Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Діяльність УПА після завершення Другої світової війни

Гоніння та цькування УГКЦ — традиційно авторитетної на заході України церковної організації, суспільно-економічні та ідейно-культурні перетворення, що здійснювалися сталінським керівництвом силовими методами, без урахування національної, релігійної специфіки регіону, зумовлювали поширення опозиційних настроїв, зростання акцій непокори серед місцевого населення. Не бажали здавати свої позиції в Західній Україні й українські націоналісти. Провідники самостійницького руху ще у кінці 1943-го — на початку 1944 р. остаточно відмовились від тактики «двофронтової боротьби» і спрямували свої зусилля на недопущення встановлення радянської влади в краї. Поступово протидія тотальній радянізації західних областей переростала в затяжний збройний конфлікт, а протистояння між симпатиками нового соціалістичного ладу та його противниками набуло характеру громадянської війни. У результаті в другій половині 1940 — на початку 1950-х pp. Західна Україна перетворюється на арену кривавої борні між ОУН та УПА, з одного боку, і радянськими владними структурами — з іншого.

З наближенням фронту головним об'єктом терористично-бойових дій УПА на Волині, Поліссі, Буковині стали невеликі гарнізони, групи військовослужбовців, тилові служби Червоної армії.

Після завершення радянсько-німецької війни більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалась проти непопулярних заходів радянської влади — проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Із втратою ілюзій про неминучу війну СРСР із США повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», антирадянської пропаганди, саботажу, застосування терористичних акцій проти співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, спеціалістів, що прибули з інших областей УРСР.

Військові підрозділи УПА, що налічували близько 90 тис. осіб, протягом 1944—1945 pp. здійснили 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів, у результаті яких загинуло 30 тис. осіб. Натомість війська НКВС, Львівського та Прикарпатського військових округів до кінця 1944 р. провели близько 6,5 тис. антиповстанських операцій, а на кінець осені 1945 р. число акцій придушення самостійницького руху зросло до 27 тисяч. Чергова широкомасштабна акція радянських військ (близько 585 тис. солдат), спрямована на повну ліквідацію самостійницького руху, мала назву «Велика блокада». У ході її здійснення в січні — квітні 1946 р. чисельність учасників руху Опору скоротилась до 40%. На початку 1947 р. операції із застосуванням авіації, бронетехніки, досить великих контингентів військовослужбовців стають винятком. Радянська сторона вдається до проведення оперативно-військових дій з метою пошуку, блокування та знешкодження бункерів, криївок провідних діячів ОУН, командирів УПА.

Зазнаючи великих утрат (у 1946 р. припинила діяльність «УПА-Північ», влітку 1947-го — групи «Буг» і «Лисоня», у 1948—1949 pp. активно діяла лише група «Говерла» на території Дрогобиччини), Центральний провід націоналістичного руху обирає нову тактику боротьби, суть якої полягала в обмеженні масштабних воєнних дій, переході до глибоко конспірованого збройного підпілля, застосуванні резонансних терористичних актів проти впливових фігур радянської влади, організації бойкоту виборів. У 1948 р. відбулася чергова структурна реорганізація УПА, в ході якої було створено самостійні підрозділи чисельністю по 10—15 чол., що забезпечувало рухливість і мобільність у проведенні військових операцій. Водночас командування УПА не відмовилося від таких методів діяльності, як збройно-пропагандистські рейди на території сусідніх з УРСР держав, здійснивши походи до Чехословаччини (літо 1947 p.), Угорщини (літо — осінь 1947 p.), Східної Пруссії (зима 1947—1948 pp.), Румунії (1948—1949 pp.).

Досить ефективною в 1944—1948 pp. виявилася діяльність УПА на Закерзонні — українських етнічних землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору від 16.08.1945 р. опинилися на польському боці кордону. Розпочате у вересні польським урядом загальне примусове виселення українців із Польщі до УРСР Військом Польським вплинуло на рішення Головного проводу ОУН у березні 1945 р. виділити Закерзоння в окремий організаційний край (провідник Я. Старух, командир УПА М. Онишкевич). Першочерговим завданням відділів УПА був захист місцевого автохтонного українського населення від примусової депортації до СРСР. З метою не допустити «деукраїнізації» споконвічної української етнічної території частини УПА знищували переселенські комісії польських військових, вели боротьбу проти шовіністичних елементів, які тероризували українське населення, спалювали села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків. На Закерзоння для боротьби з підрозділами УПА, що не перевищували 2 тис. чоловік, польський комуністичний уряд надіслав 20-тисячну армію під командуванням С. Моссора. Восени 1947 р. після депортації 160 тис. українців у південно-східні райони Польщі діяльність УПА на Закерзонні стала безперспективною. У результаті незначна частина групи «Сян» «УПА-Захід» пробилися через територію Чехословаччини у Західну Німеччину, решта осередків УПА були розбиті польськими військами.

Зі зміцненням радянської влади і колгоспної системи унеможливлювалося постачання продовольства осередкам УПА, внаслідок чого повстанський рух поволі занепадав. До того ж ситуацію в повстанському середовищі ускладнювали велика кількість непоновлюваних втрат, яких зазнавав особовий склад у ході оперативно-військових операцій та масові депортації населення. З осені 1944 р. до 1951 р. із Західної України на Північ, до Сибіру, Казахстану й Далекого Сходу насильно було вивезено понад 203 тис. осіб, так званих членів сімей «бандерівців» і «підсобників» ОУН-УПА.

Політичне керівництво країни, занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Починаючи з травня 1945 р. і до 1949 р. радянська влада оголосила 7 амністій для учасників націоналістичного підпілля. Пропозицією уряду скласти зброю в обмін на повне прощення в травні 1945 р. скористалося до 30 тис. повстанців, а в грудні 1949 р. — понад 77 тис. учасників руху Опору. У пошуках ефективних методів боротьби з озброєним підпіллям правоохоронні органи УРСР вдалися до створення спецгруп (їх ще називали конспіративно-розвідувальні) з числа колишніх партизан та перевербованих вояків УПА, легендованих під учасників Опору. Завданням цих груп була перевірка агентурних даних щодо причетності до ОУН-УПА підозрілих осіб, внутрішнього розкладу підпілля, компрометація його функціонерів, імітація окремих проводів та груп ОУН в оперативних іграх. Діяльність таких формувань МГБ УРСР часто супроводжувалась актами насильства, грабежу, мародерства, численними провокаціями, нищенням населених пунктів (інколи разом з мешканцями), іншими злочинами.

Легендовані групи використовувались також і в УПА. Окремі підрозділи «під маскою совєтів» створювались насамперед службою безпеки ОУН і мали на меті розвідування, перевірку лояльності підпільників, ліквідацію представників влади та активу з одночасною компрометацією радянських спецслужб.

Поширеною формою залучення місцевого населення у збройний конфлікт з боку радянської влади стали винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку. Це ще більше загострювало ситуацію.

Унаслідок масових репресій та депортацій «антирадянського елементу» до критичної межі звузилася соціальна база руху Опору, що й вирішило долю повстансько-підпільного руху. Скрутне становище, в якому опинилося націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях, змусило президію Української головної визвольної ради (УГВР — координатор національно-визвольного руху в Україні) здійснити кроки, спрямовані на остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації. У вересні 1949 р. голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Р. Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) видав наказ, згідно з яким усі підрозділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. На рубежі 1940—1950-х pp. загони УПА та підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Загибель Р. Шухевича у березні 1950 р. призвела до неминучого згортання організованого спротиву ОУН-УПА. До кінця 1952 р. УПА фактично перестала існувати. Останній провідник УПА полковник Василь Кук («Юрій Леміш») заради збереження решток підпілля категорично вимагав від своїх підлеглих відмовитися від проведення терористичних актів. У травні 1954 р. і його було захоплено в полон. Щоправда, останню боївку УПА була розгромлено органами держбезпеки лише у квітні 1960 р. в Тернопільській області. Повстанці, яким вдалося дістатися Західної Європи, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.

Сумарні втрати ОУН-УПА в період багаторічного протиборства з радянським тоталітаризмом становлять 155 108 осіб. За неповними даними кількість загиблих з радянського боку дорівнює 30 676 осіб.

Незважаючи на ліквідацію збройних формувань УПА, припинення діяльності крайових, окружних, надрайонних та районних проводів ОУН, політичний опір тоталітарному режиму на західноукраїнських землях тривав.

Переважна більшість колишніх учасників національно-визвольного руху, що масово поверталися з виправно-трудових таборів і місць заслання на хвилі «хрущовської відлиги», не поспішала зрікатися власних поглядів і переконань, продовжувала шукати шляхи для досягнення кінцевої мети своєї боротьби за державну незалежність України, виходячи з наявних політичних реалій.

Тотально контролюючи процеси, що відбувалися в Західній Україні, як і в республіці в цілому, КДБ при Раді Міністрів УРСР попереджав ЦК КПУ про те, що націоналістичні тенденції не лише не спадають, а й набувають нових форм, охоплюють дедалі нові й нові регіони. За даними радянських спецслужб у 1954—1959 pp. в Україні було вчинено 156 терористичних актів і замахів, мали місце 94 підпали колгоспних будівель та особистих господарств активістів, встановлено понад 5,5 тис. випадків виготовлення і розповсюдження антирадянської літератури, більшість яких була віднесена на рахунок ОУН. Не випадково, рапортуючи перед вищим політичним керівництвом України про викриту в другій половині 1950-х pp. значну кількість націоналістичних та антирадянських груп (близько 200), Комітет державної безпеки при РМ УРСР в особі його голови В. Нікітченка зазначав, що близько 20% заарештованих стало на «шлях злочину» під впливом колишніх учасників ОУН-УПА, а також буржуазно-націоналістичної літератури. Разом з тим спроби активізації підривної роботи в УРСР органи держбезпеки пов'язували з послідовною діяльністю закордонних центрів ОУН. За даними КДБ, ще в 1955 р. за вказівками закордонного керівництва ОУН її низові ланки в Україні почали створювати запасну мережу націоналістичного підпілля. Зокрема у Львівській області було виявлено 43 особи, які належали до підпільної мережі, мали псевдоніми, паролі для зв'язку. З метою завдати вирішальний удар національно-визвольному рухові українського народу, послабити закордонні частини ОУН, внести розбрат у середовище української політичної спільноти в еміграції радянськими спецслужбами було організовано вбивство в 1957 р. ідеолога українського націоналізму, професора Українського вільного університету в Мюнхені Льва Ребета, а в 1959 р. — голови Проводу закордонних частин ОУН Степана Бандери.

Довготривалий спротив націоналістичних сил на західноукраїнських теренах у 1940-ві — 50-ті роки, його політичні, соціальні, духовні, морально-психологічні наслідки, відчутно вплинули на всю подальшу історію українського народу. Боротьба ОУН-УПА не тільки продемонструвала наявність суттєвих вад політики тоталітарного режиму в Західній Україні, а й зафіксувала у свідомості значної частини українського суспільства необхідність послідовної боротьби за національне визволення. Повстанський рух сіяв зерна непокори в концтаборах ГУЛАГу, традиції ОУН-УПА вкоренилися в дисидентському русі 1960—80-х pp., учасники національно-визвольного руху зберегли і донесли до наших днів віру в незалежну і суверенну Україну.

Таким чином, процес інтеграції західноукраїнських земель до складу СРСР мав як позитивні, так і негативні наслідки. У ході соціально-економічної та культурної трансформації (індустріалізація, ліквідація неписьменності та малописьменності, розширення мережі початкової та вищої освіти, запровадження соціальних програм) вдалося розв'язати давно назріле питання суспільно-культурної та промислової модернізації регіону. Однак здійснювані реформи, що опирались на потужну карально-репресивну систему, призвели до втрат загальноєвропейських цінностей, нівелювання національно-культурних та релігійних особливостей західноукраїнських земель.

bigmir)net TOP 100