Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Друга світова війна розпочалася насамперед внаслідок суперечностей між імперіалістичними державами, які не пригасли після війни 1914—1918 pp., а навпаки, ще більше загострилися, особливо після відомих подій у Російській імперії — Лютневої та Жовтневої революцій. Більшовицький уряд, який прийшов тоді до влади, відверто взяв курс на світову революцію. У 1921 р. до влади в Італії прийшли фашисти, які в 1935 р. розв'язали агресію в Ефіопії (Абіссінії), а в 1933 р. в Німеччині — партія націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Вона закликала німців узяти реванш за поразку в 1918 р. і вести переможну війну, що мала б забезпечити німцям як «вищій расі» панівне місце у світі. У 1931 р. мілітаристська Японія розв'язала війну в Китаї, завоювала Маньчжурію (там вона створила формально незалежну, а фактично маріонеткову державу Маньчжоу-Го). Готувалися до війни й інші імперіалістичні держави.

Таким чином, уже тоді виникли вогнища майбутньої війни, які остаточно сформувалися в 30-х pp. Особливо активною стає в цей час нацистська Німеччина, яка створила німецько-японський військовий союз (1936 p.). Внаслідок цього виник так званий Антикомінтернівський пакт, до якого в 1937 р. приєдналася Італія, а ще пізніше — Угорщина, Іспанія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Маньчжоу-Го.

У 1938 р. Німеччина загарбала Австрію, називаючи свої дії «возз'єднанням» німецьких земель, розчленувала Чехословаччину і приєднала Судетську область.

Навесні 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною, а у Словаччині, яка стала незалежною, прийшли до влади профашистські сили.

На черзі було загарбання Польщі. Розуміючи, що зламати опір Польщі буде набагато важче, оскільки польський уряд уклав угоди про взаємодопомогу з Англією та Францією, Гітлер заручився підтримкою сталінського керівництва СРСР. Згідно з нововиявленими архівними документами, СРСР планував ударити по Польщі ще в 1938 р.

23 серпня 1939 р. внаслідок тривалого зближення сталінського та гітлерівського тоталітарних режимів у Москві було укладено договір про ненапад. Цей документ увійшов до історії як пакт «Ріббентропа — Молотова», оскільки саме ці міністри закордонних справ Німеччини й СРСР підписали його. У договорі йшлося про взаємну обіцянку не нападати один на одного протягом 10 років, а також про розподіл сфер впливу в Європі. Даний документ мав секретний додатковий протокол, в якому сферою впливу Німеччини оголошувалася Польща, а СРСР діставав згоду Німеччини на загарбання ним Західної України і Західної Білорусії, які перебували під владою Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдавії та Північної Буковини, що перебували у складі Румунії.

Таким чином, імперська Москва ліквідовувала «український П'ємонт» і для вигіднішого розвитку майбутньої агресії відсовувала свої кордони далі на захід. Договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. СРСР надавав агресорові різноманітну допомогу. Так, гітлерівська авіація бомбардувала польську столицю, використовуючи й бомби радянського виробництва. У критичний момент війни, коли польські війська зупинили німецький наступ, 17 вересня під приводом захисту західноукраїнських та західнобілоруських земель СРСР вдарив у тил Польщі. Витримати боротьбу на два фронти польська армія не змогла і 5 жовтня капітулювала. 22 вересня 1939 р. на честь вирішальних перемог у Бресті було проведено спільний парад радянських і гітлерівських військ, який приймали, відповідно, комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан.

Поразка у війні призвела до ліквідації Другої Речі Посполитої (1918—1939) і чергового її поділу між агресорами. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено новий договір між СРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характерна вже сама його назва — «Договір про дружбу та державний кордон». Не випадково Сталін говорив про «дружбу, скріплену кров'ю», маючи на увазі дружбу СРСР та гітлерівської Німеччини. Цей договір закріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p. Обидві сторони не приховували свого торжества з приводу ліквідації Польської держави. Так, Молотов назвав її «нікчемним дитям Версальского договору» і взагалі заперечив право поляків на свою державу, а на радянських картах того часу територія Польщі, окупована гітлерівцями, була названа «зоною державних інтересів Німеччини».

Переважну частину західноукраїнських та західнобілоруських земель було приєднано до СРСР, а меншу, так зване Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя) — до Німеччини. Останні увійшли до складу так званого генерал-губернаторства, створеного гітлерівцями на тій частині території Польщі, яку безпосередньо не було включено до складу Німеччини. Водночас під владою СРСР опинилися деякі етнічні польські землі (наприклад, Ломжинський виступ).

Німецька влада спочатку була прихильною до українців Закерзоння, прагнучи використати у своїх інтересах протиріччя між українцями і поляками, дозволяла відкривати українські школи, молодіжні та громадські організації тощо. Досить сказати, що тільки у 1939—1940 pp. в генерал-губернаторстві було відкрито майже тисячу українських шкіл і таку ж кількість українських кооперативів. Саме сюди втекло багато жителів Галичини, Волині й Буковини (понад 20 тис.), які знали про тяжкі репресії проти українців з боку Москви і не хотіли поповнити число жертв. До того ж українці добре пам'ятали про нищення поляками ЗУНР, про окупаційну політику верхів Другої Речі Посполитої щодо західноукраїнських земель, тому сприймали німців не лише як менше зло, а і як визволителів, отже, ставилися до нової влади досить лояльно. Тоді під німецькою егідою ОУН створила загін полковника Романа Сушка, який мав стати ядром української армії незалежної України, однак наприкінці вересня 1939 р. з волі німецької адміністрації його було розпущено. Цей розпуск став першим тривожним сигналом для тих, хто покладав надії на німецький чинник як на важливий фактор відродження незалежної Української держави. У цьому зв'язку варто вказати і на стратегічну позицію більшості української еміграції, яка схилялася до думки, що в даній ситуації потрібно вести боротьбу проти тих держав, які загарбали українські землі, а Німеччина до вересня 1939 р. такою не була.

Головою Директорії після вбитого в 1926 р. Симона Петлюри був Андрій Лівицький, та оскільки з вересня 1939 р. він опинився під наглядом поліції у Варшаві, то в 1939—1940 pp. його функції виконував В'ячеслав Прокопович. Головою уряду став Олександр Шульгин. В умовах, що склалися, їхній вплив на ситуацію в Україні був невисокий. Серед лідерів українського національного руху в самій Україні не було ще повної ясності у даному питанні. До того ж ситуація диктувала зміни в тактиці руху, насамперед у ставленні до Німеччини, яка на той час уже окупувала частину українських земель. Це стосується навіть ОУН — єдиної партії в Західній Україні, яка хоч усе ще й перебувала на нелегальному становищі, однак зберегла дієздатність і навіть поширила вплив на маси. Одна частина ОУН, керована головою Андрієм Мельником, виступала за досить обережні дії, прагнула максимально використати можливості нової ситуації для забезпечення інтересів українського населення, скерувати основні зусилля на боротьбу з більшовиками, чітко пов'язувала себе з традицією УНР. Друга частина, очолювана представником молодшої генерації ОУН Степаном Бандерою, виступала за підготовку до збройної боротьби як проти більшовиків, так і проти гітлерівців, вказувала на трагедію Карпатської України, знищеної хортистською Угорщиною за підтримки гітлерівської Німеччини.

В обох частин ОУН були свої аргументи, свої сильні й слабкі місця, однак відцентрові тенденції, на жаль, узяли гору над об'єднавчими. Саме це й стало головною причиною розколу ОУН у лютому — серпні 1940 р. На противагу ОУН Мельника було створено революційний провід ОУН Бандери. Розкол ОУН на дві частини, відомі як ОУН (м) («мельниківці») та ОУН(б) («бандерівці»), з часом поглибився, навіть призвів у роки війни до міжусобних конфліктів. Цей розкол існує і нині...

Незважаючи на посилення розколу, ОУН у Закерзонні чимало зробила для того, щоб зміцнити позиції українства. Насамперед варто згадати про створення у Кракові в 1940 р. Українського центрального комітету (УКЦ) під керівництвом відомого вченого Володимира Кубійовича. До заслуг УКЦ у роки війни належить ефективна опіка над українськими військовополоненими, біженцями, сиротами, українськими кооперативами тощо. Його зверхність визнав Центральний холмський комітет, який керував тут національним життям українців. Активну роль відігравав тут А. Павлюк (голова комітету), С. Любарський, В. Косоноцький, у Замості — А. Рочняк, у Білій Підляській — І. Пастернак, у Грубешові — М. Струтинський, на Володавщині — лікар Т. Олексіюк та ін.

Уперше на Холмщині та в Підляшші навчання в школах перейшло на українську мову. УКЦ надав допомогу і в українізації Польської автокефальної православної церкви, переважну більшість вірних якої становили українці. 5 листопада 1939 р. виникла Церковна рада у Холмі, яка добилася повернення православним кафедрального собору в Холмі. До початку 1940 р. кількість православних храмів збільшилась там з 51 до 91. У жовтні 1940 р. було скликано церковний Собор, на якому архієпископом холмським та підляським під іменем Іларіон було висвячено видатного українського церковного і громадського діяча, вченого Івана Огієнка (1882—1972), що був свого часу міністром освіти та віросповідань УНР. Архієпископом краківсько-лемківським тоді ж було висвячено Палладія (в миру — Петра Видибіду-Руденка).

Окупація Західної України радянською армією та її подальша анексія СРСР проходила під демагогічними гаслами возз'єднання Західної України з УРСР. Місцеве українське населення спочатку навіть вітало радянську армію (її передові частини навмисне укомплектовувалися переважно українцями), висловлюючи свою радість з приводу падіння польської влади. У жовтні — листопаді 1939 р. ця анексія була легітимізована як возз'єднання у звичний облудний спосіб нової влади («демократичні» безальтернативні вибори до так званих Народних зборів і прийняття останніми відповідної декларації). І хоча з того часу Західна й Східна Україна з'єдналися в єдине ціле, але це возз'єднання принципово відрізнялося від злуки УНР та ЗУНР 1919 р.

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїй соборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а про вирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саме стосується долі інших етнічних українських земель — Північної Буковини та придунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною. 28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому (фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська (Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливі румунські укріплення. 2.08.1940 р. Буковину було включено до УРСР, а на інших землях, населених переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР у складі СРСР.

Слід відзначити, що в листопаді 1939 р. СРСР спробував завоювати і Фінляндію. Фіни мужньо тримали оборону, укрившись за «лінією Манергейма». Хоч у вересні 1940 р. СРСР і змусив Фінляндію капітулювати, та це була піррова перемога: на цій «війні незнаменитій» полягло до півмільйона солдат і офіцерів Червоної армії, чимало з яких було мобілізовано з України. Всі госпіталі України були тоді заповнені пораненими та обмороженими. СРСР не наважився знищити незалежну Фінляндію, але анексував на свою користь її великі території. Внаслідок цієї війни СРСР зажив слави агресора і був виключений з Ліги Націй, так само, як і Німеччина та Італія.

Внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном, вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніж польська, окупацією.

Ілюзії про краще життя в СРСР, які були притаманні багатьом західним українцям, швидко розвіялися. Щоправда, нова влада з тактичних міркувань пішла на деякі поступки у вирішенні національних та культурних потреб українців і цим створила собі на короткий час імідж влади кращої, ніж польська. Було проведено українізацію освіти, нарешті Львівський університет (уже ім. Івана Франка, а не Яна Казимира) став українським, нарешті тут запанувала українська мова, було перейменовано також чимало вулиць тощо.

З певною прихильністю зустріло українське населення, що було переважно селянським, рішення нової влади про націоналізацію промислових підприємств, банків, церковних земель, конфіскацію земель у поміщиків та чиновників. Причина такого рішення полягала в тому, що основні капітали перебували до війни в руках польської та єврейської буржуазії, великих польських землевласників. Але націоналізовані підприємства не працювали ефективно, що негативно відбивалося на становищі робітників, конфісковані землі були передані не українським селянам, а новоствореним колгоспам та радгоспам. Примусова колективізація, жорстокий терор, гоніння на церкву, на всі політичні та громадські організації, русифікація та радянізація освіти і культури охопили населення Західної України вже наприкінці 1939 р. Це змусило галичан та волинян різко змінити своє ставлення до СРСР і до його комуністичної влади. До того ж у Західну Україну було наслано чимало військових, енкаведистів, малоосвічених політруків та чиновників — росіян, які й становили там опору нового режиму. Всі вони тією чи іншою мірою були заражені російським великодержавним шовінізмом. Характерний приклад — проректором Львівського університету тоді стала людина, яка навіть не мала вищої освіти.

З тактичних міркувань репресії первісно скеровувалися насамперед проти польського населення, яке із зрозумілих причин не могло погодитись із втратою своєї держави і розцінювало події 17 вересня як удар в спину Польщі. Уже взимку 1940 р. сотні тисяч поляків були виселені до Сибіру. Особливо тяжкою була доля польських офіцерів, яких НКВД пізніше розстріляло в білоруській Катині. А потім настала черга українців...

Нова влада заборонила діяльність усіх політичних партій і громадських об'єднань, кооперативів, насамперед «Просвіти» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), були закриті всі газети і журнали. Натомість розгорнула свою діяльність ВКП(б) та похідні від неї організації й псевдогромадські об'єднання. Будь-який спротив новому режиму або навіть вияв невдоволення щодо нього нещадно карався НКВД, яке вже через кілька днів після переходу радянськими військами Збруча розпочало арешти тих, кого вважали ворогами радянської влади, буржуазними націоналістами чи просто неблагонадійними. Арешти, катування, заслання або розстріл та інші типові для «совєтизації» явища стали звичними на Галичині та Волині. Арештовували, винищували або депортовували із сім'ями до Сибіру в першу чергу діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, дрібних підприємців (великих серед українців тоді просто не було), всіх, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10% населення Західної України і Західної Білорусі. Чимало місць масових поховань жертв комуністичного терору було знайдено тільки наприкінці XX ст. Характерно, що в радянській зоні окупації, на території, вдвічі меншій за окуповану нацистами територію Другої Речі Посполитої, сталінськими опричниками було репресовано в 3—4 рази більше людей. А кульмінація цих репресій буде ще попереду, у 1944—1953 pp.

Після перемоги над Польщею у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відносний спокій. Незважаючи на те, що Англія і Франція оголосили війну Німеччині, їхні уряди ще сподівалися на примирення з Гітлером. На франко-німецькому фронті кілька місяців ішла так звана дивна війна, під час якої солдати не воювали, а грали у футбол чи волейбол. Цій ідилії поклав кінець удар Німеччини по Франції навесні 1940 p., внаслідок чого остання мусила капітулювати на тяжких умовах. Німеччина скинула англійські війська в Ла-Манш під Дюнкерком і начебто готувалася до висадки десанту в Англії, поширювала агресію в інших країнах Європи, готуючись до удару по СРСР. Останній же, у свою чергу, буквально до 22 червня 1941 р. постачав німецького агресора стратегічною сировиною, без якої неможливим було б виробництво танків, літаків і підводних човнів, провіантом (у Німеччині на той час діяла карткова система). Троцький, глузуючи з цього, відзначив: «Сталін став інтендантом Гітлера». Характерно, що радянські криголами провели Північним морським шляхом з Мурманська до Берингової протоки німецький крейсер «Комет», який потім чинив розбій у Тихому океані, надаючи німецьким бойовим кораблям та підводним човнам можливість перепочинку й спорядження необхідним.

Наприкінці 1940 р. німецький військовий корабель «Атлантіс» потопив англійський корабель, на якому були захоплені надзвичайно секретні документи. Німецький офіцер Каменц у супроводі енкаведистів повіз їх з Владивостока до Москви у німецьке посольство. Сталін навіть звелів видати гітлерівцям 92 тис. антифашистськи налаштованих польських біженців і 400 німців-антифашистів. Генсек узагалі захоплювався тоді Гітлером, якого називав «криголамом революції» і сподівався, що фюрер послабить Захід і полегшить тим самим похід Червоної армії. Сталін підіймав тости і «за здіснення всіх планів вождя німецького народу», і за рейхсфюрера Гіммлера, котрий «забезпечує стабільність національного порядку в Німеччині». При цьому вождь ігнорував попередження радянської агентури, яких було понад 600 (!), про підготовку нападу Німеччини на СРСР, навіть коли ці попередження походили з дуже поінформованих джерел (про це доповідав у Москву український художник-агент М. Глущенко, який був особисто знайомий з колегою-художником... Гітлером!).

Тоді ж СРСР сподівався використати суперечності між країнами Заходу, щоб реалізувати свої експансіоністські плани під виглядом революції. Повним ходом ішла гонка озброєнь, Червона армія готувалася до удару по Німеччині.

Сталінське керівництво вжило додаткових заходів для мілітаризації економіки, всупереч своїм же попереднім гаслам запровадило обов'язкову сплату за навчання студентами інститутів та університетів. Особлива роль у підготовці до війни відводилася Україні та Білорусі як головному плацдарму майбутньої війни. Саме тут концентрувалися ударні частини, будувалася нова лінія укріплень (стару лінію знищили, не дочекавшись створення нової), саме тут економіка мала працювати в першу чергу на потреби війни... Обидва хижаки — Радянський Союз і Німеччина — готувалися до нападу в 1941 p., причому СРСР на момент зіткнення мав навіть більший воєнно-економічний потенціал. Але Гітлер випередив Сталіна, який явно недооцінив противника, і сили вермахта завдали потужного удару по СРСР.

bigmir)net TOP 100