Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги»

Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х pp. (у травні 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнавав неправильною оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, громадських організацій, творчих спілок, у тому числі — Спілки журналістів України (1957 p.), Спілки працівників кінематографії (1958 p.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін.

Ознаки оновлення в культурному житті першими відчули письменники та митці України. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника «Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp. картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність учениця Ф. Кричевського Т. Яблонська. Плідно творили в новій суспільно-політичній атмосфері композитори Б. Лятошинський, А. Кос-Анатольський, брати Майбороди, С. Аюдкевич.

Пом'якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на урядових рішеннях про збільшення тиражу українських газет, зумовило появу низки періодичних видань українською мовою («Радянське літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» та ін.), фундаментальних наукових праць: Української радянської енциклопедії, «Історії українського мистецтва» тощо. Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували у своїх виступах на сторінках газет, журналів, радіо, зборах громадськості письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Шумило, Л. Дмитерко. Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 p., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М. Рильський і М. Бажан, інші члени Спілки письменників України. Думки про обов'язкове і рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли своєї підтримки на союзному і республіканському рівнях. Усупереч громадській думці право добровільності вибору мов було закріплене Верховною Радою у квітні 1959 року у ст. 9 Закону «Про зміцнення зв'язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Рішення вищого законодавчого органу УРСР послабило позиції національної мови в республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й одночасно посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу.

Процес реформування тоталітарної системи, ревізія окремих аспектів сталінізму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення і подальше формування покоління українських шістдесятників — нової літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1960-х pp., що заявили про себе низкою порушених проблем, відмінними від офіційної думки підходами до їх розв'язання.

Для початкового періоду «шістдесятництва» характерними були пошуки «правди і чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, відмова від офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму. Символом творчої розкутості, нонконформізму, пориванням до експерименту на початку 60-х років були позначені доробки поетів і прозаїків І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Дзюби, художників А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, Л. Семикіної, композиторів Л. Грабовського, В. Гордянського, В. Сильвестрова та ін. Прагнення покоління молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі згодом переросли в нерегламентовані культурно-просвітницькі акції, в появу позаофіційних об'єднань — клубів творчої молоді. Національно-культурні осередки молодих митців-шістдесятників існували в різних регіонах України. Діяльність клубів творчої молоді полягала у проведенні нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій, спрямованих на захист національної спадщини українського народу. Початкове об'єднання національно свідомих творчих сил пов'язане з клубом творчої молоді (КТМ) «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959 р.

Багато зусиль для організації та діяльності «Сучасника», що розмістився в Жовтневому палаці, доклали його президент — режисер Л. Танюк, літератори І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, С. Тельнюк, художники А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна та ін. До цього клубу входили також студенти багатьох київських вузів. При ньому діяло 5 секцій: письменницька, художня, музична, кіно і театральна. Члени КТМ організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, влаштовували краєзнавчі експедиції. За ініціативи активу КТМ «Сучасник» було створено студентський міжвузівський фольклорний мандрівний хор «Жайворонок». Під впливом Київського клубу в 1962 р. було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, що пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, надбання національної культури, діяли також в Одесі та Харкові. У квітні 1968 р. клуб творчої молоді виник у м. Придніпровську Дніпропетровської області, його організаторами стали студент Б. Уніат, журналіст М. Скорик, літературознавець І. Сокульський.

Своєрідним сигналом для розгортання нового походу проти свіжих, вільних від колишніх пут творчих сил стало відвідування М. Хрущовим виставки в Манежі 1 грудня 1962 р. Підбурюваний безпосереднім організатором цієї ганебної акції Л. Іллічовим, перший секретар КПРС без тіні сумніву навішував політичні ярлики всім присутнім представникам неофіційного мистецтва, звинувачував їх у «зраді інтересів народу». Мало чим відрізнялися і наступні проробки творчої інтелігенції, що відбулися 17 грудня 1962 р. в будинку прийомів на Ленінських горах та 8 березня 1963 р. у Свердловському залі Кремля.

Згодом кампанія цькування інакодумства в літературі та мистецтві докотилася і до Києва. Протягом 9—10 квітня 1963 р. проходила нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України, її загальний тон визначала доповідь першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який, лякаючи присутніх підступністю буржуазної пропаганди, ідеологічними диверсіями, всіляко наставляв «незрілих», відірваних від життя літераторів і митців. Чимало прикрих рядків у доповіді партійного функціонера було присвячено «формалістичним викрутасам» представників нової хвилі в літературі І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, Л. Костенко, які прагнули свободи самовираження, розширення кола мистецьких прийомів, невтручання партійно-державного керівництва у творчий процес. Різкій і необгрунтованій критиці було також піддано прибічників абстракціонізму — професора Київського політехнічного інституту Фаєрмана, молодого архітектора і художника Сумара, чиї самобутні живописні полотна «Ніч», «Пам'ять», «Квіти Некрасовій» привернули увагу не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Така прискіпливість до творчості шістдесятників була не випадковою. Зростання їх активності, висловлення власної позиції щодо визначення форм мистецького самовираження, тяжіння до власного коріння, народних традицій сприймалося ідеологічним апаратом ЦК КПУ як реальний шлях до національно-культурного відродження, яке в уяві ототожнювалося з українським буржуазним націоналізмом. Усе, що визрівало на інтелектуально-духовному ґрунті шістдесятництва, на думку партійних бонз, мало бути знищене. Після 1963 р. зазнала гонінь творчість поетів-шістдесятників Л. Костенко, І. Калинця, Б. Мамайсура, В. Голобородька.

Національна діяльність клубів творчої молоді стала приводом для закриття молодіжних об'єднань та застосування каральних заходів щодо активу. У 1964 р. були ліквідовані клуби в Києві та Львові, а у квітні 1968 р. така ж доля спіткала учасників молодіжного об'єднання у Придніпровську.

Факти переслідування молодіжних об'єднань, їх закриття, застосування каральних заходів щодо активістів, заборона проведення різноманітних нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій «шістдесятників» стали певним стимулом для формування опозиційних настроїв серед української інтелігенції, інших верств населення. Невід'ємною частиною суспільно-політичного життя України у 1960-х роках став самвидав — непідконтрольний засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів активних учасників національно-визвольного руху. Створення та розповсюдження відмінних від офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися серйозні деформації радянського суспільства, розглядалися українською інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої Конституцією свободи слова, як знаряддя «інтелектуального» опору існуючому тоталітарному режиму в СРСР. Серед матеріалів самвидаву 1960-х pp., що поширювалися серед населення, були позацензурна поезія В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», наукова розвідка М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії» та Є. Сверстника «З приводу процесу над Погружальським», «Лист творчої молоді Дніпропетровська» І. Сокульського та ін.

Центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь І. Світличний, А. Горська, Є. Кузнецова, М. Масютко, С. Шабатура. У цьому середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху.

bigmir)net TOP 100