Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Відносини між державою і церквою в перше повоєнне десятиріччя

Згубні наслідки сталінської ідеологічної доктрини у перші повоєнні роки позначились і на державно-церковних відносинах. Партійно-радянське керівництво країни не схвалювало високий рівень релігійності населення, збільшення кількості віруючих, відновлення церков на окупованих під час Другої світової війни теренах України. За даними Ради у справах Православної церкви при Раднаркомі СРСР на липень 1945 року в країні налічувалося 10 243 церкви та молитовні будинки, з них 6072 функціонували в Україні (для порівняння в РРФСР діяли 2297, у Білорусі — 633, Молдові — 615, Прибалтиці — 343, інших республіках СРСР — 83 православні храми). Під час фашистської окупації масово відкривалися церкви у Вінницькій (822), Київській (604), Рівненській (438), Чернігівській (410), Полтавській (347) областях. На 1 січня 1950 р. за рахунок «возз'єднання» УГКЦ із РПЦ їх кількість зросла до 9086, оскільки впродовж 1944—1947 pp. з дозволу влади було відкрито лише 48 нових церков. За таких обставин мережа православних інституцій, спонтанно сформована в Україні, негайно зазнала «критичного перегляду» з боку республіканських партійних органів. Уже травневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б) вимагав від партійних організацій республіки поліпшити зміст природничо-наукової пропаганди, сприяти «боротьбі проти залишків темряви, забобонів, безкультурності та неуцтва». Згодом влада перейшла від ідейних дискусій до систематичних переслідувань священнослужителів і віруючих, скорочення релігійних громад, закриття храмів. Про шляхи реалізації «нового курсу» стосовно релігії йшлося на нараді уповноважених Ради у справах РПЦ у Києві в грудні 1948 року. У прийнятих на нараді планах заходів органів державного контролю за релігією і церквою в Україні передбачалося прискорене звільнення церковними громадами всіх громадських приміщень, зайнятих під молитовні будинки в період війни, вивчення складу духовенства, особливо з числа висвячених у часи фашистської окупації. У ході цієї акції впродовж 1948—1950 pp. у східних областях України було закрито понад 500 церков. Пояснювалося це «порушенням релігійного законодавства» і «байдужістю населення до релігії». Водночас Рада Міністрів СРСР вжила більш жорстких заходів щодо обмеження діяльності Православної церкви. Згідно з прийнятими інструкціями з реєстрації мали зніматися церкви, в яких через відсутність священика служби не провадилась протягом 6—12 місяців, духовенству категорично заборонялося виконувати богослужіння поза межами храмів, провадити хресні ходи, крім пасхальних, та ін.

У розряд ворожих радянській владі потрапила і відроджена під час Другої світової війни Українська автокефальна православна церква. Єпископат і значна частина рядового духовенства УАПЦ, за винятком митрополита Феофіла Булдовського, який, не покаявшись, помер у тюремній лікарні, змушена була виїхати за кордон. Іншій частині духовенства, що не полишила Батьківщину, запропонували пройти так звану процедуру «очищення» від автокефалізму, привселюдно осудити послідовників митрополита Полікарпа (Сікорського) і «возз'єднатися» з російським православ'ям. Тих, які відмовилися, чекали значні терміни заслання або нелегальна душпастирська діяльність.

Усупереч духовним запитам віруючих під різними приводами скорочувалась чисельність римо-католицьких громад. Однак це не привело до повного занепаду Римо-католицької церкви в Україні. У 1950-х pp., після Львівського (1946 р.) та Ужгородського (1948 р.) соборів, до костьолів прийшло чимало католиків східного обряду. Високу активність виявляли католицькі священики. Незважаючи на невелику кількість, вони встигали проводити служби в кількох парафіях, не полишали зв'язків зі Святим престолом у Римі.

Кампанія боротьби з «космополітами», що мала яскраво виражену антисемітську спрямованість, призвела до закриття синагог, звуження практичної діяльності іудейських релігійних громад в Україні.

У післявоєнний період влада всіляко намагалася підпорядкувати собі духовний центр баптистів, використати його в конкретних політичних цілях. Ще в 1944 р. під тиском вищого політичного керівництва та Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР пройшло об'єднання двох великих релігійних течій і було створено «Союз євангельських християн-баптистів». Штучність такого об'єднання цілком усвідомлювали й функціонери Ради у справах релігійних культів, які повідомляли керівництво про те, що більшість віруючих баптистів та євангельських християн ішли на утворення «Союзу» з великою неохотою. У 1945 р. було здійснено чергову політичну акцію: приєднання значної частини п'ятидесятників до Союзу євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Це викликало широке невдоволення віруючих. Однак вердикт радянських владних структур не залишав ніякого шляху до відступу. Брутальне втручання державних органів у справи церкви призвело до першого серйозного розколу в ЄХБ. Група баптистів, що виступила проти політичних експериментів, вийшла з ЄХБ і утворила нелегальну релігійну баптистську організацію, прибравши собі назву «чистих баптистів». Проти об'єднання виступала також значна частина п'ятидесятників, які продовжували дотримуватися власної догматики, не визнавали радянського законодавства про культи і відмовлялися від служби в армії.

Досвід державної політики у сфері релігійного життя впродовж першого повоєнного десятиліття свідчив про те, що певна лібералізація взаємин з Російською православною церквою іншими «лояльними» об'єднаннями поєднувалася з активним нищенням українських національних церков і тих релігійних угруповань, що не хотіли йти на співпрацю з режимом.

bigmir)net TOP 100