Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Українські землі (УРСР) під російською владою (1921—1939 pp.)

Відроджена українська держава у вигляді УНР і ЗУНР проіснувала лише кілька років. Збройна агресія сусідніх держав, насамперед Росії та Польщі, призвела до їх падіння.

Після поразки українських визвольних змагань 1917—1921 pp. переважна частина українських земель опинилася під владою більшовицької Росії — РСФРР. Остання, застосовуючи зброю, відновила старе імперське панування у Білорусі, Закавказзі, Середній Азії. Скрізь для маскування справжнього стану речей російські більшовики створювали псевдонезалежні держави на чолі з маріонетковими урядами, керованими з Москви, активно використовували соціальну демагогію, твердячи, насамперед, про необхідність шукати класових ворогів серед свого народу, а друзів — в особі російського пролетаріату.

Тоді Україна являла собою сумну картину. Воєнні дії, що безперервно точилися на її території протягом восьми років, забрали мільйони життів, не менше залишили покалічених, хворих вояків, призвели до руїни в економіці. Досить сказати, що в УСРР (така назва існувала до 1929 p., потім вона була дещо змінена — УРСР) вироблялося лише 10% довоєнного обсягу промислової продукції. Хоч територія УРСР становила всього кілька відсотків території СРСР, на її долю випало відшкодувати 30% загальних збитків. Така сама ситуація склалася і в сільському господарстві, де давався взнаки брак тяглової худоби, реманенту, елітного посівного матеріалу.

Особливо згубною була продовольча політика більшовиків, яка базувалася на «продрозверстці» — фактично середньовічному «полюдді», як називався в Київській Русі збір данини збройними загонами. «Продрозверстка» виливалася в примусові грабіжницькі конфіскації зерна, провіанту, часто одягу тощо. За все це селяни отримували нічого не варті папірці. Така політика вважалася Леніним і його партією цілком нормальною, оскільки вони зневажливо трактували селян як дрібну буржуазію. Стосовно України ця антинародна політика була особливо жорстокою, оскільки невдоволене українське селянство, яке все більше розчаровувалося в новому режимі та усвідомлювало необхідність власної незалежної держави, посилювало збройну боротьбу.

У відповідь на непокору російська більшовицька влада організувала перший штучний голодомор 1921—1923 pp. Його основною причиною була політика «воєнного комунізму» більшовиків, які силою відбирали у селян усі їхні хлібні запаси задля прохарчування нової бюрократії та Червоної армії, що завершувала відновлення імперії. Крім того, голодомор мав знищити могутню хвилю селянських повстань, яка підіймалася в Україні проти більшовиків. Тож посуха тільки посилила штучний голодомор, який охопив Південну Україну і частину її Лівобережжя, де голодувало від 4 до 7 млн чол., Крим, Північний Кавказ, Чорноморію, Подоння й Поволжя і забрав 1,5—2 млн життів українців.

Характерно, що більшовики замовчували голод. Але в цей час московський патріарх Тихон видав відозву про голод у Поволжі. Оскільки про Україну у відозві сказано не було, а більшовики заборонили повідомляти в газетах про голод на її території, то допомога із Заходу надійшла лише у Поволжя. Необхідність західної допомоги Ленін мотивував тим, що в його уряду немає грошей. І це в той час, коли за один 1920 р. лише в один із швейцарських банків керівники більшовиків поклали на свої особисті рахунки значні суми, зокрема Ленін — 75 млн швейцарських франків, Зінов'єв — 80 млн, Ганецький — 60 млн, Троцький — 90 млн, крім того 11 млн дол. тільки в один з банків США. Коли мільйони людей помирали від голоду, Ленін вичитував керівника кремлівської їдальні за те, що «ікра вчора дивно тхнула», «гриби були в поганому маринаді», за що «годилося би кухаря посадити на тиждень у тюрму».

Тільки 16 січня 1922 р. ЦК КП(б)У отримав з Москви дозвіл сказати світові про голод. Одразу голодуючим в Україні надали допомогу: ARA (Американська допомогова організація) на чолі з майбутнім президентом США у 1929—1933 pp. Гувером; Червоний Хрест, по лінії якого тоді активно працювали норвежці Фрітьйоф Нансен (відомий дослідник Півночі) й капітан Квіслінг (той самий, що потім очолив колабораціоністський уряд Норвегії в роки гітлерівської окупації) та ін. Москва ж, навпаки, змусила Україну підтримувати хлібом п'ять губерній Поволжя, хоча в самій Україні було своїх п'ять голодуючих губерній. У травні 1921 р. Ленін телеграфував керівникам УСРР: «Питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200—300 млн пудів». Він же в дусі найгірших колоніальних традицій Москви придумав «вихід» із становища: набрати на Поволжі півмільйонну армію і поставити її в Україні. За його задумом така армія мала прогодувати себе багнетами, а водночас утвердити радянську владу. Однак цей план провалився, бо вмираючі від голоду поволжці прагнули покинути цей регіон. Чимало з них разом з біженцями з Казахстану та Уралу втекло у відносно благополучні губернії України, чим погіршили і без того скрутне її становище.

У радянській державі єдиною силою, яка надала голодуючим відчутну допомогу, була Православна Церква. Вона відразу ж запропонувала державі спільними зусиллями боротися проти голоду.

Замість того, щоб підтримати цю гуманну ініціативу, більшовики пішли іншим шляхом. Ленін з диявольською хитрістю використав ситуацію, щоб «убити двох зайців»: завдати удару по Церкві, конфіскувавши її багатства, і водночас збагатити комуністичну верхівку, збільшити золотий запас (саме тоді проходила грошова реформа і в обіг більшовики пустили замість папірців золоті червінці). На початку 1922 р. у своєму секретному листі до Молотова і членів Політбюро РКП(б) Ленін писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей... ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з шаленою і найнещаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору...», щоб «забезпечити собі фонд у кілька мільйонів золотих рублів... (а може, в кілька мільярдів)...». «Без цього жодна державна робота взагалі, жодне господарське будівництво зокрема і жодне обстоювання своєї позиції в Генуї (на міжнародній конференції. — Ю. М.) особливо абсолютно немислимі». Чим більше буде розстріляно при цьому представників духовенства, писав Ленін, тим краще.

Всупереч своєму ж закону про відділення Церкви від держави, комуністична влада заходилася нещадно грабувати храми, особливо в Україні. Підставою був декрет від 22.02.1922, підписаний Калініним, а не членами уряду незалежної УСРР. Протести керівників Православної Церкви проти вилучення богослужбових речей і використання їх не для цілей богослужіння, що категорично забороняється канонами Вселенської Церкви, призвели до нових репресій. У травні 1922 р. патріарх Тихон і весь Синод були заарештовані, чимало членів Синоду були розстріляні або репресовані. Тоді ж за оборону церковних цінностей були розстріляні тисячі священиків та віруючих.

Комісії, що складалися переважно з напівкримінальних елементів, буквально обдирали церкви, забираючи не тільки дорогі хрести, чаші, іконні оправи із золота й дорогоцінностей, митри, а й часто майже всі металеві речі (кольоровий метал!), ікони, ризи, причому багато чого прилипало тоді до брудних рук членів комісій. Комуністи налагодили не лише переплавлення золотих і срібних речей, а й нелегальний вивіз цінностей за кордон, які там продавалися за півціни. Щодо цього у кремлівських керівників уже був певний досвід, бо ще в жовтні 1920 р. Ленін підписав декрет про продаж антикварних цінностей за кордон і чимало унікальних речей уже тоді пішло там з молотка за надзвичайно низькими цінами.

Кампанія 1922 р. обернулася тотальним пограбуванням пам'яток української культури, що збиралися тисячу років. Так, із Богоявленського братського монастиря Київської духовної академії на Подолі й Церковно-археологічного музею при ній було вилучено чотири дорогоцінних Євангелій у срібних оправах XVII ст., два великих напрестольних срібних хрести, причому один з них був подарований «Могилянці» св. Петром (Могилою), а другий — гетьманом Сагайдачним; срібну чашу, подаровану матір'ю гетьмана Мазепи — ігуменею Марією-Магдалиною, срібну чашу — дар св. Йоасафа (Горленка) та ін. У Києво-Печерській лаврі обдерли ікону Успіння Божої Матері XII ст., конфіскували понад 70 кг золота, близько 12 000 кг срібла, чимало коштовного каміння.

Політика «воєнного комунізму» викликала зростаючий спротив трудящих мас через демонстрації, страйки робітників, повстання, причому до повстанців часто приєднувалися червоноармійці. У Росії вибухали селянські повстання, найпотужнішими з яких були на Тамбовщині («антоновщина»), Кронштадтське повстання. На Україні знову набирав силу селянський рух, особливо на Черкащині (район легендарного Холодного Яру) та на півдні України, де діяв Махно. Ці повстання більшовикам удавалося придушити ціною жорстоких репресій, часто злочинних (з узяттям заручників, використанням газів тощо). Це особливо проявилося у практиці каральних військ, загонів ЧОН (частин особливого призначення), діяльності ЧК. В УСРР і суміжних районах РСФРР, заселених українцями, особливо «відзначилися» М. Фрунзе (командувач збройними силами УСРР і Криму), М. Тухачевский (душитель повстання Антонова), В. Блюхер, П. Дибенко, В. Примаков, О. Пархоменко, Г. Котовський. Більшовики поспішили також винищити рештки «лівих» політичних партій (есерів, меншовиків, анархістів та ін.), які хоч і заявляли про свою лояльність до нової влади, але могли колись стати ядром політичної опозиції.

Особливо налякало більшовицьку верхівку Кронштадтське повстання у березні 1921 р., в якому важливу роль відіграли новобранці з України та Чорноморії. Не випадково це повстання очолив уродженець Полтавщини Степан Петриченко. Воно засвідчило загрозливий для більшовиків настрій в армії та на флоті. Згодом Троцький відзначив, що тоді «селянин побалакав з Леніним, використовуючи як рупор, щоб бути почутим, важку корабельну артилерію». Ленін почув сказане й 15 березня 1921 р. сам визнав: «Ми ледве втримались при владі». Кронштадтське повстання було нещадно придушене. Кількість трупів розстріляних, що їх Балтійське море прибивало до берегів Швеції та Фінляндії, була такою, що це викликало протести з боку урядів цих країн. Були репресовані всі, в тому числі далекі родичі керівників повстання. Про всяк випадок було заарештовано й знищено багатьох непричетних до повстання офіцерів, які служили ще на царському флоті.

Щоб уникнути нової хвилі повстань, Ленін першим заявив про необхідність змін у внутрішній політиці. Один із чільних діячів тодішніх більшовиків Бухарін написав про це так: «Коли всі ми, як барани, стояли за виключний воєнний комунізм і розстрілами змушували клятих селян віддавати нам весь їхній хліб, хто, як не Ленін, побачивши, що ми не сьогодні-завтра загримимо, а негідник Пахом відкрутить нам голову, закричав нам: "Стій! Годі, йолопи, повертайте оглоблі!" і в останню мить змусив нас перейти до "продподатку"».

Так почалася нова економічна політика (неп), поспіхом ухвалена на X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. Тепер селяни мусили сплачувати натуральний податок, менший від продрозверстки, який до того ж враховував майновий стан селянського господарства. Сплативши натуральний податок, селянин мав право вільно продати решту продукції на ринку. Було дозволено мати малі приватні підприємства, наймати робітників, вільно вести торгівлю, розширилася сфера товарно-грошових відносин. В Україні, особливо в селах, ця політика запроваджувалася повільно, долаючи спротив частини компартійної верхівки, тому тут ще довго тривали протести й повстання. Так, у червні 1921 р. у Січеславі (Катеринославі) оголосили страйк голодні залізничники. Натовп страйкарів більшовики розстріляли з кулеметів, схопили 240 робітників і кожного п'ятого з них убили на місці.

Та поступово неп входив у життя. Хоча великі підприємства, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися в руках більшовицької держави, частковий перехід на рейки ринкової економіки дав значний ефект, сприяв піднесенню виробництва і рівня життя. У 1925—1926 pp. Україна досягла в промисловості показників рівня довоєнного 1913 р. Тодішній врожай зернових був одним з найбільших в Україні за все XX ст.! Неп породив також надії на те, що більшовики покінчили зі своїми утопічними й кривавими «прожектами» і в майбутньому покладатимуться на здоровий глузд. Тим часом сам Ленін чітко висловився щодо перспектив припинення «червоного терору»: «Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві».

Однак позитивних змін в економічному житті було недостатньо. Ленін, як найдалекоглядніший із тодішнього керівництва більшовицької партії, усвідомлював, що треба знайти якусь форму нейтралізації національно-визвольних рухів у Російській більшовицькій імперії. Дозволити неросійським народам піти шляхом поляків, фінів, естонців, латишів та литовців, котрі в ході запеклої боротьби добилися державної незалежності, Москва категорично не хотіла, бо це поставило б жирну крапку на самому існуванні імперії. Зберегти ж порядки дореволюційного типу теж було неможливо. Підкорені народи, які відчули смак свободи й незалежного буття, вимагали задоволення своїх національних потреб, у тому числі повної державної самостійності. До цього приводила й сама логіка життя, бо умови жорсткої централізації, встановлені Москвою, гальмували не тільки культурно-національний, а й економічний розвиток. Про масштаби цих настроїв вказує вже той факт, що навіть у лавах більшовицької партії посилилися позиції прихильників націонал-комунізму, виникли конфлікти між маріонетковими комуністичними республіками і московським центром. Стало помітним невдоволення республіканських керівництв тією роллю, яку відводила їм Москва. Ці керівництва вимагали надання республікам реального суверенітету хоча б на рівні широкої автономії. Особливо активно в цьому напрямі діяли Грузія та Україна. Навіть учорашній великодержавник X. Раковський за цих умов став активно відстоювати права УСРР. Результатом цього став її певний вихід на міжнародну арену у 1920—1921 pp. (підписання угод з Польщею, Туреччиною, країнами Балтії).

В Україні навіть існувала Українська комуністична партія (УКП, укапісти), яка відверто стояла на позиціях націонал-комунізму. Укапісти вважали, що саме УКП як окрема й самостійна партія має право очолювати комуністичний рух в Україні, а не КП(б)У, що була невіддільною частиною РКП(б) й проводила політику на збереження «єдиної і неділимої Росії».

На початку 20-х років пошуки нової моделі імперії викликали серед керівництва РКП(б) гострі дебати. Одразу сформувалися дві головні позиції. Одна група (Ленін, Троцький) була ліберальніша в національному питанні, пропонувала встановити федерацію республік і гарантувати неросійським республікам досить широкі права, принаймні на деякий час. Федерація мала бути багато в чому формальною, бо контрольний пакет акцій з усіх важливих питань залишався за московським центром. Деякі народи (зокрема казанські татари, башкири) мали увійти до Росії на правах автономних республік РСФРР. Друга група (Сталін, Зинов'єв, Каменев, Дзержинський, Орджонікідзе, Ларін та ін.) виступала, як колись сам Ленін, з унітаристських позицій. Максимум, на що вони були згодні, то це на входження всіх неросійських республік до РСФРР на правах автономних державних утворень.

Керівництва республік, хоч і були посаджені у владні крісла збройною московською рукою, стали виступати за надання їм більшої самостійності. Особливо гострими дискусії були в Грузії, під час яких лідер місцевих комуністів Буду Мдівані назвав присланого з Москви Серго Орджонікідзе «сталінським ішаком», на що останній ударив його в обличчя. Присланий для залагодження справи російський великодержавник Дзержинський ще більше розпалив конфлікт, який довелося гасити вже Леніну й Троцькому.

В Україні сама логіка подій підштовхнула вчорашніх великодержавників (X. Раковського, В. Затонського, Г. Петровського) до певної зміни поглядів та висунення вимог хоча б мінімального суверенітету УСРР. Москва не могла ігнорувати ці вимоги, не бажаючи, щоб в Україні вибухнуло нове повстання. Нагадаємо, що Україна посідала тоді виняткове місце в радянській державі. Досить сказати, що тут проживала майже половина неросіян, а українці в радянській державі були на другому місці за чисельністю після росіян, в Україні було зосереджено найпотужніший у ті часи економічний потенціал — вона була і «союзною кочегаркою», і «союзною житницею».

Таким чином, у тогочасних умовах кризи більшовицької влади переміг ленінський підхід. Але коли цей процес перейшов з царини теорії у практичну площину, то в майбутньому союзі стали виразно вимальовуватись обриси нової імперії, оскільки ряд найважливіших наркоматів, у тому числі таємної поліції — НКВД, мав керуватися безпосередньо з Москви. Врешті, на І з'їзді рад у Москві (30.12.1922 р.) було проголошено утворення СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік), до складу якого спочатку увійшли РРФСР, УРСР, Білоруська РСР і Закавказька РСР (колишня Закавказька федерація). Потім союзних республік стало більше за рахунок подрібнення останньої, а також утворення союзних республік з автономних або з числа анексованих територій. На момент свого розпаду у 1990—1991 pp. СРСР налічував 15 республік (16-та — Карело-Фінська, яку було створено на противагу Фінляндії у березні 1940 p., існувала тільки до 1956 p., а потім знову перейшла в розряд автономних).

Хоча І з'їзд рад СРСР прийняв Декларацію та Договір про утворення СРСР, однак чимало важливих питань не було вирішено через наявність гострих протиріч між Москвою та неросійськими республіками. Так, Україна і Грузія домагалися передачі республікам із центру важливих повноважень, а Москва наполягала на своєму. Тоді керівника уряду УСРР X. Раковського було звинувачено у спробі створити конфедеративний, а не федеративний устрій майбутнього союзу і звільнено з посади. Такими методами було досягнуто відносної згоди, республікам довелося змиритися з тим, що зовнішня політика и торгівля, військова справа, транспорт, пошта переходили до компетенції союзної влади. Це відбилося в Конституції СРСР 1924 p., яка не розв'язала багатьох важливих проблем. Таким чином, радянська федерація з самого початку була фіктивною і не змінила суттєво імперського характеру проголошеного СРСР — Російської імперії у червоній упаковці. Союзні республіки були незалежні тільки формально, а фактично вони отримували права обмеженої державної автономії. Оформлення СРСР взагалі не було завершеним і не було легітимним з погляду радянського «права», вже не кажучи про відсутність усякої легітимності договорів між окупантами та їхніми маріонетками.

Характерно, що республіки діставали право на вихід із СРСР, але жодного механізму для його реалізації не було передбачено. Це було зроблено свідомо: московські творці СРСР робили все, щоб з такої «верші» ніхто не вийшов. Мало хто звертав увагу на хитромудру ленінську формулу про право націй на самовизначення «аж до відокремлення», яка цим своїм «до» (а не «по»!) робила неправомірною саму спробу виходу із Союзу, який ставав таким чином модифікованою формою Російської імперії, де ніби незалежні республіки насправді були тільки автономними. Мало хто усвідомлював, що для більшовицької кліки закони — це тільки клапті паперу, а невдовзі навіть ця значно обмежена автономія буде урізана, зведена майже нанівець.

Щоправда, на XII з'їзді РКП(б), що відбувся у квітні 1923 p., з метою втілення в життя ленінських настанов, які насамперед мали забезпечити імперію від розпаду, були прийняті важливі резолюції щодо національного питання. Паралельно з новою економічною політикою мала бути проведена й нова національна політика, яка формально відмежувалася від російського великодержавницького шовінізму і від «буржуазного націоналізму», мала служити також завданням більшовицької «культурної революції» та пропаганді марксизму-ленінізму. В її основі лежав принцип так званої «коренізації», який мав сприяти розвитку національних мов та культур, національних кадрів, гармонізації міжнаціональних відносин; ішлося навіть про створення в окремих республіках національних армій. Водночас Сталін і ГПУ створили «справу Султан-Галієва» — одного з більшовицьких лідерів казанських татар. Він був суворо засуджеий тим самим XII з'їздом за «націоналістичний ухил», а пізніше знищений. Султан-Галієв лише повторив думку деяких своїх колег по партії (Г. Сафарова, Ф. Ходжаєва та ін.), що в становищі середньоазіатських народів зберігся старий колоніальний устрій, а змінилася тільки вивіска. У зв'язку з цією «справою» у Татарії було проведено масову «чистку» компартії. «Справа Султан-Галієва» була грізним попередженням Москви для його потенційних однодумців у республіках.

У КП(б)У й державному апараті, до складу яких входили не українці, навіть не русифіковані «малороси», а росіяни, євреї, поляки та ін., рішення XII з'їзду РКП(б) зустріли опір. Ворожість виявляли, в першу чергу, самі керівники компартії України (Е. Квірінг, Д. Лебідь та ін.). Лебідь навіть спробував підвести базу під свою антиукраїнську позицію, твердячи, що російська мова нібито пов'язана з «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а українська мова й культура — з «відсталим» селянством. У результаті «українізація» саботувалася, проходила низькими темпами. У цьому великодержавників у компартії підтримувало російське та малоросійське чиновництво. Російська інтелігенція виявилася настільки просякнутою великодержавно-шовіністичним духом, що навіть важко назвати хоч одного видатного її представника, за винятком В. Маяковського, який підтримав «українізацію» («білорусизацію» тощо). Зате більш ніж достатньо було тих, хто виступав проти «українізації», наприклад, письменники М. Горький, Ф. Гладков, «великий» педагог А. Макаренко та ін. Що вже казати про обивателів на зразок «тьоті Моті» з п'єси М. Куліша «Мина Мазайло», яка проголосила: «Лучше бить ізнасілованной, нєжєлі украінізірованной»?!

Тільки з 1925 р. українізація набирає обертів... Це було пов'язано не стільки із заміною перших осіб у компартії, наприклад першого секретаря КП(б)У, русифікованого німця Емануїла Квірінга та єврея Лазаря Кагановича, скільки із зміцненням у керівництві партії й уряду позицій націонал-комуністів, у першу чергу Григорія Гринька, Олександра Шумського (міністра освіти у 1925—1926 pp.) й особливо Миколи Скрипника (1927—1932). Останній, маючи репутацію старого більшовика й сподвижника Леніна, будучи високоосвіченою, вольовою й амбітною людиною, буквально підім'яв під себе керівництво КП(б)У. Керівником уряду УСРР був тоді В. Чубар, який підтримував Скрипника.

Микола Скрипник (1872—1933), визначний представник націонал-комуністичної течії в більшовицькій партії, публіцист. Народився в м. Ясинувата Катеринославської губернії (нині — Донецької обл.) у сім'ї службовця. Зі шкільної лави брав участь у революційній діяльності, виключався з реального училища, з Петербурзького технологічного інституту. Був членом РСДРП, не раз був заарештований і відбував заслання. Брав активну участь у Лютневій та Жовтневій революціях, член першого уряду радянської України, з березня 1918 р. очолив Народний секретаріат. Уже тоді прагнув створити незалежну від РКП(б) більшовицьку партію в Україні, через що з ініціативи Леніна був відсунутий на другий план.
Проте Скрипник теж несе відповідальність за нищення УHP. У 1921 р. був наркомом внутрішніх справ, у 1922—1927 pp. — наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925 р.). У 1927—1933 pp. керував Народним комісаріатом освіти, якому підпорядковувалися також Академія наук і культурні установи. Фактично став першою особою у Політбюро ЦК КПУ. Активно втілював у життя політику українізації, ставив питання національного відродження, навіть протестував проти посилення авторитарного режиму Сталіна. Саме завдяки діяльності Скрипника вперше в УРСР українській мові було дефакто надано державного статусу, затверджено український правопис («скрипниківський»). У зв'язку з посиленням великодержавно-шовіністичного курсу Москви на початку 1933 р. почалася кампанія цькування Скрипника, якого було звинувачено в «націонал-ухильництві», а 1.03.1933 р. усунуто з усіх посад. Опинившись у тяжкій ситуації, Скрипник застрелився 7 липня 1933 р.

В результаті «українізація» вийшла значно далі за прокрустове ложе, призначене їй Москвою, охопила не тільки освіту, а й усі ділянки культури, навіть певною мірою компартію, держапарат і військо. З 1925 р. на українську мову було переведено державне діловодство, значно розширилася сфера її використання. Відбулася часткова дерусифікація України, зросла питома вага українців серед міського населення, робітничого класу, інтелігенції, навіть службовців і працівників держапарату. Скрипник у цей час послідовно вів боротьбу проти російського, польського, румунського великодержавного шовінізму, ставив за мету задоволення національно-культурних потреб українців, що проживали за межами УРСР (їх тоді було понад 8 млн). Тоді ж школи з українською мовою навчання відкриваються в РСФРР, насамперед на територіях, компактно заселених переважно українцями. Так, у Чорноморії шкільна освіта майже повністю була переведена на українську мову, у Краснодарі діяв український педінститут, українською мовою виходили газети й журнали, працювало українське радіомовлення.

Український уряд добився тоді встановлення справедливого російсько-українського кордону. За досягнутими раніше домовленостями ті повіти чи округи, в яких переважали українці, мали відійти до України, решта — до Росії. Частково (на 1/7) цю проблему вдалося вирішити. Але за межами УСРР лишилися території у Курській, Воронезькій областях та Північно-Кавказькому краї, де компактно мешкали українці й де вони становили більшість населення. Крім того, у 1924 р. Політбюро ЦК РКП(б) передало Шахтинську та більшу частину Таганрозької округи до РСФРР, хоча українці становили тут понад 70% населення. Щодо Таганрога, то Москва аргументувала свої дії тим, що їй необхідно мати порт на Азовському морі. Ще раніше до РСФРР потрапили Білгородщина і Стародубщина. Український уряд, спираючись на прагнення переважної більшості українців, вимагав передачі до УСРР Чорноморії та деяких повітів Курщини. Однак дискусія про міждержавний кордон була брутально перервана, а потім узагалі стала неможливою з огляду на встановлення в СРСР тоталітарного великодержавного шовіністичного режиму.

Слід підкреслити, що курс так званої «українізації» не суперечив розвитку національних меншин, які проживали на території України. Зокрема тут було створено 13 національних районів, наприклад польський ім. Ю. Мархлевського на Житомирщині, багато національних сільрад: 117 німецьких, 89 російських, 28 болгарських, 27 грецьких, 20 єврейських, 13 чеських, 9 молдавських, 1 білоруська, діяли національні школи (російською, єврейською, німецькою, польською, молдавською, грецькою, румунською, чеською, татарською, вірменською, навіть ассірійською та шведською мовами), технікуми і вузи, зокрема німецький педагогічний технікум на о. Хортиця (Запоріжжя), Новополтавський єврейський сільгоспінститут та ін.

Ще в жовтні 1924 р. на лівому березі Дністра на території України було створено Молдавську автономну республіку. На жаль, сталінське керівництво розглядало її насамперед як плацдарм для майбутньої «совєтизації» Румунії і задля цього грубо перекроїло державні кордони. До цієї автономної республіки було штучно приєднано два райони Вінницької області України: Кам'янський і Рибницький, де ще за часів Богдана Хмельницького існувала Рашківська козацька сотня у складі Подільського (Подністровського) полку. З 1940 р. ці два райони увійшли до Молдавської РСР (тепер вони перебувають у складі ніким не визнаної промосковської «Придністровської республіки»).

Тоді ж сталінське керівництво задумало створити на території України окрему від неї єврейську республіку. В умовах, коли більшість українських селян були малоземельними, такі спроби свідомо вносили розбрат і міжнаціональну ворожнечу в суспільство. Пізніше цю республіку планували створити в Криму і вже почали переселення, але врешті справа закінчилася утворенням Єврейської автономної області на Далекому Сході.

«Українізація» ішла паралельно з ліквідацією неписьменності, яку комуністи розглядали як важливу складову своєї «культурної революції». Такий паралелізм дав негативні результати. Якщо для дорослих система «лікнепів» (ліквідація неписьменності) мало що дала — представники старшого покоління обмежилися переважно тим, що запам'ятовували рисунок свого підпису, то діти і молодь швидко «гризли граніт науки». У 1925 р. було запроваджене обов'язкове чотирирічне навчання для дітей, а в 1931 p. — семирічне. Більшість дітей оволодівала знаннями у школах з українською мовою навчання, і наприкінці 20-х pp. цей показник сягнув кульмінаційної за всю історію України цифри — 97%. Характерною особливістю української системи освіти, на відміну від російської, був її прагматизм, значно розширилася мережа технікумів, «робітфаків».

У тих умовах робився акцент на створення педагогічних інститутів, а не університетів. Хоча багато хто іронізував над появою вузів із такими смішними назвами, як КІНО (Київський або Катеринославський інститути народної освіти), ВІНО (Вінницький інститут народної освіти), але ця іронія була не зовсім доречною. Мільйони людей сідали за парти, відчувався гострий брак не лише коштів на утримання університетів, а й висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів, адже більшовики винищили, репресували, змусили емігрувати або опустили на суспільне дно майже всю інтелектуальну еліту дореволюційних часів.

За такої ситуації основні сили доводилося кидати на розширення, а не на поглиблення фронту освіти. Обнадійливим фактором було швидке зростання питомої ваги українців, які навчалися у вищій школі: з 49 до 63%. Але й цього було не досить, враховуючи той факт, що українці становили набагато вищий відсоток населення України. Кількість вузів з українською мовою навчання за цей же час зросла до 69%. Українською мовою видавалося 77% підручників, такою ж була питома вага україномовних книжок, якщо говорити про тиражі. Питома вага українських газет становила до 70%, а журналів — понад 80%. І це при тому, що виходили газети, журнали і підручники не лише російською, а й грецькою, єврейською, німецькою, польською та мовами інших народів, які населяли Україну й компактно в ній проживали.

«Українізація» відіграла велику роль у подальшому розвитку української нації, створила необхідний суспільний консенсус, оскільки переважна більшість населення УСРР, у тому числі національні меншини, підтримала її. Вона ж змінила на краще імідж України у світі, особливо в Західній Україні та в середовищі лівої української політичної еміграції. Деякі чільні діячі еміграції під впливом закликів уряду УСРР до повернення діячів еміграції на батьківщину зважилися на цей ризикований крок в ім'я любові до України. Так повернулися корифеї українського театру М. Садовський і П. Саксаганський, письменник В. Самійленко, політичні й громадські діячі А. Ніковський, П. Христюк, М. Шраг, Ю. Тютюнник та ін. Особливо потужний резонанс викликало повернення в 1924 р. в Україну Михайла Грушевського.

«Коренізація» («українізація») всупереч задуму її організаторів стала набирати несподівано широкого розмаху, сприяла піднесенню рівня національної свідомості неросійських народів, зростанню в них почуття національної гідності. Україна, як і інші союзні республіки, стала наповнювати свою автономію реальним змістом і створювала таким чином передумови і для державного відродження. До неї все сильніше тяглися козаки-чорноморці, які перевели майже всю освіту на українську мову й офіційно ставили питання про возз'єднання Малинового Клину з Україною. Це постійно викликало занепокоєння Кремля, але через внутрішньопартійні усобиці він не міг узятися за приборкання України. Хоча зі зміцненням позицій Сталіна зростала й пильніша увага Москви до України.

Так, занепокоєння Кремля викликала діяльність економіста М. Волобуєва, який звертав увагу на неприпустиме колоніальне становище економіки України в радянській державі, а також діяльність одного з відомих українських письменників Миколи Хвильового. Останній висунув гостре гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!». Хоча Хвильовий розумів під ним лише дистанціювання від російської культури, щоб вона не поглинула українську, але це гасло можна розуміти і як заклик до відділення України від Росії. На Хвильового пішли нагінки. За нього заступився Шумський, внаслідок чого викликав на себе гнів Кагановича. Розгорівся тривалий конфлікт, причому Шумського підтримала Компартія Західної України. Але на боці Кагановича стояла куди вагоміша сила. Сталін як генеральний секретар РКП(б) спочатку був ліберальнішим щодо національного питання, ніж інші керівники партії. Але пізніше, щоб добитися підтримки у боротьбі з внутрішньопартійною опозицією, змінив своє ставлення і перейшов у наступ і в цьому напрямі. Шумський був звинувачений у «націоналістичному ухилі» («шумськізм») у травні 1926 р. і виключений з компартії, а отже, і з уряду. Його з Гриньком змусили виїхати до Москви, а пізніше репресували. У 1945 р. Шумський був забитий енкаведистами, які зімітували його самогубство. За підтримку Шумського Москва ліквідувала й ЦК КПЗУ, одних з його членів виключивши з партії, а інших, які були на території СРСР, репресувавши.

Сам Хвильовий спочатку відбувся «проробками», а об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), яке він очолював, було розпущене; закрили й журнал «Літературний ярмарок». Відтоді письменник потрапив під особливо пильне око ГПУ. Передвісником великої крові для прихильників «коренізації» стало загадкове зникнення у січні 1928 р. голови Центрального виконавчого комітету Кримської АСРР Велі Ібрагімова, який активно впроваджував цю політику в Криму, відроджував кримськотатарську мову і вивів її на державний рівень. Як згодом стало відомо, Ібрагімов потрапив до катівень ГПУ, де й був розстріляний у травні 1928 р.

Ще більшу тривогу з боку імперських сил у Москві викликало церковне відродження України.

Українська православна церква (УПЦ) має надзвичайно глибоку традицію, її початки ведуть до першого апостола Христа — св. Андрія Первозванного. Ще на зорі християнства на території Південно-Західної України та Криму існувало (до середини V ст.) дві автокефальні православні церкви. З прийняттям християнства як державної релігії князем Володимиром Святим гігантська Київська митрополія увійшла під омофор (покровительство) Вселенського (Константинопольського) Патріарха. І тоді, й пізніше робилися спроби досягти автокефалії, однак вони були невдалими. Щоправда, залежність Київської митрополії переважно була формальною, тому проблема здобуття автокефалії не вважалася особливо актуальною. Ситуація змінилася у 1686 p., коли Московська держава, скориставшись ослабленням уже автономної Гетьманщини, змінила статус УПЦ. Така зміна відбулася всупереч церковним канонам. До того ж вона була не тільки формальною. Московський патріархат навіть усупереч домовленостям 1685—1686 pp. повів наступ на автономію Київської митрополії: територіальне зменшення Київської митрополії, обмеження прав київського митрополита, нищення демократичних засад, русифікація УПЦ (заміна українських кадрів російськими, переведення найвизначніших українських церковних і культурних діячів у глиб Російської імперії, заборона української та білоруської мови, заборона друкування церковних книг українською мовою, нищення українських православних традицій тощо). Внаслідок цього наприкінці XVIII ст. Київську митрополію було зведено до рівня звичайної єпархії Російської православної церкви (РПЦ). Таке принизливе становище не могло тривати довго.

Події 1917 р. поклали початок важливим процесам, що відбувалися всередині РПЦ, яка розпалася приблизно на 20 частин. Так, заявила про своє відродження Грузинська православна церква. В Україні набрав силу рух спочатку за автономізацію церковного життя, а потім за автокефалію. Вже на початку 1917 р. у Київській та інших єпархіях проводилися єпархіальні з'їзди, де порушувалися ці проблеми.

У листопаді 1917 р. було створено ВПЦР (Всеукраїнську православну церковну раду), яка взяла активну участь у відродженні УПЦ. Керівництво Російської імперії за умов наростаючих відцентрових тенденцій мусило піти на певні поступки. У 1918 р. Московський патріарх Тихон дозволив провести Всеукраїнський церковний собор, на хід якого суттєво вплинули бурхливі зміни в політичній ситуації в Україні. Найважливішим наслідком роботи цього Собору було утвердження фактичної автономії УПЦ. Але й ця дуже обмежена автономія була вороже сприйнята реакційними силами в РПЦ, які, наприклад, забороняли проводити богослужіння українською мовою. За таких умов гасло автономізації УПЦ переставало бути актуальним, приходило усвідомлення того, що Православна Церква в Україні може бути справді українською тільки на умовах автокефалії. Зрозуміли це і представники світської влади. 12.11.1918 р. новий міністр сповідань в уряді гетьмана Скоропадського Олександр Лотоцький взяв курс на підтримку автокефалії. 1 січня 1919 р. уряд уже Директорії УНР прийняв «Закон про автокефалію Української православної церкви та її вищий уряд».

Але невдовзі влада в Україні перейшла до рук більшовиків, які втілювали в життя політику войовничого безбожництва (досить сказати, що в Російській імперії за півтора року радянської влади з близько 200 тис. православного духовенства було винищено 60% його складу (!) і Православну церкву, як і релігію взагалі, терпіли тільки до часу. Дуже ласою була нова влада до церковних багатств. Згідно з ленінським декретом 1918 р. і прийнятим на його підставі декретом уряду УСРР (19.01.1919 р.) церква відділялася від держави. Нова влада відбирала у Церкви все майно, в тому числі й храми, та передавала його у власність держави, заборонялося викладання Закону Божого навіть факультативно. Тим часом проблема здобуття тоді автокефалії УПЦ зайшла в глухий кут. Для існування такої церкви, згідно з традицією, потрібні були як мінімум два (?) єпископи. Тоді ж РПЦ заборонила служіння єпископів, які висловлювалися за автокефалію УПЦ, а деяких з них перевела з України в глиб Росії. У Грузії спроби добитися висвячення кандидатів у єпископи не мали успіху через військові дії. В Константинополі помер Патріарх, а той, хто виконував його обов'язки, не зважувався вступити в неминучий конфлікт з РПЦ. До того ж, Константинополь чекав результатів боротьби на Україні. Коли незалежна Українська держава — УНР — впала, питання про надання автокефалії УПЦ було відкладене. За таких умов вирішили скористатися прецедентом з давньої практики Олександрійського патріархату, коли кандидатів у єпископи висвячували не група єпископів, а на Соборі духовенства (священики, диякони).

ВПЦР скликала в Києві Всеукраїнський православний церковний собор (жовтень 1921), на якому були присутні близько 500 представників духовенства і мирян. Цей Собор висвятив двох єпископів: Василя Липківського (1864—1937) і Нестора Шараївського, котрі, у свою чергу, стали висвячувати нових єпископів, священиків та дияконів. Було проголошено створення УАПЦ — Української автокефальної Православної церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським, видатним богословом і проповідником. Хоча рішення Собору викликали відверто негативну реакцію і протидію з боку РПЦ, однак УАПЦ швидко розрослася, її структури (єпархії, парафії) виникали майже по всій території УСРР. Богослужіння в УАПЦ велося переважно українською мовою, її духовенство докладало великих зусиль для відродження духовних традицій українського народу. Це була справді народна церква, яка швидко зростала. Вже у 1921 р. УАПЦ налічувала понад 2000 парафій.

Занепокоєна потужним розмахом діяльності УАПЦ, яка виходила на перше місце в Україні з-поміж інших конфесій та православних номінацій, радянська влада посилила боротьбу проти неї, вдаючись до розколів, провокацій, шантажу і репресій. Досить сказати, що всі православні храми були нещадно пограбовані більшовиками ще у 1921—1922 pp. Пояснювалися ці дії збиранням коштів і цінностей для ліквідації голодомору. Важко передати, в якій гнітючій атмосфері доводилося діяти всім православним церквам, за винятком толерованої до часу «обновленської», слухняного знаряддя в руках НКВД. Від священиків під страхом смерті й репресій вимагалося зректися Бога, чинити святотатства (наприклад, ударяти чашею із Святими дарами об підлогу зі словами «Бога нет») або ж стати «сексотом» (секретним сотрудником), тобто агентом НКВД. Компартійна влада переслідувала віруючих, влаштовувала провокації та блюзнірства у храмах під час богослужінь. Так, за словами очевидця подій акад. С. Єфремова, 1924 p. на Великдень «усякі рабфаківці, комсомольці й інші дістали завдання — ходити по церквах і робити бешкет. Це вони й виконували совісно: галасували, свистіли, стріляли з "пугачів" тощо...». На тлі розгулу репресій у СРСР, геноциду українського народу ситуація УАПЦ стала особливо тяжкою. Влада називала її контрреволюційною, петлюрівською, куркульською тощо, робила все, щоб унеможливити нормальний розвиток. Митрополитові Василю Липківському, який мав величезний авторитет в Україні, НКВД заборонила виїжджати за межі Києва.

У жовтні 1928 р. відбувся Другий всеукраїнський собор УАПЦ, цього разу під потужним пресом НКВД. Компартійна влада вимагала усунення від керівництва митрополита Василя. На запитання представників Собору, що буде, якщо Собор відмовиться від цього, влада відповіла: «Повне слідство й найжорстокіші репресивні заходи». В ім'я збереження УАПЦ Собор мусив обрати іншого митрополита, яким став Михайло Борецький. Але тепер настав період відвертих репресій. Митрополит Василь опинився під домашнім, а потім і під тюремним арештом (у 1937 р. його було розстріляно). Така сама доля спіткала й Нестора Шараївського, який помер у 1929 р.

У 1929 р. компартійна влада провела провокаційний процес СВУ (Спілки визволення України), у справі якої було заарештовано й репресовано кілька лідерів УАПЦ.

У 1930 р. на вимогу каральних органів УАПЦ припинила своє існування. Після цього розпочалися гоніння на духовенство та активних вірних УАПЦ. Досить сказати, що всього каральні органи радвлади фізично знищили майже 2000 представників духовенства УАПЦ, тобто майже всіх. Митрополит Михайло Борецький був засланий на Соловки, де від побоїв та знущань збожеволів і в 1936 р. помер в одній із лікарень Ленінграда.

Знищивши УАПЦ як свого головного ворога на релігійному фронті, радянська влада взялася ліквідовувати всі інші відлами Православної церкви в Україні, в тому числі й РПЦ. Остання на момент вибуху Другої світової війни залишилася єдиною легальною Православною Церквою в СРСР, але вона була дуже ослаблена репресіями. Більшовицьке керівництво обіцяло повністю ліквідувати духовенство у роки третьої п'ятирічки (1938—1942 pp.), але війна змусила відкласти це. Проте із близько 500 парафій Київщини діючими напередодні війни залишилися лише 2 (!). Не кращою була ситуація і в інших областях УРСР.

Середина — друга половина 20-х років XX ст. пройшла під знаком зміцнення позицій генерального секретаря РКП(б) Й. Сталіна та його прибічників. Саме він переміг у жорсткій внутрішньопартійній боротьбі за владу. На XVI партконференції ВКП(б) у квітні 1929 р. він здійснив двірцевий переворот і де-факто став одноосібним правителем СРСР. Остаточно була розбита група А. Троцького, а його самого вислано у Казахстан, потім — за межі СРСР. Рятуючись від переслідувань, Троцький опинився у Мексиці, де в 1940 р. був убитий сталінським агентом Рамоном Меркадором, якому за це дали звання Героя Радянського Союзу.

Пізніше розгорнулася боротьба між колишніми союзниками. Сталін вийшов переможцем у боротьбі проти Г. Зинов'єва, Л. Каменева та їхніх прихильників. Потім настала черга вірного сталінця М. Бухаріна, якого було звинувачено у прихильництві до «правих», а також Рикова й Томського. І хоч Бухарін обіймав певні партійні посади і навіть був одним із авторів радянської Конституції 1936 р., на нього так само як і на всіх, хто хоч трохи був пов'язаний з партійною опозицією до Сталіна, чекала неминуча загибель. Ця боротьба «павуків у банці», на жаль, торкалася не лише її безпосередніх учасників, від неї також страждали народні маси, особливо в неросійських республіках СРСР.

Компартія України як місцева філія РКП(б) лише стежила за перебігом боротьби у верхах і слухняно виконувала волю чергового загальносоюзного партійного з'їзду чи конференції. Водночас лави її ветеранів увесь час рідшали внаслідок нескінченних «чисток» (так делікатно партія називала репресії).

У 1927—1929 pp. почалася епоха диктатури Сталіна, який одноосібно приймав рішення з усіх важливих питань не тільки партійного, а й державного життя. У зв'язку з цим різкі зміни відбулися в усіх сферах суспільного життя. Поштовх їм дали XIV (1925) і XV (1927) з'їзди РКП(б), названі відповідно з'їздами індустріалізації та колективізації. Неп, який дав значний економічний ефект, було згорнуто. Пішов зворотний процес у напрямі «воєнного комунізму» (викорінення приватного принципу в промисловості й торгівлі, ліквідація приватних господарств у селах та створення колгоспів).

XIV з'їзд компартії узяв курс на форсований розвиток промисловості. Велика увага приділялася плановій економіці, керівництво якою здійснювалося директивним способом. Віднині розвиток промисловості мав відбуватися за затвердженим партійною верхівкою п'ятирічним планом. Унаслідок хоч і неповного виконання першої п'ятирічки (1928—1932) було досягнуто певного поступу, оскільки радянська економіка переживала період піднесення, викликаного непом. Україні за цим планом відводилося важливе місце (20% капіталовкладень). Саме тоді було збудовано чимало фабрик і заводів, насамперед Дніпрельстан, Харківський тракторний завод (ХТЗ). Але у планах першої п'ятирічки була насильницька трансформація радянського суспільства на зразок «воєнного комунізму». Завданням цієї п ятирічки було не задоволення нагальних потреб народу, а розвиток воєнної промисловості, необхідної для «експорту революції». Перша п'ятирічка стала ще одним кроком до ліквідації автономії УСРР, оскільки запроваджувалося жорстке й неефективне централізоване управління промисловістю з Москви. Штурмівщина, метушня, аварії та катастрофи, злочинна неувага до техніки безпеки, велика плинність робочої сили, низька якість продукції стали повсякденними явищами в житті промислових підприємств. Не випадково, що всі п'ятирічки й одна семирічка не були виконані, не випадково, що більшовики з того часу засекречували промислову статистику або давали завищені показники.

Друга (1933—1937) і третя (1938—1942) п'ятирічки в принципі мало чим відрізнялися від першої. На роки другої припадає будівництво в Україні ряду заводів — гігантів чорної металургії, машинобудівництва, врешті, намітився певний поступ і в галузі легкої промисловості. Третя п'ятирічка через війну так і не була завершена. Вона передбачала розвиток насамперед військово-промислового комплексу. УРСР зміцнила свій промисловий потенціал, особливо в галузі чорної металургії та вугільної промисловості.

У цей час комуністична верхівка СРСР запровадила надзвичайні методи для працівників, які вже не могли навіть вільно поміняти місце роботи. У 1940 р. шестиденний робочий тиждень із семигодинним робочим днем було замінено семиденним робочим тижнем з 8-годинним робочим днем. Урізали й без того малі соціальні бюджети, навіть запровадили плату за навчання у вузах.

Розбудова промисловості на Україні в роки п'ятирічок відбувалася за рахунок визиску українського села, за рахунок пограбування та розбазарювання природних ресурсів, цінностей, конфіскованих у громадян, культурних установ та Церкви. Не варто забувати, що цю розбудову здійснювали переважно здорові фізично і морально люди, які з діда-прадіда шанували працю, вміли працювати, які досягли б набагато більших успіхів за умови, якби УРСР не була колонією керованої більшовиками Росії. Ігнорування останніми законів економіки, аморальне ставлення до людини, як до гвинтика в державній машині, особливо виявилося в роки першої п'ятирічки, коли компартійна влада задумала перейти до форсованої індустріалізації.

Радянська держава навмисне встановила завищені ціни на промислову продукцію, і коли селяни відмовилися продавати хліб за безцінь, узимку 1927/1928 pp. спалахнула хлібозаготівельна криза. Компартійне московське керівництво використало ці події як привід для переходу у вирішальний наступ на Україну.

Першим етапом цього наступу стало створення колгоспів (колективних господарств), які були нікчемною пародією на кооперативи, що успішно функціонували в багатьох країнах Заходу, певною мірою навіть у дореволюційній Росії і в СРСР часів непу. Колгоспи з самого початку не були добровільною кооперацією, а лиш формою визиску селян, позбавлених навіть елементарної демократії. Створювалися вони для того, щоб полегшити викачування сільгосппродукції і встановити жорстокий контроль над політичним, громадським, культурним, релігійним і навіть приватним життям селян. Ускладнювалося становище також тим, що в Україні, на відміну від Росії, були сильними традиції ведення індивідуального фермерського господарства.

Створення колгоспів відбувалося одночасно з примусовою конфіскацією хліба у селян, новими «продрозверстками», як у роки «воєнного комунізму». При цьому пропаганда демагогічно твердила про боротьбу не з селянством, а лише з куркулями (так радянська влада йменувала більш-менш заможних селян, яких вважала мало не як поміщиками).

У квітні 1929 р. було відновлено й репресивну політику. Сталін закликав до ліквідації куркульства як класу. Внаслідок цього тільки навесні 1929 р. було конфісковано майно 18 тис. селянських господарств, а восени — ще 15 тисяч.

У червні 1929 р. було запроваджено обов'язкові планові завдання по хлібоздачі з розверсткою на село. У разі їх невиконання селян «розкуркулювали» і виселяли до Сибіру. Після цього різко скоротили термін виконання плану п'ятирічок. Економісти, боячись за своє життя, мусили схвалити цей курс. Як сказав провідний планувальник п'ятирічки акад. Струмилін: «Краще стояти за високі темпи, ніж сидіти за низькі». Почалася деградація українського села, яке втрачало своїх найкращих трудівників, а решту змушували працювати задарма. Суцільна колективізація «на основі ліквідації куркульства як класу» стала катастрофою для продуктивності аграрного сектору. «Хлібозавдання» на 1931 р. не було виконане, і вже тоді почався голод. Це й була політика комуністичної партії!

Водночас розпочалася кампанія залякування суспільства, репресій щодо всіх верств населення України. Без сумніву, в Україні в 20-х роках існували сили, які не лише не визнавали владу червоної Москви, а й активно виступали проти неї, творячи нелегальні українські організації. Досить назвати, наприклад, Українську мужичу партію («Шістку») на чолі з Володимиром Доленком, що існувала протягом 1921—1926 pp. Але за всіх порушень навіть так званої соціалістичної законності у роки непу та «українізації» комуністи намагалися не акцентувати увагу на своїй каральній діяльності. У 20-х pp. уже розгортались показові процеси. Тепер ГПУ, кероване племінником Свердлова Г. Ягодою, та його українська філія, керована В. Балицьким, за вказівками Сталіна переходять до відвертих фальсифікацій, цілком невинних людей оголошують ворогами народу, агентами іноземних розвідок, керівниками якихось антирадянських центрів.

Так, у червні 1928 р. у м. Шахти, яке до 1924 р. входило до складу України, відбулася сфабрикована ГПУ «Шахтинська справа», — показовий процес над групою старих спеціалістів вугільної промисловості, їх було звинувачено у шкідництві, в тому, що вони нібито навмисне затоплювали шахти, псували устаткування тощо. Ця справа мала гучний резонанс, потягла за собою тяжкі вироки й поклала початок нагнітанню атмосфери істерії та пошуку «ворогів народу».

Особливо щедрим на такі справи виявився 1930 рік. «Шкідники» та «іноземні агенти» з'явилися в кожній республіці СРСР, у кожному прошарку населення. У Москві відбувся процес, аналогічний «Шахтинській справі», під час якого було засуджено цілу Промислову партію (Промпартію). Потім ГПУ знаходило її філії в інших республіках. Зокрема, в Україні в 1930—1931 pp. на підставі рішень «трійки» було знищено чи репресовано велику групу технічної інтелігенції, члени якої нібито входили до складу Українського інженерного центру. Найчорнішою ж віхою на шляху тогочасних репресій в Україні став гучний процес СВУ (Спілки визволення України) 1929—1930 рр.

Відбулися арешти десятків визначних представників української інтелігенції (акад. С. Єфремова, Л. Старицької-Черняхівської, М. Слабченка та ін.), колишніх політичних і громадських діячів часів Центральної Ради. Вони були затавровані як націонал-фашисти і звинувачені в належності до СВУ, якої насправді не існувало. Не випадково тоді народився сумний анекдот: «Опера СВУ, музика ГПУ». Процес СВУ відбувся у Харкові (9.03.—19.04.1930 p.). Засуджені в цій справі отримали від 2 до 10 років ув'язнення, але живими з в'язниць та заслань не вийшов майже ніхто. Безпосереднім наслідком процесу стало знищення УАПЦ, насамперед її єпископату (32 єпископа з 34). Сорок п'ять осіб, засуджених за участь у цій міфічній організації, були посмертно реабілітовані лише в 1989 році.

Після «справи СВУ» процеси над «ворогами народу» стають повсякденним явищем у житті України, і, що характерно, — цих «ворогів» шукали насамперед серед чільних представників української інтелектуальної еліти. Заарештовували також українців Кубані (зокрема, І. Телігу, Ю. Самбурського), в тому числі всіх професорів Краснодарського педінституту, педтехнікуму станиці Полтавська та ін. Для них спеціально влаштували процес, подібний СВУ, — Справа «Союзу України й Кубані». У 1931—1933 pp. відбулися й процеси над такими фантастичними організаціями як «Український національний центр», «Контрреволюційна шкідницька організація», «Всеукраїнський есерівський центр», «Українська військова організація», «Блок українських націоналістичних партій», «Всеукраїнський боротьбистський центр» та ін. Тоді ж «трійка» засудила до розстрілу в с. Чехоград на Мелітопольщині понад 100 селян з числа давніх чеських колоністів, влаштувала процес за справою «Польської організації військової» тощо. Останні були лихим передвістям для національних меншин України.

Згодом сталінське керівництво перейшло до другого етапу свого плану. Метою його було остаточне скасування непу і запровадження форсованої колективізації, яка могла базуватися лише на жорстокому примусі. 7 листопада 1929 р. Сталін виступив у газеті «Правда» зі статтею під заголовком «Рік великого перелому», положення якої лягли в основу рішень листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Назва статті невдовзі набула зловісного звучання...

Розпочалася кампанія масового примусового вступу селян до колгоспів, куди вони мали віддати все, що було в індивідуальному господарстві: реманент, коней, волів, корів, овець, навіть свійську птицю. Для прискорення колективізації компартія направила в українське село цілу орду (понад 30 тис.) так званих активістів («двадцятип'ятитисячників»), набраних переважно в Росії серед люмпенізованого робітництва. Зустрічалися серед них і примітивні пропагандисти, яких у народі презирливо називали «лекторами». Вони змальовували картини земного раю, обіцяли такий рівень технічного прогресу, що, мовляв, навіть дощ можна буде викликати натиском на кнопку. Серед «лекторів» превалював тип людей, відомий раніше як панський посіпака. Вони забирали у селян хліб і худобу, змушували вступати до колгоспів, брали участь у «розкуркулюванні», наживаючись з чужого добра.

Відіграли свою роль і місцеві «активісти». Верхівку для новостворених колгоспів часто нав'язувала влада, і формувалася вона з люмпенізованої частини селян, ледарів та п'яниць. Вони вважали колгоспну власність своєю, пропивали її, за найменший непослух били людей, знущалися з них, записували в «куркулі». У відповідь селяни почали масово забивати чи продавати худобу, ховати реманент. Наслідком цих заходів були жорстокі покарання: непокірних ув'язнювали, «розкуркулювали», висилали до Сибіру та на Північ.

Все це призводило до того, що в 1930 р. по всій Україні, а також на Кубані й на Дону вибухали масові заворушення на селі. Голодні селяни, часто жіноцтво, громили колгоспні правління, забирали свою худобу, птицю і реманент, вступали у сутички з міліцією та «активістами», у деяких місцевостях створювали партизанські загони.

Наляканий масштабами виступів Сталін поспішив виступити із статтею «Запаморочення від успіхів» (березень 1930), де провину за примусову колективізацію хитро переклав зі своєї голови та голів своїх однодумців на місцеве керівництво. Цей маневр був успішним. Хоча селяни стали масово залишати колгоспи, але до всенародного повстання справа не дійшла. Через деякий час, провівши певні підготовчі заходи, селян знову почали заганяти до колгоспів. Щоправда, при цьому робилися деякі поступки, зокрема не усуспільнювали домашню птицю, але репресії й «розкуркулювання» були основними методами суцільної колективізації. Якщо, скажімо, якийсь середняк чи навіть бідняк не хотів записуватися до колгоспу, волів вести одноосібне господарство, то такого «індуса» (від слова «індивідуаліст») обкладали такими високими податками, що в нього був лише один вихід — іти до колгоспу.

Саме на початку 1930 р. В. Молотов на чолі спецкомісії підготував секретну постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Жертви цієї акції поділялися на три категорії. Ті, хто активно виступав проти влади, мав бути ув'язненим у тюрмі чи концтаборі. Хто просто був проти, того з сім'єю засилали на Північ. Решті надавалися менші ділянки землі за межами колгоспних. Характерно, що документ уже наперед визначав, що до першої категорії потрапить 52 тис. господарств, а до другої — 112 тис! В інших документах були визначені особи, котрі були бідняками, але противилися політиці компартії. Таких називали «підкуркульниками» або «куркульськими підголосками».

Загалом, за цей період було «розкуркулено» понад 200 тис. селянських господарств — близько 1,5 млн душ (загальна кількість селянських дворів в УРСР зменшилася на 352 тис). Більшу частину з них було депортовано на Північ і до Сибіру, де вони масово гинули в тяжких умовах. Втекти звідти і повернутися в Україну було дуже важко, оскільки без спеціальної довідки їх не приймали на роботу, за винятком хіба що шахт Донбасу, не могли вони отримувати й продовольчі картки. Ситуація погіршилась у 1932 p., коли вперше з дореволюційних часів були запроваджені паспорти з пропискою за місцем проживання. Остання суттєво обмежувала можливості переміщування громадян, пошуки ними нової роботи. Селянам паспортів не видавали (лише в 1978 р. видача українським селянам паспортів стала обов'язковою). У такий спосіб селян юридично прикріпили до землі, здійснивши нове видання кріпосницької системи. Але й цього московському молоху було замало!

bigmir)net TOP 100