Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Україна на завершальному етапі війни (1944—1945 pp.)

Рубіж 1943—1944 pp. був ознаменований новим переможним наступом радянських військ. Насамперед варто відзначити Корсунь-Шевченківську операцію. Розпочалася вона 24 січня 1944 р. стрімким наступом військ 2-го Українського фронту під командуванням генерала І. Конєва, після чого розпочався наступ і ударної групи військ 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна. В результаті були оточені значні сили гітлерівців, у тому числі добірні есесівські дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова». 17 лютого 1944 р. ця запекла битва, яка згодом була названа «Сталінград на Дніпрі», завершилася повним розгромом німецько-фашистських військ. Більшість із 80 тис. оточених гітлерівців було вбито або потрапило в полон. Майже одночасно радянські війська силами 3-го та 4-го Українських фронтів проводили наступальні дії на півночі (Рівненсько-Луцька операція) та півдні (Нікопольсько-Криворізька операція) України і вибили німецькі війська з Рівного, Нікополя і Кривого Рогу. Продовженням цих дій на півдні стала Березнегувато-Снігурівська операція, внаслідок якої радянські війська просунулися до лінії р. Південний Буг і визволили Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10 квітня).

Навесні 1944 р. розгорнувся загальний наступ радянських військ по всій території України, внаслідок якого німецько-фашистські окупанти змушені були залишити Правобережну і частину Західної України. На деяких напрямках радянські війська у березні — квітні 1944 р. перейшли кордони з Румунією та Чехословаччиною. У квітні — на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з Окремою Приморською армією, яка наступала з боку Таманського півострова й оволоділа Керчю, очистили Крим від гітлерівців. Після цього розпочалася трагедія кримськотатарського народу, який і раніше зазнав чимало горя від більшовицької Москви. Тепер вони були огульно звинувачені у співробітництві з гітлерівцями. Насправді ж чисельність татар, які служили в німецькій поліції чи військових з'єднаннях, була набагато меншою, ніж у лавах Радянської армії. Серед останніх було багато нагороджених бойовими орденами і медалями, були навіть удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Один кримський татарин — уродженець Алупки, льотчик Аметхан Султанов — був удостоєний цього звання двічі. Поки основна маса чоловіків-татар служила в Радянській армії, їхніх батьків, дружин і дітей з волі сталінського керівництва депортували в Середню Азію та на Поволжя. Майже половина з 200 тис. виселених татар, не витримавши поневірянь, померла. Пізніше депортували й татар-солдатів, які повернулися з фронту. Кримські татари були реабілітовані радянською владою лише в 1967 p., але в Криму їм було заборонено проживати до кінця 80-х років минулого століття. Проблему повернення татар на історичну батьківщину не вирішено остаточно і до сьогодні. Ще гірша доля випала кримчакам (маленькому тюркомовному народові іудейського віросповідання). За гіркою іронією долі гітлерівці винищували їх як іудеїв, а радянська влада вислала з Криму як татар. До Сибіру та Середньої Азії з Криму також були виселені греки, вірмени і болгари (німців-колоністів виселили ще в 1941 p.). Ці народи, а також кабардинці, балкарці, калмики, чеченці, інгуші, тати поповнили чорний список народів СРСР, несправедливо звинувачених у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами.

6 червня 1944 р. війська Великої Британії та США відкрили Другий фронт у Франції. Нормандська десантна операція союзників 1944 р. була однією з найуспішніших операцій у світовій історії, яка змусила Німеччину вести війну в умовах, вкрай невигідних для неї. Ця операція відтягла на себе 60 німецьких дивізій і сприяла успішному проведенню воєнних кампаній на Східному фронті, очищенню від німецьких військ України та Білорусі. Скориставшись моментом, радянські війська розпочали в Білорусі наступальну операцію «Багратіон» і, розгромивши гітлерівців, вступили у Польщу та дійшли до Варшави. Майже одночасно у наступ перейшли війська 1-го Українського фронту, які, змусивши гітлерівців тікати зі Львова та Перемишля, вийшли на береги Вісли. Маніфестом від 22 липня 1944 р. у Холмі було проголошено створення Польського комітету національного визволення — маріонеткового польського уряду Москви. 2-й і 3-й Українські фронти провели Яссько-Кишинівську операцію, внаслідок якої очистили від німецьких військ Південну Україну та Молдавію і вийшли на старий кордон з Румунією. 14 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, діючи в Закарпатті, повністю визволили українську землю від німецько-фашистських окупантів. Закарпаття було приєднане до СРСР, але це було, як і у випадку із Галичиною та Волинню, замасковане «возз'єднання з УРСР». 29 червня 1945 р. згідно з договором, підписаним у Москві, Чехословаччина офіційно відмовилася від своїх претензій на Закарпатську Україну, яка стала областю у складі УРСР. Далі війна продовжувалася вже за межами України і СРСР, від гітлерівських військ були очищені Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Югославія. У всіх цих кровопролитних боях важливу роль відіграли українські вояки. Як справедливо відзначав відомий історик Михайло Коваль: «У тому, що сталося в цих країнах після приходу сталінських посланців з їхніми "смершами", немає жодної вини рядових солдатів і офіцерів. Український воїн нічим себе не зганьбив перед народами Європи».

4—11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція урядів трьох держав — союзників по антигітлерівській коаліції. В ній узяли участь перші особи від СРСР (Сталін), США (Рузвельт) і Великої Британії (Черчілль). Було порушено багато питань, зокрема про створення у Німеччині зон окупації, створення ООН тощо. Прийняті були й рішення, які стосувалися України. Щоб збільшити свій вплив на світовій арені, зокрема в Організації Об'єднаних Націй, Сталін домігся розширеного представництва в цій організації. 26 квітня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско УРСР було прийнято до Організації Об'єднаних Націй як члена-засновника. До Конституції України були внесені відповідні зміни, але все це мало формальний характер. Досить сказати, що саме в цей час багатотисячні війська НКВД — МГБ були кинуті на придушення національно-визвольної боротьби українського народу, що її вела УПА.

На Ялтинській конференції ухвалили також проведення нового кордону між СРСР і Польщею. Ще в червні 1944 p. M. Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КП(б), відповідно до звернень місцевого українського населення добивався, щоб цей кордон було проведено в межах етнічних українських земель аж по Криницю й Холм. Однак польські комуністи стали активно протестувати, тому Сталін погодився на кордон по лінії Керзона, що й було закріплено в Ялті. Пізніше Сталін погодився передати Польщі ще й міста Перемишль та Холм, які, до речі, були в складі України у 1939—1941 pp.

9.09.1944 p. був підписаний договір між урядами УРСР та Польщі про обмін населенням. Принцип добровільного переселення українців до України, передбачений договором, майже одразу було порушено. Три дивізії Війська Польського, сили держбезпеки почали примусово виселяти українців, вдаючись до терору, внаслідок якого гинули часом цілі села (Павлокома, Сагринь, Малковичі, Терка та ін.).

На Ялтинській конференції СРСР погодився через три місяці після перемоги над Німеччиною вступити у війну на боці «аліянтів» проти Японії. Чимало українських вояків брали участь у визволенні від японських окупантів Кореї та Китаю.

Друга світова війна завершилася капітуляцією гітлерівської Німеччини та Японії. Поки українці проливали кров на дуже далекому від неї Сході, Західна Україна палала вогнем.

До 1.09.1946 р. польський уряд виселив із Закерзоння майже півмільйона українців. (Водночас до Польщі переселилося або було змушено переселитися під тиском радянської адміністрації близько 800 тисяч поляків із західних українських земель. Оскільки лишалося ще понад 200 тис., а термін дії договору вичерпався, то польський уряд здійснив акцію «Вісла». Приводом до неї стала загибель 28.03.1946 р. в бою з УПА (сотня «Хріна») віце-міністра оборони Польщі, генерала К. Свєрчевського. Українців силою, не спиняючись перед різаниною цілих сіл і влаштуванням концтабора «Явожно» (філія Освенціму) для українців, було виселено із Закерзоння. При цьому нищилися православні та греко-католицькі храми, цвинтарі, архіви, перейменовувалися не тільки українські назви сіл та вулиць, але й назви річок. Ті, хто лишився в Польщі, були поселені на землі, які Польща дістала від Німеччини після війни (Помор'є, Пруссія, Сілезія), так звані «одзискане землі», на дискримінаційних умовах. Робилося все, щоб розпорошити і засимілювати українців у Польщі. В наші дні верхня палата польського сейму засудила акцію «Вісла», а президент Польщі О. Кваснєвський вибачився перед українцями. Цей акт доброї волі, однак, не дійшов логічного кінця, бо нижня палата сейму не засудила акцію «Вісла», відтак жертви репресій 1947 р. і нині позбавлені матеріального відшкодування та належної моральної сатисфакції. Тих українців, котрі прибували до УРСР, поселяли якнайдалі від Галичини й Волині, на Східну Україну, переважно на Донбас, а також у Крим, а то й до Сибіру. Поселення їх на нових місцях відбувалося без належного забезпечення, тяжкі умови призводили до втеч на Галичину, що викликало нові репресивні дії.

Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати, СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі Німеччини. Росіяни природно становили більшість у Радянській армії, але внесок українців у перемогу СРСР над Німеччиною та її союзниками важко переоцінити. Під час війни в Україні загинуло 5,5 млн осіб (разом з жертвами серед мирного населення — 8 млн). Останнім часом історики та демографи доводять, що втрати СРСР у Другій світовій війні були більшими (Президент СРСР М. Горбачов називав цифру уже не 20, а 29 млн), однак їхня пропорція не змінюється. Олександр Довженко у своєму щоденнику ще в роки війни відзначав, що всупереч офіційній пропаганді загальні втрати українців насправді становлять близько 13 млн. На фронтах втрати України оцінюються в 2,5 млн осіб, тоді як втрати значно більшої Росії — у 3—4 млн. Українці посіли друге місце після росіян по кількості воюючих в лавах Радянської армії та по кількості осіб, які в 1941—1945 pp. були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не слід забувати й про те, що чимало українців воювало в арміях держав антигітлерівської коаліції (США, Канади та ін.), брало активну участь у русі Опору у Франції, Бельгії, Югославії та ін.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про величезну, але до кінця ще належно не оцінену роль України та українців у розгромі гітлерівської Німеччини.

Друга світова війна тяжко позначилася на економічному становищі України. Її підприємства, фабрики й заводи нищилися під час військових дій, а також під час відступів обох воюючих сторін (Червоною армією у 1941 p., гітлерівською армією у 1943—1944 pp.). В Україні було зруйновано понад 700 міст (40% міст СРСР, зруйнованих внаслідок війни), близько 30 тис. сіл. Сумарні матеріальні втрати сягали майже половини всіх втрат СРСР. Змінилася і національна структура населення України. Тут майже не стало німців, значно зменшилася кількість євреїв і циган, винищених гітлерівцями, а також поляків. Зате значно збільшилася кількість росіян, яких Москва прагнула поселити в містах України, особливо в прикордонних регіонах — Галичині (Львів), Закарпатті (Ужгород).

2,5 млн українців було примусово вивезено до Німеччини, де вони мусили працювати в тяжких умовах, часто гинучи або втрачаючи здоров'я. Близько 200 тис. колишніх українських «остарбайтерів» залишилися на Заході. Після війни остарбайтери, так само як і військовополонені, стали об'єктом особливої уваги НКВД. Вони зазнавали різних видів дискримінації, причому «східняків» на підставі ганебного пункту ялтинської угоди примусово депортували на «родіну», де вони, так само, як і багато хто з добровільних репатріантів, часто з німецької неволі потрапляли до радянських концтаборів. Колишні «остарбайтери», біженці й полонені роками жили в тяжких умовах у таборах для «переміщених осіб» у західній Німеччині, прагнучи виїхати у будь-яку країну світу (серед них були не тільки Австралія, Англія, Канада, США, а й Аргентина, Бразилія, Венесуела, Парагвай, Уругвай, Туніс та ін.). До речі, остаточна реабілітація колишніх військовополонених відбулася в Росії лише через 40 років, у 1995 р.! В Україні ж іще й нині не прийнято відповідної державної ухвали.

bigmir)net TOP 100