Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Українська наука і культура новітнього часу (до 1946 р.)

Відродження незалежної Української держави на початку XX ст. мало могутній вплив на розвиток української науки, культури та духовності.

УНР і ЗУНР, проголосивши українську мову державною, вжили ефективних заходів для розвитку всіх сфер української духовності й культури. Показово, що вже на початку існування УНР Симон Петлюра зустрівся з геніальним українським композитором, диригентом і хормейстером Олександром Кошицем (1875—1944), запропонував йому створити Українську республіканську капелу і дав необхідні кошти для її зарубіжного турне. Виступ цієї капели в країнах зарубіжної Європи, Північної та Південної Америки був тріумфальним! Він відкрив світові українську пісню, а разом з нею і Україну, яку досі розглядали як провінцію Росії.

Внаслідок падіння УНР хор Кошиця опинився у вимушеній еміграції, але не занепав духом і в складних умовах продовжував свою подвижницьку працю, пропагуючи творчість українських композиторів, зокрема Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, талант яких розквітнув на початку XX ст. З того часу геніальний «Щедрик-щедрик» в обробці Леонтовича став світовим надбанням. Сам Кошиць відіграв велику роль у створенні хорів у США та Канаді, помітно вплинувши на розвиток музичної культури цих країн. Аналогічну роль у пропаганді українського танцю відіграв видатний український хореограф і танцюрист Василь Авраменко. Розвиваючи величні традиції українського хору, у 1920 р. було створено Київський музично-драматичний інститут, де працювали Григорій Верьовка, Борис Лятошинський та ін. У Галичині плідно творив Людкевич. У міжвоєнний період в Україні, яка здавна славилася своїми співаками, розквітнув талант Івана Козловського, одного з найкращих тенорів у світі, блискучої виконавиці українських народних пісень Оксани Петрусенко, оперних співаків Бориса Гмирі, Івана Паторжинського, Марії Литвиненко-Вольгемут.

На жаль, у цей час свідомо винищувалась українська традиція кобзарства та лірництва. З давніх часів сліпці, каліки заробляли собі на шматок хліба, мандруючи українськими селами й містами, несучи в народ тисячі унікальних дум і пісень, коріння яких тяглося ще з часів Київської Русі. Відгукувалися народні співці й на пекучі тогочасні проблеми, у своїх піснях засуджуючи і висміюючи новий режим. Міліція забороняла кобзарям співати, розбивала їхні інструменти, штрафувала, ув'язнювала. Багато з них вимерло під час штучного голодомору 1932—1933 pp., а близько 300 сліпих, переважно старих співаків влада зібрала в Харкові у грудні 1934 p., вивезла морозяної ночі за місто і розстріляла у глибокому яру. У 1938 р. було розстріляно українського письменника, музиканта-кобзаря, організатора Державної капели бандуристів ім. Т. Шевченка Гната Хоткевича. Кобза і бандура в ті часи були оголошені «класово ворожими» інструментами, а перевага віддавалася домбрі та мандоліні.

Українська музика і пісня були невід'ємними атрибутами класичного українського театру з часів «Наталки-Полтавки» Котляревського. З моменту створення у 1882 р. професійного українського театру його корифеями були І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, М. Кропивницький, які відіграли величезну роль у справі пробудження національної свідомості.

Виникнення УНР привело до кардинальних зрушень у розвитку театрального мистецтва, виникла ціла мережа державних театрів у багатьох містах України. Саме в них на схилі віку виступали П. Саксаганський та М. Садовський. Ці актори змушені були емігрувати, але в 1924 р. повернулися і попри всілякі перепони гідно завершили свій творчий шлях.

Саксаганський відзначився і як режисер. Він прагнув розширити рамки українського театру, зокрема ставив п'єси Шекспіра, що в дореволюційний час заборонялося.

Іншу концепцію розвитку українського театру репрезентував Лесь Курбас, творець і чільний режисер харківського театру «Березіль». Для нього були характерними тяжіння до експериментаторства, прагнення використати модерновий досвід європейського театру, відбити в художній формі українське сьогодення. З приходом до «Березіля» видатного українського драматурга Миколи Куліша утворився унікальний тандем режисера і драматурга, які повели за собою талановитий колектив акторів. П'єси Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» у постановці Курбаса стали неперевершеними зразками українського театрального мистецтва XX ст. Не випадково з початком геноциду українців і тотального нищення української культури саме «Березіль» став однією з перших жертв серед українських театрів. «Березіль» був закритий, а Курбас і Куліш розстріляні. Рятуючись від переслідувань ЧК, емігрував Сергій Лифар, який у Франції став найвидатнішим балетмейстером XX ст.

На початку XX ст. розпочало свою переможну ходу по світу кіно. В Україні кінофільми знімалися ще в дореволюційні часи, виходили як документальні, так і художні стрічки. Це були перші кроки українського кіномистецтва, але вже тоді такі таланти, як Віра Холодна, засвідчували неабиякий творчий потенціал країни.

У 20-ті роки у Києві побудували одну з найсучасніших у світі кіностудій. На ній розквітнув талант геніального кінорежисера і письменника Олександра Довженка (1894—1956). Його фільми «Звенигора» і «Земля» входять у число 12-ти найкращих фільмів світу. Довженко зняв ще чимало фільмів, але в умовах довготривалого творчого простою через відмову фінансування його фільмів, жорстокої цензури, яка вирізала з фільмів цілі сцени, вимушеного розриву з Україною (митець змушений був жити в Москві з волі самого Сталіна), тяжких ідеологічних «проробок» (особливо за сценарій фільму «Україна у вогні», 1943 p.), вони не можуть зрівнятися з двома згаданими вище шедеврами.

Палітра українського кіно внаслідок великодержавно-шовіністичної політики Москви була штучно збідненою. Крім геніального Довженка, можна назвати хіба що Івана Кавалерідзе — українського кінорежисера і скульптора, який екранізував оперу «Запорожець за Дунаєм», та Ігоря Савченка, творця історичного кіно (фільм «Богдан Хмельницький»). В їхніх, а також довженківських фільмах розквітнув талант оператора Демуцького, акторів Т. Масохи, А. Бучми та ін. Чимало українських акторів перебувало в цей час за межами України в еміграції. Так, одна з найвидатніших камерних співачок XX ст. Ніна Кошиць (1892—1965) , родичка О. Кошиця, часто знімалася в Голлівуді. Співачка хору Г. Верьовки, киянка Милиця Кор'юс, виїхавши до Америки, знялася в головній ролі у знаменитому голлівудському фільмі «Великий вальс» (1940).

У художньому мистецтві варто відзначити важливий факт створення Української Академії мистецтв (5.12.1917 p.). Одним з її членів був відомий український художник Михайло Бойчук, творець нової течії в живописі («бойчукизм»). Характерною особливістю творчості Бойчука і «бойчукистів» є слідування традиціям українського іконопису і фресок давніх часів. Саме існування «бойчукизму» було яскравим доказом того, що українське образотворче мистецтво виникло на ґрунті мистецтва епохи Київської Русі. За крамольні погляди М. Бойчук і його послідовники були репресовані, чимало їхніх творів знищено; заглядати до скарбниці іконопису в пошуках творчого натхнення стало небезпечним, і лише в 60-х роках український художник-дисидент Феодосій Гуменюк, всупереч волі компартійних ідеологів, звернувся до неї. Поруч з Бойчуком у Київському художньому інституті працював Казимир Малевич — один з основоположників абстрактного мистецтва, який змушений був через репресії в Україні тікати до Ленінграда.

«Бойчукизм» був не єдиною течією в українському живописі. Насамперед варто назвати ім'я простої малограмотної селянки Катерини Білокур, феноменальний світ квітів якої зачаровував самого Пікассо. На жаль, найкращі полотна художниці, що були зібрані у Полтавському музеї, загинули у 1941 р. Майже одночасно з Білокур починали свій творчий шлях видатні українські художники, визнані у світі класики примітивізму — Никифор з Криниці та Марія Приймаченко.

У добу УНР активно творили такі художники та графіки, як Василь Кричевський, Георгій Нарбут (творець малюнків на грошах та поштових марках УНР, член комісії зі створення українського державного герба), І. Їжакевич, М. Самокиш.

Український скульптор і художник Олександр Архипенко (1887—1964) створив власні мистецькі школи в Парижі, Берліні та Нью-Йорку, з 1923 р. постійно жив у США. Архипенко став одним з основоположників кубізму, конструктивізму та абстракціонізму, залишив по собі понад 1000 творів, які зберігаються в головних картинних галереях та гліптотеках (зібраннях скульптури) світу. Важливо, що у своїй творчості Архипенко часто звертався до свого українського коріння, до української історії та культурних традицій. Не випадково, що серед його найкращих творів — портрети Тараса Шевченка та Івана Франка.

Якщо про чільного скульптора світу в СРСР не можна було навіть згадувати, то що казати про тих, хто поліг за волю України зі зброєю в руках. Саме таким був провідний художник руху Опору в Україні 40-х pp., член ОУН Ніл Хасевич (1905—1952). Ще до війни він експонував свої твори, переважно графічні, на 35 виставках у різних містах світу. У 1942 р. Хасевич, незважаючи на своє каліцтво (в дитинстві він втратив ногу), вступив до УПА, видавав сатиричні підпільні журнали «Український перець» та «Хрін», створив альбом антирадянської карикатури (за один тільки такий малюнок його мали розстріляти енкаведисти). Хасевич створив проекти бойових нагород УПА, серію графічних малюнків, які відобразили подвиг українських вояків. Енкаведисти влаштували на нього справжнє полювання і врешті знайшли бункер з підпільною друкарнею. У нерівному бою Ніл Хасевич і двоє його сподвижників полягли зі зброєю в руках.

Найпотужніші сили української духовної культури були зосереджені в галузі літератури. На зміну старшій (Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, С. Васильченко) та середній (Василь Стефаник) генераціям поетів та письменників приходили зовсім молоді, які часто зі зброєю в руках боронили незалежну Українську державу (УНР): Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, О. Вишня, В. Сосюра.

На хвилі Національного Відродження того часу і періоду «українізації» виникли десятки різноманітних літературних груп та об'єднань, кожна з яких видавала збірники, альманахи, журнали, відкривала філії в регіональних центрах. Видавалися зібрання творів класиків української літератури, зокрема Т. Шевченка, П. Куліша, М. Коцюбинського, у підготовку яких особливо великий внесок зробив літературний критик і публіцист акад. Сергій Єфремов. Що стосується В. Винниченка, то у 1926—1930 pp. вийшло 24-томне зібрання його творів. Тоді ж видаються й твори класиків зарубіжної літератури, наприклад В. Гюго, Г. Мопассана, у чудових перекладах М. Рильського, В. Поліщука, В. Підмогильного та ін. Визначну роль у сходознавстві, зокрема в перекладах творів арабських та персидських поетів, відігравав акад. Агатангел Кримський, знавець 68 (!) мов.

Наймасовішими серед літературних спілок були «Гарт», у якому об'єднувалися так звані пролетарські поети та письменники, і «Плуг» — спілка селянських літераторів. Саме в цих спілках починали свій творчий шлях О. Довженко, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, А. Головко, Н. Забіла, О. Копиленко, П. Панч та ін. Не таким численним, але не менш солідним було об'єднання поетів-неокласиків, до якого входили М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Могилянський, М. Рильський, зовсім невеликим був гурток поетів-футуристів (М. Семенко, Г. Шкурупій та ін.). Перспективним було літоб'єднання «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарських літераторів), започатковане М. Хвильовим, який поряд з О. Вишнею був найпопулярнішим в Україні письменником 20-х років XX ст. До «ВАПЛІТЕ» входив також Юрій Яновський, деякі інші талановиті українські літератори. Яскравий слід залишила по собі група «МАРС», яка виявляла певну опозиційність до влади і була нещадно розгромлена (серед розстріляних — Є. Плужник, В. Підмогильний, Г. Косинка, серед репресованих — Б. Антоненко-Давидович, І. Багряний та ін.). Задовго до Солженіцина І. Багряний описав жахи сталінського ГУЛАГу у своїх романах «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Чимало українських літераторів та літературних критиків творило поза спілками. Хоч в УРСР неможливо було обійти цензуру і літератори мусили рахуватися з похмурими реаліями на зразок процесу СВУ, однак умови відносної лібералізації принесли багаті плоди.

У 1932 р. компартія взяла курс на суворий контроль і над творчими спілками, а вже у 1934 р. відбулися перші з'їзди письменників СРСР та УРСР, які проголосили створення відповідно всесоюзної та республіканської спілок письменників. Усі інші розпускалися, а створювати якісь нові було заборонено. Віднині в СРСР професійний літератор не міг друкуватися, не будучи членом Спілки письменників, тим більше, що приватні видавництва були заборонені, а передати свій твір на Захід в умовах сталінської «залізної завіси» було практично неможливо. Якщо ж хтось із письменників усе-таки передавав твір, то цим він автоматично підписував собі смертний вирок. Творчі спілки (аналогічні були створені для художників, композиторів тощо), очолювані, як правило, бездарними політруками, стали знаряддям для ідеологічної обробки й цькування письменників, суворого контролю над їхньою творчістю. Тепер усі змушені були творити згідно з приписами методу так званого соціалістичного реалізму. Ці організаційні пертурбації відбувалися одночасно з репресіями, які особливо посилились у 1933—1938 pp. В результаті з 217 членів Спілки письменників України репресовано було 193, причому живими з концтаборів повернулися одиниці. Ті, хто вийшли живими з тюрем (О. Вишня, М. Рильський та ін.) або зазнали пекельних «проробок», часто втрачали здоров'я, були зламані морально, не могли повною мірою реалізувати свій талант. Часто письменники змушені були писати низькопробні агітки, частина з яких потрапляла до шкільної програми. Тому учні виносили зі школи викривлене уявлення про рівень української літератури (класичний приклад — вірш Тичини «Партія веде», низка віршів М. Рильського, М. Бажана та ін.).

У кращих умовах була творча інтелігенція Західної України, представлена яскравими іменами письменників Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Маковія, Юліана Опільського, Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича, Уласа Самчука, акад. Михайла Возняка, художників Олени Кульчицької, Олекси Новаківського. З настанням же «золотого» вересня 1939 р. ті з них, хто не помер або не виїхав в еміграцію, повною мірою відчули «любов» партії до народу.

Українське слово розвиватися вільно могло тільки в еміграції, але туди вдалося виїхати порівняно небагатьом митцям, яким доводилося тяжко здобувати собі «хліб щоденний». Найбільших успіхів досягнув тут Володимир Винниченко, який осів з дружиною на півдні Франції, де й створив низку творів, що перевершують навіть його дореволюційний доробок. Серед них «Сонячна машина» — перший в українській літературі роман-утопія, яскравий антисталінський памфлет «Слово за тобою, Сталіне!», п'єси, збірки новел та оповідань, спогади, щоденник. Творили на Заході й такі письменники та поети, як Ю. Клен (О. Бургардт), О. Олесь, О. Ольжич, О. Теліга, В. Самійленко, А. Любченко.

У роки Другої світової війни, в той час, коли «музи мовчать, а говорять гармати», українські митці не склали свою зброю і писали правдиві твори на воєнну тематику, виявляли свою любов до Батьківщини, оспівували боротьбу народу проти окупантів. На цій хвилі з'явилося багато талановитих творів О. Довженка, М. Бажана, А. Малишка, М. Стельмаха, С. Скляренка, а трохи згодом О. Гончара, П. Автомонова та ін.

Організаційне становлення української науки проходило в тяжких умовах. Але вже в часи гетьманату П. Скоропадського (влітку 1918 р.) було створено комісію з підготовки проекту Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), а за кілька місяців (24.11.1918 р.) ВУАН було урочисто відкрито. Біля її джерел стояли такі видатні вчені, як Володимир Вернадський (перший президент ВУАН), Агатангел Кримський, М. Грушевський, О. Левицький, С. Смаль-Стоцький, П. Тутківський, М. Туган-Барановський та ін.

Первісно ВУАН складалася з трьох відділів: фізико-математичного, соціально-економічного та історико-філологічного, які розпочали активну працю на благо Батьківщини. Під егідою ВУАН виникали науково-дослідні інститути та лабораторії, винаходи науковців впроваджувались у виробництво. З 1929 р. ВУАН перестала бути оазою науки й демократії: до її лав штучно вводять представників компартійної верхівки та посередніх науковців, відданих комуністичному режиму. Швидше як виняток в той час академіками стали славетний біолог Микола Вавилов, Павло Тичина, видатний білоруський поет Янка Купала та деякі ін.

Слід відзначити, що комуністичний уряд СРСР підтримував точні науки та медицину, оскільки відкриття, винаходи в цих галузях були потужним стимулом розвитку промисловості, особливо воєнної. Значних успіхів було досягнуто такими науковцями, як Євген Патон — засновник Інституту електрозварювання АН УРСР (1932 p.), І. Курчатов, Ю. Кондратюк, О. Богомолець, О. Палладін та ін. Саме в Україні розроблявся знаменитий танк Т-34, а першими винахідниками автомата Калашникова були українські інженери-конструктори В. Лютий та В. Дейкін. Видатну роль у розвитку воєнної техніки відіграв Духов (Дух). У довоєнний час в Україні починав свій шлях у науку майбутній генеральний конструктор ракетобудування Сергій Корольов, який у своїх анкетах довоєнних часів про національність та рідну мову писав: українець, українська мова.

Але навіть представники технічних спеціальностей часто не могли уникнути репресій. Так, був розстріляний математик М. Кравчук, репресований конструктор В. Лютий. У кращому випадку їх змушували працювати в лабораторіях при тюрмах і таборах, у так званих «шарашках» (Ю. Кондратюк, С. Корольов). Той, хто уникнув репресій, змушений був виконувати вказівки напівграмотних комісарів або шарлатанів від науки на зразок Трохима Лисенка.

Набагато гірше склалася ситуація з гуманітарними галузями науки, які вважалися ідеологічними, тому діяльність так званих старих (буржуазних) спеціалістів більшовицька влада терпіла лише в часи «українізації». Не випадково було заборонено діяльність історичного товариства ім. св. Нестора-літописця (1931 p.), оголошено контрреволюційними такі історичні науки як геральдика та генеалогія, історичне краєзнавство.

Типовим прикладом є доля видатного українського історика Михайла Грушевського (1866—1934). Повернувшись у 1924 р. з еміграції в Україну, Грушевський з надзвичайною енергією заходився розбудовувати історичну науку в системі академічних установ, брав участь у підготовці нової генерації висококваліфікованих істориків, налагоджував видання низки наукових журналів, встановлював контакти ВУАН з науковцями Західної України, українською еміграцією, зарубіжними істориками тощо. Але повноцінно використовувати свій потужний науково-організаційний потенціал Грушевський зміг тільки протягом кількох років. Уже на початку 30-х років сфера його діяльності звузилася, він потрапив під особливий нагляд НКВД.

У 1934 р. видатний український вчений не без «допомоги» лікаря помер на операційному столі, його сім'ю знищили. Розстріляно або заслано було майже всіх його аспірантів, провина яких полягала тільки в тому, що вони належали до «школи Грушевського». Майже повністю припинився вихід праць історико-філологічного та соціально-економічного відділів ВУАН, перейменованої тоді (?) в АН України.

Взагалі доля українських учених-гуманітаріїв була вкрай трагічною: у 30-ті роки з їх числа було винищено і репресовано 80% (!). Репресивна машина не помилувала навіть гуманітаріїв-марксистів, зокрема академіків М. Юринця (філософа) та М. Яворського (історика). Останній прозрів лише в тюремній камері і, до його честі, гнівно затаврував у своїх останніх листах ворожу не тільки Україні, а й усьому людству злочинну систему влади. Наприкінці 30—40-х років через тяжкі репресії гуманітарна наука в Україні була представлена лише поодинокими визначними спеціалістами (історики О. Оглоблин-Мезько, Н. Полонська-Василенко, М. Петровський, філолог Михайло Возняк та ін.). Навколо них гуртувалися невеличкі групи молодих науковців... Трагічне окреслення доби «Розстріляне Відродження» з повним правом можна віднести і до українських науковців.

На Західній Україні та в еміграції, як уже говорилося, були кращі умови для творчості. У Львові виникла Львівська богословська академія, активно діяли наукові товариства, насамперед Наукове товариство ім. Шевченка, членами якого були, між іншим, Альберт Ейнштейн та Макс Планк, такі видатні особистості, як історики Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, географ Володимир Кубійович. В еміграції опинилися такі світила української науки, як митрополит Іларіон (Іван Огієнко), філософ Дмитро Чижевський, педагог і психолог Григорій Ващенко, соціолог Микита Шаповал, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, правник та історик Олександр Лотоцький, історики Ілько Борщак, В'ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Василь Біднов. У Празі та Подебрадах (Чехія) діяли засновані ними Український вільний університет, Український соціологічний інститут, Українська Могилянсько-Мазепинська академія наук, Український інститут громадознавства, Українська господарська академія, у Варшаві — Український науковий інститут, у Берліні — Український науковий інститут.

Важливу наукову й культурну роботу проводила українська еміграція у столицях Австрії, Англії, Бельгії, Італії, Франції, Швейцарії, у США та Канаді. Завдяки її зусиллям у 1929 р. було створено широковідому Паризьку бібліотеку ім. Симона Петлюри, яку тривалий час очолював Іван Рудичів (1881—1958). Характерно, що велика кількість видатних представників української інтелігенції брали активну участь у національно-визвольній боротьбі і в лавах ОУН та УПА віддали своє життя за незалежну Україну. Серед них, у першу чергу, треба назвати імена Олени Теліги, Олега Ольжича (Кандиби) і Юрія Липи.

bigmir)net TOP 100