Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Галицько-Волинське королівство

Об'єднання Галицького й Волинського князівств відбулося 1199 р. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславич Великий. Так було утворено Галицько-Волинське князівство, яке одразу посіло провідне місце в політичному житті Русі. Він зміг подолати боярську опозицію, зміцнити західні кордони великого князівства, здійснити успішні походи проти половців. Такі заходи сприяли посиленню авторитету Романа. Він став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію — Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя — майже половину сучасної України. У 1203 р. відчинив перед ним свою браму й Київ. Слава про князя Романа розійшлася не тільки всією Україною, а й сягнула сусідніх держав. Його величали головою всіх руських земель, «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі».

Під владою Романа Мстиславича опинилися всі, за винятком Чернігівського, українські князівства. Нова сильна держава, здобувши київську спадщину, спиралася на міцну економічну основу — значну частину балтійсько-чорноморської торгівлі на шляху Буг — Дністер, яка замінила занепалу дніпровську артерію. Роман продовжував внутрішню політику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярності.

Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно зв'язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні зносини з країнами Заходу, тож напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід. Так, Роман брав участь у гострій боротьбі між німецькими династіями Ґоґенштауфенів і Вельфів на боці перших. Під час одного з воєнних походів на територію Польщі (1205 p.), пов'язаного, на думку істориків, із зобов'язаннями щодо Ґоґенштауфенів, Роман загинув у битві під Завихвостом.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Добу найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства історики пов'язують з ім'ям короля Данила Галицького.

Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян. Унаслідок Ярославської битви Данило зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден із руських князів. Проте активність зовнішньої політики Данила виявлялася не тільки оружними походами. Свідченням її були й династичні шлюби його дітей. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. Тоді війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися монголам — болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

З метою залучення до антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині на Підляшші. Щоправда, папа не зміг та й не бажав надати реальної допомоги в боротьбі проти Орди галицько-волинському князеві. Тому зв'язки Данила з Римом незабаром урвалися. Тож зусилля Данила спільно з європейськими володарями позбутися ординського ярма виявилися марними.

Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила. Адже він зміг піднести авторитет своєї держави — і то за часів найнесприятливіших, коли вся Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Непроминальне значення у зв'язку з цим мала коронація Данила. Вона засвідчила визнання української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм.

По смерті князя Данила 1264 р. Галицько-Волинське королівство розпалося на кілька частин. Західну Волинь утримав у своїх руках брат Данила Василько Романович, заповівши ці землі своєму єдиному синові Володимиру. Галицьке, Перемишльське і Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича — Лев. Східну Волинь з Луцьком отримав Мстислав Данилович. Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу — Шварну.

Об'єднати землі батька під однією рукою заповзявся Лев. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом. Що ж до відносин з Ордою, то тут Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а рахувався з їхньою волею. Зокрема, йому доводилося, навіть всупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Проте, незважаючи на таку лояльність, Леву все-таки не вдалося забезпечити спокій в державі, бо монголо-татари використовували галицько-волинські землі як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом Володимирової спадщини. Вони врешті спричинилися до передачі всієї Волині Мстиславу Даниловичу. Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об'єднано — онуком Данила королем Юрієм І Львовичем, правління якого (1302—1308) стало часом розквіту, спокою та економічного добробуту королівства. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський.

За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства. Добрими були стосунки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів, а з Тевтонським орденом він навіть уклав союз.

Спадщина Юрія І дісталася його синам — Андрію й Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди. Існує припущення, що брати Андрій і Лев II вели активну боротьбу з татарами і, можливо, в цій боротьбі вони й загинули. Оскільки жоден з братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Даниловичів урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею.

Та хоч би якими несприятливими були наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, вони аж ніяк не применшують його значення в українській історії. Як зазначав видатний український історик Михайло Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько-Волинське князівство — перша власне українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

bigmir)net TOP 100