Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Західноукраїнська Народна Республіка

Специфікою тогочасного національно-державного відродження України було те, що воно мало два центри — в підросійській та підавстрійській частинах. Після здобуття незалежності обидві ці частини українських земель мали возз'єднатися і злитися в єдиний державний організм з подальшою уніфікацією політичної, юридичної та економічної баз. Основною перепоною для УНР була загарбницька політика Москви. Що стосується основної підавстрійської території — Галичини, то тут на владу претендували поляки, які бачили весь цей регіон у складі відродженої Польської держави в старих кордонах «від моря до моря».

Каталізатором подій став Берестейський мир, який (у тому числі й у таємних статтях) гарантував належність Україні Холмщини, Підляшшя і Східної Галичини. Отже, західні кордони України мали, зокрема, проходити через Білгорай, Щебрешин, Красностав і Радзинь. Берестейський мир відкинули поляки, котрі вже перейшли на бік Антанти. Питання про майбутній кордон між незалежними Україною і Польщею стало надзвичайно гострим. Польська сторона не брала до уваги етнічну належність земель, навіть такий очевидний факт, як заснування Львова та Холма королем русинів-українців Данилом Галицьким і його сином Левом у XIII ст. Вона, що характерно для імперій, наголошувала на факті державної належності Галичини Польщі у 1339—1772 pp. (на такій самій підставі можна, наприклад, твердити про «права» англійців на Індію чи Росії на Польщу). Наслідком цих задумів польської сторони стала польсько-українська війна 1918—1920 pp.

Тоді ж, наприкінці 1918 p., і українці, і поляки готувалися до відродження своїх незалежних держав. Події розвивалися з карколомною швидкістю. Передчуваючи близький крах Австро-Угорщини, українці-«західняки» на чолі з сотником «усусів» Дмитром Вітовським завершили творення Центрального військового комітету (вересень 1918 p.).

4 жовтня Німеччина та Австро-Угорщина офіційно звернулися до США з проханням про мир на основі «14 пунктів» президента В. Вільсона, у яких проголошувалося право націй на самовизначення, а в одному з них згадувалося і про створення польської держави.

15 жовтня польські депутати сейму Австро-Угорщини декларують, що вони і є представниками цієї держави. 16 жовтня імператор Карл видає маніфест про перетворення Австрії у федеративну державу, «вірні народи» закликались до створення там самостійних національних рад. На підставі цього юридично легітимного документа таку раду (Українську Національну Раду) на чолі з Євгеном Петрушевичем було створено 18 жовтня із західноукраїнців — депутатів загальноімперського та регіональних парламентів. Уже тоді частина українських представників (зокрема М. Ганкевич) вимагала злуки всіх українських земель, в тому числі УНР, у соборну державу, але з тактичних міркувань більшість Ради відклала це питання на майбутнє.

Тим часом Австро-Угорщина стала розпадатися, але австрійське керівництво відмовлялося передати владу в Західній Україні УНРаді. Використавши всі дипломатичні засоби, українці врешті взялися за зброю, боронячи своє природне право на створення незалежної держави. Спочатку 9 піхотний полк узяв владу в Перемишлі. Це сталося 30 жовтня 1918 р. Естафета від Перемишля перейшла до Львова. В ніч на 1 листопада 1918 р. (о 4-й ранку) Д. Вітовський на чолі Першого українського полку ім. князя Лева та інших трьох частин узяв під свій контроль найважливіші установи Львова, підхорунжий Зенон Русин вивісив на львівській ратуші синьо-жовтий прапор. Так само розвивалися події і в інших галицьких містах. При цьому не пролилося жодної краплі крові!

Так відбувся «Листопадовий зрив» (Листопадова національна революція), наслідком якого 9 листопада було проголошено незалежну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич, прем'єр-міністром уряду («головою генерального секретаріату») — Кость Левицький, а командувачем збройних сил — Дмитро Вітовський. ЗУНР, що охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття, мала стати демократичною державою. 13 листопада було прийнято тимчасову конституцію ЗУНР, в якій, зокрема, утверджувалася й державна символіка (синьо-жовтий прапор, а також герб із зображенням золотого лева на синьому полі). Уряд обіцяв провести аграрну реформу, ввести 8-годинний робочий день тощо. Хоч українці виразно домінували на цій території (71% населення), а поляки та євреї становили відповідно 12 і 13 % населення, кожній національній меншині було гарантовано національну автономію. Це схвально сприйняли єврейська і німецька частини населення, але поляки, які не могли пробачити собі втрату Львова, зайняли відверто ворожу позицію до ЗУНР.

Українська влада й командування в особі Вітовського нерішуче поставилися до необхідності активної збройної боротьби. Втрата ініціативи коштувала на самому початку втрати Перемишля (12 листопада) — ключового міста для ведення кампанії. Не були навіть підірвані мости через Сян, унаслідок чого поляки могли спокійно перекидати підкріплення на Перемишль і Львів. Спираючись на підпільні військові організації, що складалися переважно з молоді, поляки майже одразу після проголошення української влади розпочали збройне повстання проти українців у Львові. Тому логічною була заміна Вітовського на іншого «усуса» — полковника Григорія Коссака. Поляки все частіше зверталися по допомогу до Варшави, українці надсилали своїх представників до Києва. Певний шанс досягти порозуміння мирним шляхом ще існував, можливо тому польсько-українська війна спочатку була дещо незвичайною. Відомо, що українці іноді билися протягом дня з поляками за один будинок, а ввечері укладали перемир'я і сідали разом варити кашу. Зранку бій починався знову... Мирним шляхом намагалися досягти порозуміння деякі політичні й особливо церковні діячі, насамперед митрополит УГКЦ Шептицький та польський католицький архієпископ Більчевський.

Тим часом конфлікт розгорявся і вийшов за межі Львова. Українці переважали на схід від Сяну. На західному боці ріки, в Засянні, їм було важче. Однак і тут виникли цілі райони, підконтрольні ЗУНР. Українські села в долині р. Ослави біля м. Команчі утворили «Команчанську Республіку», яку мужньо обороняли два місяці. Впала вона тільки під ударами регулярного польського війська наприкінці січня 1919 р. Довше, аж до березня 1920 p., існувала «Руська Народна Республіка лемків» із центром у Фльоринці.

11 листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, заборонивши тут владу українського президента краю Омеляна Поповича. Незважаючи на протести українських держав, у серпні 1920 р. Буковину було закріплено за Румунією рішенням міжнародних конференцій. У цей самий день, 11 листопада, на чолі відродженої Польської держави став щойно визволений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський — видатний державний, політичний і військовий діяч. Тогочасним УНР і ЗУНР дуже бракувало державного діяча такого типу і масштабу. Польські повстанці у Львові могли тепер розраховувати на допомогу з боку регулярної польської армії. До того ж на боці Польщі однозначно була Антанта. Хоч сам Пілсудський, як і деякі інші впливові польські політики (зокрема прем'єр І. Падеревський, А. Гауснер), не був прихильником війни проти українців, це не завадило йому поставити на чолі групи військ генерала Розвадовського, відвертого ворога України. 20 листопада почався наступ на Львів, а вже наступного дня керівники ЗУНР прийняли явно передчасне рішення про здачу своєї столиці. Після зайняття польськими військами Львова почався єврейський погром, унаслідок якого постраждало 700 родин, було вбито близько 150 осіб. Причини його не зовсім зрозумілі. Серед них називають і допомогу євреїв українцям, і дії злочинців, котрі були випущені з тюрем. У кожному разі цей погром надовго зіпсував репутацію Польщі в Європі.

Поспішний відступ зі Львова коштував прем'єру Левицькому посади. Його посаду обійняв Сидір Голубович. Тоді ж було запрошено з УНР генерала-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка, який мав зміцнити керівництво Українською галицькою армією (УГА) — збройними силами ЗУНР. На жаль, він тяжко захворів, і певний час особливих змін на фронті не відбувалося. І все-таки справа формування УГА пішла успішно. Ще в листопаді розпочалася мобілізація до УГА. Територію ЗУНР було розділено на 3 військових округи: львівську, станіславську й тернопільську, на базі яких створили армійські корпуси, їхніми командувачами були Віктор Курманович (потім Йосип Микитка), Мирон Тарнавський і Григорій Коссак. Новою резиденцією уряду став Тернопіль, потім Станіслав (нині — Івано-Франківськ).

Велику надію УНРада й уряд ЗУНР покладали на проведення ряду реформ, які дали б можливість зміцнити економіку країни і поліпшити її внутрішнє становище. У даному випадку можна констатувати єдність усіх політичних партій Галичини, завдяки чому успішно розпочалася розбудова держави. Були прийняті закони про громадянство ЗУНР, про земельну реформу, про українську мову та інші; її визнали деякі іноземні держави. В цілому внутрішня політика уряду ЗУНР була вдалою, там панував добрий лад, але війна зводила успіхи майже нанівець. Надзвичайно важливою була тенденція до возз'єднання обох українських держав. Спочатку у Фастові їхні представники в принципі домовилися про це (1.12.1918 p.), після чого УНРада прийняла Закон про злуку.

Польсько-українська війна після взяття поляками Львова поступово охопила всю Галичину, ставала все жорстокішою з обох боків. Навчені досвідом Львова, українські війська діяли активніше, переходячи у контрнаступ. На початку 1919 р. вони створили вже 70-тисячну армію, яка билася мужньо й стійко, плануючи визволити Львів. Але внаслідок економічної блокади й гострої нестачі зброї та боєприпасів не було можливості перейти у вирішальний наступ. Ситуація погіршувалася й тому, що Закарпаття не змогло тоді стати частиною соборної України, а залишилося під Угорщиною, щоправда, на правах широкої автономії. Війська Чехословаччини й Румунії, за якими стояла Антанта, увійшли до Закарпаття. Невеликий український корпус Вітовського спробував пройти туди для організації відсічі, але був інтернований румунами.

Великі надії покладалися в такій ситуації на міжнародне співтовариство. Саме тоді відбувалася Паризька мирна конференція, у якій брали участь і делегації УНР та ЗУНР, що діяли то разом, то окремо. Але їх не визнавали лідери провідних держав-переможниць: США (Вільсон), Англії (Ллойд-Джордж) і Франції (Клемансо), тому «українське питання» розглядалося лише в контексті російського чи польського. Це пояснюється низкою причин, що випливають насамперед з імперіалістичної політики згаданих держав, їхнього нерозуміння чи небажання розуміти аморальність колоніальної системи, ігнорування прав націй.

Антанта і США прагнули створити санітарний кордон проти більшовиків, але для цього вони вирішили пожертвувати Українською державою. До того ж свою ворожість щодо Центрального блоку керівники Антанти переносили певною мірою і на Україну, бо остання уклала з державами Центрального блоку Берестейський мир. Про «глибину» розуміння східноєвропейських проблем свідчить план президента США Вільсона скликати на Принцевих островах у Мармуровому морі конференцію з участю всіх російських партій (від більшовиків до монархістів) і представників усіх неросійських народів Російської імперії, щоб вони спільно домовилися про її (імперії) майбутнє. Свій внесок зробила і ворожа Україні пропаганда, насамперед польська, створюючи на Заході імідж УНР та ЗУНР як прокомуністичних і пронімецьких держав, що не відповідало дійсності.

Більше того, коли в середині лютого 1919 р. УГА перейшла в успішний наступ і була близька до того, щоб повернути Львів, то після втручання лідерів Паризької мирної конференції цей наступ було зупинено. Посередники вирішили, що ЗУНР має віддати Польщі майже половину своєї території разом зі Львовом і Дрогобичем з його нафтою. Природно, що ці пропозиції були відкинуті, але час для розгортання наступу був утрачений. Пізніше нова посередницька місія генерала Луїса Бота — легендарного борця за незалежність бурських республік, колишнього прем'єр-міністра Трансваалю — запропонувала, аби Дрогобицький басейн залишався за Україною, але такий варіант не прийняла Польща.

Докорінний перелом у війні настав, коли польський уряд перекинув із Франції добре озброєну 80-тисячну «Блакитну армію» генерала Юзефа Галлера. Ця армія, згідно із застереженнями Антанти, мала бути використана тільки проти більшовиків, але, порушуючи цю домовленість, польський уряд наказав їй виступити проти України (і УНР, і ЗУНР) на всьому фронті від Прип'яті до Карпат. Одночасно вдарила на Покуття румунська армія, захопивши Коломию. На початку червня ситуація в ЗУНР стала критичною, її територія катастрофічно зменшувалася. УГА відступала з боями, в яких, до речі, відзначилися єврейські частини (Жидівський курінь) під командуванням С. Ляйнберга. Врешті УГА була затиснута у трикутник між Дністром і Збручем. Частково поліпшити становище вдалося, коли УНРада відправила у відставку уряд і призначила Петрушевича «диктатором ЗУНР».

У червні 1919 р. розпочався останній наступ УГА під Чортковом. Невелика, погано озброєна, але сповнена бойового духу УГА під командуванням генерала Олександра Грекова прорвала фронт і взяла Чортків, де «галлерчики» бенкетували з приводу смерті Української Держави. За 20 днів УГА дійшла на півночі до Бродів і Красного, на заході — до Галича і Ходорова. У польському тилу почали діяти українські партизани. Саме тоді керівництво Антанти дало дозвіл армії Галлера завдати ЗУНР остаточного удару. Після цього, 16—18 липня 1919 p., під натиском польських військ УГА й уряд ЗУНР відступили на схід від Збруча.

Отже, тривала боротьба за незалежність західноукраїнської частини України закінчилася поразкою, Галичина опинилася під польською окупацією.

bigmir)net TOP 100