Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Національно-визвольні повстання українського народу 20—30-х pp. XVII ст.

Виявом незадоволення українців становищем, у якому вони перебували, було покозачення. Селян і міщан найбільше приваблювали в козацтві особиста воля і право на володіння землею. Звабливою для багатьох була також можливість жити за своїми законами: покозачене населення займало цілі райони та ніяк не залежало від землевласника. Мешканці міст, сіл і містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів, запроваджували свій суд на кшталт запорозького. «Все до останнього покозачилося, тут як хлоп, то й козак», — подейкували польські можновладці. Як засвідчують описи державних маєтків за 1616 і 1620 pp., козаки становили абсолютну більшість людності Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського, Переяславського староств.

В інструкціях для сеймиків, які обирали депутатів на вальний сейм (1625 p.), король, зокрема, визнавав: «Сваволя бере гору, і так завзялася, що й самим нам тяжко й з усіма сусідами розсварює; забувши зовсім віру й підданство, вони урядили собі удільну державу. Наступають на життя і майно невинних людей. Україна вся в послушності їм. Шляхтич у домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся влада в козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають». Масове покозачення українців непокоїло королівський уряд, та особливо тривожили Варшаву звістки про тісні контакти населення з реєстровим військом.

Повстання 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Занепокоєний створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. У вересні 1625 р. великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпров'я. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустрівши поляків поблизу Канева, вдало відбивалися. Особливо відчутних втрат польське військо зазнало біля Курукового озера. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які завершилися укладенням компромісної угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.

Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис; ті ж, хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків зобов'язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода встановлювала чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом. Верховне ж керівництво здійснював регіментар — головний начальник коронного війська на Україні.

Запровадження 1625 р. військово-територіального устрою козацтва було важливим кроком до відродження Української держави.

Повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Куруківська угода посилила суперечності між козаками — тими, хто потрапив до реєстру, і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж ситуація в Україні ускладнювалася запровадженням нового загальнодержавного податку. Не вщухали конфлікти на релігійному ґрунті. Аби втримати населення в покорі, польський уряд удався до сили: на Київщину було відправлено значну частину коронного війська. Але ці нерозважливі дії лише погіршили становище. Мешканці міст і сіл бралися до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання.

Нереєстровці обрали гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більшість реєстровців. Польський уряд з метою придушення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Коли польські сили переправилися через Дніпро, їм завдав несподіваного удару загін повстанців. Коронний гетьман ледь урятувався від полону. Вирішальні бої між повстанцями й польським військом сталися під Переяславом. Вони тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч», знищивши представників найшляхетніших польських родів.

Успішні дії повстанців, чутки про їхні дипломатичні контакти з Московією, Кримом та Швецією, а також невдоволення найманців, яким затримували платню, схилили коронного гетьмана Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода підтверджувала умови попередньої — Куруківської. Щоправда, козацький реєстр збільшувався до 8 тис: до реєстру вписувалися козаки, вилучені з нього на початку року. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом'якшення уряду Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов'язане з наближенням кінця терміну Деулінського перемир'я з Московською державою, поновленням воєнних дій та участю в них козацьких загонів.

Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою. Протягом 1632—1634 pp. тисячі козаків брали участь у польсько-московській (Смоленській) війні. Коли ж 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Поляновський мирний договір, польський уряд вкотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. До цього поляків спонукали неперервні скарги на запорожців урядів Туреччини й Криму. Через козацькі походи відносини між Річчю Посполитою і цими державами настільки загострилися, що постала загроза нової війни. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацького свавілля» і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою кращої оборони від османської загрози, а також для контролю над козаками було вирішено збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорозької Січі, потужну фортецю, в якій постійно перебувала б залога Речі Посполитої. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.

Спорудження фортеці Кодак, яка дала початок місту відомому пізніше під назвами Катеринослав, Новоросійськ, Січеслав, Дніпропетровськ, вирішили будувати на правому березі Дніпра біля першого порога (Кодацького), трохи нижче від того місця, де Самара впадає в Дніпро. Будівництво очолив французький військовий інженер на службі Речі Посполитої і знаменитий мемуарист Гійом Левассер де Боплан. Фортецю спорудили надзвичайно швидко: будівельні роботи тривали чотири місяці, і вже до середини літа 1635 р. вона була в основному готова. У Кодаку розмістився віськовий гарнізон, яким командував французький офіцер Маріон.

Будівництво Кодака обурило запорожців. Вони обрали своїм гетьманом Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі.

Здобуття Кодака запорожцями. Незабаром козаки підійшли до Кодака. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які тоді воювали в Прибалтиці. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Блискуче завершивши операцію, козаки відійшли на Запорожжя, де на одному з островів спорудили табір.

Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Щоб зламати опір повстанців, польське командування під виглядом утікачів від татар підіслало до їхнього табору реєстровців, які повинні були розпалити суперечки поміж козаками. Тим часом становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло харчів і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. справу Сулими та його сподвижників було розглянуто на надзвичайному сеймі. Не помогло й те, що Сулима свого часу був нагороджений папою римським срібним медальйоном за успіхи у боротьбі проти Османської імперії. Івана Сулиму засудили до страти й четвертували.

Національно-визвольне повстання 1637—1638 pp. Павло Павлюк, Яків Острянин, Дмитро Гуня. Придушити козацький рух жорстокою розправою над Сулимою та його сподвижниками Польща не спромоглася. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорозького та вилучити з нього всіх неблагонадійних. Такі дії польських можновладців стали приводом до нового повстання. Його очолив полковник реєстровців Павло Павлюк (Бут) — сподвижник Івана Сулими.

Перша битва з коронним військом закінчилася перемогою повстанців. Проте 6 грудня 1637 р. під Кумейками польське військо оточило козаків. Повстанці, які йшли табором, затято оборонялися. Павлюк із невеликим загоном пробився крізь вороже оточення і рушив до Чигирина, сподіваючись поповнити там запаси зброї. Керівництво табором було покладене на Дмитра Гуню.

Під час чергового штурму козацького табору поляки підпалили вози з порохом. Потужний вибух спричинив сум'яття в лавах повстанців. Частина з них утекла. Інші ж під керівництвом Дмитра Гуні знов укріпили табір і, дочекавшись ночі, почали організовано відступати. Польське військо не наважилося їх наздоганяти, але через два дні рушило проти загонів Павлюка і оточило їх, змусивши, врешті, погодитися на переговори. 11 грудня 1637 р. Павлюк і четверо його соратників вийшли з табору, щоб узяти участь у переговорах, але їх по-зрадницькому схопили.

1 березня 1638 р. у Варшаві розпочав роботу черговий сейм. Він ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». У документі, зокрема, йшлося про потребу застосування проти повстанців військової сили. «На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшин, заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо обмежувалося 6 тис. козаків. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося поселятися в містах, крім прикордонних — Черкас, Чигирина й Корсуня. Два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запорожжі.

Наприкінці березня 1638 р. кілька загонів запорожців, очолюваних гетьманом Острянином, Гунею і Скиданом, вийшли з Січі й рушили на Київщину та Полтавщину. Дорогою до січовиків приєднувалися численні озброєні загони селян і міщан. Повстанці вирішили зупинитися під містечком Говтва. 1 травня 1638 р. там стався бій з поляками. Він приніс повстанцям іще одну перемогу. Так під владою повсталих опинилася вся Полтавщина. Щоб остаточно розбити ворога, Острянин повів усе військо на Лубни. Проте облога Лубен виявилася невдалою. Зазнавши численних утрат, повстанці відійшли до Жовнина і стали там табором. Під Жовнином знову стався бій, унаслідок якого сили повстанців було розпорошено. Тяжко поранений Карпо Скидан потрапив у полон і, ймовірно, був страчений. Острянин із козацькою кіннотою виявився відрізаним від табору і, вирішивши, що битву програно, з частиною козаків перейшов на порубіжні з Московською державою землі майбутньої Слобожанщини. Повстанці, які залишилися в таборі (близько 20 тис. душ), обрали гетьманом Дмитра Гуню і продовжували боротися. У ніч проти 10 червня Гуня організував відступ 10 тис. козаків. Над старим Дніпровим річищем, в урочищі Старець, повстанці заклали новий табір. Його спорудженням керував безпосередньо Дмитро Гуня, виявивши неабиякий хист будівничого. Близько двох місяців (червень — липень) козаки вперто билися з ворогом. Проте становище в таборі погіршувалося. Не кращими були справи й у поляків. Командування обох сторін вирішило вдатися до переговорів. Незабаром козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом. У їх основу було покладено «Ординацію Війська Запорозького...».

Здавалося, козацьким повстанням було покладено край. Через відсутність виступів козаків протягом 1638—1648 pp. поляки назвали те десятиліття часом «золотого спокою». Щоправда, спокій був примарним, позаяк тримався на примусі і швидше нагадував затишшя перед бурею. Козацтво як стан уряд Речі Посполитої не наважився ліквідувати, а отже, марними були сподівання, що козаки, здобувши величезний воєнний досвід, заживши європейської слави неперевершених вояків, загартувавшись у численних збройних змаганнях на рідній землі, добровільно зречуться прагнення вибороти волю і незалежність своєї Батьківщини. Десятиліття «золотого спокою» для України було часом гуртування й нагромадження сил перед новим змаганням.

bigmir)net TOP 100