Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Половинчастість та незавершеність політики десталінізації в Україні

Реформаторські спроби хрущовського керівництва щодо лібералізації існуючого політичного режиму мали косметичний характер і не торкалися підмурків державного устрою. Половинчастість, непослідовність хрущовської «відлиги» простежувалася практично в усіх здійснюваних заходах радянського керівництва. Засудивши злочини сталінізму, масові незаконні репресії періоду 1920-х — початку 1950-х pp., М. С. Хрущов та його найближче оточення не розкрили справжню природу цього негативного явища, яке стало родимою плямою радянської тоталітарної системи. Процес реабілітації став тим своєрідним лакмусовим папірцем, який висвітлив ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату в цілому до процесу десталінізації. Реабілітаційні заходи другої половини 1950-х — початку 1960-х pp. мали досить обмежений та половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були повністю відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи жертв політичних процесів, сфабрикованих у 1920-х — на початку 1930-х pp., активних діячів ОУН-УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями «в причетності до українського буржуазного націоналізму». Не виправдав сподівань репресованих народів і прийнятий у квітні 1956 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни», який позбавляв їх права повернення на історичну батьківщину.

На початку 1960-х pp. процес реабілітації було фактично припинено. Кількість переглянутих справ щорічно зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів.

Не приносило бажаного результату реформування економіки. Окремі заходи, здійснені в цьому напрямку Хрущовим, нагадували, швидше, знеболювальні ін'єкції тяжко і невиліковно хворому організму, а ще призводили до падіння життєвого рівня народу, продовольчих труднощів в окремих регіонах країни, повної залежності СРСР від зовнішніх поставок зернових тощо.

Реформи М. Хрущова, які не зачіпали фундамент тоталітарної системи, сприяли зростанню опозиційних настроїв навіть серед осіб, лояльних щодо марксистсько-ленінської ідеології. Завдання боротися за поглиблення та подальший розвиток процесу десталінізації радянського суспільства, ствердження «чистоти» марксистсько-ленінської ідеології ставили перед собою нелегальні організації, які діяли на території України на початку 1960-х років: «Демократичний союз соціалістів» (Одеська область), «Ленінська комуністична партія Радянського Союзу» (Харків), «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» (Луганськ) та інші. У 1959 р. на Львівщині виникла «Українська робітничо-селянська спілка» — одна з перших правозахисних організацій у Радянському Союзі. Ініціатором її створення виступив інструктор Радехівського райкому КПУ Левко Лук'яненко, до якого приєдналися Степан Вірун, Іван Кандиба, Василь Луцьків. У програмі організації, підготовленій Л. Лук'яненком, ставилося за мету створення альтернативної КПРС партії, яка б мирними ненасильницькими діями домоглася виходу України з СРСР. У січні 1961 р. «Спілку» було викрито органами КДБ. Суд, що відбувся у слідчій в'язниці КДБ, засудив членів організації до тривалих термінів ув'язнення, а Л. Лук'яненка — до вищої міри покарання, яку замінили на 15 років позбавлення волі у тюрмах і колоніях суворого режиму.

Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації в СРСР у цілому і в Україні зокрема обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Коригуючи політичну доктрину держави, новий лідер країни не збирався відступати від випробуваного методу правління за допомогою терору та примусу. У прагненні зберегти за собою всю повноту влади і забезпечити непорушність ідеологічної основи радянського політичного ладу, Хрущов інколи повертався до терористичних методів. Проте терор як політика залякування та придушення політичних опонентів насильницькими засобами у хрущовську «відлигу» набув лібералізованих форм і застосовувався більш селективно та індивідуалізовано. Рецидиви терору давалися взнаки протягом усього «хрущовського десятиліття», простежувалися як у внутрішній, так і зовнішній політиці радянської держави. Першим серйозним випробуванням для політичної «відлиги» в Радянському Союзі другої половини 1950-х pp. стало національно-визвольне за своїм характером, антисталінське за своїм спрямуванням повстання 1956 р. в Угорщині, під час якого партійно-державне керівництво СРСР, незважаючи на проголошений курс на лібералізацію, ще раз довело своє небажання розставатися з роллю світового жандарма.

Перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого, реабілітація жертв політичного терору у процесі десталінізації зовсім не означали, що група вищих функціонерів і вождів комуністичної партії змінила своє ставлення до інакодумства як суспільно-політичного явища в житті радянського суспільства. Правляча верхівка на чолі з М. Хрущовим, так само як і Сталін, розглядала різні прояви опозиції як смертельну загрозу пануючому режимові.

Вже через кілька місяців після XX з'їзду КПРС керівництвом СРСР були прийняті рішення, які не просто відрізали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й спрямовували партійні організації, силові структури на будь-яку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Обговорення листа ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. «Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів» у нижчих партійних осередках вилилось у гучну ідеологічну кампанію, під час якої зводилися нанівець позитивні здобутки, досягнуті в процесі десталінізації країни, робилися реальні спроби реанімації теорії і практики сталінізму.

Відповідно до нових політичних реалій формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширювала можливості владних структур у здійсненні політичних репресій. Передусім ідеться про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 р. «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», введення у кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті — «Антирадянська агітація та пропаганда» (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів.

Лише в 1954—1959 pp. Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, спираючись на методи, що суперечили міжнародно-правовим нормам, виконував вказівки партійно-державного керівництва щодо ліквідації 183 націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів стосовно 1300 громадян.

Для придушення організованого опору використовувались найжорсткіші санкції, передбачені Кримінальним кодексом. Зокрема в січні 1962 р. активних учасників підпільної антирадянської організації «Український національний комітет» Богдана Грицину, Івана Коваля було засуджено до вищої міри покарання, інші члени цієї групи отримали від 10 до 15 років виправно-трудових таборів. Улітку 1962 р. було засуджено до страти організатора Ходорівської нелегальної групи Федора Процева.

Суворі випробування випали на долю учасників інших підпільних антирадянських угруповань: «Спілки патріотів», «Союзу борців за національну Україну», «Української націоналістичної організації ім. С. Бандери», «Української національної партії», «Об'єднання», «Платформи єдиного революційного фронту» та ін.

Друга половина 1950-х — початок 1960-х pp. стали новим важливим етапом в історії радянського суспільства. Відхід від принципів «казарменого» соціалізму, звільнення з в'язниць і таборів сотень тисяч радянських громадян, реформаторські починання тогочасного партійного лідера М. Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію в можливість побудови гармонійного і гуманного суспільства. Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х, у середині 1960-х pp. спричинили в країні крутий поворот до неосталінізму, зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення, виникнення дисидентського руху в СРСР.

Навіть косметичні спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати змову проти М. Хрущова. Крах соціальних і економічних реформ негативно позначився на авторитеті М. Хрущова серед найширших кіл суспільства. Розв'язка настала в жовтні 1964 р. Рішенням пленуму ЦК КПРС М. Хрущова було усунено з посади керівника держави. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а головою уряду призначено О. Косигіна.

bigmir)net TOP 100