Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Культурний процес в умовах трансформаційного періоду

Крах радянської тоталітарної системи відкрив нові можливості для розвитку національної культури. З проголошенням політичної незалежності України культурна сфера позбулася прокрустового ложа марксистсько-ленінських догматів, політичної цензури та ідеологічного диктату. У цей час створюються можливості для вивільнення творчої ініціативи, розгортання різноманітних стильових напрямків, започатковується процес переорієнтації української культури на загальнолюдські цінності. Позбувшись нагляду і контролю з боку компартійних органів, культура в умовах перехідного періоду потрапила у жорстку фінансову залежність. Молода Українська держава виявилася спроможною фінансувати лише на третину, від реальних потреб, широку мережу мистецьких і культурно-просвітницьких закладів, що залишились у спадок від Радянського Союзу. Відсутність державних асигнувань призвела до закриття або перепрофілювання значної кількості культурних установ, відпливу талановитої молоді. У скрутному становищі опинилися сотні бібліотек, клубів, великі творчі колективи (хори, ансамблі, оркестри).

Намагання зберегти й підтримати центри духовного життя, забезпечити соціальний захист виробників культурних цінностей спостерігаються в перші місяці існування нової держави. Указ Президента України Л. Кравчука «Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин» передбачав звільнити з 1 січня 1992 р. творчі спілки України від сплати податків на доходи і внесків до спеціальних фондів та зобов'язав Кабінет Міністрів забезпечити папером періодичні видання Спілки письменників України. Формуванню нової структури управління в культурній сфері слугували «Основи законодавства про культуру», схвалені Верховною Радою України 19 лютого 1992 р., Закони України «Про музеї та музейну справу в Україні», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні» та інші.

У результаті прийняття низки законів, які закріплювали програму розвитку національної культури в умовах економічної кризи й утвердження ринкової економіки, значний потенціал культурної сфери вдалося зберегти. Попри економічні негаразди, помітно розширилася мережа державних театрів, були створені нові творчі колективи — симфонічний оркестр Національної філармонії, ансамбль «Київські солісти» під керівництвом Б. Которовича та ін. Поряд із державними закладами культури починають виникати і приватні, фінансовані за рахунок комерційної діяльності або на засадах госпрозрахунку. Визнання мистецької громадськості завоювали недержавні театри і концертні групи «Театр Бенефіс», «Театр зірок» у Києві, театр «Люди і ляльки» у Львові. З 1992 р. серед театральних шанувальників набув популярності проект С. Проскурні — щорічний фестиваль «Мистецьке Березілля». Із державними мистецькими закладами конкурують приватні та госпрозрахункові картинні галереї й виставкові зали — «Брама», «НЕФ», «Грифон», Галерея мистецтв НаУКМА.

З проголошенням незалежності було прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»), затверджену Кабінетом Міністрів у листопаді 1993 р. Нова концепція розвитку народної освіти передбачає визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої і вищої школи, відмову від залишеної у спадок «репресивної педагогіки», запровадження принципу українознавчого спрямування змісту шкільної освіти, технічне забезпечення освітніх установ, формування високого інтелектуального і культурного потенціалу українського народу.

Для задоволення освітніх потреб населення в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються коледжі, ліцеї, гімназії, нові вищі навчальні заклади. У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії. До успіхів у царині освіти слід зарахувати відкриття Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, низки інших закладів у регіонах України.

На хвилі національного відродження й утвердження національної самосвідомості скарбниця української культури поповнилася музичними творами Л. Дичко («Літургія №1»), Є.Станковича («Реквієм жертвам голодомору 1933 р.», кантата «Бабин Яр»), живописними та графічними творами Т. Яблонської, Г. Якутовича, Б. Туліна, І. Марчука, Д. Нарбута.

Унаслідок вжитих заходів щодо збереження й підтримки вітчизняного кіновиробництва у 1990-х pp. відзнято низку фільмів, представлених на кінофестивалях у країнах далекого й близького зарубіжжя. Схвалення глядачів отримали фільми режисера К. Муратової «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські історії», В. Криштофовича «Приятель небіжчика», Г. Кохана «Тупик». У 2002 р. вітчизняний кінопрокат поповнився історичними кінострічками Ю. Іллєнка «Молитва про гетьмана Мазепу», М. Мащенка «Богдан Хмельницький». Уперше в історії вітчизняного кіно Золоту пальмову гілку 58-го Каннського фестивалю (травень 2005 р.) завоював короткометражний чорно-білий фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького.

У 1990-х pp. здобули визнання та популярність як в Україні, так і за кордоном виконавці оперних і балетних партій В. Степова, В. Гришко, А. Кочерга, В. Лук'янець, О. Микитенко, В. Писарєв. Переможцем пісенного фестивалю «Євробачення-2004» стала львівська співачка Руслана Лижичко.

Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України у галузі літератури стали Р. Лубківський (за збірку поезій «Погляд вічності»), П. Мовчан (за збірку поезій «Материк», «Осереддя»), О. Лупій, автор роману «Падіння давньої столиці» та історичних повістей «Гетьманська булава», «Повернення лицарів». Атмосфера суспільних перетворень, національно-культурне піднесення у 1990-ті роки позначились і на релігійному житті в Україні. Відродженню релігії і церкви значною мірою сприяв Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (квітень 1991 р.) та нова Конституція України (червень 1996 p.), що відкривали широкі можливості для задоволення релігійних потреб людини, вільного становлення і розвитку церковних структур. Після набуття Україною суверенітету в країні стає дедалі помітнішою тенденція до усамостійнення православної церкви. У листопаді 1991 року Помісний Собор УПЦ одноголосно прийняв постанову про цілковиту автокефалію української церкви. У разі затвердження цього рішення Російською православною церквою були всі підстави для об'єднання УПЦ з УАПЦ і подолання розділення православної церкви в Україні. Однак керівництво РПЦ замість того, щоб сприяти встановленню в Україні єдиної церкви, свідомо загострило конфлікт. Архієрейський собор РПЦ, що проходив 31 березня — 4 квітня 1992 р. у резиденції патріарха Алексія II, відмовив у наданні автокефалії УПЦ і зробив спробу усунути митрополита Філарета від керівництва УПЦ. 27 травня 1992 р. у Харкові за ініціативою вищого духовенства РПЦ відбувся Архієрейський собор з метою усунення митрополита Філарета з посади предстоятеля УПЦ, щоб поставити на його місце керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана). У відповідь 25—26 червня 1992 р. у Києві зібрався Всеукраїнський православний собор, на якому прибічники Філарета об'єдналися з УАПЦ, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату. Її патріархом став Мстислав (Скрипник), який через деякий час помер (11.06.1993 р.). На його місце новим патріархом у жовтні 1993 р. було обрано Володимира (Василя Романюка), відомого поборника за легалізацію УАПЦ. Частина духовенства після смерті патріарха Мстислава відокремилася в осібну структуру і назвала її старою назвою, тобто УАПЦ. Своїм патріархом вони обрали Димитрія (Ярему). Однак після всіх церковних розколів більшість православних парафій через різні причини залишалася в юрисдикції Української православної церкви Московського патріархату. Таким чином, розділення православної церкви в Україні поглибилось. Після смерті патріарха Володимира (14.07.1995 р.) влада не дозволила поховати його на території Софійського собору, де його було висвячено на патріарха. При цьому влада застосувала невиправдано жорстокі методи (побиття учасників похоронної процесії), внаслідок чого ці події дістали сумну назву «чорного вівторка». 20—21 жовтня 1995 р. на черговому Соборі УПЦ Київського патріархату було обрано її предстоятелем патріарха Філарета (Денисенка). У 2000 р. Українська автокефальна православна церква, що нараховувала понад 600 парафій, втратила свого патріарха Димитрія. Нині його функції виконує митрополит УАПЦ в Західній Європі Костянтин. Помітними стали тенденції до переходу УАПЦ під зверхність Константинопольського патріарха, подібно до УПЦ в Канаді та УПЦ в США, а отже, й відмови від автокефалії.

Відсутність єдності у православ'ї — дестабілізуючий фактор у сучасному українському суспільстві. У зв'язку з цим останнім часом посилився суспільний інтерес до проблем об'єднання українського православ'я. Свою зацікавленість у прискоренні переговорного процесу між православними церквами виявляють Святійший вселенський патріарх Варфоломій І, найвищі керівники Української держави. Інтерес до розпочатого процесу канонічного визнання Української помісної православної церкви спостерігається серед депутатів Верховної Ради України.

Проте посередництво держави, різних громадських інституцій у подоланні розділення православної церкви можливе за умови дотримання всіма сторонами вимог чинного законодавства України, створення дієвих правових механізмів для розв'язання міжконфесійних та міжцерковних конфліктів.

На початку XXI ст. розбудова української державності відбувається в постійному темпі, орієнтуючись на реалізацію загальнонаціональних інтересів, оновлення соціально-економічного, культурного і духовного життя.

bigmir)net TOP 100