Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса», названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха II Барбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкріг» — блискавична війна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.

Наступ німецько-фашистських військ ішов у трьох напрямках: на Ленінград (група армій «Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій «Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію «А» — «А» (Архангельськ — Астрахань).

В Україні гітлерівці мали у стислий термін оволодіти Житомиром і Києвом, потім — Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а її багаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані для продовження війни проти Росії.

Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізій належало її союзникам. Усього у військових діях з боку фашистської Німеччини брало участь 5,5 млн осіб. Проти них діяло понад 6 млн солдат і офіцерів Червоної армії, у тому числі у прифронтовій західній смузі — 2,9 млн осіб.

На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, на морі — Чорноморський флот, на річках — Дунайська та Пінська річкові флотилії. Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків і штурмових артилерійських установок, то у Червоної армії — 9200 танків. У червні 1941 р. із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.

Раптовий удар сил вермахту одразу ж змінив співвідношення сил не на користь СРСР. Тільки в перший день війни радянські військово-повітряні сили втратили 1811 літаків переважно нових конструкцій, причому тільки 322 з них — у повітрі. До того ж командування Червоної армії було ослаблене тяжкими репресіями 30-х років, унаслідок яких загинуло 75% старших командирів. На місце останніх прийшла молодь, яка не мала належного військового досвіду та освіти. Третина репресованих припала саме на Київський військовий округ. Командування корпусів на 100% було оновлене, дивізій та укріплених районів — на 96%, полків — на 70%, батальйонів — на 80%. У німецькій же армії переважна більшість офіцерів, починаючи з найнижчих чинів, мала досвід Першої світової війни, не кажучи вже про кампанії 1939—1940 pp.

Серед керівництва СРСР домінували шапкозакидацькі настрої, які воно всіма засобами поширювало в армії і серед цивільного населення. Командарм Г. Штерн на одній з нарад заявив, що у майбутній війні життя кожного загиблого червоноармійця коштуватиме 10 життів ворожих солдат. Нарком оборони Ворошилов його поправив: «Десяти — мало, двадцяти». Прогноз збувся з точністю до навпаки: на одного вбитого на Східному фронті німецького солдата припадало понад 10 (!) солдат радянської армії. Влучно висловився з цього приводу відомий російський письменник В. Астаф'єв: «Ми ворога закидали своїми трупами».

Потужний і раптовий удар гітлерівських військ уже в перший місяць війни призвів до тяжких поразок Червоної армії. Потужні танкові клини легко, ніби ніж у масло, входили в глиб радянської оборони, брали в «кліщі» й оточували величезні маси військ, які потім остаточно розбивалися військами другого ешелону. У повітрі беззастережно домінувала гітлерівська авіація, її бомбардування нищили мости і залізниці, склади, не давали можливості підтягти підкріплення, завдавали тяжких втрат не тільки військам, а й цивільному населенню. Від цих «успіхів» сам Сталін впав у депресію і навіть думав про підписання нового Берестейського миру, за яким він мав віддати Україну і Білорусь Гітлерові. Навіть звернення до народу з приводу початку війни читав по радіо не він, а міністр закордонних справ СРСР Молотов.

Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а після перемоги під Уманню (10—12 серпня) підступили до Києва. Тут були зібрані значні сили Червоної армії — і вона, здавалося, почне контратакувати. Однак за наказом Гітлера частина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московського напрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі й командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спроб прорвати оточення. 16 вересня гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупували майже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу. У Криму в Червоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону до середини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейській частині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за 16 км від Москви, отже «бліцкріг» частково досяг своєї мети.

Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400 нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилося тільки 8%. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкого контрудару (грудень 1941 — січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСР була невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.

Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії (загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів, втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазнали війська Червоної армії, які висадилися на Керченському півострові. Тут вкотре виявилася бездарність командування, яке очолював «сталінський маршал» Лев Мехліс.

Три радянські армії на плацдармі у 16 км стали мішенню для німецької авіації та артилерії. За свідченням очевидців, уся Керченська протока була вкрита пілотками та безкозирками радянських солдат і матросів, котрі загинули під бомбами німецьких літаків.

Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав на початку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут не вдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взяті в полон гітлерівцями.

Варто відзначити, що ще 12.09.1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення загороджувальних загонів НКВД. У разі відступу військ вони мали з тилу поливати їх кулеметним вогнем. Були прийняті також драконівські репресивні заходи і в 1942 р. (наказ № 227), в результаті яких було розстріляно десятки тисяч бійців. Тоді ж були створені штрафні батальйони, дозволено брати в заручники сім'ї «штрафників» тощо. Сталін тоді цинічно пожартував щодо цього: «У радянській армії треба мати більше сміливості, щоб відступати, ніж наступати!».

Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінці червня 1942 р. почали операцію «Блау» («Блакитна»): потужний удар у напрямку нижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронту завдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територія тодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу Російської Федерації (Чорноморія, Слобідська Україна). Для керування військовими операціями на Україну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад 4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а в окопах Сталінграда.

Хоч фактів героїзму та стійкості не бракувало, наприклад, під час оборони Києва, Одеси, Севастополя, але в цілому бойовий дух Червоної армії був тоді досить низьким. Переважна частина населення СРСР, особливо в загарбаних Москвою державах (Україні, Білорусі, Молдавії, республіках Прибалтики) не палала бажанням проливати кров за більшовицький режим. Сталінське керівництво залишило в німецькому тилу розгалужену мережу підпільно-диверсійних груп, але їхня діяльність не розвивалася, оскільки населення зовсім не підтримувало їх. Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. На перших порах окупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося на відродження українського національного руху, «Просвіти», на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси з викриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти не поспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо «третього рейху». З моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.

Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лише незначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Ще у травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разі вибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Української держави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН, які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.

30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословення митрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політику Австро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на меті розчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацисти заборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала його голову Ярослава Стецька та інших діячів. Їх вивезли для слідства до Німеччини. Пізніше був заарештований С. Бандера. За відмову анулювати Акт відновлення Української держави їх кинули до концтабору Заксенхаузен, де вони перебували до вересня 1944 р. ОУН(б) знову перейшла на нелегальний стан. Тепер нею керував Микола Лебідь.

Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з його цивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створення Української держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однак для далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери був достатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тим часом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту», українську національну символіку тощо. У листопаді — грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей — організаторів масового відзначення 20-річчя трагедії Базару, і ліквідували більшість із них.

Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зриву радянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550 підприємств, евакуйовано 3,5 млн людей, які ставали до праці на нових місцях, основні підприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленої землі». У повітря висаджували фабрики і заводи, електростанції, зокрема Дніпрельстан, затоплювали шахти тощо. Коли йшлося про стратегічні об'єкти, то такі масштабні знищення можна було зрозуміти і виправдати. Однак з наказу Кремля спалювали врожай і запаси зерна на заготівельних пунктах, якими хотіло і могло скористатися українське населення, поливали гасом цукор, нищили культурні цінності.

Усе це було не що інше як продовження окупаційної політики Москви на українських землях. Воєнною необхідністю радянська адміністрація часто прикривала злочинні дії, спрямовані на знищення національного культурного багатства України. Так, у першу чергу вивозилися партійні архіви, а унікальні музейні зібрання кидалися напризволяще або ж нищилися. Коли внаслідок бомбардувань загорівся Чернігівський історичний музей з його унікальними експонатами, секретар більшовицького обкому О. Федоров заборонив гасити пожежу. В перші дні окупації німцями Києва за наказом радянського командування було висаджено в повітря майже весь Хрещатик. Під руїнами будинків загинуло багато киян. Радіоміна, закладена в Свято-Успенському соборі Києво-Печерської лаври, знищила історичну споруду. Навіть якби при цьому загинула група німецьких генералів, які були в соборі разом із словацьким лідером Тісо (вони встигли вийти), цим не можна виправдати знищення унікальної пам'ятки історії та архітектури.

Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли вони, згідно з наказом Кремля, винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки в Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій — 3 тис. У Києві, Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тоді знищили понад 40 тис. в'язнів.

Евакуація в глиб СРСР чинилася примусово, без огляду на вік і стан здоров'я людей. Особливо це стосувалося чільних представників української інтелігенції, визначних учених і діячів культури, бо насамперед вони могли взяти активну участь у боротьбі за самостійну Українську державу. Основним осередком української інтелігенції стало м. Уфа, куди було евакуйовано десятки академіків та членів-кореспондентів, професорів, письменників, художників та ін. Чимало українських учених під час евакуації померло або було знищено НКВД (до числа останніх належать, зокрема, Агатангел Кримський, Петро Франко, Кирило Студинський та інші).

У деяких районах СРСР було введено воєнний стан, що означало посилення жорстоких репресій. Приводом для розстрілу часто ставало поширення будь-якої правдивої інформації про ситуацію на фронті чи в тилу — це було крамолою в умовах суворої цензури та замовчування успіхів німецької армії. Водночас було ліквідовано республіку німців Поволжя, а німців, що проживали на території України та Криму з XVIII ст., примусово депортували до Сибіру та в Казахстан.

30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі зі Сталіним, що розпочав важливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, і переведення економіки на воєнний лад тощо.

bigmir)net TOP 100