Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Україна в 1943 р.

Переломний момент у ході Другої світової війни настав внаслідок Сталінградської битви та битви на «Курській дузі» наприкінці 1942 — в середині 1943 pp. Ситуацію німецьких військ погіршила, хоч і не набагато, висадка західних союзників («аліянтів») у Північній Африці (листопад 1942 р.) та Південній Італії (липень 1943 p.).

На той момент СРСР провів реорганізацію армії, яку було перейменовано з Червоної на Радянську, завдяки зусиллям тилу й допомозі союзників по антигітлерівській коаліції відновив її технічний потенціал, при цьому навіть перевершивши німецьких інженерів щодо військово-технічного оснащення. Про це свідчили нові типи літаків, танків, ракетної зброї («катюші»). Піхота замінила гвинтівки на автомати.

Не можна не сказати про замовчувані досі масштаби допомоги Радянській армії, що надходила від союзників по антигітлерівській коаліції. За період з 7.11.1941 р. по вересень 1945 p., особливо в найтяжчі 1941—1942 pp., союзниками було передано СРСР майже 22 тис. літаків, 16 тис. танків і бронемашин, близько 600 бойових кораблів, 410 тис. автомашин, а також 15 млн пар взуття, 35 тис. радіостанцій, 1 млн тонн зерна, 730 тонн консервованого м'яса тощо. Це дало можливість Радянській армії вистояти під німецькими ударами до завершення перебудови економіки на воєнний лад. Важливим було й те, що Радянська армія ціною величезної крові врешті здобула необхідний досвід війни, що з'явилася нова плеяда талановитих полководців, серед яких було чимало українців, командувачів фронтів та армій, зокрема А. Гречко, П. Жмаченко, А. Єременко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, І. Черняховський та ін. Були здійснені певні заходи і для посилення бази комуністичного режиму. Так, припинилися відверті гоніння на Російську православну Церкву, яка закликала народ до боротьби проти Німеччини. Велася активна пропаганда російського патріотизму: вперше за 20 років заговорили про бойові традиції царської армії, її досвід; було здійснено й кроки, які свідчили начебто про пом'якшення великодержавної політики Москви щодо республік СРСР, навіть розглядалося питання про створення національних частин у Радянській армії. Але набагато краще, ніж будь-яка пропаганда, на свідомість вояків впливали страхіття німецької (гітлерівської) окупації, масовий терор щодо населення СРСР. У 1943 р. щодо цього народився сумний анекдот-загадка: «Якого успіху добився Гітлер на Україні за півтора року і чого не зміг досягти Сталін за 23?» Відповідь: «Гітлер примусив українців полюбити радянську владу».

Зміна настроїв у суспільстві стала важливою передумовою успіхів на фронті й корінного перелому в ході війни. Варто відзначити, що було прискорено створення національних частин із числа громадян Польщі та Чехословаччини. Хоча польський корпус Андерса з певних причин не виступив на Східному фронті, а був перекинутий на південь Італії, замість нього у квітні 1943 р. в СРСР було створено дивізію ім. Тадеуша Костюшка. Вона й становила ядро Війська Польського, яке підкорялося радянському військовому командуванню. Аналогічно було створено Чехословацьку бригаду під командуванням генерала Людвика Свободи.

Характерно, що в усіх трьох згаданих з'єднаннях була велика кількість українців, насамперед галичан, волиняків і закарпатців, а в чехословацькій бригаді вони становили переважну більшість. У складі армії генерала Андерса українці воювали в Італії, відзначившись, зокрема, в історичній битві під Монте-Кассіно. Українці також брали Берлін не лише у складі Радянської армії, а й у складі 1-ї та 2-ї армій Війська Польського, з бригадою А. Свободи пройшли бойовий шлях від Бузулука до Праги.

19.11.1942 р. внаслідок контрнаступу радянські війська (частини Південно-Західного, Воронезького та Сталінградського фронтів) замкнули кільце біля міста Калач. 300 тис. німецьких вояків 6-ї армії вермахту під командуванням фельдмаршала Паулюса опинилися в «котлі» і здалися в полон.

Розвиваючи контрнаступ, радянські війська знову вступили на територію України на сході Луганської (тоді — Ворошиловградської) області, визволили Білгород і Харків, планували взяти Дніпропетровськ і Запоріжжя. Однак німецьке командування стягнуло сили з Північного Кавказу, які й зупинили цей контрнаступ. Німецькі війська знову оволоділи Харковом і Білгородом і стали готуватися до літнього наступу 1943 р. Німецьке командування планувало ліквідувати Курський виступ, оточити велику групу радянських військ і знову піти на Москву. Однак планам гітлерівців не судилося здійснитися. Найбільша у світовій історії танкова битва, яка розпочалася 5 липня 1943 p., тривала понад місяць і закінчилася нищівною поразкою вермахту. Німецькі війська відступили на захід, залишивши й більшу частину Сіверської України. Стався корінний злам у ході війни. Внаслідок успішних Харківсько-Білгородської та Донбаської операцій у серпні — вересні 1943 р. радянські війська вдруге вибили німців з Харкова (23 серпня) і визволили Донецьк (8 вересня).

Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб.

Того ж 1943 р. були визволені Суми (20 вересня), Чернігів (21 вересня), Полтава (23 вересня), Запоріжжя та Дніпропетровськ (25 жовтня). Радянські війська вийшли до берегів Дніпра.

Радянське командування перегрупувало і сконцентрувало війська на напрямках майбутнього наступу, створило кілька плацдармів на правому березі Дніпра. Змінилися назви фронтів, зокрема з'явилися два Білоруських і чотири Українських фронти, питома вага українців у яких була досить великою (у деяких арміях вона сягала 60—80%). Українськими фронтами тоді командували, відповідно, М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін. 2-м Білоруським фронтом командував найвидатніший з українців-воєначальників Радянської армії, генерал-лейтенант Іван Черняховський (загинув під час боїв у Східній Пруссії в 1945 p.).

На початку листопада розпочалася одна з найважливіших битв Другої світової війни — битва за Київ, від якої залежала доля України. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна перейшли в наступ. Спочатку було здійснено удар з Букринського плацдарму, але невдало. Тоді його перенесли на Лютізький плацдарм, що за 30 км на північ від Києва. Оскільки Сталін дав наказ узяти столицю України до річниці Жовтневої революції, то солдат при цьому не шкодували, незважаючи на відсутність належної кількості плавзасобів.

Письменник В. Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум — п'ять». Інші учасники форсування згадували, що Дніпро під Києвом на окремих ділянках був загачений солдатськими трупами настільки, що можна було форсувати річку, ступаючи по них.

Особливо важко довелося так званим чорносвиточникам. Так прозвали простих українських селян, мобілізованих нашвидкуруч. Без навчань та підготовки, навіть без зброї («зброю здобудете в бою!») їх кидали в бій на німецькі кулемети та гармати. Всього в битві за Київ загинуло понад 400 тис. солдатів. 6 листопада 1943 р. Київ було визволено, радянські війська пішли далі. Склалися передумови для успішних дій на Правобережній Україні.

У цей час особливо активізувався партизанський рух. Причина полягала не тільки в успішному наступі Радянської армії: населення України з усією повнотою відчуло на собі тягар гітлерівської окупації, ставлення до себе як до нижчої раси, як до рабів, і тому все рішучіше виявляло спротив окупантам. Важливо й те, що значно активізувався радянський партизанський рух, який до осені 1942 р. майже не давав про себе знати. Чисельність радянських партизанів у 1943 р. сягала від 25 до 50 тис.

Ще 30 травня 1942 р. у Москві було створено Штаб партизанського руху, пізніше аналогічний штаб створили і для України. Ці штаби мали засилати в тил ворога диверсійні групи, які ставали ядром партизанських загонів, координувати їхню діяльність, надсилати збройну допомогу тощо.

Партизанські з'єднання підпорядковувалися відомству Берії, тобто НКВД, і прирівнювалися до полків останнього. Лише після сталінського наказу від 5.09.1942 р. найбільші партизанські з'єднання почали перебазовуватися з Брянських лісів на Україну.

У 1943 р. в лісах Північної України діяли цілі партизанські з'єднання під командуваням С. Ковпака, П. Вершигори, В. Бегми, М. Попудренка, О. Федорова, О. Сабурова та ін., які здійснювали далекі рейди. Ці партизанські загони мали завданням насамперед нищити невеликі ворожі гарнізони, загони поліції, склади, мости, залізничні колії, пускати під укіс ешелони з військами та технікою, здобувати розвідувальну інформацію. Наприкінці 1942 р. з'єднання С. Ковпака здійснило рейд від Брянщини до Правобережної України, а у травні — жовтні 1943 р. з Полісся до Карпат (Карпатський рейд).

Але дії радянських партизанів цим не вичерпувалися. Згідно з інструкціями з Кремля вони мали вести боротьбу проти українського та польського партизанського рухів. Так, О. Сабуров, офіцер НКВД, очолював два батальйони, завданням яких було ведення боротьби проти партизанів з числа «українських націоналістів». З'єднання Ковпака мало насамперед підбурювати українців проти поляків і навпаки, а також завдавати ударів по українських повстанцях. Під час Карпатського рейду провокації Ковпака спричинили удар-відповідь з боку УПА. Найбільших втрат ковпаківці зазнали під Делятином (серпень 1943 р.).

Будь-які спроби встановити єдиний антигітлерівський фронт між радянськими партизанами та УПА, що було цілком логічним і виправданим в умовах німецької окупації, заборонялися Москвою. Досить сказати, що відомий комісар партизанського загону Ковпака Семен Руднєв, який, до речі, був секретарем ЦК КП(б)У, наполягав на єдиних з УПА діях, спрямованих проти фашистів. За це під час одного з боїв з гітлерівцями його було вбито агенткою НКВД. Більше того, штаб направляв у ворожий тил диверсійні групи, наслідки дій яких були явно не співрозмірні з жертвами серед мирного українського населення. Зокрема це стосується відомого розвідника-провокатора М. Кузнецова. Будучи агентом НКВД ще з довоєнної пори, він вбив у Рівному та його околицях з десяток німецьких офіцерів, при цьому не забуваючи підкидати «докази», які вказували на причетність до цього УПА та ОУН. Внаслідок таких провокацій гітлерівці розстрілювали сотні заручників, насамперед з числа української інтелігенції. У такий спосіб більшовицька Москва винищувала і гітлерівців, і українських патріотів.

Що стосується УПА, яка стала основною силою партизанського руху в лісах України і Карпатах, то вона мала значні здобутки у боротьбі проти німецьких окупантів. І це при тому, що покладалася лише на свої сили, не маючи жодної зовнішньої підтримки. Досить сказати, що тільки в квітні 1943 р. УПА знищила 600 гітлерівців. Улітку 1943 р. УПА провела ряд успішних боїв з німцями, внаслідок яких під надійний контроль було взято цілі райони на Волині, Поліссі, а потім і в Галичині.

Для ефективніших дій сили УПА були розділені на три генеральні військові округи (ГВО): «УПА-Північ» (Волинь і Полісся), «УПА-Захід» (Східна Галичина й Закерзоння), «УПА-Схід і Південь» (Крем'янеччина і Поділля), якими командували досвідчені командири Дмитро Клячківський, Іван Литвинчук (Дубовий), Іван Климишин (Крук) та ін. Кожна ГВО поділялася на кілька груп або дивізій, які, в свою чергу, поділялися на полки, курені (батальйони) і сотні (роти), чоти, рої та ланки. Вони мали свій командний склад з особливою системою військових звань, свої нагороди (Золотий, Срібний та Бронзовий Хрести бойової заслуги І й II ступенів, Золоті та Срібні Зірки), свою пресу. Дані про чисельність УПА дуже суперечливі. Якщо німецькі офіційні джерела наводили цифру в 100—200 тис. вояків, то в радянській історіографії їх чисельність оцінювали в 100 тис. За найновішими підрахунками всього через УПА та ОУН за роки війни пройшло понад 400 тис. людей, набагато більше, ніж через радянське підпілля і партизанські загони. Лави УПА поповнювалися насамперед за рахунок місцевого населення, хоча не бракувало і втікачів з німецького полону. Відомо, що в лавах УПА були не лише українці, а й білоруси, поляки, представники народів Кавказу, євреї, голландці та англійці. Сприяло цьому і коригування політичної платформи ОУН. 21—25 липня 1943 р. відбувся III Надзвичайний збір ОУН(б), який ухвалив створення окремих національних загонів у складі УПА.

На III Надзвичайному зборі ОУН прийняла програму глибоких соціально-економічних і політичних реформ. Підтвердивши свою головну мету: боротьба проти загарбників України, в першу чергу проти Німеччини і СРСР, Збір гарантував рівність усіх громадян України незалежно від їхньої національності, свободу слова, совісті тощо. 11—15 липня 1944 p. було створено як політичний провід УПА і водночас як прообраз Тимчасового уряду України — Українську головну визвольну раду (УГВР), до якої входили як українці-західняки, так і східняки, представники різних партій. Президентом УГВР став Кирило Осьмак, виходець зі Східної України, колишній член Центральної Ради.

Витіснення з України німецьких військ радянськими неминуче спряло назріванню конфлікту між УПА і радянською владою. Оскільки армійські частини були погано пристосовані до придушення українського національно-визвольного руху, не виявляли особливого запалу в боротьбі проти УПА, в Україну були кинуті добірні частини НКВД, які не зупинялися перед масовими вбивствами та насильствами щодо мирних жителів, розстрілами заручників, провокаціями. У Харкові діяв, наприклад, спеціальний центр, який постачав кадри псевдоупівців. Вони вчиняли звірства над мирними жителями, а провину покладали на УПА, щоб підірвати соціальну базу українських повстанців. Розпочалися також депортації українців із Західної України, яких виселяли до Сибіру цілими селами під дійсним чи вигаданим приводом симпатії до УПА. Усього за 1944—1951 pp. було депортовано понад 200 тис. осіб. Згодом, на XX з'їзді КПРС (1956 p.), з уст її керівника Микити Хрущова пролунає визнання того, що Сталін планував виселити до Сибіру всіх українців без винятку!

Трагічною і малодослідженою сторінкою тогочасної історії є польсько-українська війна. Її коріння лежить у старій великодержавній політиці Речі Посполитої, курсі польського еміграційного уряду та керованих ним збройних сил, насамперед підпільної Армії Крайової (АК). До роздмухування конфлікту доклали також зусиль як Берлін, так і Москва. Характерними щодо цього є слова гауляйтера Коха: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбив українця, і навпаки. А якщо, до всього, застрелять і єврея — це буде те, що нам треба». Ця війна почалася з різанини, яку АК влаштувала в 1942 р. на захід від річок Західний Буг та Сян (насамперед на Холмщині). У відповідь почалося винищення польського населення на Волині. Трагічний і непотрібний конфлікт коштував тисяч жертв з обох боків, послабив сили українців і поляків перед окупантами.

У 1943 р. внаслідок тяжкої поразки під Сталінградом керівники «третього рейху» змушені були внести корективи до своєї політики: з тактичних міркувань вони дозволили формування військових частин з числа народів, окупованих Німеччиною. Внаслідок цього на німецькій службі під егідою СС з'явилася двадцять одна бойова дивізія, в тому числі російські, литовські, чеські, сербські, голландські, французькі та ін. У різних частинах вермахту служило понад мільйон громадян СРСР, переважно з числа полонених. Серед згаданих дивізій була і «Галичина», до складу якої входили добровольці з числа українців-галичан. Чимало української патріотичної молоді зголосилося до її лав тільки тому, що на них чекала кара за ухилення від примусової праці в Німеччині. Але більшість прагнула помститися більшовикам за їхні злочини, а водночас скористатися можливістю дістати військову підготовку, необхідну при формуванні української армії, яка повела б боротьбу за незалежність України (так само як польські, чеські та українські частини в австрійській армії часів Першої світової війни). У цьому вони були підтримані ОУН(м) та деякими іншими українськими політичними угрупованнями. Віддаючи належне патріотизму цієї галицької молоді, не сумніваючись у тому, що вони йшли проливати кров за Україну, а не за Гітлера, варто вказати, що ними був зроблений хибний політичний хід. Не випадково ОУН(б) негативно поставилася до створення української дивізії на німецькій службі, закликаючи молодь іти в УПА. Тим, хто пішов у дивізію, ОУН(б) пропонувала тікати з неї, діставши вишкіл і зброю, в УПА. У липні 1944 р. ця дивізія (10—13 тис. вояків) була кинута на Східний фронт під Бродами, де опинилася фактично сам на сам зі значно переважаючими силами Радянської армії і була розбита, втративши 70% свого складу.

У березні 1945 р. у Німеччині було створено Український національний комітет під керівництвом генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука. Цей комітет, створений за згодою президента УНР в екзилі Лівицького та деяких керівників ОУН, мав стати репрезентантом українського народу перед німецькою владою. Свою діяльність він розпочав з формування Української національної армії, ядром першої дивізії якої стала дивізія «Галичина». Кінець війни застав цю дивізію в м. Радштадт (Австрія), потім її було перекинуто до м. Ріміні (Північна Італія). Дивізійників було піддано детальній перевірці, але оскільки «Галичина» не брала участі у злочинах проти мирного населення, її члени отримали можливість жити на Заході (переважно в Канаді та Англії).

На Нюрнберзькому процесі 1946 р. і протягом 50 подальших років усі ретельні перевірки не дали жодних підстав говорити про українських націоналістів у лавах дивізії «Галичина» чи УПА як про військових злочинців. Варто додати, що верхівка «третього рейху» спробувала використати український національно-визвольний рух у своїх інтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилися співпрацювати з гітлерівцями.

bigmir)net TOP 100