Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Процес десталінізації в суспільному житті України

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. на тлі наростаючої кризи радянського тоталітаризму висвітлила нагальну необхідність модернізації правлячого режиму в СРСР. Прагнення реформувати тоталітарну систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм, спроможний адекватно реагувати на виклики часу, спонукало нових керманичів держави відмовитись від терористичних методів управління, масових політичних репресій, гіпертрофованого ідеологічного контролю. Усвідомлення партійною номенклатурою безперспективності державного тероризму поклало початок розгортанню в Радянському Союзі складних і суперечливих спроб трансформації тоталітарних структур.

Після смерті диктатора, який не визначив собі наступника, розпочалася гостра боротьба між представниками центрального московського керівництва. Певним компромісом у змаганні за політичне лідерство в державі на основі нетривкого балансу сил стало так зване колективне керівництво, ключову роль у якому відігравали Голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков, секретар ЦК КПРС М. Хрущов, міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія. Спробу порушити нестійку політичну рівновагу та зміцнити власні позиції зробив один з найближчих соратників Й. Сталіна — Л. Берія. Саме йому належать перші кроки щодо лібералізації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі.

Процеси десталінізації радянського суспільства розпочалися ще навесні 1953 року. 27 березня 1953 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію ув'язнених. Законодавчий акт не передбачав амністії громадян, засуджених за контрреволюційні злочини на термін, більший ніж 5 років, проте був безперечним кроком уперед. У квітні 1953 р. були прийняті рішення, за якими звільнили осіб, причетних до «справи лікарів». Розуміючи, що у взаємовідносинах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на завершальному етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. Л. Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації, масові необгрунтовані репресії, що вчинялися в тогочасних Прибалтійських республіках та Західній Україні. В середині червня 1953 р. під тиском заступника Голови Ради Міністрів СРСР Л. Берії розпочались чергові кадрові перестановки в Міністерстві внутрішніх справ. Проте здійснити узурпацію влади Л. Берії та його ставленикам на місцях так і не вдалося. Невдовзі змовники на чолі з М. Хрущовим заарештували Л. Берію, звинувативши його у намаганні поставити МВС над партією, в організації антирадянської заколотницької групи з метою ліквідації радянського робітничо-селянського уряду.

Усунення такої одіозної особистості, як Л. Берія, сприяло посиленню позицій партійного апарату в системі влади. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни.

У вересні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм законодавчим актом надала Верховному Суду право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливої наради» при НКВС — НКДБ — МВС — МДБ СРСР.

Відсутність у наступників Сталіна бажання, а також змоги дотримуватися моделі «класичного сталінізму» позначилась також на звуженні діяльності потужного репресивного апарату в країні. Інстинкт самозбереження, розвинутий із часів сталінських «чисток» і репресій, штовхав керівництво КПРС на прийняття законодавчих рішень, спрямованих на зниження державного статусу органів держбезпеки. Відповідно до постанов Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1954 р. та Ради Міністрів СРСР від 12 березня 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Серов, а в Україні, відповідно, В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді зі значним скороченням функцій внутріполітичного контролю та розшуку.

Із системи органів МВС — КДБ повністю вилучалися надані їм свого часу судові функції. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 року було ліквідовано інструменти терору — військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої прокуратури МВС — МДБ у системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів. Наступні кроки в даному напрямку конкретизувала постанова ЦК КПРС від 19 січня 1955 р. «Про заходи щодо дальшого зміцнення соціалістичної законності і посилення прокурорського нагляду».

Позитивним змінам у суспільно-демократичному житті в країні сприяв комплекс заходів, здійснюваних державою для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи.

Перші рішення щодо реабілітації приймались із певною обережністю та з урахуванням розстановки сил усередині політичного керівництва країни. У 1953 р. було здійснено перегляд справ деяких жертв сталінських репресій. Процедура реабілітації стосувалася лише окремих партійних і державних діячів та членів їхніх сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув у травні 1954 р. з прийняттям постанови Ради Міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Ця постанова передбачала створення центральних і місцевих комісій, які були наділені особливими правами та повноваженнями і проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо у місцях позбавлення волі. Протягом 1954-го — початку 1956 р. завдяки діяльності 26 обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тисяч незаконно репресованих громадян, з яких 1801 були повністю реабілітовані. Особливістю першого етапу реабілітаційних заходів у період з березня 1953-го до 1956 р. було те, що вони не стосувалися причин політичних репресій, ролі в них Сталіна та його найближчого оточення.

Важливим кроком у процесі десталінізації суспільства, утвердження демократичних засад став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 p.), на закритому засіданні якого М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи Сталіна», викриттю і засудженню масових репресій. На жаль, гостра критика з вуст першого секретаря ЦК КПРС не торкалася базових структур командно-адміністративної системи, причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Сталіна за створений ним режим політичного терору, Хрущов не засудив сам принцип державного тероризму. І все ж рішення XX з'їзду помітно вплинули на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, поклали початок серйозним зрушенням у духовному житті суспільства, які дістали назву «хрущовської відлиги».

Промова М. Хрущова на XX з'їзді була несподіваною для більшості делегатів партійного форуму. Після завершення доповіді було вирішено обговорення не проводити. Однак 5 березня президія ЦК ухвалила постанову «Про ознайомлення з доповіддю Хрущова "Про культ особи та його наслідки" на XX з'їзді КПРС». Таким чином, партійний ареопаг пішов на безпрецедентну акцію — ознайомити практично все доросле населення країни зі злочинами Й. Сталіна, а також розіслати доповідь керівникам компартій країн світу. Обговорення та роз'яснення рішень і матеріалів XX з'їзду в Українській РСР розпочалося відразу після набуття чинності постанови Президії ЦК КПРС. Спочатку були проведені мітинги, збори, в яких взяли участь делегати з'їзду, відтак обговорення історичних підсумків партійного форуму перемістились в низові партійні організації.

Листи громадян, інформація про хід обговорення підсумків партійного форуму на зборах трудящих та у партійних осередках, які надходили до ЦК КПУ, наочно демонстрували — виступи та думки рядових комуністів та безпартійних йшли значно далі установок XX з'їзду.

Розтривожена рішеннями XX з'їзду українська громадськість вимагала повної правди про злочини сталінізму. Окрім закликів виправити помилки в національному питанні, виступаючі гостро критикували недоліки в роботі міністерств, відомств, вказували на формалізм у роботі, грубість, відірваність від мас деяких відповідальних працівників.

Не справдилися розрахунки вищого політичного керівництва на те, що засудження «періоду культу особи» та вчинків Л. Берії автоматично зніме відповідальність із найближчого оточення Сталіна та місцевих керівників за організацію політичних процесів, масових репресій. Майже на кожних зборах, присвячених обговоренню «секретної доповіді» М. Хрущова, ставили однакові запитання: «Як зрозуміти той факт, що протягом стількох років творились такі неподобства, а все викривається тільки зараз, адже більшість теперішніх членів ЦК працювали з Сталіним?». У деяких виступах рядових комуністів були засуджені вчинки, спосіб життя місцевої партійної номенклатури. Багато з виступаючих на зборах вважали за необхідне не лише перейменувати підприємства, колгоспи, вулиці, яким було присвоєно ім'я Сталіна, а й опублікувати у пресі списки репресованих і в такий спосіб остаточно зняти з них тавро «ворога народу». Проте не всі члени КПРС виступали за оприлюднення злочинів сталінізму. Лунали думки про заборону ознайомлення з рішеннями з'їзду комсомольців та безпартійного активу. Не знаходила підтримки серед деяких комуністів і сама акція щодо розвінчання культу особи Сталіна, оскільки це кидало тінь на міжнародний комуністичний рух у цілому.

Партійне керівництво, наказуючи організовувати зібрання, змушуючи вислуховувати партійні рішення, виявилося на диво не готовим до такого формату спілкування з громадянами, не змогло передбачити їх небувалу активність. Більше того, верховоди Кремля, партійна верхівка, самі того не бажаючи, створювали підґрунтя для формування опозиційних настроїв як серед своїх рядових однопартійців, так і серед тих людей, які свято повірили у серйозність намірів нового керівництва країни.

Визнання компартійною елітою деяких своїх помилок, лібералізація суспільного й культурного життя, атмосфера змін, навіяна рішеннями XX з'їзду, дозволяли українській інтелігенції, творчій молоді відчути себе більш розкутими, мати право формулювати власну думку, відмінну від офіційної точки зору.

Проводячи моніторинг розбурханого хрущовськими реформами українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 р. кількість антирадянських проявів серед інтелігенції та молоді, особливо в потужних промислових та культурних центрах УРСР, різко зросла.

За спостереженнями спецслужб, вияви антирадянської діяльності найбільше було помічено в колективах учених, серед професорсько-викладацького складу, у середовищі творчої інтелігенції. «Активізації ворожої діяльності антирадянських елементів» серед студентства, створенню різноманітних молодіжних товариств і угруповань, на думку працівників Комітету держбезпеки, сприяли колишні політв'язні, які масово поверталися до рідних домівок з ГУЛАГу.

Аналізуючи протестні настрої серед населення Української РСР, органи КДБ прийшли до висновку, що в переважній більшості антирадянські прояви виражалися у закликах до зміни державного устрою в СРСР, наклепах на марксистсько-ленінську теорію, внутрішню та зовнішню політику КПРС, образах на адресу вищого партійного керівництва. Разом з тим, дедалі більше занепокоєння спецслужб викликала ситуація у творчих організаціях, коли «деякі письменники... неправильно трактують питання розвитку української культури і під виглядом критики недоліків по суті повторюють наклепницькі вигадки закордонних реакціонерів і пропагують буржуазно-націоналістичні погляди».

Сигнали з місць про випадки націоналістичних та демагогічних висловлювань під час обговорення «секретної доповіді» спонукали вище політичне керівництво підкорегувати рішення XX з'їзду у вигляді постанови від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків». Застосування в постанові принципу: з одного боку, Сталін — видатний діяч, з іншого — людина, яка зловживає владою, — мало зняти гостроту критики порядків нещодавнього минулого.

Історичні ухвали XX з'їзду КПРС сприяли юридичній та громадській реабілітації деяких партійних, державних, військових діячів (В. Затонського, П. Любченка, С. Косіора, П. Постишева, Ю. Коцюбинського, Й. Якора), поверненню в українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих письменників В. Еллана (Блакитного), Г. Косинки, І. Микитенка, М. Куліша, З. Тулуб, В. Чумака, Д. Фальківського та ін. Поряд із процедурою відновлення доброго імені громадян, що постраждали в період сталінських репресій, відбувався процес поновлення в лавах КПРС, розглядалися питання реабілітації репресованих народів (німців, кримських татар, болгар, греків) та різних категорій спецпоселенців. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 р. «Про розгляд справ на осіб, що відбувають покарання за політичні, службові і господарські злочини» в Україні за 1956—1959 pp. було повністю реабілітовано 250 тисяч осіб (переважно посмертно), до рідних домівок повернулися десятки тисяч в'язнів ГУЛАГу.

Розвінчування сталінізму та його апологетів знайшло своє продовження під час роботи XXII з'їзду (жовтень 1961 p.), делегати якого проголосили курс на відновлення законності й розширення «соціалістичної демократії». Окремим рішенням делегати з'їзду постановили винести саркофаг із труною Й. Сталіна з мавзолею на Красній площі. Одразу після сенсаційних викриттів центральної постаті тоталітарного режиму в країні було викинуто на сміття тисячі сталінських бюстів, демонтовано десятки пам'ятників, ім'я ідола та символу радянської системи зникло з найменувань вулиць, майданів, заводів та шкіл. Гостра критика всього, що було пов'язано зі сталінською практикою побудови соціалізму в країні, змушувала вище партійне керівництво щоразу вдаватися до виправдань існуючого ладу. Справжній соціалістичний устрій, позбавлений сталінських викривлень, на думку М. Хрущова та його найближчого оточення, мав довести свою зверхність над капіталізмом. Саме цією обставиною значною мірою пояснюється проголошення XXII з'їздом КПРС курсу на розгорнуте будівництво в СРСР комуністичного суспільства. Створення матеріально-технічної бази комунізму передбачалося здійснити протягом 20 років. Згідно з програмою партії у галузі промисловості за 20 років планувалося збільшити виробництво продукції принаймні вшестеро і «залишити далеко позаду нинішній загальний обсяг промислового виробництва США». Комуністичний романтизм тогочасного керівництва СРСР проглядався і в галузі сільського господарства. Очікувалося, що країна Рад у першому десятиріччі випередить США у виробництві основних сільськогосподарських продуктів на душу населення. У здійсненні такого проекту, що не мав під собою ні економічного, ні соціально-політичного підґрунтя, провідна роль відводилась Україні, індустріальний та аграрний потенціал якої порівняно з іншими республіками СРСР був одним з найбільших.

Процес лібералізації радянського режиму справив значний вплив на політичну й морально-психологічну атмосферу в Україні. Початковий період десталінізації українського суспільства характеризувався припиненням масового терору, кампаній боротьби з буржуазним націоналізмом, уповільненням процесу русифікації, зростанням питомої ваги українців як у керівництві республіки, так і в керівництві всього СРСР. У червні 1953 р. на пленумі ЦК КПУ з посади першого секретаря ЦК КПУ звільнено росіянина А. Мельникова, якого звинуватили в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. На цьому пленумі за рекомендацією Президії ЦК КПРС керівником республіканської партійної організації вперше обрано українця — Олексія Кириченка (якщо не враховувати короткий термін перебування на цій посаді у 1920-х pp. Д. Мануїльського). Підтримка українською політичною верхівкою М. Хрущова в його прагненні здобути владу у Москві привела до посилення українського фактора як у суспільно-політичному житті республіки, так і всього СРСР. Зростання ролі національного елементу в партійному і державному апаратах, в управлінні господарським і культурним життям закріпив XVIII з'їзд Компартії України, що відбувся у березні 1954 р. Питома вага українців у новообраному ЦК КП(б)У збільшилась з 62% до 72%. Ігноруючи попередню практику партійного будівництва, пленум ЦК КПУ від 26 березня 1954 р. обрав до складу Президії ЦК майже виключно українців — О. Кириченка, М. Гречуху, Н. Кальченка, О. Корнійчука, Д. Коротченка, І. Назаренка, М. Підгорного.

Тенденції до «коренізації» спостерігалися і в державному апараті. У 1953 р. заступниками Голови Ради Міністрів УРСР стали драматург О. Корнійчук та син відомого західноукраїнського письменника Василя Стефаника — Семен. Згодом збільшилася частка українців і в середній ланці управління республікою.

Зміцнила свої позиції українська політична еліта і в Москві. У червні 1957 р. під час боротьби з так званою антипартійною групою на чолі з Г. Маленковим відчутна допомога першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка Микиті Хрущову сприяла кар'єрному зростанню останнього. Захопивши всю повноту влади, М. Хрущов у грудні 1957 р. рекомендував О. Кириченка на посаду секретаря ЦК КПРС — другої людини в партії. У 1957—1958 pp. кандидатами у члени Президії ЦК КПРС було обрано Голову Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який очолював Компартію України з грудня 1957 р. до липня 1963 р. Активний провідник політики М. Хрущова в Україні М. Підгорний влітку 1963 р. стрімко «пішов угору», ставши секретарем ЦК КПРС.

Широка хвиля «українізації» партійних та державних структур республіки була результатом зусиль М. Хрущова, спрямованих на подолання надмірного централізму і розширення сфери політичної активності національних еліт. Така спрямованість союзного уряду простежується під час святкування 300-річчя «возз'єднання» України з Росією. Урочисті збори, виставки, концерти тривали впродовж першої половини 1954 р. Проте центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», обґрунтовуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв'язками між Кримом і Україною. Незважаючи на територіальну й історичну спорідненість Криму та України, серйозною проблемою у процесі входження півострова до складу УРСР був етнічний склад населення регіону. У зв'язку з цим республіканський уряд вживав заходів для заселення краю українцями й розвитку української мови. Упродовж 1955—1956 pp. на засіданнях Президії ЦК Компартії України неодноразово розглядалося питання про запровадження української мови в загальноосвітніх школах Кримської області, перехід Кримського обласного книжкового видавництва на випуск масової літератури українською мовою, створення в м. Сімферополі українського театру музичної комедії, організацію відділення української мови та літератури в Кримському педагогічному інституті. Втім здійснити прискорену спробу «українізації» Криму українським можновладцям так і не вдалося. За даними на 1959 р. етнічний склад населення півострова суттєво не змінився: українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4%.

Водночас акція передачі Криму до УРСР, що мала продемонструвати «вияв дружби і довір'я російського народу до українського» і підкреслити особливий статус України у складі СРСР, посилила автономістські домагання нового українського керівництва. Виявом прагнення економічного автономізму стало рішення ЦК КПУ у 1957 р. про передачу Українському Держплану функції планування та контролю над усією республіканською економікою. Найвищий розквіт українського офіційного автономізму припадає на 1963—1972 рр., коли першим секретарем КП(б)У був Петро Шелест. Прийшовши до влади на хвилі повоєнної українізації, П. Шелест виступав за надання більших прав республіці у внутрішній та зовнішній економічній політиці, а в період згортання ліберальних реформ у СРСР у середині 1960-х pp. толерантно ставився до національно-культурного відродження в Україні.

bigmir)net TOP 100