Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Ліквідація Української греко-католицької церкви

Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. У свою чергу, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури «дистрикту Галичина» очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії «Галичина» у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн віруючих, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 p., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні «До духовенства і віруючих» він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд запевнив, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.

Сценарій розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого возз'єднання почав утілюватися в життя у квітні 1945 p., коли республіканські газети, журнали, радіо розпочали кампанію дискредитації Церкви, звинувачуючи її в підпорядкованості «профашистському» Ватикану, в ідейній та моральній підтримці «буржуазно-націоналістичного підпілля».

Після низки викривальних статей та промов 11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і Тернополі розпочались арешти єпископів та духовенства, що не побажали здійснити «добровільний перехід» у лоно Російської православної церкви. За ґратами опинились усі ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

Прагнення надати правового оформлення форсованому оправославленню краю спонукало сталінський режим 28 травня 1945 р. у Львові утворити Центральну ініціативну групу з возз'єднання Української греко-католицької церкви з Православною. До цієї групи увійшли стероризовані владою священики УГКЦ Г. Костельник, А. Пельвецький, М. Мельник, які в листі до Раднаркому УРСР висловили бажання розірвати унію з Римом та приєднатися до РПЦ.

8—10 березня 1946 р. ініціативна група на чолі з Г. Костельником у храмі Святого Юра у Львові скликала Собор, на якому 216 делегатів та 19 мирян ухвалили постанову про саморозпуск УГКЦ.

Унаслідок насильницького витіснення УГКЦ із західноукраїнських земель було закрито або перейменовано на православні 3040 греко-католицьких парафій, 2959 храмів, 48 монастирів, ліквідовано Богословську греко-католицьку академію, дві семінарії, 9900 нижчих та 380 середніх католицьких шкіл. Упродовж 1946—1950 pp. репресій зазнали 344 діячі культу, з яких на грудень 1956 р. з таборів повернулося 267 осіб. Майже 20 років відбував покарання в радянських концтаборах митрополит Й. Сліпий, який вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдяки клопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до Рима.

Переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Українська греко-католицька церква стала найбільшою за чисельністю забороненою конфесією в СРСР.

Накопичений досвід нищення УГКЦ на західноукраїнських теренах було використано радянською владою і на Закарпатті. Навернення греко-католиків Закарпаття у православ'я за сприяння Ради у справах релігії при уряді СРСР тривало впродовж 1947—1949 pp. Щоб забезпечити «масовий відхід» католиків східного обряду від Ужгородської унії 1646 p., партійні органи та підпорядковані їм силові структури не гребували навіть політичними вбивствами. 27 жовтня 1947 р. на єпископа Мукачівської єпархії Теодора Ромжу, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ'я, було влаштовано замах (підстроєно дорожню аварію), після чого потерпілого отруїли в лікарні. Наступні кроки влади і органів МГБ спрямовувалися на закриття греко-католицьких церков у Мукачівській єпархії та арешти 50 «неблагонадійних» священиків. «Календарний план проведення заходів з ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатській області УРСР», передбачений Радою у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР на період з квітня по червень 1948 p., завершився лише 29 червня 1949 p., коли 35 «слухняних» закарпатських греко-католицьких священиків проголосили ліквідацію Ужгородської унії 1646 р. та висловили бажання возз'єднатися з Російською православною церквою.

Водночас акції розгрому УГКЦ було перенесено за межі України. Першого жовтня 1948 р. на з'їзді українських греко-католицьких священиків Румунії було проголошено про розрив Акта унії з Римом, підписаного 1700 p., і приєднання до Румунської православної церкви. Внаслідок протидії рішенням неканонічного з'їзду 27—29 жовтня 1948 р. було заарештовано та засуджено значну кількість представників культу, ліквідовано всі п'ять греко-католицьких єпархій — Фогараш, Клуж, Великий Варадин, Лугож та Марамарош.

«Самоліквідація» католиків східного обряду в Чехословаччині відбулася 28 квітня 1950 р. на так званому Пряшівському синоді, що відомий також під назвою «Акція П» (акція православізації). Двома десятками священиків, які зібралися в приміщенні пряшівського готелю «Чорний орел», поспіхом було прийнято рішення про саморозпуск і перехід під юрисдикцію Російської православної церкви близько 300 парафій Пряшівської єпархії УГКЦ, що налічувала понад 300 тис. віруючих. За відмову «добровільно» возз'єднатися з московським православ'ям репресіям і переслідуванням було піддано єпископів П. Гайдича, В. Гопка, священиків А. Адамовича, Ю. Буйняка, М. Ройковича та інших.

bigmir)net TOP 100