Історія України

Розгортання державотворчих процесів і формування національної економіки

Час становлення України як самостійної держави ознаменував собою нову віху в історії українського народу, визначальними рисами якої є зміцнення реального суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, забезпечення міжнаціонального і соціального миру в суспільстві.

Процес переходу до принципово нового політичного і суспільно-економічного стану в Україні супроводжувався творенням законів, спрямованих на відновлення основних структур держави та її атрибутів. Утвердженню незалежного статусу України сприяла постанова «Про військові формування на Україні» (прийнята 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії українського парламенту), згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Водночас постанова передбачала створення Міністерства оборони України (очолив генерал-майор авіації К. Морозов), формування Збройних сил України. У жовтні 1991 р. вищим законодавчим органом республіки було схвалено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Відповідно до неї Україна мала намір одержати у майбутньому статус нейтральної, без'ядерної та позаблокової держави. Черговим кроком на шляху військового будівництва в незалежній Україні стало прийняття 6 грудня 1991 р. Закону «Про Збройні сили України», який заклав правову базу для реформування армії.

Серед нормативних актів, покликаних забезпечити суверенне існування України, важливе місце посідав Указ Президента України Л. Кравчука від 12 грудня 1991 р. «Про утворення державного митного комітету України», основні зусилля якого були зосереджені на забезпеченні економічної безпеки республіки. Дещо раніше (4 листопада 1991 р.) Верховною Радою було ухвалено Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято Закон «Про прикордонні війська України».

Неодмінним атрибутом незалежної держави є її громадянство. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України «Про громадянство України», згідно з яким упроваджувався так званий нульовий варіант: громадянства України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не заперечував бути громадянином України.

Упродовж січня — лютого 1992 року молода Українська держава набула всіх основних атрибутів державності, в тому числі і символіки: 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну «Ще не вмерла Україна», 28 січня відповідною постановою Верховної Ради був затверджений Державний прапор, 19 лютого — тризуб як малий Державний герб.

Розбудова суверенної України, заборона Комуністичної партії спричинили перегрупування партійно-політичних сил, появу нових партій у республіці. У жовтні 1991 р. частина членів забороненої компартії заснували Соціалістичну партію України на чолі з колишнім лідером парламентської більшості О. Морозом. У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з'їзд Селянської партії, що представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки. Головою СелПУ обрали С. Довганя. У березні 1992 р. в Україні відновила свою діяльність ОУН (бандерівці), яка в жовтні того ж року трансформувалася у Конгрес українських націоналістів (на чолі з С. Стецьком). Здобуття Україною незалежності, усунення компартії від влади зумовили розпад демократичного блоку, очолюваного Народною радою в парламенті. У ряді партій стався розкол. У травні 1992 р. від Української республіканської партії відкололося радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке незабаром утворило Українську консервативну республіканську партію. Загострились суперечки всередині Руху. У грудні 1992 р. внаслідок розколу в деяких регіональних організаціях НРУ утворився альтернативний Всенародний рух України під проводом Л. Скорик. Скориставшись Законом України «Про об'єднання громадян» (червень 1992 р.), у 1993 р. відновила свою діяльність Комуністична партія України, що ставила за мету «збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства» (першим секретарем ЦК КПУ обрано колишнього секретаря ЦК ЛКСМУ П. Симоненка). Загалом на 2002 р. зареєстровано понад 100 політичних партій, проте їх вплив на політичні процеси в державі є надто обмеженим.

З розпадом Союзу РСР Україна отримала у спадок тяжку економічну спадщину. На території республіки було зосереджено 35% військово-промислового комплексу, застарілість та зношеність устаткування на початок 1990-х років становила 50%. Окрім того, слабкими сторонами національної економіки була міжкомплексна, міжгалузева, міжвиробнича незбалансованість матеріально-технічної бази й виробничого потенціалу, непропорційність базових та споживчих галузей, переважання матеріало- та енергоємних виробничих об'єктів.

Загострення економічної кризи вимагало від нового керівництва України рішучих кроків у проведенні економічних реформ, спрямованих на перехід від адміністративно-командних до ринкових методів господарювання. Невідкладні антикризові дії в Україні почали здійснюватися з 1992 р. Злам неефективної планово-розподільчої системи господарювання було розпочато з роздержавлення економіки. Основи приватного сектору економіки були закладені у прийнятих Верховною Радою законах «Про приватизацію майна державних підприємств» (4 березня 1992 р.) та «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію), «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 p., що передбачали акціонування підприємств, викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів, продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам та іноземному капіталу. Однак упродовж трьох років незалежності процес роздержавлення відбувався вкрай повільними темпами. Проведенню реальної приватизації заважала комуністична більшість у Верховній Раді.

Реформування економічного потенціалу України на ринкових засадах ускладнилося внаслідок лібералізації цін у Росії з 2 січня 1992 р. (зростання цін коливалося в межах від 3 до 50 разів). Обвал цін у Росії негативно позначився й на українському ринку. «Прозорі» кордони, відсутність передоплати продукції спричинили масове вивезення товарів і багатомільярдну заборгованість російських підприємств партнерам в Україні.

З метою контролю та впливу на економічні процеси уряд першого Прем'єр-міністра незалежної України В. Фокіна (листопад 1990 р. — жовтень 1992 р.) у січні 1992 р. запроваджує купони багаторазового використання. Купони розглядалися як розрахункові знаки і як попередники національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку, і в середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони. Проте вжиті заходи лише незначною мірою пом'якшили ситуацію. Підвищення заробітної плати, стипендій, пенсій ніяк не поліпшило добробут населення. Національний дохід 1991 р. знизився на 10%, а в 1992 р. — на 14%. Восени інфляція вийшла на рівень гіперінфляції. Наприкінці 1992 р. темпи розвитку кризових явищ в Україні були найбільшими порівняно з усіма посткомуністичними країнами.

Протистояння на рівні політиків і влади, напружені стосунки між Президентом України Л. Кравчуком і парламентом не могли не позначитися негативним чином на реформаторських зусиллях уряду та на економічному становищі молодої держави.

1 жовтня 1992 р. Верховна Рада зініціювала відставку уряду, очолюваного В. Фокіним. Наступного дня Указом Президента України виконання обов'язків Прем'єр-міністра було покладено на першого віце-прем'єр-міністра В. Симоненка. Серед нормативних актів, затверджених Кабінетом Міністрів на чолі з В. Симоненком за короткий термін існування, важливе місце посідають постанови, присвячені питанням пенсійного забезпечення громадян, розвитку медичної, ветеринарної та мікробіологічної промисловості.

13 жовтня 1992 р. черговий уряд очолив генеральний директор виробничого об'єднання «Південмаш» Л. Кучма (жовтень 1992 р. — вересень 1993 p.). Доповідь нового Прем'єр-міністра про катастрофічний стан економіки на сесії Верховної Ради 18 листопада 1992 р. спонукала народних депутатів дати згоду на додаткові повноваження Кабінету Міністрів для здійснення економічних реформ — право протягом шести місяців видавати декрети з економічних питань.

«Декретне» управління давало можливість Л. Кучмі заповнювати законодавчий вакуум і навіть змінювати в певних межах чинні закони. У грудні 1992 р. побачили світ декрети Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок», «Про оплату праці», «Про акцизний збір», «Про податок на прибуток підприємств і організацій». Хоча ефективність декретів була мінімальною, проте уряд Л. Кучми започаткував зміну старої системи управління, наважився на непопулярні, але необхідні кроки, пов'язані з лібералізацією цін, здійснив чималі зусилля щодо впорядкування податкової системи України.

Відмова у пролонгації додаткових повноважень Кабінету Міністрів, схиляння уряду з боку різних політичних сил до впровадження антиринкових рішень, зокрема щодо фіксованого курсу карбованця, привели до відставки Прем'єр-міністра Л. Кучми 21 вересня 1993 р.

Виконання обов'язків Прем'єр-міністра Президент України Л. Кравчук поклав на першого віце-прем'єр-міністра Юхима Звягільського. Під час перебування на чолі уряду з вересня 1993 до червня 1994 р. Ю. Звягільському вдалося дещо зменшити темпи гіперінфляції в країні.

16 червня 1994 p., після позачергових виборів до Верховної Ради тринадцятого скликання, було призначено нового керівника уряду. Цю посаду вдруге посів В. Масол. Оновлений склад Кабінету Міністрів прагнув утілити свої задуми, які передбачали призупинення спаду виробництва, гальмування інфляції, перешкоджання розростанню «тіньової» економіки. У часи прем'єрства В. Масола з країни остаточно було вивезено ядерну зброю і підписано Будапештську декларацію про гарантії безпеки для України, набув чинності Закон «Про оподаткування прибутку підприємств».

Невдоволення широких верств населення діяльністю Президента та Верховної Ради досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків 17 червня Верховна Рада прийняла постанову «Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір'я (недовір'я) Президенту, Верховній Раді України». Таке рішення лише посилило протистояння партій, поглибило розкол між Президентом та Верховною Радою. Навесні 1994 р. у зв'язку із загостренням внутрішньополітичної ситуації в країні були проведені дострокові вибори до Верховної Ради України. Найбільшого успіху домоглися ліві сили (КПУ, СПУ, СелПУ), які обрали Головою Верховної Ради лідера Соціалістичної партії О. Мороза.

У червні — липні 1994 р. проходили президентські вибори, на яких переміг Л. Кучма. Наростання негативних тенденцій в економіці, форсоване розшарування суспільства, загальна загроза витіснення України на периферію світового розвитку змусила нового Президента у жовтні 1994 р. проголосити нову соціально-економічну стратегію. Програма антикризових дій, трансформації української економіки полягала у запровадженні ліберально-монетаристської моделі господарювання, прискоренні приватизації, створенні ринкової інфраструктури.

Реалізація нового соціально-економічного курсу Президента стала одним із пріоритетних завдань уряду В. Масола, а згодом і Кабінету Міністрів Є. Марчука (березень 1995 р. — травень 1996 p.). Уряд Є. Марчука разом із Верховною Радою активізували зусилля щодо створення необхідних умов для одержання зарубіжних фінансових ресурсів у вигляді державних кредитів, а також прямих інвестицій приватного зарубіжного капіталу передусім у промисловість.

Із червня 1995 р. Кабінет Міністрів України почав керуватися пунктами Конституційного договору (визначав функції й повноваження головних гілок влади — законодавчої та виконавчої), підписаного між Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради України О. Морозом. Згідно з Конституційним договором Президент України є главою держави й головою виконавчої влади, а Кабінет Міністрів України — центральним колегіальним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Президентові України і відповідальним перед ним. На Прем'єр-міністра покладалися функції щодо організації та координації роботи Кабінету Міністрів України у межах, визначених Президентом. Прерогативою Президента було призначення Прем'єр-міністра та формування нового складу уряду України. Разом з тим Кабінет Міністрів перебував і під контролем Верховної Ради, яка могла висловити йому недовіру у двох випадках: у разі незгоди з програмою діяльності уряду, що подається на розгляд Верховної Ради, та в разі несвоєчасного подання проекту державного бюджету. Поява Конституційного договору стала стримуючим фактором політичного протистояння владних структур, запобіжником соціального хаосу та розвалу економіки.

Позитивні зрушення спостерігались і у зовнішній політиці України. У листопаді 1995 р. Є. Марчук на чолі урядової делегації взяв участь в урочистостях із нагоди вступу України до Ради Європи. На початку 1996 р. уряду Є. Марчука вдалося приборкати гіперінфляцію і створити сприятливі умови для запровадження гривні. Піклуючись про енергетичну безпеку країни, уряд доклав чимало зусиль для початку будівництва нафтопроводу «Одеса — Броди».

28 травня 1996 р. на посаду Прем'єр-міністра було призначено П. Лазаренка (червень 1996 р. — червень 1997 p.). Діяльність нового уряду припала на час вирішальних дебатів у стінах Верховної Ради щодо основних положень Конституції. Нова Конституція України була ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 року. В Основному законі наголошувалося, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, президентсько-парламентською республікою, а права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ухвалення Конституції дало змогу вийти на новий виток соціального поступу українського народу, закласти основи політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. У ній проголошувалося, що Кабінет Міністрів є вищим колегіальним органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді Україні. Завданнями Кабінету Міністрів є забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції й законів України, актів Президента України. Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів уживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, обороноздатності і національної безпеки країни, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. До функцій Кабінету Міністрів належить розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку всіх форм власності, здійснення управління об'єктами державної власності. Кабінет Міністрів уповноважений забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної, митної та податкової політики, зовнішньоекономічної діяльності України, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки й природокористування. До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

У зв'язку з прийняттям Конституції України Прем'єр-міністр і весь склад Кабінету Міністрів 5 липня 1996 р. склав повноваження, продовжуючи виконувати свої обов'язки до сформування нового складу уряду. Свій другий уряд П. Лазаренко очолив 11 липня 1996 року. За Кабінету Міністрів П. Лазаренка у вересні 1996 року в обіг було запроваджено гривню, унормовано законом сплату податку на додану вартість. У травні 1997 р. у Києві був укладений базовий «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією».

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У 1996 р. було фактично завершено перший етап земельної реформи, а саме роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб.

Під час другого терміну прем'єрства П. Лазаренка (на час його хвороби) Указом Президента України виконання обов'язків глави уряду покладалося на В. Дурдинця (з 19 червня 1997 p.). 2 липня 1997 р. Указом Президента України В. Дурдинця було призначено виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра у зв'язку з прийняттям відставки П. Лазаренка. 16 липня 1997 р. Прем'єр-міністром України було призначено В. Пустовойтенка (липень 1997 р. — грудень 1999 p.). Кабінет Міністрів В. Пустовойтенка опікувався реалізацією другого етапу земельної реформи, що передбачала створення реального власника на землі. Унаслідок роздержавлення землі й майна сільгосппідприємств понад 6 млн громадян одержали земельні паї, загальний обсяг яких становив майже половину земельних угідь України. Одночасно було завершено приватизацію присадибних ділянок, власниками яких стало близько 10 млн громадян. У 1997 р. вдалося досягти певних зрушень у реформуванні економічної сфери, домогтись уповільнення темпів падіння валового внутрішнього продукту, промислового й сільськогосподарського виробництва, а також пожвавлення зовнішньополітичних та економічних відносин з іншими країнами. У той час відбулися радикальні зміни у відносинах між Україною та США. Наприкінці 1997 р. здійснено перший політ українського космонавта Л. Каденюка у складі багатонаціонального екіпажу на борту американського корабля «Колумбія». Упродовж 1998—1999 pp. одним із головних завдань уряду В. Пустовойтенка було забезпечення фінансової стабільності в державі внаслідок суттєвої девальвації гривні під впливом російського дефолту.

У березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Як і в 1994 p., значну кількість голосів виборців отримали ліві сили. Внаслідок затяжної «спікеріади» Головою Верховної Ради було обрано лідера Селянської партії О. Ткаченка. Розстановка політичних сил у парламенті змінилася після повторної перемоги Л. Кучми на президентських виборах у листопаді 1999 року. Ініціативи Л. Кучми внести поправки до чинної Конституції, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента з Верховною Радою, знайшли схвалення у значного числа депутатів. У січні 2000 р. було оголошено про створення парламентської більшості у складі 237 депутатів, яка у своєму зверненні висловила готовність солідарно виступати за здійснення реформ в Україні разом з новим урядом. Проте робота більшості у Верховній Раді відверто гальмувалася деструктивною поведінкою голови парламенту О. Ткаченка. У зв'язку з обструкцією лівих фракцій 1 лютого 2000 р. п'яту сесію Верховної Ради було проведено у приміщенні Українського дому, до якого прибули 255 з 455 народних обранців. У перший день роботи п'ятої сесії депутати обрали нове керівництво Верховної Ради (головою парламенту став І. Плющ) та ухвалили постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України. Згадані події у Верховній Раді згодом отримали неофіційну назву «оксамитова революція».

30 листопада 1999 р., в день інавгурації вдруге обраного на посаду Президента України Л. Кучми, згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України у повному складі подав у відставку. 22 грудня 1999 р. десятий уряд незалежної України очолив голова Національного банку України В. Ющенко (грудень 1999 р. — травень 2001 p.). Виходячи з необхідності впорядкування роботи Кабінету Міністрів, координації діяльності різних державних структур із метою поетапного здійснення адміністративної реформи, 15 грудня 1999 р. побачив світ указ Президента України про систему центральних органів виконавчої влади. Одним з адміністративних нововведень Кабінету В. Ющенка стало тижневе проведення урядових комітетів (дорадчі органи для здійснення попередньої експертизи проектів постанов, розпоряджень і указів як Кабінету Міністрів, так і Президента). Усього було створено 5 урядових комітетів: із питань оборони, оборонно-промислового комплексу і правоохоронної діяльності (голова — В. Ющенко, заступник — В. Горбулін), економічного розвитку (Ю. Єхануров), з реформування паливно-енергетичного комплексу (Ю. Тимошенко), з реформування аграрного сектору і питань екології й надзвичайних ситуацій (М. Гладій), соціального й гуманітарного розвитку (М. Жулинський). Для виконання указу Президента України була розроблена програма діяльності уряду «Реформи заради добробуту», яка передбачала запровадження нової системи організації роботи Кабінету Міністрів та процедур прийняття рішень за участю урядових комітетів, здійснення заходів, що дозволяють більш детально розмежувати функції між усіма управлінськими рівнями, реформування системи державної служби, вдосконалення структури органів виконавчої влади всіх рівнів.

За півтора року діяльності Кабінету В. Ющенка вдалося здійснити детінізацію енергосектору (програма «Чиста енергія»), збільшити грошові надходження до державного бюджету, суттєво скоротити борги з виплат зарплат і пенсій, домогтися реструктуризації боргу України перед європейськими кредиторами. Дотримуючись положень Меморандуму про взаєморозуміння між урядом України, урядами країн «великої сімки» та Комісією Європейського співтовариства від 20 грудня 1995 p., уряд В. Ющенка 29 березня 2000 р. ухвалив постанову «Про дострокове припинення експлуатації енергоблока № 3 та остаточне закриття Чорнобильської АЕС».

Загострення політичної боротьби у березні — травні 2001 р. привело до відставки уряду В. Ющенка. 29 травня 2001 р. Верховна Рада підтримала подання Президента України щодо затвердження на посаду Прем'єр-міністра А. Кінаха (травень 2001 р. — листопад 2002 p.). Основна робота уряду А. Кінаха була спрямована на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання, посилення соціальної орієнтованості реформ, утримання темпів економічного зростання, досягнутих урядом В. Ющенка.

Березневі вибори 2002 р. до українського парламенту за партійними списками принесли перемогу політичному об'єднанню «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. Однак парламентська більшість була сформована навколо блоку «За єдину Україну» та Соціал-демократичної партії (об'єднаної), яка спромоглася у квітні 2002 р. провести на посаду Голови Верховної Ради керівника Адміністрації Президента України В. Литвина, а в листопаді 2002 р. сформувати коаліційний уряд на чолі з В. Януковичем. За період із листопада 2002 р. до грудня 2004 р. Кабінет Міністрів В. Януковича домігся найвищих за історію незалежної України темпів економічного зростання (12,1% у 2004 p.), значного скорочення боргу з виплат зарплат, ухвали Закону «Про податок із доходів фізичних осіб» (єдина ставка 13%), зниження ставки податку на прибуток підприємств із 25% до 20%.