Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Українські землі під владою Румунії

Хоча Румунія вийшла з Першої світової війни з тяжкими втратами (на фронтах загинуло 10% населення країни), однак вона належала до блоку країн-переможців, що дозволило їй, спираючись на підтримку Антанти, значно збільшити свою територію. Нові румунські землі охоплювали більшу територію, ніж сама Румунія до війни, а кожен четвертий її громадянин не був румуном.

Стосовно України й українства Румунія проводила суперечливу політику. Були в ній і позитивні моменти. Румунія визнавала УНР де-факто, обмінялася з нею дипломатичними місіями, дала притулок частині української політичної еміграції, насамперед з числа 2-ї Запорізької бригади армії УНР, яка восени 1920 р. перейшла Дністер. Ці емігранти створили в Бухаресті свій Громадсько-допомоговий комітет, Товариство українських вояків, Союз українок-емігранток та ін. Та, на жаль, і в зовнішній, і у внутрішній політиці Румунії домінувала великодержавно-шовіністична політика. Скориставшись ослабленням УНР, Румунія загарбала Бессарабію (березень 1918 p.), де російські більшовики проголосили маріонеткову Бессарабську соціалістичну радянську республіку, Буковину (листопад 1918 p.), частину Мараморощини (Сигетщини). На цих територіях і проживали майже всі ті 1,3 млн українців, які стали громадянами Румунської держави і становили 7% її населення. Українці жили також у Добруджі і некомпактно в інших провінціях.

Проти актів анексії українці підняли збройні повстання: Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (вересень 1924 p.).

Розуміючи хиткість своєї маленької імперії, від якої в будь-який час могли відійти новоприєднані частини, румунський уряд проводив політику жорстокої денаціоналізації нерумунських народів і їх румунізації, перемішування народів, ізоляції українців від решти світу. При всіх коливаннях в політиці уряду та змінах його зовнішньополітичної орієнтації (з проантантівської на пронімецьку) становище нерумунських національностей у цій державі було дуже важким. Вони не мали права ні на територіальну, ні на культурну автономію, у перспективі уряд планував асимілювати їх. Оскільки з німцями та угорцями зробити це було важко, враховуючи підтримку останніх своїми державами, їхню роль у престижних галузях економіки країни, то з українцями ніяких перепон на шляху румунізації не існувало. Влада вдалася й до улюбленого засобу колонізаторів: перейменування українських топонімів. Зокрема, велике старовинне село (фактично містечко) Руська Поляна на Мараморощині було перейменовано в Поєніле де суб Мунте. З 1936 р. за урядовим розпорядженням було заборонено вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі.

Нова адміністраційна реформа теж переслідувала імперські цілі: був ліквідований старий адміністративний поділ, самоврядування сільських громад, змінено назву представників місцевої адміністрації (замість традиційних старост, наприклад, з'явилися «примарі», що, до речі, асоціювалося з дещо зловісним значенням українського слова «примара». Щоб позбавити анексовані землі української інтелектуальної еліти, чимало вчителів-українців та священиків перевели на службу в глиб Румунії. На анексованих землях румунську мову було проголошено не тільки державною, а і єдиною офіційною. Отже, українці були позбавлені будь-якої автономії.

На загарбаних Румунією теренах національно найсвідоміші українці проживали в Північній Буковині. Проти них насамперед і були скеровані репресивні заходи. В ідеалі румунські владні кола бачили Буковину без українців. Чимало їхніх провідників опинилося за ґратами або ж змушені були емігрувати. Майже всі довоєнні українські організації були заборонені. В Чернівцях та деяких прикордонних з Україною районах окупаційна влада запровадила військовий стан ще в 1919 р. (існував до 1928 p.). Будь-який рух там дозволявся тільки з 6-ї години ранку до 18-ї вечора, заборонялися мітинги і демонстрації, цензура вводилася навіть на приватне листування. За поширення українських патріотичних ідей, випуск листівок чи газет без дозволу влади засуджували на смерть або ж довічну каторгу. Виборчого права позбавляли навіть тих, хто виявив зневагу до румунської держави. Внаслідок цього під час перших виборів до румунського парламенту в листопаді 1919 р. право голосу мав тільки кожен десятий з 850 тис. населення. Наступного року в Чернівцях із 140 тис. населення було зареєстровано тільки 12 тис. виборців. Красномовно описується окупаційний режим у тижневику «Буковина на еміграції»: «Чотири роки катує він (окупаційний уряд) народ арештами, побоями, тюрмами. Забирає йому школи, забирає церкву, розпорошує інтелігентну верству по всіх закутках своєї напівдикої країни, п'є кров із наших селян, заповнює своїми учителями, шпіцлями, що мають творити із нашої дітвори яничарські кадри, засимілювати наш нарід з своїм в одну чорну масу».

Влада створювала й спеціальні комісії (переважно з жандармів та військових), котрі мали виховувати місцеве населення. На практиці це означало сприяння румунським переселенцям на Буковину, їхнім організаціям, що множилися як гриби після дощу, в українських повітах. Щоб «виховання» стало ефективнішим, було закрито 218 українських шкіл, де навчалося 50 тис. дітей, ряд гімназій тощо. На всіх українців Буковини лишилася тільки одна гімназія та один учительський семінар у Чернівцях. Були закриті україністичні кафедри Чернівецького університету. У 1926 р. міністерство освіти усно підтвердило формальне право українців на школу з рідною мовою навчання, але (як і в Польщі) для цього треба було зібрати відповідну кількість підписів батьків і пройти всілякі бюрократичні тарапати. При цьому як тільки бажаючі знаходилися, їх починала переслідувати таємна поліція.

Аграрна реформа 1921 р. була реакційною і навіть абсурдною: тоді як у Європі ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, у Румунії воно збільшувалося. Селянські ж наділи урізалися.

Конституція Румунії 1923 р. і прийнятий на її підставі закон про шкільництво обернулися для українців новим лихом. Спілкуватися українською мовою тепер заборонялося не лише в офіційних установах, а навіть у крамницях та на міських вулицях. Замість учителів-українців призначалися румуни, яким підвищили заробітну плату на 50% (у Росії за русифікацію платили тільки 15% надбавки!). Заборонялося навіть вивозити українську місцеву пресу за кордон, щоб про тяжке становище українства в Румунії не стало відомо у світі. Тож українці Румунії опинилися в найгіршому становищі порівняно з іншими народностями цієї держави.

Але посилення економічного визиску, румунізації спричинило зворотний ефект. Уряд змушений був лібералізувати свою політику, внаслідок чого настав короткий період українського національного відродження.

Важливу роль у ньому відіграв радикальний український патріотичний рух, представлений насамперед ОУН. Його засновниками в Буковині були Орест Зибачинський (провідник Крайової Екзекутиви ОУН), Денис Квітковський, Сильвестр Никорович, Іван та Петро Григоровичі, Любомир Гузар та ін. Вони мали значний вплив серед українського студентства, членів академічного козацтва «Чорноморе» в Чернівцях, «Запороже» та ін. Вони створили нові студентські товариства: «Залізняк» і спортивне — «Мазепа». Скориставшись деякою лібералізацією суспільно-політичного життя в Румунії, скасуванням воєнного стану в Буковині, представники ОУН почали видавати місячник «Самостійна думка» (в числі його редакторів був і Олег Ольжич) і тижневик «Самостійність». У 1927 р. була створена і єдина легальна українська партія міжвоєнної Румунії — Українська національна партія під проводом В. Залозецького та Ю. Сербинюка, яка видавала свій тижневик «Рада». Незважаючи на тяжкі умови, вимушену обмеженість поля діяльності лише Буковиною, УНП спромоглася в 1928 р. провести українських представників у парламент (2 посли і 1 сенатор) і боронити там, а також на міжнародній арені їхні права. Активізувався жіночий та молодіжний рух, збільшилася кількість українських друкованих видань. Оскільки чимало українців змушені були виїжджати в глиб Румунії, то для збереження своєї національної ідентичності вони створили нові українські організації і в Бухаресті, зокрема студентське товариство «Зоря», культурно-спортивне товариство «Буковина». Активно діяли і представники старої генерації національної і культурної еліти Буковини, насамперед письменниця Ольга Кобилянська.

Олег Ольжич (справжнє прізвище — Кандиба) (1907—1944), видатний український поет, археолог, активний учасник українського національно-визвольного руху. Син видатного українського поета О. Олеся. Народився в Житомирі. У дитячому віці виїхав з батьками в еміграцію (1923 p.). Закінчив у 1929 р. Карлов університет у Празі, а також історико-літературний відділ Українського педінституту їм. Драгоманова, потім вивчав археологію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Брав участь в археологічних розкопках на західноукраїнських землях, у 1930 р. захистив дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини». У 1938 р. читав лекції у Гарвардському університеті. З 1929 р. — член ОУН, очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН), редагував часопис «Самостійна думка». Із зброєю в руках боронив незалежність Карпатської України проти угорських загарбників. Після розколу ОУН увійшов до ОУН(м). У 1941—1942 рр. налагоджував підпільну мережу ОУН(м) у Києві, звідки внаслідок репресій гітлерівців мусив тікати до Львова. З травня 1942 p. — заступник голови ПУН, Голова ПУН на українських землях. Після арешту А. Мельника у січні 1944 р. виконував обов'язки Голови ПУН. 25 травня 1944 р. заарештований гестапо у Львові, в ніч на 10 червня 1944 р. закатований гітлерівцями в концтаборі Заксенхаузен.

Різкий злам у ставленні румунської влади до українців настав у 1937 p., що було пов'язано з посиленням фашистських і великодержавно-шовіністичних тенденцій у країні, підготовкою пануючого режиму, особливо націонал-цараністської партії, до війни. Згорталися демократичні свободи, заборонялися профспілки тощо. Режим короля Кароля II став авторитарним. У 1937 р. в Буковині знову було запроваджено воєнний стан, відбулися два політичні процеси над членами ОУН. Головне обвинувачення полягало у тому, що підсудні заперечували румунську владу над українськими землями. Судові вироки послужили сигналом для заборон усяких проявів українського національного життя. Досить сказати, що чернівецька префектура вимагала, аби людей, які «навмисне» не розмовляли румунською мовою, негайно звільняли з роботи і віддавали до військового трибуналу.

У 1938 р. була прийнята нова конституція відверто реакційного змісту. Вона значно погіршувала становище нерумунського населення. Пішов процес витіснення корінного населення румунами навіть на підприємствах, чимало українців було позбавлено румунського громадянства, через що вони не могли володіти землею, працювати в державних установах і брати участь у виборах. Тільки у 1940 р. румунський уряд, опинившись у складній зовнішньополітичній ситуації, дещо лібералізував свою національну політику. Так, українцям-емігрантам з Карпатської України надавався притулок, запроваджувалися уроки української мови. Уряд обіцяв і далі йти цим шляхом. Але було вже пізно! У 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина зазнали нової анексії, тепер уже з боку СРСР, а їхнє населення відчуло на собі всі жахи «совєтизації». Дії СРСР прискорили прихід до влади в Румунії генерала Антонеску. Він встановив фашистську диктатуру і зробив Румунію союзником гітлерівської Німеччини. Ці зміни влади негативно вплинули на становище українців, які залишалися в Румунії.

bigmir)net TOP 100