Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

На главную
Історія України. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С.

Ліквідація Російською імперією української державності

«Правління гетьманського уряду». Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася та установа з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Данила Апостола. За царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося. Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди — через недбалих гетьманів, а тому не треба поспішати з виборами. Для упокорення старшини в інструкції радили всіляко заохочувати російсько-українські шлюби.

Правління гетьманського уряду володарювало до 1750 р. Відзначалася та влада свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.

Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна. Підозрілива й жорстока, вона запровадила Таємну канцелярію — «Слово і діло государеве». Нишпорки Таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло смерть, тортури, заслання.

У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було переділене на заможних — виборних козаків та збіднілих — підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Та найважчим тягарем для України стала розв'язана Росією війна проти Туреччини 1735—1739 pp., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах. Російські воєначальники, зокрема Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами. За тих обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду.

Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Під час її перебування в Києві 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити обирання гетьмана. Імператриця не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Отож, справа з обранням гетьмана затяглася ще на шість років.

Дочка Петра І Єлизавета посіла імператорський престол у листопаді 1741 р. внаслідок палацового перевороту. Їй не була властива особлива доброчинність, а деякі зміни на краще в становищі України зумовлювалися низкою зовнішніх і внутрішніх політичних обставин. Певну роль зіграло, поза сумнівом, українське оточення імператриці: її чоловіком був українець Олексій Розумовський, з котрим вона, однак, вінчалася таємно. Ось чому при дворі Єлизавети прищепилася мода на все українське: було там чимало українських співаків та бандуристів, на двірських бенкетах подавалися українські страви тощо.

Обрання Кирила Розумовського гетьманом. Відновлення гетьманства було спричинене кількома обставинами. Передусім цього прагнула козацька старшина. Понад десять років козацька верхівка наполегливо клопоталася перед імператорським двором про дозвіл обирати гетьмана. Прагнення старшини збігалося з настроями українського суспільства. Адже заходи царського уряду, спрямовані на ліквідацію решток української автономії, погіршили економічне становище українців, що надзвичайно загострило внутрішню ситуацію в Гетьманщині. Та, вочевидь, цього було б замало, аби переконати імператорський двір, який аж ніяк не дбав про інтереси підкорених народів. Рішення про відновлення гетьманства у Петербурзі прийняли з політичного розрахунку: економічно-стратегічний потенціал України прагнули використати в майбутніх війнах проти Туреччини, а також у можливій війні проти Пруссії, відносини з якою на той момент украй загострилися.

Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого чоловіка Олексія Розумовського — Кирила.

Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 р. Церемонія, що відбувалася в Глухові, не мала нічого спільного з традиційними козацькими виборами, хоч обставлена була урочисто, навіть помпезно. Проте, незважаючи на очевидну театральність виборів гетьмана Кирила Розумовського, відновлення гетьманства було сприйняте українцями з піднесеністю. Воно давало змогу законними, а отже, мирними засобами протидіяти перетворенню Гетьманщини на адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії та зберегти українську державність у формі автономії.

Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила Кирила Розумовського на гетьманському уряді. Одначе на Батьківщину він не квапився. 13 березня 1751 p., перебуваючи в Петербурзі, Кирило Розумовський у придворній церкві присягнув на вірність імператриці, отримав із рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди. І лише в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.

Заходи Кирила Розумовського з відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів Гетьманщини. У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ.

Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. Кирило Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за відсутності гетьмана. Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почали відбудовувати Батурин, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухів, де містилася резиденція гетьмана. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема, без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців.

Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів. У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньо-політичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.

Найважливіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, випали на 60-ті pp. XVIII ст. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви на початку 1760 р., гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Поїздка переконала його в необхідності суттєвих змін у діяльності адміністративних органів.

Першим зазнало реформування судочинство. Український суд уже давно потребував змін. Його реформування розпочав був Павло Полуботок, а послідовно здійснював Данило Апостол. Згідно з указом Апостола від 1728 р. створили спеціальну комісію, яка мала укласти нове зведення українських законів. У 1744 р. зведення подали на затвердження російському урядові, і на тому реформування судочинства припинилося. Тільки за Кирила Розумовського зведення законів повернули до Гетьманщини на доопрацювання. Щоправда, завершити систематизацію українських законів не спромігся й останній гетьман. Для цього йому забракло часу — адже Гетьманщина доживала віку. Реформа судочинства Кирила Розумовського передбачала також зміни в діяльності Генерального військового суду.

За гетьманським універсалом 1760 р. належало «...мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десять персон вибирати в полках малоросійських з кожного полку, що живуть у полках, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно». Універсалами 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо до Генерального суду. У такий спосіб із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію та значно зменшено кількість судових інструкцій. Крім того, передбачалося створення нових судових установ. На території кожного полку запроваджувалося по два земські та два підкоморські суди. Створювався також гродський суд. На виконання універсалів Розумовського у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних. Україну пропонувалося поділити на 20 судових повітів.

Спроби гетьмана відродити колишню систему судочинства Речі Посполитої засвідчили його прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу.

Водночас Кирило Розумовський вдався до спроб установити спадкоємне гетьманство. На Старшинській раді, скликаній наприкінці 1763 p., було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної на ім'я імператриці з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Реформаторські заходи Кирила Розумовського не обминули й армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Великі задуми виношував гетьман стосовно культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший — оновлена на європейський зразок Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманській столиці — Батурині.

Остаточна ліквідація гетьманства. Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. З особливим обуренням імператриця Катерина II сприйняла звістку про бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію.

Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів.

Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев.

Політика Петра Рум'янцева на Лівобережній Україні. В Україну він прибув на початку 1765 p., маючи докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. Щоб досягти успіхів, Катерина II радила генерал-губернаторові «...мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Правління Рум'янцева — яскравий вияв саме такої політики. Першим заходом Рум'янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, ґрунтів, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря тощо. Перевірка відбувалася протягом 1765—1767 pp.

Здійснюючи ревізію, Рум'янцев неухильно виконував настанови імператриці — всіляко обмежувати вільні переходи селян. Отож, вільних селян дедалі меншало. Рішучим було втручання Рум'янцева в діяльність органів управління. Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи — Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія та Канцелярія генеральної артилерії — підпорядковувалися Малоросійській колегії й перетворювалися на її департаменти (підрозділи).

Антиукраїнську діяльність Рум'янцева змусила тимчасово призупинити чергова російсько-турецька війна 1768—1774 pp. Лихоліття, спричинене черговою російсько-турецькою війною, не оминуло Україну. Позаяк українська територія безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, то була використана російським командуванням для зосередження й розгортання військ. Крім того, в Україні формувалися місцеві військові полки — гусарські, пікінерські тощо. Було утворено корпус із лівобережного козацтва (12 тис. вояків), а з жителів Правобережної України — добровільний козацький корпус. До складу діючої армії входили також запорожці. Запорозькі козаки прославились у морських операціях, їхні швидкохідні та маневрені чайки потопили, наприклад, турецьку флотилію у гирлі Дунаю (1770 p.). Під час війни тисячі людей з України залучалися до різних допоміжних робіт — обслуговування транспортних засобів, будівництва укріплень, мостів, переправ та інших споруд.

Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в т. ч. Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини. Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Справі остаточного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені на Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п'ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки перетворювалися на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Заснування Нової Січі. 10 квітня 1734 р. понад 30 тис. запорожців повернулися на Запорожжя й за 7 км від колишньої «Старої» Чортомлицької Січі заклали Нову Січ. Нова Січ стояла на берегах р. Підпільної, що впадала в Дніпро поряд із Чортомликом. Ось чому цю Січ називають іще Підпільненською. За часів Нової Січі надзвичайно пожвавилася господарська діяльність запорожців. Як і за давніх часів, козаки виявляли свою сутність воїнів-хліборобів. Умови господарювання на Запорожжі були тоді чи не найсприятливішими. Адже тут не існувало примусової праці, кріпацтва. Ця обставина приваблювала, як і колись, численних утікачів з усієї України, навіть із-за її меж. Для періоду Нової Січі (1734—1775 pp.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, і центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Попервах паланок було п'ять, потім вісім, а за деякими джерелами — й дев'ять. Шість паланок містилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три — на правому (Бугогардівська, Інгульська й Кодацька). Найважливішими та найбагатшими паланками були Кодацька й Самарська. Перша пролягала широкою смугою уздовж правого берега Дніпра від Мишуриного Рогу до самої Січі, сягаючи на заході верхів'їв річок Домоткані, Самоткані та Саксагані. Столицею паланки було місто Новий Кодак, засноване 1645 або 1650 р. (нині — Нові Койдаки, район Дніпропетровська). Самарська паланка лежала в межиріччі Самари та Вовчої, а також на лівому березі Самари. Столицею тієї паланки було м. Самара (нині Новомосковськ, що за 27 км від Дніпропетровська). Стратегічно важливим було розташування Прогноївської паланки, яка виходила до Чорного моря лівим берегом Дніпра.

Загалом землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це — територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У містах — центрах паланок - містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Прикметна риса Запорожжя часів Нової Січі — велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорозької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Господарська діяльність Нової Січі. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник — це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями, будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі.

Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України XVIII ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування.

Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки.

Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об'єднання для торгівлі з Січчю.

Ліквідація козацької республіки — Запорозької Січі. Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд — адже Запорозька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з'явилися в російських можновладців ще в 60-х pp. XVIII ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії — палацові перевороти і зміни імператорів, Селянська війна під проводом О. Пугачева тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 pp., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала Запорозькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у земляній ямі в Соловецькому монастирі, суддя і писар жили на засланні в Тобольську.

Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії супроводжувалося значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України використовувався царатом у численних війнах. Так, 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх Запорозьких козаків. Протягом 1787—1791 pp. із них було сформоване Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорозький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Отримало Військо вірних козаків і землю: спершу то була територія між Південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині — у Молдові). Козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та о. Березань, Кінбурна, Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору 1791 р., за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд; він змінив своє попереднє рішення і дав згоду на оселення чорноморців між Кубанню та Доном. Там вони мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, заселяючи пустки й водночас захищаючи південні рубежі Російської імперії. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів наприкінці серпня 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо.

Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1826 pp.). Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві, бо султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова. Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тис. колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.

Друга половина XVIII ст. — час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація гетьманства й Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення — ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на кшталт російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики царату до кінця XVIII ст. більшу частину України було перетворено на колонію Російської імперії. Під владою Росії опинилася більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Запорожжя. Тільки Галичина, Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії.
bigmir)net TOP 100