютого Законодавча рада проголосила вже самостійну КНР, а ще через кілька днів було ухвалено рішення про входження КНР до незалежної України на федеративних засадах. Розпочалися переговори щодо цього з урядом УНР. Саме на Кубані сформувалася основна сила «білих» — Добровольчеська армія Корнілова, якій надали вирішальну підтримку кубанські козаки. Це було викликано переважно проукраїнським курсом Корнілова, котрий виступав також за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду. Але 31.03.1918 р. Корнілов загинув під гарматним обстрілом, а його місце посів відвертий російський великодержавний шовініст Антон Денікін. Ситуація на Кубані для українців значно погіршилася. Погіршилася ситуація і для УНР...

На рубежі 1917—1918 pp. розгорнулася інтервенція російських військ в Україну. Керівництво УНР мусило кинути проти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було кинуто для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці з числа добровольців. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Оборонці Крутів полягли не даремно, вони затримали ворожі війська, дали змогу виграти час, що вплинуло на хід мирних переговорів у Бересті (Бресті Литовському).

Тоді ж більшовики інспірували в столиці України збройний виступ «п'ятої колони». Його центром став завод «Арсенал», де засіло 4 тис. антиукраїнськи налаштованих озброєних робітників, переважно вихідців із Москви й Петербурга. Цей виступ українським військам (насамперед Гайдамацькому кошу Слобідської України на чолі з Петлюрою) вдалося ліквідувати. Після того як завод було взято, Петлюра звелів посадити полонених на гауптвахту, а не розстріляти, як твердила більшовицька пропаганда, а за нею і фільм Довженка «Арсенал».

Тоді, як українські війська брали «Арсенал», більшовицькі війська Муравйова вже входили в Дарницю (тепер лівобережний район Києва). Після цього вони стали штурмувати місто, не спиняючись перед кількаденним варварським артилерійським обстрілом мирних об'єктів. Українські війська організовано залишили свою столицю і з боями відступили до Житомира (уряд УНР евакуювався туди 26 січня). Коли російські війська Муравйова увійшли до Києва, розпочався терор проти українців. Формальним приводом до цього був наказ Муравйова про немилосердне знищення всіх «ворогів революції». Приводом для розстрілу могли стати «контрреволюційна» українська мова, вишита сорочка і навіть довгі вуса. Так, були схоплені кілька членів УЦР (Л. Бочківський, Б. Зарудний, Пугач), яким відрізали носи, вуха, викололи очі, поламали руки й ноги, потім розстріляли. Така ж доля спіткала київського митрополита Володимира. Всього за кілька днів у Києві було закатовано та розстріляно 5 тис. мирних киян.

Так почався тотальний більшовицький терор в Україні, який чинився насамперед проти українців, але завдав тяжких втрат й іншим народам України. Не можна не згадати і єврейські погроми, які чинилися більшовицькими частинами і які за своїми масштабами поступалися лише денікінським. Саме тоді розпочався відстріл чільних діячів української інтелігенції, внаслідок якого загинули поет Грицько Чупринка, історики Олександра Єфименко та Володимир Науменко, бібліограф Володимир Дорошенко, композитор Микола Леонтович, художники Георгій Нарбут та Олександр Мурашко, творець унікальних яблучних сортів садівник-помолог Левко Симиренко та багато інших; загинув і національний герой кримських татар, автор національного гімну «Я клянусь!» («Ант енткенмен!») Номан Челебіджіхан та багато інших. Людей часто вбивали тільки за те, що вони мали довгі «козацькі» вуса, називали себе українцями або мали в хаті портрет Тараса Шевченка. Зокрема, діяч кооперативного руху Микола Левитський у серпні 1918 р. писав у безпартійній газеті «Відродження»: «Особливо лютували та знущалися (більшовики. — Ю. М.) над портретами нашого батька Тараса Шевченка — розривали на шматки й виколювали багнетами очі. Таких збиткувань було багато скрізь, де тільки були більшовики. Один з таких портретів Шевченка з виколотими очима знайомий мені робітник зашив собі у шапку та й привіз із Катеринослава до Києва на показ: що виробляють наші "братіки" миленькі з Московщини, які об'явили були війну Україні...»

«Червоний терор» супроводжувався пограбуванням України, вивезенням у Росію хліба, який вилучали в селян, часто застосовуючи силу. Це призвело до збройного опору російській окупації.

bigmir)net TOP 100